Давно думала зробити ще одну рубричку: для тих книжок, про які багато не розкажеш, бо воно або гостро_сюжетне, або навпаки – несюжетне й нехудожнє, а тематичні закладинки в них самозароджуються, як дрозофіли серед кавунових кірок. І якраз таку прочитала – мемуари Джекі Даррелл про те, як їй жилося із “професією” – дружина ультра-відомого чоловіка.

Короткий вступ: англійка Жаклін Соня Волфенден/Даррелл познайомилася із майбутньою зіркою світу натуралістів у свої 19, вийшла заміж (проти волі батька) у 21, відмовилася від музичної кар’єри, бо зі способом життя Даррелла вона була б несумісна. Натомість суттєво приклала руку до кар’єри чоловіка: власне, вона є однією з тих людей, які виростили з Джеральда Даррелла письменника. Також брала участь та організовувала декілька експедицій і багато займалася справами Джерсійського зоопарку. І зрештою втомилася: у 1979 році, після 28 років шлюбу, Даррелли розлучилися. Базових версій дві: праце- та алкоголізм Джеральда, який в тому ж таки році одружився із “наступницею”, але зараз не про пані Лі. Зараз про Джекі.

“Звіри в моєму ліжку” – конспективне та доволі стримане в деталях, але неймовірно цікаве читання про 15 з гаком років життя цієї непересічної пари. Відомі ці мемуари хіба що в доволі вузьких колах (менше 60 читачів на ГудРідз, я здивувалася), проте це не лише мастрід для фанатів, а й просто варті уваги спогади. Там багато про організаційні моменти дуже специфічної праці; про світ, яким він був у 1950-60-х (ласкавий англійський шовінізм бринить рядками); а також про складну роботи музи – не тієї, що надихає, а тієї, що “умови забезпечує”. Вельми повчально, я б сказала.

Трохи цитаток-слайдів – під катом.

Продовжувати читання “Цитатник. Джекі Даррелл про життя “знаменитої дружини”” →

Наступна порція книжок в межах мого маленького челенджу разом справляють Дуже Дивне Враження. Мене почало хитати між жанрами, тому за першу прочитану книжку травня відповідала Касандра Клер, а за першу червневу – Ґаррієт Бічер-Стоу.

За клітинку “Фантастика чи фентезі” я від початку планувала читати щось сучасне стилізоване. Але  замість того, щоби, як і збиралася, почитати щось англійською, пішла легким шляхом і подалася в бік перекладеної російською Касандри Клер. Фатальну помилку спричинило те, що “Місто кісток” виявилося не аж таким страшним, як здавалося. Але читати далі не стала з патріотичних міркувань (хай КСД продовжує серію), а умовний вікторіанський приквел виглядав спокусливо. Ой.

Усе, що я можу сказати: “Механічний янгол” – це поганий текст (із фіговеньким перекладом). У першу чергу – з технічної точки зору: він банально погано написаний, нитки звідти стирчать в непристойних позах. Сама по собі ідея виписати вікторіанське урбан-фентезі ще й у лондонських локаціях – правдешній цукерок. Елементи клок-панку також приємна штука. І навіть вся ця біганина з нефілімами-охоронцями від демонів – ну, чом би й ні. Але нелогічний сюжет, стандартизовані до нестями персонажі, влобний фан-сервіс, набридливий любовний трикутник і принципова меріс’юшність персонажів- підлітків… Нє-нє, не треба, краще не треба. Воно, може, й непогана можливість вимкнути мозок під час читання, але така ступінь нєзамутньонності просто дратує. Намагаюся згадати, через яке запаморочення я поставила цій штуці аж дві зірочки на ГудРідз… Здається, тому що там прикольний Маґнус Бейн, хоча його дуже мало. А, і ще кілька педагогічно корисних емансіпе-епізодів. Але воно того було не варте.

І з іншим пунктом – книжка американської письменниці – вийшло набагато спокійніше. В нашу шкільну програму “Хатина дядька Тома” не входила, тому от лише зараз уперше й прочитала. Краще б, дійсно, в дитинстві, – бо воно спрощено-прямолінійне (і на тлі сучасних _нам_ “аболіціоністських” історичних романів вигляда пласкуватим), зате з елементами пригод. Ну, але як вийшло – то вийшло.

