Географічний аспект читання – це ще один момент, на якому мене минулого року спіткали дрібні невдачі. На рекорди я й не претендувала (на відміну від 2015-го), але все одне – мапа вийшла якась надто біла. Додалося кілька порівняно екзотичних країн, зате прогалики намітилися там, де не чекали – замість Фінляндії, Бельгії, Італії – країн, що потрапляли до списку читаного щороку. Жодної країни з Центральної Америки, нічого магрибського, мінімум далекосхідного не діло це, не діло.

Отаке.

My Reading List has been to: Armenia, Argentina, Austria, Australia, Brazil, Belarus, Canada, Switzerland, Chile, People’s Republic of China, Czech Republic, Germany, Spain, France, United Kingdom, Georgia, Croatia, Ireland, Israel, Iran, Iceland, Japan, Malaysia, Nigeria, Netherlands, Norway, New Zealand, Pakistan, Poland, Russia, Sweden, Slovakia, Turkey, Ukraine, United States, South Africa.
Get your own travel map from Matador Network
Продовжувати читання “Читацький 2016-й. Географія читання” →

Оує, я повернулася до Києва і буду потроху підсумовувати рік, що майже минув. Але робити якісь практичні узагальнення – це якось не по-нашому. По-нашому – розповідати про провтики, дрібні негаразди, приємні відкриття та цікаві цифри. Перший пост із серії більше стосуватиметься отих “провтиків та негараздів”, бо цього року я влізла в кілька челенджів і дізналася дещо нове і сумне про власні читацькі звички. Ну, або – якщо чесно – не нове, просто переконалася, усвідомила і буду тепер із цим жити далі 🙂

Дещо нове №1: як і підозрювала, абсолютне фіаско живе саме там, де й конкретні списки книжок до прочитання. У січні я склала короткий список з гостей “Полички нечитаного” і заприсяглася, що неодмінно прочитаю, бо інакше соромно буде. Кгхм.  Мені соромно, я прочитала лише третину, хоча збиралася героїчно долати все. Не змогла, просто не змогла, бо самий принцип бісить: як це, такі вузькі межі? Але принаймні один масштабний довгочитай пішов в минуле – влітку вдалося дожувати “Дим та дзеркала” Ґеймана (і це було шосте літо жування цієї збірки).

Продовжувати читання “Читацький 2016-й. Виклики та челенджі” →

Півтора місяці з #DarknessFALLs минули дуже швидко. Це було найприємніше сезонне читання останній років – бо, здебільшого, ішлося про те, щоб читати те, що хочеться, ні в чому себе не обмежуючи. Виявляється, десь в межах марафонного чтива знаходиться моя читацька зона комфорту: щось невиразно дивне, щось химерне, щось готичне, щось фентезійне, детективне, коміксове і тому подібне. Треба буде якось повторити, а поки що розкажу, що ж я дочитувала останні два тижні, коли думки вже ширяють в передсвятковими емпіреях.

Продовжувати читання “#DarknessFALLs. Сезон завершується” →

Від Форуму, до якого я завзято збирала відомості про новинки, минуло вже майже три місяці. Гадаю, вже час формулювати новий вішлист. Тим паче, що він буде чесним вішлистом. По-перше, свята вже на порозі, а кращий подарунок – це книжка. По-друге, у мене все одне рецидив мораторію на купівлю паперових книжок, тому тут я сама собі не конкурентка.

Вішлист цього разу вийшов якимсь аж надто строкатим. І в жанровому сенсі, і навіть в… часовому? Адже тут є книжки, які вийшли до Форуму, а я їх просто не помітила. Але також частина видань – це лише анонси, в кращому випадку відкриті до передзамовлення. Проте традиційно – хочу все.

Ну, от наприклад, хочу тепла, а тепло останнім часом у мене асоціюється з фільмами/серіалами/книжками про Африку. Одна така книжка має ось-ось вийти – роман на документальній основі, присвяченій доньці місіонерів фермерів, якій закортіло літати (ура, Санта приніс книжку! – а тут пост про неї).

