Після того, як два українські видавництва (КСД та #Книголав, якщо що) майже синхронно анонсували переклади романів Ннеді Окорафор та Томі Адеємі, я видихнула з полегшенням: фентезі з африканським колоритом у нас на ринку вже майже з’явилося, ура! Але потім зітхнула знову: а орієнтальне? Коли буде орієнтальне? Так, щоб і вибір, і різні культури, і міфології побільше? А, може, все ж таки?

А поки чекаємо, розкажу про кілька підліткових (або майже підліткових) романів якраз такого плану. З китайським присмаком, близькосхідним та скаженим міксом кількох культур.

Сирітку Сіфен виховує непривітна тітка. Виховує з єдиною думкою: Сіфен – красуня, така красуня, що може привернути увагу самого імператора. У цьому жорстокому світі красиве личко – це валюта з обмеженим терміном обігу, і вкласти її треба якнайшвидше й якнайвдаліше. Сіфен натомість мріє втекти від осоружної родички разом із коханим. І їй це вдасться – вони переїдуть до столиці, Сіфен потрапить-таки до імператорського двору і постане перед очима найвищої родини. Але трохи не в той спосіб, як  їй колись здавалося. І трохи не з тією метою, як їй колись мріялося. А головне – в усьому цьому зіграє свою роль прадавня магія – і не завжди настільки світла, як колись хотілося.

“Ліс тисячі ліхтарів” Джулі Дао стартує приблизно там само, де  багато який янг-адалт про хоробру дівчину з емансипаційними мріями – тільки цього разу з китайсько-японським колоритом. Але зупинятися там, де йому годиться, цей сюжет не збирається. Роман розповідає про чудову дівчину з гарними намірами, яка поступово перетворюється на не аж таку чудову, бо… Бо дуже складно витрусити з голову чужі мрії, під гнітом яких ти виросла. Бо дуже складно не хотіти більшого. Бо дуже складно знайти собі гідне місце, коли здається, що твоє ідеальне вже хтось посів. Бо дуже складно опиратися спокусі. Бо дуже складно уникати природної схильності до магії – навіть такої, що вартує крові, навіть такої, в якій можна розчути шерехи влади проклятого повелителя змій.

Продовжувати читання “Деви, ще деви і Зміїний Бог. Три орієнтальні фентезі-романи” →

Останнім часом я дещо занедбала “Графічну паузу”, бо комікси і графічні романи траплялися здебільшого boring та booooring. То ж коли відшукала потенційно цікавий новий онгоїнг, то раділа шалено. Не дуже довго, бо це той випадок, коли теорія цікавіша за практику, але теорія – тобто, початкова концепція – там справді ого!

Ідея насправді дуже проста: давайте змішаємо один відомий соціальною нерівністю сетинг з іншим. Вікторіанство з кіберпанком. Додамо впізнавані характери, відголоски актуальних сьогодні політичних проблем, увиразнимо антиутопічні нахили сюжету і приперчимо це все янг-адалтовим пафосом боротьби за все хороше проти всього поганого. І що вийде? У кількох американських та британських авторів та художниць вийшла “Олівія Твіст” – гендер-світч ретелінг роману Діккенса.

2050 рік, над Лондоном височить мегахмарочос “Вертикальне місто”, де живуть американські багатії, які встигли знищити власний континент. Британці живуть на землі. Колишні британці – нащадки мігрантів – живуть в концентраційних таборах.

Мігрантські діти ростуть у робітних будинках, підпорядкованих корпораціям (власне, одній). А коли дитині виповнюється вісімнадцять, вона має йти на всі чотири сторони, всі з яких – працювати на ту ж таки корпорацію, тільки тепер добровільно і з піснею. Але сирітка Олівія випадково зустрічає п’яту сторону: злочинне підпілля, учасниці якої можуть допомогти їй врятувати маленького Піпа – іншого сироту з робітні.

