Часом трапляються такі анонси, що півроку, пританцьовуючи, чекаєш на конкретну книжку, хапаєш читати, як тільки-но воно з’явиться поряд, ковтаєш за n днів, а потім думаєш: ойвсьо? Певною мірою спонсором цього запису є невблаганний Синдром Невиправданих Очікувань. Нє, книжка, про яку йдеться, прикольна і симпатична, але це той випадок, коли класна ідея отримує не настільки класне втілення, як вже намріялося. А який був розмах!
Липень 1916 року був гарячою порою для британських військ підтримки духу. На фронті розпочалися зрушення, що стануть першим етапом битви на Соммі, і роботи у жінок побільшало. Зовнішній бік діяльності цього специфічного підрозділу – зони Гостинності, де вояки, переведені в неглибокий тил, можуть випити чаю, погомоніти в приємному жіночому товаристві, послухати музику, потанцювати, пофліртувати. Але частина приязних леді має ще другу зміну. Чи кілька других змін на день, адже вже перші великі втрати британців суттєво перевантажили систему, що має працювати, як годинник. Налагоджену систему Кіл (у кожному два медіуми та четверо “якорів” з групи підтримки), перед якими має звітувати кожен загиблий “томмі”. Де загинув, коли, за яких обставин, що бачив востаннє. Дякуємо, рядовий, за сумлінне виконання післябойового обов’язку, продиктуйте, будь ласка, останнє повідомлення, і ваша душа може бути вільною.
“Во первых строках” цього запису мушу зізнатися: я задовбалась. Тобто добряче погарячкувала, коли зібралася за половину літа прочитати 16 історичних романів. Як з’ясувалося, тут у нас той випадок, коли якість перемагає кількість. Тобто жага дезертувати в бік інших жанрів стала настільки нестерпною, що масштаби експерименту треба швиденько скорочувати. Тим не менш, дещо я ще читатиму, та й про уже прочитане варто розповісти.
Цього разу у випуску два чимось схожі тексти. В обох випадках йдеться про межі дозволеного жінці. Щоправда, епохи різняться – глибоке вікторіанство та зоряна година флапперок.
“Запечатаний лист” Емми Донохью (доволі відомої ірландської письменниці, що давно переїхала до Канади та прославилася вже там на всі усюди “Кімнатою“, екранізація якої нещодавно збирала кінопремії) має привабливо-шокуючу анотацію. Ні, справжнього шок-контенту там нема. Там в іншому фішка: історія про бурхливе розлучення в середині 19 сторіччя, яка місцями здається відверто анахронічною, реальна. І майже всі герої книжки – історичні особи, через що читати про їхні юридичні негаразди трохи незручно.
Наприкінці літа 1864-го Емілі Фейтфул, що її друзі звуть Фідо, зустрічає давню подругу. Фідо трохи лякається примарі з минулого, але не може встояти перед спокусою оновити стосунки з Гелен, які колись суттєво вплинули на її долю. Проблема тільки в тому, що світська красуня має солідні родинні трабли: вона зраджує чоловіка і хотіла б, щоб подруга трохи посприяла її в цій клопіткій справі. І була б це історія про любовний чоторикутник екзотичної конфігурації, якби адмірал Кодринґтон не виявився людиною по-своєму принциповою. І тепер у Гелен попереду дуже неприємний судовий процес. А у Фідо – ще більш неприємна роль головного свідка захисту, яка може не лише зіпсувати їй репутацію, але й вщент розбити кар’єрні перспективи та поставити хрест на стосунках з першими феміністками.
За формою “Лист” є лінійним мелодраматичним детективом із цілим колективом ненадійних оповідачів. Брешуть там всі: умовно негативні персонажі – іншим, умовно позитивні – собі. Тим не менш, попри повільний темп та впізнавані сюжетні ходи, читати цей роман дуже цікаво. По-перше, судова драма в декораціях 19 століття – це круто. По-друге, Емма Донохью на повну скористалася матеріалом: тут і про лицемірство як основу порядної вікторіанської родини, і про дружбу з бенефітами (яких не чекає і не пропонує одна зі сторін), і про умовність панівних якоїсь миті моральних стандартів, і про тогочасне материнство, і про складне підґрунтя стосунків між жінками – скарб, а не книжечка, як про щось не розкаже. то принаймні пояснить де шукати. Наприклад, про юридичні колізії та довгий шлях до права на розлучення.
— Но должны же быть исключения! — взорвалась Хелен.
— Кое-какие исключения имеются, — с сомнением сказал Фью. — Любая мать, даже если ее измена доказана, может ходатайствовать об опекунстве или о разрешении видеться с детьми до достижения ими возраста шестнадцати лет… Но на практике суд отдает матери детей старше семи лет только в том случае, если ее репутация безупречна, а отец известен жестоким обращением, пьянством или… э-э… нездоровьем… вы понимаете, что я имею в виду, — смущенно сказал он. — А вот, например, поэта Шелли вынудили расстаться с детьми из-за его атеизма.
— Закон — тупой и жестокий истукан! — с возмущением прошипела Фидо.
Фью перевел на нее серьезный взгляд.
— Как только в парламенте начинают обсуждать это положение закона, мисс Фейтфул, раздается хор голосов в защиту священных прав отца, но большинство из нас подозревают, что истинная причина более прагматична. Существуют опасения, что если женщины смогут разводиться с мужьями, не боясь потерять своих детей, то количество разводов значительно увеличится.
А от для мене чи не найцікавішою темою був стосунок серед прото-суфражисток. Емілі Фейтфул, головна героїня роману, є однією з перших жінок-видавчинь, що організувала майже виключно жіноче видавництво, де друкувалися фем-журнали. Поряд з нею згадуються численні діячки британського жіночого руху середини 19 сторіччя. От тільки стосунки між ними важко вважати ідилічними. Якщо коротко – то все, як завжди у відносно мирні часи: неофіційна ієрархія, декларативне сестринство та прогнозована залежність від “Ото б чого зайвого не подумали!”. Про палкий про суфраж поки що не йдеться – поважні пані не часто думають про такий екстрим, як вибори, але завжди готові відмежуватися від сміливиць, що вдягають непристойні штані.
