Книжкова подорож. Дуби та кола

Коли я започаткувала цю занедбану рубричку, то вважала, що вона – ідеальний формат для “Поділитися давньою мрією”. Але щось давні мрії розгубилися, і натомість зачаровують місця. про які я дізналася от щойно. Тому оцей та наступний випуски “Книжкових подорожей” пройдуть під гаслом: “Ой, я навіть не уявляла, що є така краса!”.

У першому випадку “Не уявляла” – це дуже правильне визначення. Бо читала я собі книжку з легким присмаком магічного реалізму та автоматично уявляла собі фантасмагоричне місто, якому та книжка присвячена. Аж раптом – не дочекавшись післямови – на середині роману вирішила погуглити. І упс. Фантасмагорія, виявляється, мала абсолютно реальне підґрунтя.

Машина завернула за угол — Сулис не удержалась и вскрикнула.
Ханна улыбнулась ей в зеркале заднего вида.
— Впечатляет, да? Сама никак не привыкну.
Они въехали в круг, образованный домами. Внутрь круга, словно три спицы колеса, вели три улицы. Автомобиль медленно обогнул площадь, и на Сулис снизошло странное успокоение. Эти великолепные фасады словно защищали ее, придавали уверенность. Трехэтажные дома с колоннами и высокими окнами образовывали единую террасу, а наверху, вдоль карнизов, через равные промежутки, стояли огромные каменные желуди. Широкая мостовая, черные сверкающие перила. В центре возвышались пять могучих деревьев, их макушки поднимались выше крыш.
— Добро пожаловать в Королевский круг! — сказал Саймон.

19496
Фото взяла з Booking.com

Продовжувати читання “Книжкова подорож. Дуби та кола”

#DarknessFALLs. Перший випуск

Некалендарна зима вже прийшла, я собі читаю дуже зимовий містичний трилер, але осінні обітниці – це святе. Тому сьогодні про мій маленький марафон – коротко і з картинками.

(Оскільки з об’єктивно-суб’єктивних причин під кодовою назвою “АААААА, шоста Цивілізація!” я поки що читаю дуже мало, то довелося узгодити із сумлінням два читацькі рішення. Перше – #DarknessFALLs буде подовжено до середини грудня. Бо хочу-таки, щоб у нього було три випуски (а писати раз на десять днів протягом місяця банально не вистачає матеріалу). Друге – через це моє Вікторіанське бінго буде подовжено на 2017 рік. Це в мене з такими челенджами вперше, але чомусь снаги нема – просто не хочеться читати те, що запланувала, просто зараз. “Отаке”).

Перш за все хотілося б зізнатися: те, що в порядних домах вважається за guilty pleasure, – робить мене щасливою. Давно мені так затишно не читалося, як оце тепер – коли дозволила собі об’їдатися фентезятиною, полохливими дитячими казками та похмурими детективами. Читацькі канікули – це все ж таки прекрасно! І мені ще не набридло.

dscn1169

Що ж там знайшлося – у темряві?

Продовжувати читання “#DarknessFALLs. Перший випуск”

Привид у траншеях. Ghost Talkers

Часом трапляються такі анонси, що півроку, пританцьовуючи, чекаєш на конкретну книжку, хапаєш читати, як тільки-но воно з’явиться поряд, ковтаєш за n днів, а потім думаєш: ойвсьо? Певною мірою спонсором цього запису є невблаганний Синдром Невиправданих Очікувань. Нє, книжка, про яку йдеться, прикольна і симпатична, але це той випадок, коли класна ідея отримує не настільки класне втілення, як вже намріялося. А який був розмах!

26114291

Липень 1916 року був гарячою порою для британських військ підтримки духу. На фронті розпочалися зрушення, що стануть першим етапом битви на Соммі, і роботи у жінок побільшало. Зовнішній бік діяльності цього специфічного підрозділу – зони Гостинності, де вояки, переведені в неглибокий тил, можуть випити чаю, погомоніти в приємному жіночому товаристві, послухати музику, потанцювати, пофліртувати. Але частина приязних леді має ще другу зміну. Чи кілька других змін на день, адже вже перші великі втрати британців суттєво перевантажили систему, що має працювати, як годинник. Налагоджену систему Кіл (у кожному два медіуми та четверо “якорів” з групи підтримки), перед якими має звітувати кожен загиблий “томмі”. Де загинув, коли, за яких обставин, що бачив востаннє. Дякуємо, рядовий, за сумлінне виконання післябойового обов’язку, продиктуйте, будь ласка, останнє повідомлення, і ваша душа може бути вільною.