Продовжувати читання “Вікторіанське бінго. Підліткова мелодрама з біганиною та абсолютна класика” →

Відповідь на головне питання цього дня мене цікавить вже давно. З Форумом видавців простіше. По-перше, новинок так багато, що не завжди встигаєш за всіма під час ключової події (КА – молодці, але аж такі молодці вони, як на мої книжкові смаки, цьогоріч уперше). По-друге, невдовзі по Форумам приходять святкові сезони, і хоча вони в нас не настільки масштабні з ринкової точки зору, як на Заході, але хвиля _приємних_ новинок дається взнаки. Арсеналам щастить менше: здається, багатьох видавців спокушає можливість після весняного вибуху піти на “канікули”, збираючи сили під середину вересня. Воно все логічно, але влітку теж хочеться читати нові книжки. А їх буде обмаль.

Не дуже наполегливий, але постійний моніторинг доводить, що під кінець травня потроху оговтуються хіба що мейджори. Перші по-арсенальні “Чекайте невдовзі” анонсують здебільшого Видавництво Старого Лева (ніц мені цікавого), КМ-Букс (ніц цікавого) ну і ще дехто (але здебільшого в режимі “Буде Форум – буде пісня”). На тлі затишшя справжнім монстром традиційно здається КСД. Передбачувано – у них новий квартал на носі. Ну шо ж, буде сьогодні вішлист майже чисто тобі ксд-шний.

Номер один у списку бажаного передбачуваний, як груднева мандаринка. Давно обіцяна Донна Тартт прямує до українських читачів. Ще трохи, і всі читатимуть “Щигля“. Я, імовірно, також.

Продовжувати читання “Чи є життя після Арсеналу? Куций вішлист на кінець травня” →

Як вчинити, коли мозок діагностує нестачу Outlander-stuff в організмі? Стратегія притомної людини: “Ксеню, у тебе ще половина першого сезону не переглянута, а там ще другий… І, зрештою, можна взятися за “Барабани осені“. Стратегія людини, в якої якась клавіша залипла: “Аааааа, кажуть є комікс!”. Є, є комікс.

Отже, комікс. Ідея показати події першої книжки з точки зору іншого героя – йдеться, зрозуміло, про Джеймі, не буду розводитися з інтригами – така проста й елегантна, що хочеться плакати від нападу няшності. Бо стільки всього можна показати, що ух! І це я вже не кажу про те, що графічний роман писала сама Діана Гейблдон, художник – в’єтнамець Hoang Nguyen – там теж доволі модний, та й в принципі цікаво глянути на досеріальне графічне рішення. Плюс, згадуючи регулярно спливаючу у фейсбук-стрічці дискусію про “Право дівчаток на фан-сервіс у коміксах”, хотілося вже подивитися в той бік, де почісування ментального черевця читачок/глядачок гарантоване маркетингом.

І, мушу сказати, що все, про що йшлося абзацом вище, у “Вигнанці” є. Але воно не настільки радує, як того хотілося.

Продовжувати читання “Графічна пауза. Годинка для фан-сервісу” →

Мене не можна назвати спраглою до нонфікшену читачкою – я завше була любителькою вигаданих світів. Але все ж таки буває нонфікшен і нонфікшен: просто нехудожні книжки й такі книжки, які чіпляють темою. От нещодавно я оцінила, якою цікавинкою можуть бути суто побутові мемуари, які водночас є і “своїми”, і “Іншими” (але про це трохи нижче). І так захопилася, що, здається, наліпила рекордну цьогоріч кількість закладинок.

Опублікована геть юним видавництвом “Круговерть” книжка є популярною не в наших світах варіацію на тему: а як у буремні часи велося звичайним людям (на прикладі однієї-двох особистостей). “Бузькові вогники” позиціонуються як повість, але якщо це й повість – то гранично документальна. Бо фактично це є вирослі з щоденників хронологічно обмежені дитинством та юністю мемуари галицької лікарки Мар’яни Ліщинської. Тобто карколомного сюжету тут, зрозуміло, нема (взагалі склалося враження, що зла доля двадцятого століття до сім’ї пані Мар’яни була доволі милостива), персонажі змальовуються охайно й ввічливо (живі ж люди), конфлікти дозовані… Але мемуарна частина тексту розкішна. Бо тут є:

