Одна з тих речей, які мені нескінченно дивують у хорошому сенсі слова, – це те, що в нас продовжують видавати книжки, й то так активно, що я не встигаю за новинками. Окей, почасти це пов’язано з тим, що я наразі не купую паперові книжки, а в електронках виходить не все, й не все хочеться читати саме в такому форматі, але… ситуація класу “знову повітряна тривога, знову може прилетіти по сусідству, а ще тут книжечок на новий вішлист назбиралося” – це таки дуже дивний формат “ого!”. Але так, ого!
То що ж назбиралося?
З того, що вийшло чи вийде найближчим часом, мені дуже кортить прочитати:
новий – кримський і постапокаліптичний роман Світлани Тараторіної, що уже на передпродажі у Віваті. Я приблизно уявляю, яким може бути “Дім солі” – і він точно стане дуже помітним узвишшям на українському фантастичному ландшафті
оскільки останнім часом у мене перезавантажилася цікавість до фентезі з романтичними лініями (на дорослу, так би мовити, голову) – то цікаво надгризнути цикл про відьму та мисливця на відьом, який анонсувала РМ
ну і якщо вже заговорили про романтику, то шож… на комікс про здорові стосунки між Персефоною та Гадесом (видає Віват) теж цікаво глянути
Майже одночасно українскою вийшли два американських бестселери, які розповідають про плюс-мінус те ж саме – кар’єрний шлях жінки в природничих науках – але в різних жанрах, трохи різними способами й з різними акцентами. “Гіпотеза кохання” Алі Гейзелвуд (Віват) – це ромком про удавані стосунки, які поволі стають справжніми, з елементами соціальної проблематики. А “Уроки хімії” Бонні Ґармус (КСД) – сентиментальна трагікомедія (де трагічного таки більше) з хорошими такими домішками виробничого роману. Наче й дуже різні книжки, але їхні героїні опиняються в схожих ситуаціях, а проте вирішують їх дещо по-різному навіть з поправкою на умовності кожного жанру. Тож порівняти їх було б цікаво в будь-якому разі, але я ще й примудрилась прочитати їх просто одну за одною.
Отже головна героїня “Гіпотези кохання” Олівія повільно, але старанно торує аспірантський шлях, хай навіть розуміє, що умови її навчання не відповідають її запитам. Що ж, дівчаткам в біології й досі непросто. Так непросто, що в Олівії й особистого життя фактично нема, але для того, щоб не заважати щастю подруги, вона вирішує збрехати про те, чи має хлопця, й цьомкнути в коридорі першого-ліпшого. Вийшло трохи невдобно, адже цьомкнула вона нелюбого всім асоціального генія-перфекціоніста Адама Карлсена, а той чомусь вирішив підіграти. І тепер Олівія, яка звикла до ролі сірої мишки, раптом опинилася під софітами загальної уваги – з ким це там зустрічається місцеве світило, яке всі ненавидять?
Історія Елізабет Зотт з “Уроків хімії” починається схожим чином, але в ще більш несприятливі для жінок у науці часи – в 1950-ті. Елізабет навіть не аспірантка, але вона вперто намагається провадити власні дослідження, хоча всі колеги вважають, що вона тут для заварювання кави та миття колб. Але битва за лабораторний посуд познайомила Елізабет з Келвіном Евансом… так, усе правильно – з нелюбим усім асоціальним генієм-перфекціоністом. От тільки в ті часи плітки про стосунки з місцевим світилом мали дещо інші наслідки.
Якщо в першій книжці стосунки між героями лежать в основі сюжету й розвиваються за канонами жанру (хіба що Адам виступає в ролі такого собі плюшевого варіанта містера Рочестера й підтримує Олівію… ну, практично в усьому, окрім любові до гарбузових напоїв), то для Елізабет взаємне кохання стає тим спалахом, що освітив життя, – і повністю переорав наукову кар’єру. Зрештою жінка… ні, не знаходить себе, але бодай вчиться застосовувати свої таланти в неочікуваній сфері (у романі дуже багато подробиць про те, як функціонувало розважальне телебачення 1960-х). Але обох героїнь визначає їх інтерес до науки, хоча й шляхи в них дещо різняться.