— Но раздаются призывы к тому, чтобы женщины занимали судейские должности, избирались в парламент, на государственные посты…
— Ну, если какие-то доводы доводить до абсурда… — Фидо взяла себя в руки. — Лично я думаю, что закон не должен препятствовать активному участию женщин в жизни общества. Впрочем, в этом ведь нет необходимости — трудно представить, чтобы профессиями, о которых вы упомянули, мечтали овладеть многие женщины. По своей природе мы преимущественно интересуемся более благородными областями деятельности: образованием, медициной и благотворительностью.
Страшенно цікаво, як буквально за одне покоління думки настільки змінилися, але про це Емма Донохью вже не пише. А шкода – із задоволенням би почитала щось в неї про кінець позаминулого сторіччя – мені подобається, як вона акцентує та крутить історією.
У другому романі теж є і реальні особи, і – колишні – суфражистки. Тільки американка Лора Моріарті зосереджується на іншому аспекті жіночих прав, хоча проблема розлучень її головну героїню якоїсь миті також хвилювала.
Моє несподіване занурення у світ графічних романів призвело до розуміння: якщо не структурувати це читання – ризик “втопитися” в морі нового є неминучим. А наводити лад у читацьких планах можна по-різному: обирати “книжки з картинками” за авторами, напрямками, жанрами, тематиками… Останній варіант виявився найцікавішим. І одним з його практичних проявів слугує невеличка добірка ілюстрованих текстів про те, як минає літо американських підлітків.
Lumberjanes, Vol. 1: Beware the Kitten Holy (2015)
Спільний проект Ноелль Стівенсон, Шеннон Воттерс, Ґрейс Елліс та Брук Аллен з усієї добірки найближчий до стереотипного уявлення про комікси. Lumberjanes (найпростіший переклад – “Лісорубки“, хоча шкода втрачати гру слів) виходять окремими тоненькими зшитками, вони дуже яскраві й розповідають про карколомні пригоди. Від початку авторки планували створити цикл з восьми окремішніх випусків, але комікси про пригоди п’ятьох дівчаток в літньому таборі стали настільки популярними, що на сьогодні маємо вже 28 “основних” випусків, два спешіали та викуплені права на екранізацію (не кажучи вже про кілька отриманих премій Айснера – однієї з найпрестижніших нагород в світі коміксів та графічних романів).
Перша збірка “Лісорубок” включає в себе чотири випуски, які нашвидкуруч знайомлять нас із головними героїнями. “Нашвидкуруч” – не фігурально, цей твір характеризується якоюсь майже блискавичною швидкістю дії. Під час читання першого випуску трохи мерехтить в очах і не одразу легко розібратися: хто ці всі люди і що вони тут роблять. Усі люди – це, в першу чергу, Мел, Ейпріл, Моллі, Ріплі і Джо, які потрапили до однієї хижки у таборі для найсправжнісіньких леді, і тепер призвичаюються до тамтешньої дисципліни, добряче дістаючи свою вожату Джен. А призвичаїтися до таборового повсякдення непросто. Спочатку дівчата зустріли жінку, що перетворюється на ведмедицю. Потім їх почали переслідувати тварини та птахи із трьома очима. А попереду ще зустріч із річковим чудовиськом, подолання смуги перешкод у прадавній печері та інші надзвичайні пригоди.
Популярність “Лісорубок“, мабуть, пояснюється просто. Це приємне відпочинкове читання, яке і розважає, і щиро розказує про стосунки між дівчатами-підлітками, і іронізує над скаутською культурою в США. Узагалі, пригодницька серія, центральними персонажами в якій є виключно дівчатка, що не сидять у вежі в ролі “Прекрасної Діви в Біді”, а самі долають своїх драконів, – це все ще доволі рідкісний товар, на який швидко знайшлися радісні покупці.
Для людини, що читає сучасну підліткову літературу в майже промислових об’ємах, я незбагненно байдужа до значної частини янг-адалту. Це та частина, яка англо-американська, шкільна та реалістична. Містичне, фентезійне, фантастичне читання для підлітків – оце діло, а все інше… Усе інше або про шкільні трабли (що давно не цікаве), або про перші кохання (що також не торкає), або має стосунок до соціальної проблематики, про яку ті ж скандинави пишуть крутіше. Аж тут виявилося, що реалістичний американський янг-адалт про перше кохання в соціально-проблемних умовах може бути прикольним. Але для цього книжка має відповідати деяким неочевидним умовам.
На позір один з найвідоміших романів Рейнбоу Ровелл нічим яскраво не вирізняється від більшості подібних текстів. До школи приходить нова дівчинка – дуже незвична: доволі висока, доволі тлуста, має руде волосся, дивно вдягається, ні з ким не розмовляє. Дівчину булять потроху, але вона все ж таки знаходить друзів. Першим (і одразу зрозуміло, що найближчим) з них стане панкувато-готичний сусід за місцем в шкільному автобусі – хлопчина-метис, що зі своєї напівкорейської Інакшості виробив і імідж, і авторитет. Далі все має бути, як годиться: непорозуміння, зближення, дружба, що переплавляється у закоханість і все це під соусом з “Ромео і Джульєтти“. Фактично так і є, але за формою вийшло набагато цікавіше, аніж можна було очікувати.
Коли хочеться на хвильку перепочити від моїх нескінченних історичних романів (зараз на черзі сага про вікторіанське розлучення), з’являється чудова нагода згадати про інший челендж. Сьогодні в програмі “міфопоетичного” читання Террі Пратчетт.
Намалював Пол Кідбі, хто ж іще…
Питання: читати чи не читати підцикл про малу відьму з крейдяних пагорбів – направду не поставало ніколи. Звісно, що читати, це ж Пратчетт! Проблема була з “Коли?” та “Як?”, адже побачивши, як пратчетова варіація на тему скотішу вигляда в оригіналі, я банально злякалась. (Соромно зізнатися, але я не читаю англійською книжки з “шотландським колоритом” – скотіш інглиш в письмовому вигляді просто виносить мозок з другого пострілу, навіть на слух краще його розбираю.) А тут збіглися й затанцювали дві обставини: цикл про Тіффані почали видавати російською, а тут його ж гамузом переномінували на Міфопоетичну премію (раніше номінувалися окремі книжки, “Капелюх” свого року переміг). Ну й куди тоді з цього човна?