Фух! Забагато всього? Ну, так, тут все по-багатому: типова підліткова антиутопія про “Від нас приховують всю правду” невимушено зустрічає Діккенсівську вікторіанську сльозогінку про сиріток-спадкоємців, яких переслідує зле зло – і всі радісно танцюють. Тут є все, про що тільки можна подумати:

Продовжувати читання “Графічна пауза. Діккенс з кіберпанком та сестринством” →

Антології все ще лишаються для мене літературною версією життя за мамою Фореста Гампа – великою коробкою цукеркового асорті. Цікаво, прикольно, не факт, що все сподобається, але цікаво – і пішли на нове коло. А коли ця антологія тематична – спокуса придивитися збільшується. А якщо вона ще й про ляльок…

Шансів встояти проти підфорумної новинки від ВСЛ я просто не мала. “Лялька. Історії про дитинство” – це збірка оповідань сучасних українських письменників (а радше письменниць), кожне з яких є варіацією на тему дитячих іграшок. Є, щоправда, кілька “але”.

“Але” перше: не всі з тих тринадцяти текстів є оповіданнями. Власне, більше половини з них – це чесні есеї, ще кілька новел межують з ними, а чисто художніх, сюжетних і не автобіографічних текстів на всю антологію тільки три (це оповідання Маріанни Кіяновської, Вікторії Амеліної та Івана Андрусяка, якщо що). І це створює той самий ефект шоколадок з невідомими начинками: як починаєш читати, ніколи не знаєш, що отримаєш, поки якісь виразні маркери не з’являться. З одного боку, це додаткова розвага. З іншого – доволі весело спостерігати за тим, як есеї в сучасній українській літературі все не можуть визначитися: вони з красивими, тобто белетристика, чи з розумними – тобто, тяжіють до публіцистики.

“Але” друге: усі ці тексти про дитинство, але не всі вони про іграшки, є такі, де ті ляльки й не згадуються, є такі, де іграшки виступають суто декорацією, але трапляються й такі, що через іграшку розказують про героїв або епоху – і ці тексти, мабуть, найкрутіші.

Окрім оцих формальних моментів ще привертають увагу деякі спільні риси, що стосуються змісту:

• більшість автобіографічних текстів, що природно, розповідають про дитинство радянське. Але дуже по-різному. Хтось згадує про це похапцем (або в принципі не акцентує увагу), хтось зосереджується на комічних моментах (Лариса Денисенко в “Яшасі та Буратінасі“), хтось – на драматичних (Богдана Матіяш у “Цукрі і солі дитинства” коротко розповіла про підводні камені виховання україномовних дітей в недружньому середовищі, тоді як її старша сестра Дзвінка в “Дорозі до дідуня Петра” просто намалювала сільське літо).
• у двох із трьох однозначно художніх текстах – “Безіменних” Вікторії Амеліної та “Прєлєсті” Маріанни Кіяновської йдеться про дитинство під час війни. Нинішньої війни. Обидва оповідання пронизливі й моторошні, але обидва якісь трохи плинно-узагальнені в деталях (здебільшого побутових), як на такий підкреслено чіткий хронотоп. Хоча, “Безіменні” – взагалі тяжіють до притчі, тому…
• А третій художній текст – “Креденс” Івана Андрусяка – помітно дисонує з усіма іншими, бо він тут єдиний – послідовно дитячий (чи, точніше, молодшо-підлітковий). Усі інші оповідання та есеї адресовані дорослим читачам: якісь пропонують розділити ностальгійні почуття, в інших уже дорослі авторки та автор (Дорж Бату) аналізують власні дитячі почуття.

Продовжувати читання “Фігури дитинства. “Лялька”” →

Улюблена щорічна рубрика знову в ефірі! Жіночо-літературних дудлів, як на мій погляд, у 2018 році було небагато (а проте версія “Ксеня зажерлася” теж цілком робоча), зате ті, що були, – воістину на будь-який смак. Протягом минулого року Гугл вшановував пам’ять дуже відомих авторок і, як завжди, прицільно розповідав про менш відомих світовому загалу (а то й просто призабутих) письменниць. Як завжди, спостерігати за тим було дуже цікаво. І, як завжди, серце радісно стискалося кожного разу, коли йшлося про письменниць, перекладених українською, а жадібно – коли чарівні картинки презентували творчість тих, про кого хочеться дізнатися більше.

Тож хто були ці героїні дудлів-2018?