Щороку, обираючи ключові книжки серед усього прочитаного, я трохи варіюю критерії. “Найголовніші”. “Найцікавіші”. “Найзначущі”. “Найяскравіші”. І практично ніколи не “найкращі”, бо надто це вже аморфне визначення, яке вкрай рідко має якесь функціональне навантаження. І от коли я думала: а які саме книжки були для мене головними в тому химерному 2022-му – новий критерій знайшов мене сам. Ці книжки цього року – найчіплючіші. Не такі, що маслом по серцю розтікалися, але й не ті, що бісили. А ті, що в той чи інший спосіб бодай на трішечки виводили з апатії, чіпляли, змушували задуматися в несподіваному напрямку, щось примірити на себе, розглянути якийсь авторський прийом як засіб, що ним можна скористатися в майбутньому, підштовхували симпатизувати персонажам, до яких я зазвичай байдужа, нагадували, чому мені подобається таке й сяке. Це книжки, які не просто залишили по собі приємне враження, а запам’яталися чимось дуже конкретним. І чарівна двадцятка вийшла отака:
Поки ми ловимо за хвіст електрику, світ собі живе й навіть роздає книжкові нагороди. Та навіть енергодієта не завадила мені поголосувати в Goodreads Choice Awards. Мої смаки дещо розійшлися із загальними, але серед книжок-номінанток цьогоріч було багацько тих, які я хотіла (або навіть встигла) прочитати, та й фінальні позиції моїх фавориток теж непогані. Тож вирішила зробити собі традиційний список на пам’ять, тільки цього разу – вже враховуючи результати.
Цьогоріч цей блог ледь тримається на поверхні, але все ж таки намагається вигребти в правильному напрямку. І оце лише під кінець жовтня я вперше наскладала книжковий вішлист. Якось так вийшло, що раніше в ньому просто не виникало потреби: на початку повномасштабного вторгнення книжки і не купувалися, й не видавалися, а коли книговидання трохи оклигало – я встигала одразу купити все потенційно цікаве і то переважно в електронках. Але за останні місяці ситуація трішки виправилась, а мене привалило нечитаними книжками, що змусило запровадити тимчасовий мораторій на букшопінг. А ніщо не сприяє бажанню купити книжечку так сильно, як обіцянка цього не робити.
Отже трішки бажаного таки назбиралося. Дещо вже вийшло (і я просто цього вчасно не помітила), дещо ще тільки вийде, а ще тут немає одного дуже довгоочікуваного видання, але про нього поки що тссс. А про що вже можна поговорити?
Про похмуре середньовічне фентезі із вайбами реальної історії, дуже гмгм своєрідними зомбаками (ммм, некроманти, люблю некромантів) та крилатими людьми від авторки “Леобургу” Ірини Грабовської.
Про спільну збірку проєкту “Фантастичні Talk (s)” – збірку повістей (судячи з обсягу книжки – це все ж не оповідання), дія яких відбувається в різні епохи української історії. Включно з майбутнім.
Про черговий країнознавчий нонфікшен від Віхоли – цього разу це розповідь про Швецію й розповідає про цю країну історикиня та перекладачка Юлія Юрчук.
Якби ще рік тому мені сказали б, що читання більше 15 хвилин поспіль перетвориться на малопідйомний процес… мені було б дуже соромно. Але що поробиш – життя змінилось, читацькі звички також, але часом виникає потреба відшукати оту колишню затяту читачку. Щоб підготуватися до ефіру Фантастичних talk(s) про ключові фант’премії США (ви ж дивилися запис того ефіру?), довелося поставити апку з трекінгом читання, і я багато нила з цього приводу в твітері, але твітер для того й створено, щоби… Ну от, знов відволіклась. Апка виявилась корисною, я переконалася, що читати “для діла” – це дійсно мінімум три години на день, але на наступний день після ефіру радісно її знесла. А потім зрозуміла, що є свій шарм у таких штуках, і одночасно ж – зустріла посилання на український аналог таких програм, Rork.