Схоже, африканська тема Нашому формату добре зайшла. Але не лише вона. Видавництво вперто торує шлях до вузького кола моїх фаворитів – тобто таких, що найкраще потурають моїм трохи екзотичним смакам. Останній рік пройшов під знаком: “А що сталося, що НФ видає стільки цікавезного жіночого фікшену?”. Не знаю, хто добирає ці проекти, але цим людям треба відправляти вітальні листівки. Чого це мене так розпирає? Селесте Інґ виходить українською!

“Несказане” – це з тих випадків, коли я переконую себе, що ось-ось прочитаю цю книжку англійською, бо якжеж можна таке не прочитати (і йду читати щось фентезійне). А тепер і гострої необхідності нема. Фух. (Не втрималася, передзамовила, і навіть мораторій на закупівлі не завадив – пост про книжку)

Продовжувати читання “За два тижні до Різдва. Останній вішлист 2016 року” →

Фух, відгриміло, проголосували. Як каже постер, цьогоріч книжки-номінантки зібрали більш як три з половиною мільйони голосів (тихенько помріяла про репрезентативну читацьку премію в Україні, але до GCA теж є питання якраз по лінії репрезентативності). Енівей, місцями результати передбачувані до сліз, але в інших випадках подивитися на них було справді цікаво. Ну і вже можна укладати собі список гостромодного читання на перші місяці 2017 року. А заразом – влаштувати маленький тоталізатор: як гадаєте, що з високорейтингових переможців/номінантів ризикнуть видати українські видавці? Кінга не рахуємо, він уже є.

Номінація “Художня література“: цього року перемогла чергова родинна драма з трилер-елементом за авторством Ліян Моріарті (як її ім’я передає КМ-Букс, що взялися за один з попередніх романів). Truly Madly Guilty я не розглядала, як серйозний варіант на почитати, але чому б і ні. Утім всі мої фаворитки мотиляються в кінці першої десятки. А Girls – роман про дівчат-підлітків в секті Менсон-стайл, що я вірила в їхню перемогу, посіли лише третє місце.

Номінація “Детективи/трилери“: минулорічна сенсація, коли Короля забила, як мамонта “Дівчина у потягу“, не повторилася. На першому місці – “Кінець зміни” Стівена Кінга (треба вже хоча б “Містера Мерседеса” прочитати). До речі, на третій сходинці зупинилася та сама Рут Веа, яку почали видавати в Нашому форматі – а книжка, зрозуміло, інша.

Номінація “Історичні романи“: знову ж таки, без сюрпризів, хоча… Тут читачі ГудРідз вирішили солідаризуватися з National Book Award. Перемогла “Підземна залізниця” Коліна Вайтгеда. Оцю книжку справді хотілося б побачити українською. Між тим, Lilac Girls, до яких я ставилася з обережним оптимізмом, посіли аж друге місце. Круто для дебюту.

Продовжувати читання “GoodReads Choice Awards 2016. Чарівна двадцятка (та мої нещасливі фаворитки)” →

(Спонтанний пост-славослов’я про чужі маркетингові стратегії)

Сьогодні я розпаковувала свою першу барбі з нестандартною фігурою і подумала: йой, але ж мені дуже подобається те, що протягом останніх двох років започаткували та продовжують робити маттелівці! Нагадаю коротенько:

• вони урізноманітнили етнічний склад базових ігрових лінійок. Уже багато років, з глибоких вісімдесятих, в майже кожній великій компанії ляльок були різні подружки Барбі – чорна, латиноамериканка, азіатка, але не обов’язково одночасно. Цього принципу Маттел чемно дотримувався десятиліттями, але нещодавно щось десь прорвало, і з минулого року отаких диверсифікованих ляльок стало значно більше – і одразу великим гуртом. Для цього дизайнери постирали порох з молдів (типів обличчя), які давно вже не використовувалися, запустили в ігрову лінійку ті, що вважалися переважно колекційними, плюс до всього – наробили нових і то дуже класних (про початок цієї кампанії я якось писала);
• поціновувачам шарнірів вони виписали тих шарнірів із запасом. По-перше, створили лінійку Made to Move (22 шарніри – гнучкість, наближена до БЖД і багатьом ігровим лялькам до того незнайома). По-друге, почали випускати більше напівшарнірних чи шарнірних колекційних ляльок (тут вже думки любителів розійшлися, особливо, коли ошарнірили сілкстоун – одну із найдорожчих ліній, які робляться з особливого “порцелянового” пластику і раніше були ляльками-статуетками, в яких нічого не гнулося).
• а ще взимку в базову лінійку ігрових ляльок Fashionistas на додачу до original дизайнери Маттел виписали tall, petite та curvy – і про це писала ще з анонсів.
• ну й нарешті нудотна епоха рожево-бузкового, здається, відходить, що не може не радувати.