• Вірджинія Вулф. Більше, більше згадок про Вірджинію Вулф, вона того варта! Цікаво, ніхто ще не зібрався видати українською її щоденники?

• Кларісе Ліспектор – відома бразильська письменниця, дещо з малої і “середньої” (повість, тобто) прози якої почало друкувати Видавництво Анетти Антоненко.

• Октавія Батлер – провідна зоря американської чорної фантастики, авторка з букетом Г’юґо, Неб’юл та Локусів, де українські переклади – хто ж його зна…

Продовжувати читання “Дудли-2018. Письменниці та їхні твори” →

Про географію читання-2018 розповіла, про річну статистику розповіла, тепер час розповідати про самі книжки. 2018 рік був часом наполегливого читання підліткового фентезі (помітною мірою – українського, що дуже круто), реанімації інтересу до класичних детективів, деяких нових горизонтів в англомовному читанні та цілковитої перемоги європейських текстів із середньої та високої полиць. А ще роком, коли я не читала майже нічого з ключових українських новинок, розрахованих на дорослого читача, натомість встигла прочитати (і недочитати також) кілька свіженьких світових бестселерів – дещо навіть в оперативному українському перекладі. У випадку з асортиментом перекладів нашому ринку продовжує відчутно кращати. З якістю… З якістю буває по-всякому. Ще з дивного: не прочитала жодної японської книжки, не прочитала нічого у Стівена Кінга, не прочитала багато того, що збиралася. Тому оцей рік думаю присвятити підтягуванню хвостів. І це навіть не про класику-класику, а, наприклад, про цікаве фентезі, що вийшло років п’ять тому, а не от прям за останні два.

Ну, а тепер про найцікавіше. Вірніше, про найцікавіші.

Найрідніша книжка: тут без сюрпризів, бо які вже сюрпризи. Минулого року я перечитала “Життя за життям” Кейт Аткінсон і зрозуміла, що від повторення історія Урсули Тодд не гіршає. Власне, воно таким і задумане. Але переконатися було приємно (є пост про книжку).

Найочікуваніша книжка: нехай простить мене “Моя неймовірна подруга“, на яку я чекала два роки, але тут теж без варіантів. “Колір магії” Террі Пратчетта, бо світ, в якому Пратчетта не було українською, був страшенно неправильним світом. Тепер йому стало краще. А я стала щасливішою.

Найяскравіші книжки: їх тут дві, бо не могла обрати. Обидві книжки є віконцями у часом знайомий, але дуже екзотичній світ. Це таки Неаполь середини ХХ століття очима двох дівчаток (“Моя неймовірна подруга” Елени Ферранте – про книжку є пост) та чорна Америка й Нігерія, описані пером однієї блогерки (Americanah Нґозі Чимаманди Адічі).

Продовжувати читання “Читацький 2018-й. Загальні тенденції та 18 найцікавіших книжок” →

Що ми зазвичай дивимося протягом зимових свят? Моя версія: окремі серії “Тома і Джеррі“, Love Actually, Hogfather. Цього року ще з випередження графіку переглянули першого “Гаррі Поттера“, у планах є дещо з британських мінісеріалів, але… Але хочеться більше, більше тематичного. Нещодавно таке тематичне знайшло мене саме. Днями ми подивилися цілком традиційне філґуд різдвяне кіно – таке, де всі конфлікти вирішуються в якнайкращий спосіб, всі бажання збуваються і всі героїні зустрічають своє щастя. Але від інших цей фільм відрізняє одна маленька дрібничка – там нема снігу. Різдво є, а снігу нема. Кіно просто австралійське.

Грудень 1959 року, Сідней, дорогий універмаг готується до сезонних розпродажів і до відділу коктейльних суконь приходить працювати “тимчасова дівчина”. Шістнадцятирічна Ліса виділяється поміж своїх колег: вона багато читає, сподівається вступити до університету і хоче стати не вчителькою, а поеткою. Чи, може, актрисою. Хоча, можна й сумістити. Старші працівниці трохи дивуються такому юному завзяттю, але в кожної з них свої проблеми: Пет мріє про дитину, але стосунки з чоловіком з не зрозумілої для неї причини не клеяться, Фей завзято ходить на побачення та “контингент” її не влаштовує – якісь не принцові всі ті хлопці, некультурні, руки, як то в кіно заведено, не цілують і взагалі. А сусіднім відділом – дорогих дизайнерських суконь – керує загадкова Маґда, про яку інші зневажливо кажуть: “А, вона з цих“, – і Магда теж має свою мрію.