Продовжувати читання “Привид у траншеях. Ghost Talkers”

#bookchallenge_ua. Є 150!

Свято-радість-танці! Я подолала встановлену 10 жовтня минулого року межу. Прочитати за (як вийшло) неповні 11 місяців півтори сотні книжок проблему не складало. Бувало й більше, я цьогоріч свідомо притримала темпи. Прочитати 150 книжок, написаних жінками, – ще менша проблема. А от додаткові умови… диявол ховався саме там.

Отже, попри те, що кількісний залік було складено завчасно, з якісним вийшло все набагато гірше. Учора я одним пострілом не лише закрила весь челендж, але й встигла виконати третю додумову. А з першою та головною, тією, що була введена на честь “-ua”, ситуація залишилася катастрофічною.

DSCN0724
Привітаємо осінь!

Книжки, написані жінками – 150/150

Із них:
українською (паперові видання) – 36 (32)/50
англійською – 32/25
неєвропейських та непівнічноамериканських авторок – 25/25

Якими ж були ці останні книжки:

Продовжувати читання “#bookchallenge_ua. Є 150!”

Двічі по п’ять. Ви отримали листа!

Раптово згадуючи, що літо ще не скінчилося, вирішила нарешті скласти давно обіцяний списочок. Тож сьогодні трохи розкажу про “епістолярні” книжки. Ні, не всі вони є класичними епістолярними романами, але в більшості випадків сюжет побудований навколо листування. Ну або якогось одного вкрай важливого поштового відправлення.

DSCN0700
Одна з моїх листівкових коробочок скоро лусне

Перелік читаного містить, відверто кажучи, стандартні варіанти, але серед них є книжки, які я дуже люблю.

2728527

Перша та найулюбленіша – “Читацький клуб любителів пирогів з картопляного лушпиння“. Це дуже проста, але якась по-хорошому сентиментальна книжка, яку так хочеться бачити українською, що час від часу кортить хоч для себе перекласти якісь окремі фрагменти. Молода письменниця Джулієт за часів Другої світової писала підбадьорливо-комерційне чтиво на радість видавцеві та змученим читачам. А поки вона мріє про “А от тепер можна і за щось серйозніше братися!”, в неї зав’язується випадкове листування із одним дядечком з Ґернсі. Вірніше, спочатку з одним, бо до жвавого листуванням поволі приєднуються інші острівні книголюби, які поступово й фрагментарно розповідають Джулієт про те, як їм жилося під німецькою окупацією.

Продовжувати читання “Двічі по п’ять. Ви отримали листа!”

Історичне #літо_читання №5. Романи про вікторіанське розлучення та охорону дівочої честі в Джазову епоху

“Во первых строках” цього запису мушу зізнатися: я задовбалась. Тобто добряче погарячкувала, коли зібралася за половину літа прочитати 16 історичних романів. Як з’ясувалося, тут у нас той випадок, коли якість перемагає кількість. Тобто жага дезертувати в бік інших жанрів стала настільки нестерпною, що масштаби експерименту треба швиденько скорочувати. Тим не менш, дещо я ще читатиму, та й про уже прочитане варто розповісти.

Цього разу у випуску два чимось схожі тексти. В обох випадках йдеться про межі дозволеного жінці. Щоправда, епохи різняться – глибоке вікторіанство та зоряна година флапперок.

boocover3

Запечатаний лист” Емми Донохью (доволі відомої ірландської письменниці, що давно переїхала до Канади та прославилася вже там на всі усюди “Кімнатою“, екранізація якої нещодавно збирала кінопремії) має привабливо-шокуючу анотацію. Ні, справжнього шок-контенту там нема. Там в іншому фішка: історія про бурхливе розлучення в середині 19 сторіччя, яка місцями здається відверто анахронічною, реальна. І майже всі герої книжки – історичні особи, через що читати про їхні юридичні негаразди трохи незручно.