(На початку скажу, що як на дитячу книжку, де треба все перепирати та пояснювати – переклад непоганий, хоча деякі “діалектні” рішення… доволі сумнівні, ну й грою слів в багатьох випадках довелося пожертвувати, хоча воно в принципі більше на дорослих розраховане. Але це не привід не волати: “А коли буде переклад українською?!”)
У теорії уявити собі Пратчетта для молодшого та середнього шкільного віку було чомусь непросто, а дарма. Адже “Вільний народець” – це чесна та струнка, як ручка від пательні, авторська чарівна казка. На мій подив, вона мінімально співвідноситься з реаліями Плаского Світу – ну, декілька топонімів у фоні згадали та наприкінці Матінку показали. То якби не було “Лордів та Леді“, які познайомили із пратчетовою концепцією ельфів (хороша, правильна концепція, явважаю!) та зі скаженими татуйованими феєчками Нак-Мак-Фіглями, цілком можна було б уявити цю повість частиною кантрі-фентезі доробку тієї ж Діани Вінн Джонс. Чом би й ні: смілива дівчинка, обтяжена своєрідними родинними стосунками та обов’язками; англійські та шотландські фольклорні алюзії та географічні особливості, які багато про що натякають британським дітлахам. Але це Пратчетт. Тут усе трохи… нетаке.
Отже, за що можна полюбити “Вільний народець“? Список принад довгенький, але я згадаю лише про п’ять із них.
Про таку нечасту штуку, як видана українською книжка, що пасує до мого марафону, треба писати окремо. Тим більше, що вона дійсно створена ніби спеціально для цієї вправи: реалістичне тло, багато побуту, ще більше тяжкої жіночої долі. Ну й у будь-якому разі йдеться про минулорічну модну новинку англомовного світу, а наш ринок ще не встиг подібним перегодувати.
Про що “Соловей” дзвонить будь-яка згадка про цю книжку. Про Другу світову у Франції та двох сестер, що послуговувалися принципово різними стратегіями для виживання. Статечна (не дивлячись на доволі молоді літа) В’янн, в якої чоловік на фронті, дитина під приглядом і старовинний маєток, розташований в невдалому місці, категорично відмовляється кидати домівку на поталу окупантам. Геть юна Ізабель, яка до того вирізнялася лише талантом втікати із шкіл-пансіонів, дивиться на світ інакше і до радіо-виступів “Та хто такий цей генерал де Голль?” прислухається значно уважніше, ніж інші мешканці луарської глибинки. А далі американська письменниця протягом 450 з гаком сторінок показуватиме, що “своя доля для всякого” не завжди є “шляхом широким”.
Із суто літературної точки зору, маємо стилістично нейтральний, але приємний текст з (десь з середини) захопливою дією та цікавими головними персонажками. Роман Крістін Генни – доволі дивна книжка, хоча причини її популярності очевидні. Відома письменниця, яка спеціалізувалася на сентимен здебільшого на сімейних драмах/мелодрамах неочікувано для багатьох написала щось принципово нове. Насправді, не дуже принципово – “Соловей” є чесною родинною мелодрамою про складні стосунки в окремо взятій сім’ї. Причому модель світотворення тут реалізована в такий спосіб, що важко витрусити з голови нечемну і не в усьому справедливу думку “Чик-літ пішов на війну”. Але, правду кажучи, книжка про виживання, де настільки ретельно змальовується одяг героїнь у будь-який момент, мені трапилася чи не вперше.
Не дивно, що за таких умов текст просякнутий повсякденням, почуттями та взаєминами. З характерами трохи гірше. Їх тут насправді два, а інші є статистами. Тільки ще треба сказати, що героїні “Солов’я” – це той випадок, коли вчинки та декларації у тексті замінюють думки. Власне, В’янн та Ізабель недалеко відступають від знаменитої позиції Скарлет: “Я подумаю про це завтра”. Або не подумаю. Багато дії, багато реакцій, обмаль рефлексії. (Цитатну характеристику персонажів за стандартами мого шкільного гуманітарного класу було б важко скласти…) А інші фігури – французькі селяни, німецькі офіцери, бойові товариші молодшої, кохані та близькі – тут з’являються здебільшого для того, щоби вчасно подавати репліки та чинити вчинки, на які сестри реагуватимуть.
Світ “Солов’я“… він створений для двох. Крістін Генна доволі багато уваги приділяє історичному контексту, не забуває згадувати про значущі події, провадить обов’язковий мінімум узагальнень. Але велика панорама не складається: цей світ екшн-концентрований, він існує, поки ворушиться, нехай навіть дуже повільно, як це було у першій третині тексту. Хоча, ні, він не для двох. Це світ, в якому стало місця на трьох – В’янн, Ізабель та Війну.
От якраз той шлях, той спосіб, той фокус, через який авторка показує війну, тягне на себе ковдру (і дуже добре, що це робить). Фактично, Генна зосередилася на двох напрямках оповіді, кожен з яких ще не став географічно широким мейнстримом, хоча й набуває популярності. Перший – це війна у Франції з точки зору французів. Ні, навіть не так, повсякденне воєнне буття для французів протягом багатьох років (а не драматично та яскраво окрема взята мить – це я щось “Незламну” Моема згадала).
(Зараз мені буде дуже важко формулювати, бо йдеться про такі речі, що їх вголос зайвий раз не згадують. Але нехай. У художній літературі, тематика якої крутиться навколо Другої світової, час від часу вигулькує неприємний момент зіставлення страждань. І доволі часто зустрічаються тексти, де герої з різних країн прямим чи непрямим текстом промовляли: “А французам чого жалітися, вони легким переляком відбулися!”. Так от, Крістін Генна цю думку дбайливо й методично скручує в баранячий ріг).
Наступна порція літочитацьких романів виявилася майже копією першої. Одна книжка – традиційний історичний роман про долю особистості, друга – поляроїдна замальовка людських пристрастей на тлі глобальних подій. І навіть епохи збігаються: шістнадцяте століття проти років Другої світової війни.
Вікі-фото Селіміє.
У першому випадку йдеться про спробу через фіктивного героя розповісти про життя та творчість реального історичного персонажа. У якомусь з 1540-х років до звіринцю султана Сулеймана Пишного привозять з Індії рідкісного білого слона. А до нього – хлопчика-погонича, який не тільки вправно керує своїм величеньким улюбленцем та вчить його “придворному” поводженню, але вміє малювати та захоплюється утилітарною архітектурою. Тож нескладно здогадатися, що турецький письменниці Еліф Шафак малий Джахан потрібен для того, щоби показати нам Сінана.