Отже Rork – це дійсно аналог читацького щоденника, який дбайливо рахує прочитане, дозволяє додавати нотатки по ходу читання (в тому числі – у фотоваріанті, що властиво далеко не всім таким апкам), генерує календар читацьких успіхів, ще й дає можливість піддивитися, що читають інші користувачі. Зара’ коротенько розкажу й покажу, який це має вигляд.
Важко бути принцесою, коли королівство дрібненьке й маловпливове, а ти в родині найменшенька. Доля старшої принцеси – вийти заміж за спадкоємця більшого й впливовішого королівства. Доля середньої принцеси – вийти за судженого сестри після її смерті, бо ж геополітичні негаразди ніхто не скасовував. Доля молодшої принцеси – жити й не відсвічувати. Бажано в монастирі – щоб не народжувати зайвих претендентів на трон. Але бажано без обітниць – ну а раптом завидному жениху ще одна дружина знадобиться?
Марра незграбна, не дуже красива, не прям-таки розумниця розумна, і все життя живе в затінку чужої волі. Вона – низькорангова принцеса і чудово розуміє, що є ресурсом. Причому – суто гіпотетичним: народить дітей – молодчина, не народить – ну таке… Дітей, треба сказать, Марра народжувати не хоче, тому життя при монастирі її цілковито влаштовує: в усякому разі, там не треба забагато спілкуватися з людьми й можна бодай щось обирати – наприклад, чи вчитися в Сестри-Травниці чи вишивати, чи, може, спробувати навчитися ткати? Але безбарвно-спокійне життя молодої жінки уривається тоді, коли вона усвідомлює: життя її середньої сестри, в якої ну ніяк не виходить народити спадкоємця трону, в небезпеці. Буквально – не тільки селянки ходять в синцях, але принцесам доводиться ці синці краще приховувати. Марра прагне захистити сестру, але й без хробачка егоїзму тут не обійшлося: вона не хоча «ставати в проламі», якщо в тому виникне політична необхідність. І що тоді робить? Варіант один – з принцом треба закінчувати.
/Атенсьйон! Пояснити, чим мене вибісила об’єктивно добре написана книжка з захмарним градусом читацької любові, можна тільки зі спойлером. Він не має стосунку до розв’язки, але завчасно привідкриває певну інтригу з мотивацією персонажа. Оскільки способу нарядно приховати спойлер я не знайшла, готова поговорити про нього персонально/
Адді Лярю бреше. Краде. Махлює. Та жити інакше їй дуже складно. Колись давно, рятуючись від осоружного весілля, Адді уклала угоду з тим, хто в лісі живе. Вона отримала свободу та буквальне життя вічне – поки сама від нього не відмовиться. Але в контракті був дрібний шрифт: ніхто й ніколи Адді не пам’ятатиме, щойно вона зникне з людських очей – її одразу забуватимуть. Ясно, що «дрібний шрифт» швидко перетворюється на справжнє прокляття. І все ж дівчина, яку з рідного села прогнала не лише загроза шлюбу з немилим, а й незрозумілі навколишнім мистецькі амбіції, майже знайшла шлях обійти обмеження. Вона, та, хто не ладна навіть ім’я своє записати, десятиліттями, століттями надихає інших на творчість, сподіваючись, що бодай відблиск від неї в історії таки залишиться. І триває це до того моменту, як у сучасному Нью-Йорку книгар-букініст раптом помічає, що оця-от дівуля в нього книжку увела.
Для шостого тижня #TheDarkestReading книжки знайшли себе самі. Несподівано зійшлися в одній точці двійко томів легендарного коміксу й дебютний роман української авторки, що оповідають як не про Край снів, то про його буквальні краї.
Зазвичай грудневі вішлисти з’являються ще до Різдва, але цьогоріч я чомусь забарилася. Ну але ніколи не пізно наздоганяти святковий настрій, правда ж?
Отже зі свіжих книжечок та тих, що мають вийти найближчими місяцями, кортить зазнайомитись ближче з:
так, це стара знайома, на яку ми чекали, чекали, знову чекали і нарешті дочекалися! Епохальний роман Сюзанни Кларк вийшов українською. Фанфари і шампанського всім, хто в цьому залі!