Стільки новацій протягом фактично півтора років трохи лякали – здавалося, що така радість ненадовго. Але переглядаючи анонси на наступний рік, я помітила, що ніхто наразі не зупиняється – навпаки, варіацій використання свіжих маркетингових надбань стає більше. А це означає, що більшає цікавих ляльок – і вони готові повоювати з думкою “Та ті барбі всі однакові!”.

Під катом трохи тенденцій-анонсів з картинками.

Продовжувати читання “Нові горизонти: оновлені формати Барбі на практиці (та в картинках)” →

Некалендарна зима вже прийшла, я собі читаю дуже зимовий містичний трилер, але осінні обітниці – це святе. Тому сьогодні про мій маленький марафон – коротко і з картинками.

(Оскільки з об’єктивно-суб’єктивних причин під кодовою назвою “АААААА, шоста Цивілізація!” я поки що читаю дуже мало, то довелося узгодити із сумлінням два читацькі рішення. Перше – #DarknessFALLs буде подовжено до середини грудня. Бо хочу-таки, щоб у нього було три випуски (а писати раз на десять днів протягом місяця банально не вистачає матеріалу). Друге – через це моє Вікторіанське бінго буде подовжено на 2017 рік. Це в мене з такими челенджами вперше, але чомусь снаги нема – просто не хочеться читати те, що запланувала, просто зараз. “Отаке”).

Перш за все хотілося б зізнатися: те, що в порядних домах вважається за guilty pleasure, – робить мене щасливою. Давно мені так затишно не читалося, як оце тепер – коли дозволила собі об’їдатися фентезятиною, полохливими дитячими казками та похмурими детективами. Читацькі канікули – це все ж таки прекрасно! І мені ще не набридло.

Що ж там знайшлося – у темряві?

Продовжувати читання “#DarknessFALLs. Перший випуск” →

За кілька годин моя улюблена фанатська премія вийде на фінальну стадію, а я так і не розповіла, що саме з книжок-номінанток викликає у мене активне читацьке “слюновиділення” (хоча пообіцяла). Тому краще зараз, бо буде пізно.

Дисклеймер: цього року серед номінованих книжок якась дивовижна концентрація титулів, що встигали потрапити у мій to-read-list іноді ще навіть до фактичної появи на папері. Але вже прочитала я з них обмаль. Тому де могла – голосувала за прочитане, а в інших випадках – за найцікавіше з нечитаного (ну й іноді – бо авторство змушує). Тому десь так до цього списку треба ставитися: це просто книжки, які я імовірно спробую прочитати наступного року. О, може це черговий челендж прорізався?

Номінація “Сучасна проза”

Це той випадок, коли доводиться обирати між смачним та ще смачнішим. Але приз моїх гіпотетичних симпатій пішов не до когось з дуже відомих письменників або письменниць (новий Фоер! Новий Мак’Юен!), а до британки Гелен Оєйємі – бо її проза незвична та химерна.

Також можна було б проголосувати за:

NB: роман крутезної Елізабет Страут обіцяють видати КМ-Букс. Чекаю з нетерпінням.