І в “Підмайстрі зодчого” показуються майже шістдесят років життя: визначного архітектора, його учнів, Стамбула, Османської імперії, царедворців та можновладців, численних мечетей, медресе, акведуків і однієї нещасливої обсерваторії. Показується яскраво, виразно, але… Здається, це той випадок, коли матеріал опирається задумові, і синергія не злітає. Маємо тут кілька сюжетних ліній, які переплетені між собою з елегантністю паралельних прямих в евклідовій геометрії. Тобто десь поряд є, але разом не грають.
Є Джахан-злодюжка – типовий аладдіністий герой східної казки: як тягнутися – то до вершин, як навчатися – то в такого генія, що його за чаклуна мають, як закохатися – то аж в принцесу (дуже зручно, що в Сулеймана та Роксолани була лише одна донька). Є султанський звіринець з його мікрокосмом, складними правилами та прихованою конкуренцією (а ще – дивовижним, як на першу половину 16 сторіччя, персонажем – “Тарасом Сибіряком”). Є султанський двір та політичні чвари. Є вируючий і живий Стамбул, якому присвячені чудові замальовки. І є неймовірний Сінан, ніби списаний зі стандартів суфійських святих, який переміщується сюжетом на хмаринці власних чеснот, більше нагадуючи ікону, аніж живу людину.
Стартовий пакет тематичного читання вийшов навіть більш тематичним, ніж мені здавалося. На перші кілька поглядів, спільного в двох романів приблизно стільки ж, скільки різного. В обох випадках книжки написали жінки (хто б сумнівався!), в обох випадках головними героїнями є жінки, долі яких критично залежать від чоловіків – принаймні, так спочатку здається. Але різні епохи, різна географія, різні жанри – strictly історичний роман про визначні події та мелодрама, в основі якої лежить цікавий історичний майже курйоз… Хоча, ні, про ще дві спільні риси призабула. Перша – протиставлення Старого та Нового Світів. Друга – море.
Corey Arnold The North Sea, 2011
У перший книжці море – герой доволі епізодичний, хоча подорож змальовується яскраво. Року Божого 1537 молода “американська вдовиця” Інес Суарес вирішила пошукати в Новому Світі не-дуже-любого чоловіка, який за кілька років до того майнув за золотом та славою. Не спойлер: того самого благовірного Інес не знайшла. Зате увійшла в історію.
Нещодавно я писала, що “Вулфголл” Хіларі Мантел – це ідеальний роман про роль особистості в історії. “Інес моєї душі“, натомість, зразковий текст про роль історії в житті особистості. Непересічної, звичайно, хоча зі стартових умов і не здогадаєшся. Проста швачка з талантами до випічки й лікування поранень і переломів – стільки таких жінок жило на світі? Але матір’ю-основателькою Королівства Чилі стала одна.
Роман Ісабель Альєнде – це дуже щільний текст, просякнутий значущими й дрібними історичними подробицями. Іспанське життя на початку правління Карла V, Перу під владою братів Піссаро, колонізація земель, які згодом назвали Арауканою – масштаб описуваних подій іноді приголомшує: ось він, момент слави імперії, якій вже недовго залишається бути визначним політичним гравцем; ось вам докладна розповідь про економіку, що зубами тримається за багаті колонії і продовжує розшукувати багатші (дуже душевні моменти присвячені перуанській гіперінфляції); а тут ще й про роль і місце католицької церкви в опануванні умів колонізованих. До речі! Альєнде цікаво працює зі складним матеріалом. Американська конкіста – страшна епоха, і в книжці вона нею залишається. Герої роману – люди, які викликають захват своєю… цілеспрямованістю та, називатиму речі своїми іменами, впертістю та живучістю. Але письменниці та її героїні вдається з розумінням ставитися до всіх сторін конфлікту. Колонізація Чилі дорівнює війні з мапуче. Війні з різаниною, з випаленою землею, з тисячами й десятками тисяч жертв – і не лише серед тих, хто безпосередньо брав участь в бойових діях. Притому роман старанно тримається берега: всі люди тут люди, тут немає рогатих монстрів з будь-якого боку, але також нема ані лицарів в блискучих обладунках, ані зразково шляхетних дикунів. Для романної Інес Суарес її реалії – формат дуелі, позбавленої правил: або ми їх, або вони нас. Ісабель Альєнде ж ставиться до подій стриманіше, бо вона ж знає, хто і якою ціною переміг.
Я не буду описывать здесь подробности, потому что, боюсь, в этих страницах и так заключено больше зверств, чем может вынести христианская душа. В Новом Свете никто не стесняется проявлять жестокость. Да что я говорю? Такие жестокости, какие совершал Агирре, существуют по всей земле и существовали во все времена. Ничего не меняется, мы, люди, совершаем один и тот же грех раз за разом, бесконечное количество раз.
Это происходило в Новом Свете, в то время как в Испании император Карл V провозглашал новые законы, в которых утверждал, что индейцы — подданные короны, и предупреждал землевладельцев, что они не вправе принуждать индейцев к работе и карать их физическими наказаниями, что с ними следует заключать письменный договор и платить им твердой монетой. Более того, конкистадорам следует не воздействовать на индейцев силой, а по-доброму уговаривать их принять веру Христову и власть христианского короля, отдать свои земли и подчиниться новым хозяевам. Как и многие другие законы, написанные из добрых побуждений, эти предписания так и остались лишь на бумаге. «Кажется, наш король совсем раздружился с головой, если полагает, что это возможно», — сказал Агирре по поводу этих законов. И он был прав. Что делали испанцы, когда на их земли вторгались чужаки и пытались навязать свои обычаи и веру? Конечно же, бились с ними насмерть.
Але не війною самою. Усе ж таки в центрі оповіді залишається жінка, і в романі дуже багато жіночого: від побутових дрібничок до матеріалу для #янебоюсьсказати (увага: тригери!). Історичній Інес Суарес – багатолітній коханці одного губернатора Чилі – Педро де Вальдівії – та дружині іншого – Родріго де Кіроги – віддає належне будь-яка енциклопедія. Засновниця Сантьяго, одна з ключових фігур оборони майбутньої столиці під час першого суттєвого нападу, меценатка і таке всяке. Власне, Ісабель Альєнде показує в своєму романі варіант жіночої долі, яка відмовляється від тогочасного стандарту “Молитися, постити, народжувати дітей”.