Наприкінці літа 1864-го Емілі Фейтфул, що її друзі звуть Фідо, зустрічає давню подругу. Фідо трохи лякається примарі з минулого, але не може встояти перед спокусою оновити стосунки з Гелен, які колись суттєво вплинули на її долю. Проблема тільки в тому, що світська красуня має солідні родинні трабли: вона зраджує чоловіка і хотіла б, щоб подруга трохи посприяла її в цій клопіткій справі. І була б це історія про любовний чоторикутник екзотичної конфігурації, якби адмірал Кодринґтон не виявився людиною по-своєму принциповою. І тепер у Гелен попереду дуже неприємний судовий процес. А у Фідо – ще більш неприємна роль головного свідка захисту, яка може не лише зіпсувати їй репутацію, але й вщент розбити кар’єрні перспективи та поставити хрест на стосунках з першими феміністками.

За формою “Лист” є лінійним мелодраматичним детективом із цілим колективом ненадійних оповідачів. Брешуть там всі: умовно негативні персонажі – іншим, умовно позитивні – собі. Тим не менш, попри повільний темп та впізнавані сюжетні ходи, читати цей роман дуже цікаво. По-перше, судова драма в декораціях 19 століття – це круто. По-друге, Емма Донохью на повну скористалася матеріалом: тут і про лицемірство як основу порядної вікторіанської родини, і про дружбу з бенефітами (яких не чекає і не пропонує одна зі сторін), і про умовність панівних якоїсь миті моральних стандартів, і про тогочасне материнство, і про складне підґрунтя стосунків між жінками – скарб, а не книжечка, як про щось не розкаже. то принаймні пояснить де шукати. Наприклад, про юридичні колізії та довгий шлях до права на розлучення.

— Но должны же быть исключения! — взорвалась Хелен.
— Кое-какие исключения имеются, — с сомнением сказал Фью. — Любая мать, даже если ее измена доказана, может ходатайствовать об опекунстве или о разрешении видеться с детьми до достижения ими возраста шестнадцати лет… Но на практике суд отдает матери детей старше семи лет только в том случае, если ее репутация безупречна, а отец известен жестоким обращением, пьянством или… э-э… нездоровьем… вы понимаете, что я имею в виду, — смущенно сказал он. — А вот, например, поэта Шелли вынудили расстаться с детьми из-за его атеизма.
— Закон — тупой и жестокий истукан! — с возмущением прошипела Фидо.
Фью перевел на нее серьезный взгляд.
— Как только в парламенте начинают обсуждать это положение закона, мисс Фейтфул, раздается хор голосов в защиту священных прав отца, но большинство из нас подозревают, что истинная причина более прагматична. Существуют опасения, что если женщины смогут разводиться с мужьями, не боясь потерять своих детей, то количество разводов значительно увеличится.

А от для мене чи не найцікавішою темою був стосунок серед прото-суфражисток. Емілі Фейтфул, головна героїня роману, є однією з перших жінок-видавчинь, що організувала майже виключно жіноче видавництво, де друкувалися фем-журнали. Поряд з нею згадуються численні діячки британського жіночого руху середини 19 сторіччя. От тільки стосунки між ними важко вважати ідилічними. Якщо коротко – то все, як завжди у відносно мирні часи: неофіційна ієрархія, декларативне сестринство та прогнозована залежність від “Ото б чого зайвого не подумали!”. Про палкий про суфраж поки що не йдеться – поважні пані не часто думають про такий екстрим, як вибори, але завжди готові відмежуватися від сміливиць, що вдягають непристойні штані.

— Но раздаются призывы к тому, чтобы женщины занимали судейские должности, избирались в парламент, на государственные посты…
— Ну, если какие-то доводы доводить до абсурда… — Фидо взяла себя в руки. — Лично я думаю, что закон не должен препятствовать активному участию женщин в жизни общества. Впрочем, в этом ведь нет необходимости — трудно представить, чтобы профессиями, о которых вы упомянули, мечтали овладеть многие женщины. По своей природе мы преимущественно интересуемся более благородными областями деятельности: образованием, медициной и благотворительностью.

Страшенно цікаво, як буквально за одне покоління думки настільки змінилися, але про це Емма Донохью вже не пише. А шкода – із задоволенням би почитала щось в неї про кінець позаминулого сторіччя – мені подобається, як вона акцентує та крутить історією.

У другому романі теж є і реальні особи, і – колишні – суфражистки. Тільки американка Лора Моріарті зосереджується на іншому аспекті жіночих прав, хоча проблема розлучень її головну героїню якоїсь миті також хвилювала.

Продовжувати читання “Історичне #літо_читання №5. Романи про вікторіанське розлучення та охорону дівочої честі в Джазову епоху”

Історичне #літо_читання №4. Роман про наукову звитягу зразка 18 століття

Усе міняється, тільки читацьке знущання із самої себе вічне (цілком солідарна з Ксенею, деякі експерименти – штука жорстока). Але після сесії “Майже суцільні романи про Другу світову” вирішила трохи урізноманітнити епохи та місцини. Поки що виходить.