Продовжувати читання “GoodReads Choice Awards 2016: Мої книжки-фаворитки” →

Із легким здивуванням констатую, що мені не вистачає #bookchallenge_ua. А точніше – чогось такого постійного і схильного примушувати робити щось регулярно. То, по-перше, вирішила вигадати собі необтяжливий челендж на кінець осені (притомний анонс буде на фейсбук-сторінці). А, по-друге, планую запровадити нову блоґову традицію – наприкінці кожного місяця теревенити за книжкове життя.

І нині мені чомусь кортить поговорити про “справжню” та несправжню” любов до книжок. З одного боку, серед близьких мене вважають за людину абсолютно кінчену та нудну: “А ти все про книжки!”. З іншого – коли я регулярно натрапляю на всілякі “25 ознак справжнього поціновувача читання”, то мені стає соромно. Бо, згідно з ними, книголюбка я неправильна. Серйозно, я схильна до таких страшних гріхів, що в порядному товаристві лячно сказати. І сім таких зізнань – у сьогоднішньому випуску.

Продовжувати читання “Одкровення несправжньої книголюбки” →

Побачила, як Фейсбуком (Ладо, привіт!) гуляє флешмоб #ДеньУкраїнськоїПисемностіТаМовиНаближається, присвячений україномовним книжкам, які мали найбільший вплив на ніжні дитячі мізки. Опиратися ностальгії було не сила, але щоб не загубилося, вирішила повісити базову версію тут.

Отже – покаянний мемуар. У моєму дитинстві книжок українською… майже не було. Російськомовне місто та болгаромовне село, етнічно-строката родина із дефолтною “мовою міжнаціонального спілкування”, але головне – у мої три рочки наша родина переїхала туди, де з книжками взагалі було доволі сутужно. У продажу, комунальна бібліотека була нічогенька – принаймні, дитяча її секція. Тому з трьох моїх улюблених книжок українською дві – малюкові, що залишилися в діда та бабуні, і лише третя – спеціальний подарунок для вже трохи свідомої мене.

Перша з цих книжок – знана готична версія “Івасика-Телесика” з отакою ілюстрацією на обкладинці.

З нею пов’язаний досвід майже екзистенційний. Здається, під час чергового читання саме я збагнула, що казки, які мені розповідають, і “книжечки” – можуть бути одними й тими самими текстами. З віршиками було зрозуміло: їх точно за книжкою читали, а от з казками то було не очевидно. Ну й кріпі-ілюстрації тренували дитячу уяву та нерви. Пам’ятаєте, яка там хтонічна Змієвідьма?

Продовжувати читання “Мої перші українські книжки” →

“А наступною книжкою можна почитати американський підлітковий роман про сталінські репресії”. Еее? Сталінські репресії – гаразд, такого читалося багато. Але підліткове? Американське? Еее?

А воно таке є. У 2011 році рок-музична продюсерка Рута Шепетіс опублікувала дебютний роман. Так, підлітковий – це зараз перспективна ніша. Але його п’ятнадцятирічна героїня Ліна живе у Каунасі 1941 року. Не дуже довго живе, треба сказати. Ні-ні, жодного постмодерну чи містики, головна героїня не помре на перших сторінках. Просто затишний будиночок у Каунасі та мрії про літню школу з живопису швидко підуть в історію. “Двадцять хвилин – або ви взагалі ранку не побачите!”. Так, Руту Шепетіс прославив підлітковий роман про депортацію литовців.

(Неліричний відступ: мені сьогодні сказали, що я є майже професійною читачкою художньої літератури “про концтабори” – мовляв, можу робити доповіді про відбиток історичної пам’яті в сучасних перекладених текстах. Нууу… Може, й так. Я не знаю, чому ці книжки обирають мене – я від них уже ховаюся і ніколи не шукаю “щось таке” навмисно. Але більшість отої читаної художки все ж таки стосується Європи та таборів нацистських. Тоді як в романі Рути Шепетіс йдеться про життєві обставини, про які особисто мені читати важче, бо – упс! особисте. Уже не одноразово згадувала і згадуватиму, що моя бабуня народилася на сонячній Амурщині, бо 1930 року отакі “Збирайтеся швидко!” постукали в двері дому, що так і не став її. Те, про що і як пише Шепетіс, дещо схоже на стримані (і, схоже, внутрішньо цензуровані) оповідки, на яких я зростала. Хіба що “в куркулів” режим був трохи м’якший. Хоча депортованих героїв американської авторки теж ніхто за “колючку” не заганяв. Який в тому сенс, коли навколо – нічого).