а) маленька історія на тлі Великої. Перше двадцяти-з-чимось-річчя життя авторки припало на самий кінець сорокових-п’ятдесяті-шістдесяті. Тож маємо відголоски війни, брендове “розвінчання культу особистості”, хрущовські аграрні експерименти, Карибську кризу, Відлигу, Празьку весну – і все це минає природним фоном для життя звичайної дівчини. А до всього місце дії тут Галичина, що “призвичаюється” до дійсності Країни Рад. Тому в оповідь невимушено вплетені “перші москалі”, згадки про виселених сусідів, натяки на недолугість колективізації та інші “побутово-історичні” деталі. І це вкотре нагадує про непорозуміння між людьми, що _не цікавляться тою політикою_ і більш “новинно-ангажованими”. Та де там, політика завжди поряд.

“Весь світ завмер у передчутті страшного лиха. Нусько весь вільний час сидів коло радіоприймача, ловлячи “Голос Америки” і “Вільну Європу”, які ледь пробивалися до нас крізь шуми й тріск – тоді зарубіжні радіостанції нещадно глушили. Коли я запитала, що говорять, Нусько сказав:

– Напевно, буде війна.

Це було для мене страшним. Я всяку війну ненавиділа і боялася, а тут заносилося на ядерну, це взагалі мав бути кінець усім і всьому”.

Продовжувати читання “Історії про життя, навчання й медицину. “Бузькові вогники”” →

За збігом обставин читати у день Депортації книжку про репресії – це дивний виверт долі, на які така щедра до мене ноосфера. А от прочитала б швидше ісландський детектив – взагалі б на 15 травня мені ця книжка припала. І було б ще страшніше, бо там йдеться якраз про 1938 рік. А, про головне забула. Це дитяча книжка. Казка.

Якщо судити за присвятою, то російська журналістка Юлія Яковлева загорнула в магічно-реалістичний флер життєвий досвід своїх старших родичів і вирішила написати пенталогію повістей: про те, як велося дітям в Ленінграді до, під час та одразу після Другої світової. Перша з них вже видана, інші – на черзі і, сподіваюся, все ж таки з’являться, бо концепція вийшла цікава. Зрештою, це популярний жанр – розповісти дитям про попередні часи так, щоби їм було зрозуміліше. А це таки дитяча книжка, а не доросла книжка про дітей в екстремальних історичних умовах.

У березні 1938 року першокласник Шурка випадково помічає дивний поїзд, який у закритих вагонах везе не скотину, а людей. “Це, мабуть, шпигуни”, – кажуть Шурці дорослі. Шпигуни, ворожі агенти, вони скрізь – оно той дядько, що запропонував хлопчику ескімо (в їхньому дворі ще ніхто не куштував нове модне морозиво!) за так – імовірно, також шпигун. І, здається, і тато теж шпигун, бо не могли за ним прийти вночі просто так, правильно? Але мама й найменший братик також зникли… Вони шпигуни? Як так сталося, чому вони на це пішли? А головне – куди забирає людей Чорний Ворон?

Продовжувати читання “Чорний птах у сірому місті. “Дети ворона. 1938 год”” →

Як ніжний, самовідданий і чуйний Ной, мама сміливо вела свій ковчег із кумедними нащадками крізь бурхливе житейське море, завжди готова до бунту, раз у раз долаючи фінансові мілини, ніколи не певна того, що команда схвалить її дії, і завжди готова нести відповідальність за будь-які неполадки на кораблі. Неймовірно, що мама знаходила сили переносити це плавання, проте вона його переносила і навіть залишалась при здоровому розумі. Як твердить мій брат Ларрі, і не без рації, ми можемо пишатися тим, як ми виховали нашу маму; всім нам вона робить честь, їй вдалося досягти тієї щасливої Нірвани, де ніщо вже не приголомшує і не дивує.

Джеральд Даррелл.

Хвилинка зізнань: зазвичай це стається раніше, але я завжди була трохи пригальмованою істотою. Відколи мені виповнилося 13 – я люблю Джеральда Даррелла. Люблю кумедне хлопчисько, зухвалого парубійка з над-ідеями, поважне світило та зірку бібісішних телеекранів сімдесятих, і навіть підстаркуватого алкоголіка-соціофоба також люблю. Та ця любов не затьмарює розум. І коли думаю про вшанування пам’яті, то мені не лише хочеться відвідати Джерсі (хоча, направду, дуже-дуже хочеться), але й розшукати пам’ятник, під який треба покласти оберемок квітів. Пам’ятник Луїзі Даррелл – героїчній жінці, що виростила той дітинець-звіринець і не придушила жодне зі своїх обдарованих та намаханих нащадків. Не знаю, чи існує він у фізичному вимірі, але в телевізійному вже точно є.