У цьому випадку франко-південноафриканське подружжя – Каролін Вермаль та Райан фон Рюбен – пропонують пробігтися Канадою та Англією, а далі протягом більшої частини їхнього роману загубитися в африканських нетрях.

boocover2

Квітка для Її Величності” – це чудово олдскульний пригодницький роман (у пакеті видань від КСД вони час від часу трапляються, чому я дуже радію) на мотив “Червоненької квіточки”: піди не-зрозуміло-куди, принеси казна-що. А в цьому випадку окремою принадою простого, але дуже симпатичного тексту, є те, хто саме занурюється у пригоди. Ботаніки! Справжні ботаніки, лицарі пензлів та теки для гербарію.

У 1772 році простий садівник з К’ю-Ґарденз Френсіс Мессон скочив у халепу: його раптом (бо інших претендентів не було) завербував відомий натураліст та поплічник капітана Кука сер Джозеф Бенкс. Несподівано для себе Мессон дізнався, що має сісти на “Резолюшн” та рушити у напрямку мису Доброї надії. Основне завдання ботаніка-самоука – знайти дивовижну квітку, яку Його Величність мріє презентувати Її Величності – із доречною назвою на честь королеви, звісно. Неосновне… Також є, і не дуже приємне. Вірніше, категорично неприємне, якщо зважати на ризик потрапити на шибеницю. Бури не люблять шпигунів. От тільки бідолаха Мессон не одразу зрозумів, чого саме від нього насправді чекають, і заповзято схопився за виконання офіційної частини місії.

images_cms-image-000003841

Не-спойлер: квітку Мессон знайде. Ото її фотка вгорі висить – Strelitzia reginae, уродженка Південної Африки, яка стала окрасою європейських букетів. Майже-не-спойлер: але пригод героям письменники відважили добряче.

Від натурально-олдскульних пригодницьких романів 19 сторіччя, “Квітка” все ж таки суттєво відрізняється, хоча має всі традиційні складові: головних героїв – молодих відчайдухів; Високу Мету; романтику фронтиру; купу екзотики; зловісних ворогів; прекрасну даму; диких звірів – про що не згадаєш, а воно ондечки – очікуйте за 10-20 сторінок. Але також тут є час і натхнення доволі несподіваний підхід до зображення пригод: цілком історичні Френсіс Мессон та Карл Тунберг були видатними натуралістами і знаними ботаніками, то чимала частина тексту присвячена тому, що зазвичай у пригодницькому романі не зустрінеш: складнощам перевезення квітів, важливості упорядкування щоденників та технологіям підсиджування ближнього свого – виключно з науковою метою, ви не подумайте. Швед Тунберг – взагалі неймовірна людина. Отаким є короткий тизер його кар’єрних мрій:

Продовжувати читання “Історичне #літо_читання №4. Роман про наукову звитягу зразка 18 століття”

Двічі по п’ять. На острові

ameland-island-and-beach-sand-dunes-with-north-sea-in-the-background
Фото з Natureflip.com

Швидке з’ясування читацьких пріоритетів пояснило, що Фейсбук-аудиторія воліє почитати про острови. Я також люблю острови, це у мене одна з тем для регулярного читання (вкотре переконуюся, що “ізольоване” дитинство з себе не витравити), тому рада поділитися.

Острівна тематика взагалі є поширеним мотивом складання читацьких добірок, тому я вирішила уникати найочевидніших варіантів. І якось так вийшло, що майже варіанти з уже читаного – книжки про острови в холодному морі.

boocover

У варіанті номер 1 оповідається ще про порівняно нехолодні місця. “Узбережники” (російськомовний переклад залишимо на совісті російських видавців) – це приклад фірмової Джоанн Гаррис: багато Франції, багато побутописання, багато родинних таємниць і місцевого колориту. А от магії майже немає – не “Шоколад“. Сюжет крутиться навколо крихітного бретонського острівця (з тих, що під час відпливу поєднуються з материком), мешканці якого намагаються врятувати свої пляжі від претензій курортного містечка, що розташувалося поблизу.