Сейчас, окидывая прожитую жизнь спокойным старческим взором, я понимаю, что отсутствие детей было для меня настоящей благодатью, что Дева Мария отказала мне в материнстве, чтобы я смогла исполнить свою удивительную судьбу. Если бы у меня были дети, я была бы несвободна, как все женщины. Если бы у меня были дети, когда меня бросил Хуан де Малага, мне бы всю жизнь пришлось шить и печь пирожки. Если бы у меня были дети, я бы не завоевала Чили.
Можливості для самореалізації для жінок дуже специфічної іспанської культури були обмеженими, але Інес вичавила з них усе. “Шийна стратегія” крутіння чоловіком-головою; пряма дія, організація жінок, прокачування майже містичного впливу на оточуючих (історичну Інес справді подекуди називали відьмою, а героїня Альєнде має дуже помічний для конкістадорів талант лозоходиці). Різними шляхами, регулярно схиблюючи, ця, в принципі, не дуже честолюбна жінка досягла неймовірного успіху. І це не просто круто, про це ще й неймовірно цікаво читати. І добре, що про Інес продовжують писати історичні романи, бо скільки її сестер залишилися невідомими.
Наверное, когда-нибудь на площадях будут ставить мои статуи и моим именем, так же как именем Педро де Вальдивии и других конкистадоров, будут называть улицы и города, но сотни других героических женщин, которые основывали поселения, пока их мужчины сражались, будут забыты.
Другий історичний роман з прочитаних присвячений радше проблемі: як особистості пережити вир історії. Тут війна виступає не як інструмент, а як фатум, а подорож до нового життя відбувається в зворотньому напрямку. Хоча, і знову маємо спільне: тема “Жінка, що пливе до чоловіка” – тут є головною.
Один з перших романів модної Джоджо Мойєс такий само мелодраматичний, як увесь її доробок, але в основі сюжету лежить непересічна подорож – один з трьох “матримоніальних” рейдів “Переможного“.
Якось так вийшло, що протягом місяця мені прочиталося два тексти з класичного “сирітського” канону – і то в українських перекладах. (Це у мене натуральна батрахоміомахія: колись заприсяглася наздоганяти англомовному класику дитліту в оригіналі, але #bookchallenge_ua змусила скорегувати плани, бо саме дитячі книжки у нас тут перекладають найохочіше). І це був дуже цікавий досвід: дві книжки, написані з різницею всього лише в 10 років (тільки в цей час “трапилася” Перша світова) про близьких за віком двох дівчат-сиріток в схожих умовах. Кожна з них дуже рано втрачає матір, виховується батьком – безсрібником та мрійником, кожна потрапляє до не дуже привітних родичок, кожна має… фічу поведінки. І кожна книжка розповідає про добрих людей та має виразну християнську проблематику. Думаю “Полліанну” за таким описом впізнати неважко. А друга – менш очевидна “Емілі з Місячного Серпа” Люсі Мод Монтґомері.
Сюжет найвідомішої книжки Елеанор Портер увійшов в маскульт настільки, що прислужився психіатричній науці. Це одна з причин, через які я з осторогою бралася за цю книжечку. Буду щирою: я от близько не оптимістка, і люди “на позитиві” мене дратують. Та виявилося, що все не настільки страшно. У випадку самої Полліанни доволі детально розписується, чому і як саме в дитини працює цей захисний механізм – “Знайдемо дрібку меду в діжці іншої субстанції”. Ну а те, що Гру В Радість підхопили дорослі (і що вони з неї зробили під кінець оповіді) – коні не настільки дитина вже й винувата.
Коли живеш голіший од миші, доводиться вишукувати щонайдешевше. Ми з татусем часто купували їжу в закусочній. Найчастіше брали боби і рибні котлетки. Ми з ним раділи, що любимо боби і рибу, особливо, коли дивилися на смажену індичку, яка коштувала шістдесят центів.
Оцей простенький сюжет та тепла й прибавлива картинка маленького містечка у Вермонті – те, що в книжці однозначно радує (якщо забути, що в цьому благословенному місті кожен другий мешканець – вправний маніпулятор). Хоча, схоже, головною принадою має бути життєрадісна дитина, проте з образом Полліанни є певні проблеми. Вірніше, не з дівчинкою, а з усім текстом. “Полліанна” – повість суто концептуальна, частинки рушниці дбайливо і майстерно розвішані текстом, і на ідейному рівні усе стріляє моцним залпом (а влучить чи не влучить – то вже від читачів залежить, мене такі штуки, що там наприкінці творяться, відверто кажучи, виморожують). Але в цій гучній та вправно виконаній симфонії поганенько чутно окремі голоси. Тому, якщо замислитися: а якою ж є ця дитина, що дала ім’я знаковій повісті – то на таке питання доволі важко відповісти. Полліанна = сум+радість+трохи бешкетування. А виразні ознаки хоч якоїсь вдачі, а не емоцій, у неї можна помітити лише в кількох епізодах. Найцікавіше, що з дорослими героями аж такої проблеми немає. Нє, звісно, більше половини з них – це люди-функції, але тітка Поллі, містер Пендлтон, навіть вічно незадоволена місіс Сноу при кожній своїй появі спритно перетягують ковдру уваги на себе. Ефект цікавий і передбачуваний: Полліанна фактично є педагогічним інструментом, за допомогою якого письменниця перевиховує містечко, де хутко знижується духовна температура. Але ж хотілося почитати про виховання дитини…
Але з цим, мабуть, до грубенького роману про Емілі. От де є майже всі елементи попереднього тексту, які цього разу чесно зліплюються в більдунгзроман.