(… тут лишився вереск захоплення, непридатний до артикулювання)

Так, мені йдеться про “Дарреллів“, перший сезон яких цієї весни запустив британський ITV. І хоча каноністи бризкають отрутою, мені важко знайти для цієї шестисерійки інші слова окрім: “Це прекрасно!”. Це справді прекрасно, невимовно, неймовірно прекрасно, але все ж спробую стандартну схему з плюсами й мінусами.

Продовжувати читання “Мати-героїня та її звіринець. The Durrells (1-й сезон)” →

І я все ж таки не втрималася, і після фейсбучного славослів’я хочу в картинках розповісти про одне з приємніших коміксових відкриттів останнього часу. Трапилися мені днями Through the Woods Емілі Керрол, і то була добра година.

Емілі Керрол є доволі відомою в фентезійно-горорних колах канадською художницею та гейм-дизайнеркою. Вона отримала низку галузевих премій, але, здається, найбільшим її успіхом у ширших колах є саме “Крізь хащі” – видана в кількох країнах збірка мальованих страшних казок, що органічно поєднують якраз ті фентезі та горор.

І поєднання вийшло практично ідеальним. Малюнки тут просто чудові: то підкреслено графічні, то відверто акварельні. Але й історії незгірші. Ті, що казки – ностальгійні, лячні та приємно готичні. Ті, що не казки – вже правдешня готика, і до того – ж справді страшна. Ну й ретелінгова частина там якась дуже _правильна_, хоча в більшості випадків йдеться радше про загальний флер казкових сюжетів, аніж про конкретні переспіви (окрім, хіба що майже прямої варіації на тему Синьої Бороди). Сама збірочка містить 5 історій, але таких казко-горорів в доробку Керрол ще багацько (де б їх іще знайти).

Моторошна краса – під катом.

Продовжувати читання “Графічна пауза. Ретелінги здорової людини” →

Раз майже всі навколо бурхливо обговорюють перекладену й таку, що фіг її перекладуть, фантастику – вже час розшукати совість й розповісти про одне з найприємніших читацьких відкриттів цього року. Ідеться про нішеву, але доволі відому в англомовних світах книжечку. Ще б пак: номінації на Локус, World Fantasy Award та мою Міфопоетичну заїньку, отримані British Fantasy Award, Г’юґо та Неб’юла та пачка премії другого-третього ешелону… Йєп, це Among Others Джо Волтон, розповідями про яку я вже всіх добряче замахала. Але воно того варте. Ну, якщо вам подобаються Дивні Дівчатка (тм), фентезі на межі магічного реалізму та класична англомовна сай-фай.

Ця похмуро-щемка історія почалася восени 1979 року, коли п’ятнадцятирічну Морі малознайомі родичі відправили до зразкової англійської школи-інтернату. У Морі є: валлійський акцент, хвора нога, здатність бачити фей, здорова підліткова зарозумілість та нездорово-фанатська захопленість фантастикою. У Морі нема: толерантності до Англійськості, нормальної родини (тато-лузер, мама-зла відьма й також лузерка, бо Темною Королевою стати не змогла), друзів, більшості улюблених книжок та сестри-близнючки, яка загинула рік тому. З такими стартовими умовами дівчаті в школі було нелегко. Хоча… Морі всюди було б нелегко, але комісійні книгарні, невидимі приятелі та вірний щоденник трохи рятуються від самотності. А коли Морі знайде ще й фантастичний читацький клуб – тоді настане справжнє щастя. Якщо, звісно, довести собі, що клуб – це випадковість, а не результат майже ненавмисно створених чарів.

