“Во первых строках” цього запису мушу зізнатися: я задовбалась. Тобто добряче погарячкувала, коли зібралася за половину літа прочитати 16 історичних романів. Як з’ясувалося, тут у нас той випадок, коли якість перемагає кількість. Тобто жага дезертувати в бік інших жанрів стала настільки нестерпною, що масштаби експерименту треба швиденько скорочувати. Тим не менш, дещо я ще читатиму, та й про уже прочитане варто розповісти.
Цього разу у випуску два чимось схожі тексти. В обох випадках йдеться про межі дозволеного жінці. Щоправда, епохи різняться – глибоке вікторіанство та зоряна година флапперок.
“Запечатаний лист” Емми Донохью (доволі відомої ірландської письменниці, що давно переїхала до Канади та прославилася вже там на всі усюди “Кімнатою“, екранізація якої нещодавно збирала кінопремії) має привабливо-шокуючу анотацію. Ні, справжнього шок-контенту там нема. Там в іншому фішка: історія про бурхливе розлучення в середині 19 сторіччя, яка місцями здається відверто анахронічною, реальна. І майже всі герої книжки – історичні особи, через що читати про їхні юридичні негаразди трохи незручно.
Наприкінці літа 1864-го Емілі Фейтфул, що її друзі звуть Фідо, зустрічає давню подругу. Фідо трохи лякається примарі з минулого, але не може встояти перед спокусою оновити стосунки з Гелен, які колись суттєво вплинули на її долю. Проблема тільки в тому, що світська красуня має солідні родинні трабли: вона зраджує чоловіка і хотіла б, щоб подруга трохи посприяла її в цій клопіткій справі. І була б це історія про любовний чоторикутник екзотичної конфігурації, якби адмірал Кодринґтон не виявився людиною по-своєму принциповою. І тепер у Гелен попереду дуже неприємний судовий процес. А у Фідо – ще більш неприємна роль головного свідка захисту, яка може не лише зіпсувати їй репутацію, але й вщент розбити кар’єрні перспективи та поставити хрест на стосунках з першими феміністками.
За формою “Лист” є лінійним мелодраматичним детективом із цілим колективом ненадійних оповідачів. Брешуть там всі: умовно негативні персонажі – іншим, умовно позитивні – собі. Тим не менш, попри повільний темп та впізнавані сюжетні ходи, читати цей роман дуже цікаво. По-перше, судова драма в декораціях 19 століття – це круто. По-друге, Емма Донохью на повну скористалася матеріалом: тут і про лицемірство як основу порядної вікторіанської родини, і про дружбу з бенефітами (яких не чекає і не пропонує одна зі сторін), і про умовність панівних якоїсь миті моральних стандартів, і про тогочасне материнство, і про складне підґрунтя стосунків між жінками – скарб, а не книжечка, як про щось не розкаже. то принаймні пояснить де шукати. Наприклад, про юридичні колізії та довгий шлях до права на розлучення.
— Но должны же быть исключения! — взорвалась Хелен.
— Кое-какие исключения имеются, — с сомнением сказал Фью. — Любая мать, даже если ее измена доказана, может ходатайствовать об опекунстве или о разрешении видеться с детьми до достижения ими возраста шестнадцати лет… Но на практике суд отдает матери детей старше семи лет только в том случае, если ее репутация безупречна, а отец известен жестоким обращением, пьянством или… э-э… нездоровьем… вы понимаете, что я имею в виду, — смущенно сказал он. — А вот, например, поэта Шелли вынудили расстаться с детьми из-за его атеизма.
— Закон — тупой и жестокий истукан! — с возмущением прошипела Фидо.
Фью перевел на нее серьезный взгляд.
— Как только в парламенте начинают обсуждать это положение закона, мисс Фейтфул, раздается хор голосов в защиту священных прав отца, но большинство из нас подозревают, что истинная причина более прагматична. Существуют опасения, что если женщины смогут разводиться с мужьями, не боясь потерять своих детей, то количество разводов значительно увеличится.
А от для мене чи не найцікавішою темою був стосунок серед прото-суфражисток. Емілі Фейтфул, головна героїня роману, є однією з перших жінок-видавчинь, що організувала майже виключно жіноче видавництво, де друкувалися фем-журнали. Поряд з нею згадуються численні діячки британського жіночого руху середини 19 сторіччя. От тільки стосунки між ними важко вважати ідилічними. Якщо коротко – то все, як завжди у відносно мирні часи: неофіційна ієрархія, декларативне сестринство та прогнозована залежність від “Ото б чого зайвого не подумали!”. Про палкий про суфраж поки що не йдеться – поважні пані не часто думають про такий екстрим, як вибори, але завжди готові відмежуватися від сміливиць, що вдягають непристойні штані.
— Но раздаются призывы к тому, чтобы женщины занимали судейские должности, избирались в парламент, на государственные посты…
— Ну, если какие-то доводы доводить до абсурда… — Фидо взяла себя в руки. — Лично я думаю, что закон не должен препятствовать активному участию женщин в жизни общества. Впрочем, в этом ведь нет необходимости — трудно представить, чтобы профессиями, о которых вы упомянули, мечтали овладеть многие женщины. По своей природе мы преимущественно интересуемся более благородными областями деятельности: образованием, медициной и благотворительностью.
Страшенно цікаво, як буквально за одне покоління думки настільки змінилися, але про це Емма Донохью вже не пише. А шкода – із задоволенням би почитала щось в неї про кінець позаминулого сторіччя – мені подобається, як вона акцентує та крутить історією.
У другому романі теж є і реальні особи, і – колишні – суфражистки. Тільки американка Лора Моріарті зосереджується на іншому аспекті жіночих прав, хоча проблема розлучень її головну героїню якоїсь миті також хвилювала.
Продовжувати читання “Історичне #літо_читання №5. Романи про вікторіанське розлучення та охорону дівочої честі в Джазову епоху” →
Vaenn's Bookblog 