Once upon a time, коли дерева були трохи нижчими, а трава – навіть не пригадую, якого кольору, я дізналась, що світ “Земномор’я” не обмежується грубеньким томиськом від Северо-Запада, що я його в дитинстві у подруги позичала. І десь між “Техану” та збіркою оповідань чомусь пішла читати відгуки. Відгуки ті були різними, але серед інших домінант регулярно зустрічала доволі дивне: “От був нормальний автор, а потім здуріла тітка зі всім своїм фемінізмом”. Окей, знизувала тоді плечима: здуріла й здуріла, все одне “Техану” – шикарна, оповідання цікаві, а з “Іншим вітром” у мене свої проблеми, що прямого стосунку до контенту не мають. А потім призабулося, минуло майже 10 років, і раптом мені припекло перечитати колись найулюбленішу частину циклу – “Гробниці Атуану“.
Перечитала. Відчуття номер один – полегшення: книжка така ж класна, якою згадувалася. Відчуття номер два – захват. Виявилося, що тітка Урсула настільки тонко й влучно описує характери дівчат-підлітків в надзвичайних умовах, що сучасний “клієнтоорієнтований” янг-адалт блякне й нервово смикається. Відчуття номер три – ностальгічний трепет: “Гробниці“, на відміну від більшості любих колись книжок, гарно працюють машиною часу, нагадуючи, як це все читалося вперше. Але й на свіжу голову вони перечитуються круто. Бо відчуття номер чотири – насмішкувата радість: доооо, “Раніше всім тим бабством феміністським і не тхнуло!”, канєшна-канєшна.
Під катом – трохи цитаток про ставлення до жінок у патріархальному суспільстві. Акцентуація там доволі прозора. Але дійсно – як бажання відсутнє, то можна й не помітити ставлення авторки до культури, яку вона змальовує. Виділення болдом – мої.
Лінива вікі-риболовля іноді приносить в тенетах дуже дивні результати. От якось сиділи ми та видивлялися релігійний зріз населення кількох словацьких міст та містечок (не питайте, навіщо, відповіді на це питання не існує). Отак ніжно посміхалися рядочку про моравських братів (Л. має до них сентимент – писав курсову по історіографії гуситського руху), аж раптом набрели на несподіване. “Синій хрест” – стільки-но. “А це шо за дивна секта?”.
Нууу… Не те, щоб прям секта-секта (але дослідники висловлюються на її адресу із обережністю “Стережіться, практики своєрідні”). Та люди цікаві. “Синій хрест” – це одне з тих товариств тверезості євангелістського толку, що наприкінці 19 століття, як гриби, росли. Рівайвалісти як рівайвалісти: молитися, пости вивчати Біблію, допомагати ближньому, не пити, не курити, в карти не грати, збоченнями не розважатися – подібних доволі автономістських спільнот тоді існувало багато. От тільки конкретно “Синій хрест” був суто словацьким, на той момент, рухом. А, і ще. Його заснували та розвивали дві жінки.
Крістіна та Марія Ройови народилися в родині лютеранського пастора зі Старої Тури у 1860 та 1858 році відповідно. Щодо їхнього раннього життя – Вікі не щедра на подробиці (стаття про Марію взагалі складає кілька рядків). А про Крістіну зокрема відомо, що повної традиційної освіти вона так і не отримала, хоча певні зусилля на те витрачалися. Та головна історія сестер почалася у 1897 році, коли вони заснували свій “Синій хрест”. Рух з часом потроху набирав популярність серед місцевих селян, а самі сестри окрім проповідницької діяльності приділяли дуже багато уваги соціалці. Крім рятування алкоголіків та їхніх родин за тридцять з гаком років Крістіна встигла організувати (та зібрати гроші на утримання, що також важить) притулок для сиріт, лікарню-амбулаторію, більший дитячий будинок для постійного проживання, а за кілька років до смерті у 1936-му – притулок для людей літнього віку. Також пані дияконка намагалася дбати про душі не лише безпосередньо ближніх. Протягом усього життя вона завзято писала.
Загалом перу Крістіни Ройової належить (як вважається) більше 80 прозових творів: від проповідей на кілька сторінок до збірок дитячих оповідань, від трактатів і до романів. Поетичний спадок у неї також добрячий – лише центральна збірка “Пісні Сіону”містять 95 псалмів. Наскільки я зрозуміла, помітна частина доробку пані Крістіни й досі не опублікована. Що не заважає шанувальникам називати її “словацьким К’єркегором”.
К’єркегор чи ні, але популярність творів Крістіни Ройової виходить далеко за межі її “Синього хреста” (який наразі складається із 40 суб-організацій). Представники різних протестантських деномінацій охоче перекладають та друкують її книжки, що робить скромну бабуню зі Старої Тури однією з наймасштабніших фігур в словацькій літературі – імовірно, не за якістю, але за кількістю – поза всякі сумніви. Я, до речі, одну з повістинок чесно прочитала. Не дарма ж пообіцяла братися за несподіване.
“У вигнанні” – це сотня сторінок пасторально-олдскульного любовного роману із міцним християнським колоритом. Юну рівайвалістку Анну відсилають з міста до бабусі на село – перевиховуватися, бо батькам через її неофітський релігійний шал перед людьми невдобно. Зрозуміло, що замість виправлення молода бунтарка поперевиховує все село, включно із геть всіма грішниками, екс-повією та високоморальним безбожником, який “людина хороша, але треба, щоб справжню істину побачив”. Ну що тут сказати: мило, солодкаво, там, де прямим текстом проповідь замість сюжету, – пріснувато. Зате в книжці доволі приємні жіночі образи плюс непогано роз’яснюються елементи вчення “Чим наша віра краща за стару”. Здебільшого тим, що вміє працювати з нагальними потребами аудиторії. Коротше кажучи, типове специфічне читання – надто адаптоване під практичні потреби, щоби увійти в літературний канон, але не геть безнадійне. Українською Ройову щедро видавало “Світло на Сході”, то можна ознайомитися (гуглити “Христина Рой”).
А це просто трохи несподівана цитата наостанок.
Анна стала собирать женщин в лесной хатке для чтения Слова Божия, и женщины стали всё чаще посещать Дорку, а та сделала такое, что и Анна поразилась: Дорка пошла в деревню и, идя из дома в дом, признавалась людям в своих грехах, просила прощения у мужчин, хотя они должны были просить его у неё и у своих жён.
Нє, я знаю про мотив Марії Магдаліни, але шоб отак прямим текстом проговорювалося, що в існуванні проституції винен клієнт – це було доволі круто (та Дорка ще й жертва чоловіка-аб’юзера-сутенера, тому, дійсно, – вибачення мали просити в неї).