Отже життя обдарованої юної художниці Ліни та її родини назавжди змінилося 14 червня 1941 року. Людей, дібраних за незрозумілим принципом, – жінок різного віку, малих дітей, старих – повантажили у теплушки для скоту та повезли… кудись. Перше кудись знаходилося на Алтаї, де знесилені люди мали сапати державні буряки. І це ще не найгірший варіант. Бо минув майже рік, і концепція змінилася.

Продовжувати читання “У самого білого моря. “Поміж сірих сутінків”” →

Здається, я таки визначилася із головною осінньою книжкою цього сезону, хоча та осінь ще навіть до середини не добігає, а книжку прочитала ще на початку вересня. Головною осінньою книжкою буде “Урізька готика” Галини Пагутяк. По-перше, вона справді осіння, тільки це не золотаво-блискуча осінність, а та, що сіра мряка, дощ, болото. Депресія і безвихідь. Нудьга і безнадія. Одним словом, типова листопадова книжка. А, по-друге…

(А по-друге, це книжка, яку я мусила б зненавидіти, а натомість вона лишила дуже складні, але однозначно позитивні відчуття. Так, з огляду на все, зазначене вище, – сум, сірість, знудженість. А просто це той випадок, коли досконалість форми нав’язує свої правила, і вже все рівно, що ти там любиш чи хочеш читати… “Урізька готика” – це дуже повільна книжка. Я не переношу повільного читання. Воно мене мучить, вимотує всі жили з нервів і не дає нормально спати вночі. Можливо, в тому є щось нейрофізіологічне: найкомфортніший темп сприйняття інформації для мене – це доволі швидкий. Я швидко читаю, судячи за замірами – десь в півтора-два рази швидше за середньостатистичні показники (і знаю лише одну людину, яка читала б швидше за мене, не рахуючи тих, хто використовує спеціальні техніки, та й то є мій брат). Я не можу слухати аудіокнижки, відколи навчилася читати сама (а як любила платівки з казками!). Я не здатна витримати відеолекції (і не дивлюся купу всякого цікавого в ютьюбі), а під час звичайних виживала лише завдяки ретельному конспектуванню, бо інакше шансів на збереження концентрації не лишалося. Тож будь-який примус до уповільненого сприйняття – це формене “Програма здійснила неприпустиму операцію і буде закрита”. Читати “Готику” було боляче майже фізично. Але воно того вартувало.)

Світ роману Галини Пагутяк – це повільно-циклічне буття галицького села “за цісаря”. Живуть собі люди, восени бульбу копають, між копаннями ховають близьких, докопують врожай і повертаються до свого доволі безрадісного життя. У неділю ходять до церкви, а потім у шинок – попліткувати про нового дідича та послухати корабельного агента, який американськими землями чесний люд зваблює. Усе як усюди. Хоча… Є в Урожі і свої, суто місцеві, “розваги” – не заговорювати до перехожих вночі, стерегтися тинів та завжди бути готовими піти підпалити опирів.

Продовжувати читання “Морок, твань, (не)людська туга. “Урізька готика”” →

Як і #bookchallenge_ua, щорічний географічний замір читаного – це не те, чим можна сміливо пишатися. Цього року я вирішила: нікуди не поспішаємо, читаємо, що читається. І результат передбачуваний – США попереду всієї планети рушили в космос. Від наступного рядочка – своєї вічної суперниці Великої Британії – Америчка відірвалася майже на 20 книжок і от-от стане не “майже”. Тут мені має стати соромно, але чомусь не стає. То все комікси винні, я гадаю.

Та все ж таки кілька нових країн на мапі з’явилося. І для цього року нових, і навіть для читацької географії останніх літ.

Продовжувати читання “Географія читання-2016. Третій квартал” →