Свіжий австралійський фільм Ladies in Black – екранізація локально відомого роману Мадлен Сент-Джон. Це така перевіднайдена майже класика – Сент-Джон свого часу (а це між іншим аж друга половина 1990-х) стала першою австралійською письменницею, яка потрапила у шортлист Букера. Проте на той час вона вже майже тридцять років жила у Великій Британії, і про австралійське життя йшлося лише в її дебютному романі – “Жінки в чорному“. Книжка ця була, відверто кажучи, на Зеленому континенті призабута, аж кілька років тому за її мотивами поставили мюзикл, а тепер от зняли екранізацію. Фільм прогримів, отримав кілька австралійських кінопремій, книжку почали активно перевидавати під адаптованою під кінопотреби назвою – роман фактично отримав друге життя. І тепер я дуже хочу його прочитати, бо  визначення “комедія вдач” та коло тем, якого торкається письменниця (і більшість з яких для неї є або автобіографічними, або безпосередньо торкалися її родини), змушують підозрювати, що першоджерело може бути значно ближчим до сатири, аніж солодко-ласкаве різдвяне кіно. Але фільм справді вийшов дуже приємним і дуже красивим – і це дійсно хороший варіант для оптимістичного святкового перегляду. Тим паче, що він має кілька родзинок.

Продовжувати читання “Вісник екранізацій. Ladies in Black” →

2018-й рік ще не минув, і я все ще сподіваюся прочитати одну-дві книжечки (ну, хоча б котрийсь графічний роман – це теж вплине на загальну статистику), але є один пункт читацьких підсумків, що його вже можна сміливо закривати. Час визнати, що з географією читання цьогоріч не дуже, і краще вже точно не стане.

Отже цього року мені читалося книжки письменників і письменниць із 29 різних країн. Результат абсолютно середньостатистичний, радіти нема чому, плакати – загалом теж. Хоча мапа вийшла дещо нестандартна: уперше за багато-багато-багато років я не читала нічого японського, Балкани мають відверто блідий вигляд і лише одна африканська країна – це теж якось сумно. Ну, але таке вже вийшло.

Get your own travel map from Matador Network.

Продовжувати читання “Читацький 2018-й. Географія читання” →

2018 рік нас ще не покинув, отже підбивати книжкові підсумки поки що ранувато. А от глядацькі можна спробувати: я ще маю деякі плани на відвідини кінотеатрів в цьому році (а ще – на деякі серіальні новинки), але нехай вже. Хороший був рік, усе цікаве свіженьке в топ-18 не вмістилося. Так, у цьому списку буде саме свіжина – кіноновинки 2018 року (або ті фільми 2017-го, що у нас пішли в прокат пізніше, їх кілька таких є), нові серіали та найяскравіші, як на мій смак, серіальні повернення. З повернень і  почнемо.

Серіальні продовження

Мідж багато не буває. Другий сезон Marvelous Mrs. Maisel – це свято, феєрія і петарди на кожному кроці. Мідж знову смалить напалмом, але й другий план не пасе задніх. Що сподобалося: Джоела стало менше, у мами Роуз і менеджерки С’юзі прорізався бекграунд, Мідж почала непростий шлях не лише до комедійної кар’єри, але й до “Check Your Privileges” (їй не завадить). А ще, здається, я починаю розуміти стендап, це не той результат, на який розразховувала.

Знову проблеми. Корморан Страйк та Робін Еллакот повернулися на дві серії, щоб переказати “Кар’єру зла“. Продовжую вважати, що формат в 3 серії детективам мами Ро пасував більше, але що вже поробиш. Що сподобалося: динаміка між персонажами, спроба делікатно розповісти про трагедію Робін, а ще Метт Кінг, який уже капітально вжився в образ підстаркуватого панк-рокера.