Після того, як доволі несподіваний для шанувальників роман Наомі Новік (нагадаю, письменницю прославила довга серія про використання драконячої авіації у Наполеонівських війнах – така собі Сюзанна Кларк для ширших кіл) пішов рубати основні фантастично-фентезійні премії, недочитувати його було вже непристойно. То я зітхнула й розгорнула “Викорінену” на п’ятій главі, де полишила її, здається, у минулому вересні. Цього разу зайшло бадьоріше, ну або ця книжка потребує особливого настрою.
Маленьке село, що межує із загадковими Хащами, готується до свята врожаю. Свято цьогоріч буде неабияким: раз на десять років Дракон забирає до своєї вежі дівчину, і на цей раз настала черга дверничан віддати котрусь зі своїх дочок. Але ніхто особливо не напружується, бо Касю – першу дівку на селі – до такої долі, можна сказати, готували змалечку. От тільки навіжений володар чомусь обирає не красуню-розумницю, а її подругу-розбишаку Агнешку, в якій немає нічого особливого. Як не рахувати таким очевидний магічний дар.
І була б “Викорінена” стандартно-романтичною фентезятиною про Обрану та Загадкового П*дюка (Дракон – це щось середнє між посадою та спеціалізацією, а так він просто чарівник, хоча й посередніх людських якостей), якби не кілька “Але”.
Але Перше, актуальне більше для англомовних: за часів зростаючої популярності орієнтального фентезі Наомі Новік залишилася в межах європейської фольклорної традиції. Тільки не франко-німецької, на яку моляться ретелери, і навіть не стабільно часто відтворюваних кельтики з нордикою. Американка у другому поколінні, Новік віддала належне казкам, що їй розповідала мати-полячка. Конкретні сюжети тут лише ковзають краєм уваги, але колорит беззаперечний (як і незвичні для англомовних фонеми). Ну а не англомовним доволі весело читається про споконвічне ворогування двох країв – Польні та Росі.
Але Друге: це категорично негероїчне фентезі, яке, тим не менш, зберігає пафос рятування Ойкумени – і більшість героїв в будь-який момент готові кудись нестися та покласти життя в ім’я Великої Мети. Образ ідіотично хороброго принца Марека де-не-де межує з карикатурою, але дорослі й спокійні люди там також схильні йти стандартним шляхом. Натомість у головної героїні свої підходи, методи, і стратегія також своя. І от можна було розводитися про те, що в романі протиставляється маскулінна та фемінна сюжетні схеми, тим паче сама Новік в інтерв’ю каже, що “Її життєвий досвід, досвід жінки, – для класичного фентезі матеріал нерелевантний, але це не означає що…”. Запхаю у дужки думку про те, наскільки релевантно-надихаючим на фентезійні звершення є життєвий досвід середньостатистичного сучасного чоловіка, скажу лише одне: насправді з будь-якого досвіду можна зробити цукерочку, якщо знати, з якого боку підійти (якраз на ГудРідз сьогодні про таку книжку писала). Наомі Новік знає.
Але третє: “Викорінена” є свого роду коробочкою із секретами, де “вкладення” час від часу є цікавішими за основний сюжет. Частина таких вкладень – це перетрушені казкові стандарти. Чарівники, принци, королі, прекрасні й не дуже дами в біді тут поводяться не так, як заповідають класики. Реалістичніше. Інші вкладення субжанрові: по-перше, книжка – доволі симпатична соціально-побутова повість. Серйозно, там добряче класове суспільство, і це відчутно. По-друге, це майже ідеальний “університетський” роман, хоча я такого учителя швидко б прибила, проте Агнешка – дівчина терпляча. (До речі, величезна подяка письменниці, бо вона не скорилася очевидній спокусі і не заліпила “гендерні” різновиди магії. ЇЇ варіант також не дуже оригінальний, але краще вже так). По-третє, як пригодницький екшен про “Дружба – понад усе” Uprooted переконливіша за більшість класичних текстів про отетоотсамоє. Так, усе це відволікає увагу від фентезійної складової. Ну, таке життє.
Іноді буває дуже важко пояснити собі спонтанні покупки. А ще важче потім, після термінового “освоєння” спонтанної покупки, написати щось про книжку, створену в ім’я вау-ефекту останніх сторінок. Спойлер її вбиває, до спойлеру – вона не вельми цікава. Але ж можна спробувати.
Якби я була дуже зла, я б написала, що найяскравіше у свіжому молодіжному бестселері від КСД – це чудовий відтінок фіолетової фарби, яким помальовано форзаци українського видання. Та я сьогодні добра, у мене знову є кава і стиглий аґрус, і необов’язкове читання зараз не гріх, а норма життя.
У “Ми були брехунами” Емілі Локгарт розвиває просту ідею “Багаті також плачуть” у підлітковому варіанті. Кейденс – “літня” принцеса на острові, що належить її дідусеві. У неї є багатство, розум, врода, порівняно привітні тітки, порівняно сумирні молодші двоюрідні, але також вона має мігрені та таємниці, що її мозок ховає від неї під рятівною завісою посттравматичної амнезії. Протягом П’ятнадцятого літа сталося Щось, і тепер Кейді треба терміново все згадати. А її найближчі друзі-родичі продовжують відбріхуватися.