Починаючи читати “Серед інших“, я ще трохи вагалася: як так вийшло, що цілком підлітковий за проблематикою текст: проблеми дорослішання, шкільні трабли, перша закоханість – та ще й у форматі щоденника, пішов за “дорослими” номінаціями у тих преміях, які мають розподіл на “Доросле-Дитяче”? Але доволі швидко стає зрозуміло, що “Інші” – не підліткова книжка, а книжка про те, як бути підлітком. Ні, навіть не так, про те, як нагадати дорослим людям про часи, коли вони були підлітками. Наскрізь ностальгійна оповідь про часи, коли дерева були вищими, а щодо того, чи варто розділяти фентезі та НФ та за якими принципами, ще точилися суперечки, здається, найкраще поцілить в реальних однолітків вигаданої Морі. Але, навіть зважаючи на те, що я на двадцять років, вважай, молодша, все одне швидко здалася в полон цьому ненав’язливо чарівному тексту. Це легко насправді: згадати шкільні проблеми, пубертатні пристрасті (цього в останній чверті Волтон дещо передає, але потім вирівнюється), суперечки з дорослими, відчуття відокремленості від “звичайного” світу… Та зрештою, згадати ті думки, з якими читалися книжки, що про них розповідає Морі, і вже, як у казці – прилипла до гуски.

Хоча авторка грається з різними сенсами слова “others”, цей роман елегантно нагадує, що підлітки – хороша модель Іншого в дорослому світі. А тутешня героїня, до того ж, модель перфектна. Морі – валлійка з добре відрефлексованою ідентичністю (і, схоже на те, що це цікавий автобіографічний момент). Морі – дівчина із скромної родини, що раптово потрапляє в доволі posh-школу, до принципів соціальної стратифікації в якій їй важко зникнути. Їй там загалом важко призвичаюватися: до специфічного режиму, до культу спорту, до складних систем перегонів між Домами, до бридкої англійської їжі та бідної бібліотеки. Морі – практично інвалід, і це також має свій болючий відбиток. Ну а для того, щоби Морі вважали Ну Дуже Дивною Дівицею, про захисну магію та мовчазних фей (англійські феї не розуміють валлійської? якою ж мовою вони тоді говорять – бідкається дівчина) розповідати необов’язково. Достатньо віддавати беззастережну перевагу читанню та любити “дитинну” й “некорисну” фантастику.

Здогадуюся, що “Обійняти й плакати” – це троха дивна характеристика для хорошої книжки, але так воно вже читалося. Морі, Морі… Літературна героїня, яка вже через кількадесят сторінок сприймається, як жива й майже рідна людина. Її проблемам співчуваєш, на її ЧСВ-вибрики скептично дивишся з прірви життєвого досвіду, її зсунуто-казковий світ сприймаєш, як варіант норми. Якщо повірити в фей – то в потойбічно-британських (нічого спільного з толкінівськими ельфами, Морі наполягає!), що розмовляють валлійською, люблять руїни та погано сприймають концепцію іменників. Якщо читати вже “підліткову” книжечку, то найкраще таку – виважену, симпатично написану, дозовано проблемну й нестримно, нездержно, шалено фанатську, що ось-ось лусне, стільки великодніх яєць в неї напхано! Недивно, що у Among Others стільки фантастичних премій. Покоління Гаррі Поттера може в своє задоволення фотографуватися біля вказівника до платформи 9 ¾, а Джо Волтон задешево продає квиточки олдфагам. Компостуйте талончики, наступна зупинка – “Минуле”. Наше минуле, минуле багатьох з нас.

Замість того, щоб написати пости про: шикарну “міфопоетичну” книжку; книжку про жіночий концтабір; комікс Сари Андерсен; серіал про канадських “героїнь тилу”, серіал про андроїдів і здається, було там ще щось… Із задоволенням приєднуюся до теґ-флешмобу: згадати обставини – час/місце/таке всяке – читання певних книжок. Нашвидкуруч у мене таких назбиралося сім пунктів, хоча це більше за сім книжок.

В хронологічному порядку.

Спогад №1: мені дев’ять, на дворі літо 1993-го, нещодавно скінчилося навчання. До Палани того року не встигли завезти грамоти, тому привітання із відмінним закінченням другого класу я отримала у книжечці. Це був нарніанський “Зоряний мандрівник“/”Покоритель Зари” в пухнасто-паперовій обкладинці. Здається, я його вже читала (я тоді прочитала всю Нарнію в якомусь дикому порядку “Як в бібліотеці розшукала, так і прочитала”), але тоді взялася перечитувати, а заразом – перевіряла, чи справді можна читати білими ночами. Можна, але довелося розсувати штори, і страшенно боялася, що чи то батьки зайдуть до кімнати, чи молодший брат прокинеться. Тому дочитувала вже вранці – як чемна дівчинка.