а це вже з категорії приємних сюрпризів. Жорж не зупиняється після “Привидів Дому на пагорбі” і видає ще один роман Ширлі Джексон. Цього разу – “Замок“, елегійно-моторошний трилер про родичів та сусідів, які псують нам життя
Настав час віддавати блогові борги за листопад (чи бодай невеличку їхню частинку). Третій тиждень #TheDarkestReading вийшов максимально тематичним, хоча книжки для нього підібралися практично навмання. Але кожна з них розповідає про ті самі межові ситуації, коли будинок перестає бути фортецею – тобто типові нічні жахіття англоамериканського культурного поля. І книжки дібралися такі ж: почасти суто американські, почасти – з відчутним британським присмаком.
Рендомна львівська готика, жоден привид повз не промайнув
Фірмова забавка осені цього року минає не так весело, як завжди. Головно, мабуть, тому, що я трохи забігана – і то стан цей триває давненько. Як з’ясувалося, цьогоріч я не просто читала обмаль свіжих книжок – я ще й не дуже активно придивлялася до нових видань і навіть не склала впевнений вішлист симпатій. Друга причина – зміни в регламенті премії. У 2021-му скоротили кількість номінацій – це не дуже принципово, просто незвично. А ще прибрали можливість висування книжок-номінанток самими читачами – отут я вже образилась, бо кілька кандидаток таки мала. Хай там як, але загалом списки книжок номінанток вийшли цікавими, хоча й далеко не завжди – саме для мене.
Тож за кого я проголосувала в Goodreads Choice Awards чи могла б проголосувати, якби дізналася про книжки більше?
Другий тиждень марафону TheDarkestReading минув разом з двома дуже не схожими книжками, які часом несподівано лунко перекликалися між собою. В обох мова йде про владу над столицями (щоправда, владу небуквальну), в обох кілька партій впливу затято перетягують ковдру контролю над ситуацією, в обох йдеться про події несподівані й чарівні. Тільки одна з цих книжок – постмодерністське привітаннячко Чосеру, а інша – свіженьке пригодницьке фентезі.
Перший тиждень листопада випав напрочуд лагідний, але темному читанню сонячна погода не завадить. Енівей, почала я марафон з легкої розминки – продовжень вже знайомих підліткових циклів. Там все, як завше: розумні 14-15-річки, незграбні дорослі, страшні таємниці та героїчні пригоди. Хоча з героїкою по-всякому бува – іноді треба просто бодай якось вижити.
З українським нонфікшеном останнім часом відбувається щось дивовижне й прекрасне. Упродовж заледве не півроку видали чи анонсували щонайменше три видання з (плюс-мінус) історії кулінарії: працю Олексія Сокирка про кухню Гетьманщини, книжку Стефанії Демчук про середньовічну їжу та монографію Олени Стяжкіної про роль їжі та їди в пізньорадянському суспільстві. Сьогодні трохи розкажу про останнє видання, а раптом я щось пропустила і новинок не три, а більше – киньте в мене назвами в коментарях.
Ні, це не пломбір, я вредна
Культ пломбіру. Та сама ковбаса по 2.20. Черги. Городина з ринку. Шашлик на дачі та курчата табака в ресторані. “А от в Африці…” Краби як пересічні консерви і як втілення всіх мрій. “Найкраща риба – ковбаса”. Черги, блат, дефіцит. “Своя людина в продуктовому”. Пінки на молоці та огидні запіканки. “Універсальний” борщ. “Какая гадость эта ваша…” Олена Стяжкіна написала книжку про поживну функцію, соціальну роль та культурологічне значення їжі в радянській Україні 1960-1980-х років. Про те, що, чому і як їли, де ту їжу брали, хто відповідав за добування харчів і в якій пропорції, яке їдло вважалося престижним і кому воно належалось, що купували на ринках і що можна було (але краще – не треба, чесно) їсти в общєпіте, яке місце посідали національні наїдки на кухні “нової історичної спільності”. А ще про те, як це все відображалося в кінематографі.
Vaenn's Bookblog 