Цей невеличкий роман часом нагадує капустину, з якої поспішно знімаєш листя, чекаючи, що вже нарешті знайдеш це Щось, а воно все ніяк і ніяк. Це текст про ідеальне літо? Судячи за дискусіями навколо цього – гостро популярного для сучукрліту в нинішньому сезоні – жанру, гарний літній мемуар має відзиватися дрібничками в пам’яті читачів. З цим важкенько – щось я сумніваюся, що досвід літування на приватному острові з катерами, лобстерами та покоївками є ностальгійно-релевантним навіть для більшості американських підлітків. Це ода першому коханню? Так, безсумнівно, але їх таких багато. Це легенька сатира на спосіб життя новоанглійських аристократів? Певною мірою, хоча воно дійсно подається через: “Не дивіться на статки, ми також страждаємо!”. Принаймні, расовий снобізм письменниця розмітила порівняно вдало: ти можеш бути класним, багатим, освіченим, але якщо до твого походження є питання – вершки поважного товариства погрожують скиснути від такої наруги… Це трилер? Так, легенький, м’якенький, дуже підлітковий…
Якщо пам’ятати про підкреслено різку кінцівку (я й подумала була про щось близьке, проте не настільки масштабне, але згодом авторка трохи приспала увагу) – то, мабуть, треба оцінювати “Ми були брехунами” як лайт-трилер, хоча теґ “Любовний роман” до нього ліплять чи не частіше. Тільки трилер справді підлітковий не лише з огляду на вік героїв. Складається враження, що подібні книжки – це загублена еволюційна ланка між так званими класичними дитячими детективами, навроді книжок Енід Блайтон, якими і я зачитувалася в 10-13 років, і не просто “дорослими” (Шерлока Голмса читала рівно тоді ж), а сучасними “дорослими” детективами-трилерами. Ну, знаєте, кров, кишки, маніяки, збочення, скелети з клозетами, корупція, страхіття за побіленими фасадами – все, як в найкращих жанрових вітальнях останніх 20-30 років. Так от “Брехуни” є своєрідним місточком між молодшими братами-сестрами cosy mysteries та книжок, “де все по-справжньому”. “Брехуни” вчать не вірити сказаному та звертати увагу на дрібнички – в тому числі, мінімальні прояви соціальної упередженості. “Брехуни” у спрощено-мелодраматичній версії пропонують увазі фігуру ненадійного оповідача і демонструють, яку функцію вона виконує в тексті. “Брехуни” показують на пальцях, як певна особливість точки зору, point of view, впливатиме на сприйняття світу та добір інформації – у тутешньої головної героїні це проблеми зі здоров’ям на межі інвалідності. Тому роздивлятися оті квапливо зідрані “капустяні листи” сюжету доволі цікаво у технічному відношенні. Але чи зачепить ця книжка досвічених читачів “Усюди ми були, все ми бачили” – важко сказати (мене – не дуже). Ну, якщо хочеться чогось літнього з класу “Червивий ґламур” – чому б і ні. Я ж вже казала, що необов’язкове читання – не гріх? 🙂
PS: а от що – прогнозовано – потішило, так це елементи “казкотерапії”. Намагаючись якось пояснити собі дійсність, Кейденс переповідає сімейні негаразди через класичні казкові сюжети. Ці мікро-ретелінги важко назвати оригінальними, але вони влучні, по-своєму поетичні й додають романові глибини в тих місцях, де він трохи недоладно хлюпається, намацуючи фарватер фірмового епілогу.
Наступна порція книжок в межах мого маленького челенджу разом справляють Дуже Дивне Враження. Мене почало хитати між жанрами, тому за першу прочитану книжку травня відповідала Касандра Клер, а за першу червневу – Ґаррієт Бічер-Стоу.
За клітинку “Фантастика чи фентезі” я від початку планувала читати щось сучасне стилізоване. Але замість того, щоби, як і збиралася, почитати щось англійською, пішла легким шляхом і подалася в бік перекладеної російською Касандри Клер. Фатальну помилку спричинило те, що “Місто кісток” виявилося не аж таким страшним, як здавалося. Але читати далі не стала з патріотичних міркувань (хай КСД продовжує серію), а умовний вікторіанський приквел виглядав спокусливо. Ой.
Усе, що я можу сказати: “Механічний янгол” – це поганий текст (із фіговеньким перекладом). У першу чергу – з технічної точки зору: він банально погано написаний, нитки звідти стирчать в непристойних позах. Сама по собі ідея виписати вікторіанське урбан-фентезі ще й у лондонських локаціях – правдешній цукерок. Елементи клок-панку також приємна штука. І навіть вся ця біганина з нефілімами-охоронцями від демонів – ну, чом би й ні. Але нелогічний сюжет, стандартизовані до нестями персонажі, влобний фан-сервіс, набридливий любовний трикутник і принципова меріс’юшність персонажів- підлітків… Нє-нє, не треба, краще не треба. Воно, може, й непогана можливість вимкнути мозок під час читання, але така ступінь нєзамутньонності просто дратує. Намагаюся згадати, через яке запаморочення я поставила цій штуці аж дві зірочки на ГудРідз… Здається, тому що там прикольний Маґнус Бейн, хоча його дуже мало. А, і ще кілька педагогічно корисних емансіпе-епізодів. Але воно того було не варте.
І з іншим пунктом – книжка американської письменниці – вийшло набагато спокійніше. В нашу шкільну програму “Хатина дядька Тома” не входила, тому от лише зараз уперше й прочитала. Краще б, дійсно, в дитинстві, – бо воно спрощено-прямолінійне (і на тлі сучасних _нам_ “аболіціоністських” історичних романів вигляда пласкуватим), зате з елементами пригод. Ну, але як вийшло – то вийшло.
За збігом обставин читати у день Депортації книжку про репресії – це дивний виверт долі, на які така щедра до мене ноосфера. А от прочитала б швидше ісландський детектив – взагалі б на 15 травня мені ця книжка припала. І було б ще страшніше, бо там йдеться якраз про 1938 рік. А, про головне забула. Це дитяча книжка. Казка.
Якщо судити за присвятою, то російська журналістка Юлія Яковлева загорнула в магічно-реалістичний флер життєвий досвід своїх старших родичів і вирішила написати пенталогію повістей: про те, як велося дітям в Ленінграді до, під час та одразу після Другої світової. Перша з них вже видана, інші – на черзі і, сподіваюся, все ж таки з’являться, бо концепція вийшла цікава. Зрештою, це популярний жанр – розповісти дитям про попередні часи так, щоби їм було зрозуміліше. А це таки дитяча книжка, а не доросла книжка про дітей в екстремальних історичних умовах.
У березні 1938 року першокласник Шурка випадково помічає дивний поїзд, який у закритих вагонах везе не скотину, а людей. “Це, мабуть, шпигуни”, – кажуть Шурці дорослі. Шпигуни, ворожі агенти, вони скрізь – оно той дядько, що запропонував хлопчику ескімо (в їхньому дворі ще ніхто не куштував нове модне морозиво!) за так – імовірно, також шпигун. І, здається, і тато теж шпигун, бо не могли за ним прийти вночі просто так, правильно? Але мама й найменший братик також зникли… Вони шпигуни? Як так сталося, чому вони на це пішли? А головне – куди забирає людей Чорний Ворон?
Vaenn's Bookblog 