Продовжувати читання “Time and Place Book Tag: моя ностільгійна сімка” →

Повернулася, збігала на Арсенал, трохи розгреблась – а тепер можна й про прочитані книжки поговорити. Або просто подивитися, бо є ж такі випадки, коли ілюстративний матеріал перетягує до себе ковдру уваги. До таких випадків вже на старті належав проект “Напиши мені книжку”, коли одразу сповістили, що малювати буде Мар’яна Прохасько, а текст… Текст – діло наживне.

Тим не менш, перша книжка в цій серії вийшла цікавою з обох боків. “Сузір’я Курки“, схоже, відповідає свіжим (хоча й не дуже оригінальним) віянням укрдитліту – братися за ненайочевидніших персонажів. Ось і в цій майже-казці йдеться про повсякденне життя та маленьку пригоду бабці Марії, що разом із куркою Марічкою живе у Карпатах. Доволі приємний текст Софії Андрухович, симпатичні персонажі, органічна космологія й простенька сюжетна інверсія (передбачувана, звісно, але дітям, мабуть, може бути цікаво) – в “Сузір’ї” все якесь таке ніби й “нічого такого”, а загальне враження справляє дуже тепле. Ну й героїзм Марії та Марічки – це гарний “кейс”, мені сподобалось.

Єдине, що дряпає увагу – доволі частий (а ще – мені абсолютно неблизький) мотив “Рай – це десь за межами міста” тут промальовується в гендерному розрізі.

– Що ти тут робиш посеред лісу, дівчинко? – запитала Марія.

– Живу.

– Сама?

– З татом. Він лісник.

– А мама?

–  А мама моя зануда. Їй наше дике життя не підходить. Вона любить зручне життя в місті. Вона лікар, лікує людям зуби. Часом ми з татом до неї їздимо, але в місті складно витримати, там мало дерев і багато людей, і все закатано асфальтом. Рися там мало не сказилася.

– А мама до вас їздить?

– Їздить. Але вона боїться Рисю, і їй тут вічно холодно, і ванни немає, і вночі пугикає сова, і виють вовки, і не можна піти до театру, і немає інтернету, і не взуєш туфлі на підборах. Але зрідка їй подобається. Вона каже: іноді корисно відпочити від цивілізації.

Виносячи за дужки питання “А чого одразу мама і чому через підбори?”, хочеться вже помріяти про книжки, де будь-які опції: “А мама живе у місті, бо має дуже важливу роботу”/”Поїхала до Африки рятувати слонів”/”Живе на дереві в сусідньому лісі, бо їй так схотілося, і я думаю переїхати до неї” – не були б екзотикою. Чи я забагато хочу від дитячих книжок? Енівей, апологія “дикого життя” тут ще помірна і не аж надто романтична. Гаразд, і так бува.

А от ілюстрації сподобалися беззастережно. Комбінація малюнків та фотоколажів – штука тонка, але тут все вийшло класно й атмосферно. Ну, може, подекуди, трохи похмуро, але стримана гамма добре працює на загальне казкове враження.

Трохи прикладів.

Продовжувати читання “Чи тут куе, чи тут куо – ось питання. “Сузір’я Курки”” →

Цьогорічний Книжковий Арсенал мав такий спокусливий вигляд навіть в анонсах, що під нього довелося розробляти детальні букшопінгові плани. Мої регулярні вішлисти – це просто орієнтир в світі цікавинок. Але суворе життя й обмежені бюджети тихцем пропонують понавигадувати собі правил-обмежень. І добре, що пропонують. Пам’ятаю свій перший Форум, протягом якого я встигла купити все те потенційно цікаве, яке нормально вписувалося в межі заброньованих витрат, і навіть не спітніла. А вітрини новинок КА-2016 шалено радували великою кількістю необов’язкових класних книжок. Попри всі проблеми книжкового ринку, ми нарешті дожили до того моменту, коли серед багатьох варіантів можна обирати справді бажане та ще й купа некупленого лишиться.

Перепрошую за ліричну преамбулу. А тепер будуть слайди.

Усе, що притягла виключно для себе. “Порох із драконових кісток” люб’язно позичила Даша з BeautyAndGloom), усе інше – книжкова частина покупок. І за цим стосиком можна вже робити деякі висновки про мої маленькі правила букшопінгу.

Продовжувати читання “… and take my money! Арсенальний шопінг в картинках та правилах” →