boocover1

Рушаючи на Північ, зупинимося на Шетландських островах. Пункт номер 2 – “Чорний, як крукове крило” – перший роман з циклу детективів Енн Клівз, в яких життя в маленькому містечку ускладнюється острівною специфікою. Днями чекати на результати експертизи, конфліктувати з Материком, марно сподіватися на те, що всі злочинці не місцеві, і таке всяке. Плюс Шетланди як такі – місце… Своєрідне. Північне море, кепський клімат, відсутність дерев (вітер-с), солідний відсоток гельськомовного населення та гарно законсервовані традиції вікінгів – є, на що подивитися. До речі, про подивитися – за мотивами (і місцями – добряче за мотивами) книжок Клівз зняли симпатичний шотландський серіал. Але якраз цю книжку переписали круто, тому я б порадила спочатку її прочитати, а потім вже дивитися.

Продовжувати читання “Двічі по п’ять. На острові”

Історичне #літо_читання №2. Романи про створення нового на Сході та експлуатацію старого на Заході

Наступна порція літочитацьких романів виявилася майже копією першої. Одна книжка – традиційний історичний роман про долю особистості, друга – поляроїдна замальовка людських пристрастей на тлі глобальних подій. І навіть епохи збігаються: шістнадцяте століття проти років Другої світової війни.

Salimiye's_beauty_and_grandeur
Вікі-фото Селіміє.

У першому випадку йдеться про спробу через фіктивного героя розповісти про життя та творчість реального історичного персонажа. У якомусь з 1540-х років до звіринцю султана Сулеймана Пишного привозять з Індії рідкісного білого слона. А до нього – хлопчика-погонича, який не тільки вправно керує своїм величеньким улюбленцем та вчить його “придворному” поводженню, але вміє малювати та захоплюється утилітарною архітектурою. Тож нескладно здогадатися, що турецький письменниці Еліф Шафак малий Джахан потрібен для того, щоби показати нам Сінана.

boocover5

І в “Підмайстрі зодчого” показуються майже шістдесят років життя: визначного архітектора, його учнів, Стамбула, Османської імперії, царедворців та можновладців, численних мечетей, медресе, акведуків і однієї нещасливої обсерваторії. Показується яскраво, виразно, але… Здається, це той випадок, коли матеріал опирається задумові, і синергія не злітає. Маємо тут кілька сюжетних ліній, які переплетені між собою з елегантністю паралельних прямих в евклідовій геометрії. Тобто десь поряд є, але разом не грають.

Є Джахан-злодюжка – типовий аладдіністий герой східної казки: як тягнутися – то до вершин, як навчатися – то в такого генія, що його за чаклуна мають, як закохатися – то аж в принцесу (дуже зручно, що в Сулеймана та Роксолани була лише одна донька). Є султанський звіринець з його мікрокосмом, складними правилами та прихованою конкуренцією (а ще – дивовижним, як на першу половину 16 сторіччя, персонажем – “Тарасом Сибіряком”). Є султанський двір та політичні чвари. Є вируючий і живий Стамбул, якому присвячені чудові замальовки. І є неймовірний Сінан, ніби списаний зі стандартів суфійських святих, який переміщується сюжетом на хмаринці власних чеснот, більше нагадуючи ікону, аніж живу людину.

Продовжувати читання “Історичне #літо_читання №2. Романи про створення нового на Сході та експлуатацію старого на Заході”

Двічі по п’ять. Володарки пензлів

Десь зо два тижні тому я ліниво колупала прочитане, вишукуючи в класичних книжках “ознаки” жіночих професій. Думка про те, що в золоті часи Хрусткої Булки пані всі, як одна,  сиділи вдома, прикрашаючи своєю особою життя, трохи перебільшена. Але, якщо у свіжих історичних романах, якими я так захопилася, розмаїття занять для жіноцтва (добре, не завжди оплачуваних, але ж) подекуди є суттєвим двигуном сюжету, то якраз класики-класики, схоже, більше тяжіли до напівабстракцій: Королева Дому, Нещасна Селянка, Злиденна Міська Жебрачка/Дрібна Злодійка, (набагато рідше) Робітниця – ну і ще гувернанток чи вчительок досипали, але до цього більше письменниці схилялися. Тому ідея скласти більшенький список “Класичні героїні з цікавими професіями” поки що переїхала у шухляду, натомість згадка про одну таку селф-мейд вумен допомогла скласти чергову підбірочку читаного/бажаного. Ви звертали увагу на те, як мало книжок про жінок-художниць?