Об’єднання заради майбутнього. The Expanse – це такий дивовижний випадок, коли кожен наступний сезон – кращий за попередній. Перший – кіберпанк-нуар, другий – космоопера з війнушкою, третій – космоопера з контактом та розширенням горизонтів. Що сподобалося: історія стала стрункішою і краще зрежисованою, спрямилася мотивація фракцій, красиво запаралелили різні сюжетні лінії. А ще побільшало (та поширшало) цікавих персонажок. Каміна Драммер – моя богиня на цей сезон.

Продовжувати читання “Гаряча вісімнадцятка. Найцікавіше, що я дивилася цього року” →

Свято наближається, свято наближається… Дні зараз стоять такі, що хочеться читати то казки для дорослих, то довгі й повільні сімейні саги, а то й зовсім дитячі книжки. Хоча з оцими останніми в мене непросто: відверто малюкові книжки я читаю вкрай рідко і переважно тоді, коли вони про магічних істот (це ж майже фентезі виходить!) чи про звірів (бажано – гризунів). Цікаво іноді буває зазирнути у світ сучасних дитячих книжок і подивитися, як там із моєю улюбленою тематикою. Особливо, коли йдеться про українських авторів і авторок. Саме для таких видань спробую зробити окрему нерегулярну рубрику. Раптом хтось із часом спеціально напише щось для мого внутрішнього дитяти – про землерийок там, скажімо, чи про морських свинок і щоб з гендерною проблематикою. Ніхто ж мріяти не забороняє, еге ж?

Книжка харківської письменниці Юлії Ілюхи не про землерийок і навіть не про пацючків, а про свійських птахів (і лише трішки – інших тварин), але вона уже на старті підкупила мене двома моментами. По-перше, головним героєм в ній є курча, яке вважає себе каченям. “Ого, проблеми ідентичності у версії для п’ятирічок? Беремо!”. По-друге, рекламна фраза: “А ще там є мама-качкомеханік!” – теж спрацювала на раз. Видова непевність, розмиття гендерних ролей – невже в дитячій книжечці все це справді є? Відповідь: і так, і ні.

“Історії Цвірінька” – це щось навроді повісті в новелах, комплект з одинадцяти оповідань, перше з яких розповідає про народження нестандартного “каченяти”, останнє – про його Велике Відкриття. Поміж оцима двома ключовими точками міститься низка зручних для разового читання історійок. Одні з них мають виразно терапевтично-педагогічний характер: про те, де і як шукати друзів, як сприймати виклики, зрештою – як користуватися світлофором. Інші – цілком пригодницькі і нагадують класику жанру, а-ля книжки тієї ж Астрід Ліндґрен – про пошуки скарбів, влаштування циркової вистави, блукання в лісі тощо. Історія про ліс – одна з найсимпатичніших, там дуже класні світляки:

Продовжувати читання “Дитяча хвилинка. “Історії Цвірінька”” →

Як і минулого року, коли падає сніг, страшенно хочеться читати щось чарівне і… буду чесною, передбачуване. Зазвичай у таких ситуаціях непогано працюють продовження давно знайомих довгих циклів, улюблені дитячі книжки, а ще казки. Геть не обов’язково класичні, мої улюблені ретелінги – це теж варіант. І поки я під Сонцестояння наміряюся перечитати “Сонце і Місяць, Сніг і Лід” Джессіки Дей Джордж (цього разу українською, українською видали ретелінг!), заразом вирішила скласти списочок з цікавого читаного і нечитаного.

Гарним є не той ретелінг, що до останньої букви повторює “оригінал”,  а той, від якого щось у душі радісно підстрибує: вау, а що – отак теж можна було? Тому сьогодні в половинці читаного здебільшого не прямі перекази, а фентезійні (і один майже реалістичний) романи з виразними казковими мотивами, що іноді змушують сперечатися: а точно варто було переписати це саме так? Але як воно з нечитаним – аж не знаю, на те воно й нечитане.

Першим пунктом в п’ятірці читаного мусить бути щось з романів Робін МакКінлі, бо саме з романів МакКінлі я почала звертати прицільну увагу на цей одвічний (і популярний нині) напрямок. Сьогодні забіг, мабуть, виграє  Spindle’s End, “Кінчик веретена” – так, ретелінг “Сплячої красуні“. Дуже неспішний, дуже, якщо можна так висловитися, “виробничий”, і такий, де героїнею-оповідачкою є не дуже вдатна хрещена фея, а Спляча Красуня шукає способи врятувати себе (майже) самостійно (трохи про цю книжку є в оцьому пості).

Другим пунктом працюватиме одна з найпохмуріших підліткових книжок, що я колись читала. Ні, ні у The Folk Keeper немає нічого аж такого страшного, просто… Це, можна сказати, узагальнений ретелінг усіх вікторіанських романів про нещасних сиріток, яким якось раз пощастило, але насправді – ні. А щоб додати фабулі ще більше прекрасної готичності авторка домішує туди трііішечки легенд про селкі. Люблю легенди про селкі, є в них свій непозбутовно драматичний шарм (є пост про цю книжку).

Продовжувати читання “Двічі по п’ять. Десь у якомусь-то царстві…” →

Деякі книжки потрапляють до рук неочікувано, можна сказати, – зненацька, а от на інші ще треба чекати. І якраз першу книжку з “Неаполітанського квартету” Елени Ферранте я чекала довго. Десь так з моменту, коли прогримів англійський переклад – спокійно, з моменту, коли анонсували українське видання – з ажитацією, відколи КСД відкликав перший, погано перекладений, наклад – напружено. Але, коли вже дочекалася, зрозуміла, що ці кілька років минули недаремно. У моїй голові уже встиг скластися певний образ цієї книжки і він… Чесно скажу, виявився не страшенно далеким, але нічогенько так далекуватим у порівнянні з реальністю. Цей роман кілька разів змушував мене казати: “Але й я не могла подумати, що…”. Ого, це було прикольно!

Неаполь, 1950-ті, у бідному передмісті зростають дві подружки – Лену і Ліла, красуня і розумниця… Чи ні, розумниця і красуня. Хоча, ні, все ж таки красуня і розумниця. Стоп! Ні, навпаки! Чи все ж таки?.. І поки дівчата ростуть, життя навколо іде звичним чином: чоловіки пиячать, жінки готові повисмикувати одна одній коси, дітей луплять по-чорному, маленький бізнес ледь животіє, середній бізнес почувається незлецько лише тоді, коли підкріплений не дуже чесно нажитими статками або ж арматуриною – арматурина дуже пожвавлює бізнес.Чи є вихід з цього похмурого кола? Учителі кажуть, що є, цілком ленінський – учитися, учитися, оце от усе. Тільки в тому, що наука справді може змінити життя Лену та Ліла ще мають переконати близьких. І переконуватимуть з перемінним успіхом.

Увесь “Неаполітанський квартет” зазвичай презентують як історію жіночої дружби-суперництва, яку героїні пронесли крізь все життя. Перша книжка – “Моя неймовірна подруга” – присвячена зародженню цієї дружби. А ще це роман виховання розумних дівчат в несприятливих умовах все ще живого й активного традиційного суспільства. Про все це я начебто знала. Але дещо здивувало.

Несподіванка номер один: “ненеапольський” Неаполь. Коли берешся читати книжку про південь Італії, маєш в голові дбайливо зібраний гербарій очікувань: тінь Везувію, гніт історії, багато сонця, багато моря, багато апельсинів, багато яскравих барв та смачної їжі. Майже нічого з того в “Моїй неймовірній подрузі” нема. Причому дечого нема підкреслено, демонстративно, від душі. Елена Ферранте прискіпливо описує життя неблагополучного району таким, яким його дуже легко уявити: бідність, сірість, злість всіх і до всього. Низькооплачувана робота, проста їжа, автівка як найвищий прояв соціального успіху, пляж кілька разів на рік – і те не для всіх, хто ж оце може собі дозволити так байдикувати, а гніт історії переважно проявляється у глухій ненависті до тих сусідів, що нажилися на біді інших за війни. До умовного переліку “Двадцять п’ять книжок, після яких ви побіжите купувати квитки до Італії” цей роман включити можна, але він злобно кепкуватиме із сусідів. З іншого боку, має повне право.

Продовжувати читання “Біжи, Ліло, біжи! “Моя неймовірна подруга”” →