(Знайти пояснення цьому факту неважко: артистична доля – вона сильно не для всіх, для цього потрібен талант і ресурси та можливості його розвивати. У жінок традиційно й дотепер з цим гірше – тут і спротив середовища, і сімейна “друга зміна”, і комплект дилем, з яким чоловіки можуть жодного разу не зустрітися. Тим не менш, художниці є, і книжки про них також є, хоча їх набагато менше, аніж текстів про, скажімо, письменниць)

Отже перша книжка, яка спадає на думку серед читаного, це якраз та сама класика-класика.

DSCN0484

Так, пунктом першим є “Незнайомка з Вілдфел-Холу” – другий (і найкращий) роман наймолодшої з сестричок Бронте. Текст для раннього вікторіанства непересічний, бо про Аморалку. Основна аморалка – це великий спойлер, але головна героїня, що заробляє собі на прожиток, – випадок теж не дуже звичний. Усе дуже пристойно, але трохи несподівано, адже Гелені вдається капіталізувати стандарт виховання порядної дівчини – вона пише пейзажі на продаж. Не аж таке високе мистецтво, сноби презирливо пхикають, але якось прогодувати себе й домашніх молодій жінці вдається.

boocover4

Пункт другий – ще більш незвична книжка, бо тут йдеться про жінку, яка не може розраховувати на артистичне визнання, але тихцем здіймає руку на Канони! Головна героїня “Пурпуру” має специфічний посаг – фамільний секрет виробництва дорогоцінної фарби, який сприяє кар’єрним перспективам її чоловіка-кондотьєра у ренесансній Італії, бо захоплення Константинополя знищило звичні поставки до папського столу. Але в самої Анни стосунки з кольорами не політичні. Як, до речі, і з перспективою.

boocover7

Але навіть жінки, які реалізувалися в мистецтві, не вільні від того, щоби доводити: їхнє заняття – це і є мистецтво. Джессі з “Крісла русалки” (що буде пунктом три) – художниця-колажистка, до творчості якої ставляться доволі скептично. Але мистецтво в цьому романі С’ю Монк Кідд – не головна тема. Більше уваги приділяється депресії, родинним таємницям, перегорянню почуттів у шлюбі та особливостям чернецьких обітниць. І все це – у декораціях крихітного острівця у каролінського узбережжя.

Продовжувати читання “Двічі по п’ять. Володарки пензлів”

Графічна пауза. Музи прерафаелітів у телевимірі

Учора було дуже круто, але слова після цього погано підкорюються. Тому, сподіваймося на дружні репортажі, і я все ще завинила щонайменш 5 постів про книжки. Але сьогодні пропоную подивитися на картинки. Вірніше, на картини та скріншоти.

Днями я планую коротко розповісти про три історичні міні-серіали. А сьогодні буде свого роду тизер – зібрання ілюстративних матеріалів до одного з них. Це “Романтики-відчайдухи” – бібісішна фантазія на тему сексуального життя та творчості прерафаелітів першого покоління. Про специфічну концепцію та образи самих художників буде в анонсованому матеріалі, а тут – про “навколишнє жіноцтво”.

Знову ж таки, ота концепція призвела до того, що єдиною мінімально автономною жіночою сюжетною лінією на всі шість серій стала демонстрація потягу Ліззі Сіддал до малювання та її перших успіхів. На мій великий подив, про відому в майбутньому поетесу Крістіну Росетті (а це все ж сестра головного героя!) автори не прохоплюються жодним словом. Тим не менш, героїнь у серіалі багато – матеріал змушує – і деякі образи доволі цікаві, хоча й не вільні від стеореотипізації.

(Маленьке зізнання: я люблю роботи братства. І тому чи не найцікавіше для мене було подивитися, яких саме акторок обрали на роль жінок, чиї обличчя загальновідомі. Ні, я не перебільшую популярність британського живопису 19 століття – просто ці сюжети розповзлися такою кількістю книжкових обкладинок, шо ой. Пам’ятаєте зелені покетбуки від російської Азбука-Классика?)

Почну з найвідомішої фігури та однієї з найвідоміших картин. З “Офелії” Мілле, для якої позувала Елізабет Сіддал – подруга, учениця, муза та під кінець життя – дружина Данте Габріеля Росетті.

john_everett_millais_-_ophelia_-_google_art_project

А це серіальний епізод із Емі Менсон.

p01ghnch

Продовжувати читання “Графічна пауза. Музи прерафаелітів у телевимірі”

Хмарно з проясненнями. Восьмий місяць #bookchallenge_ua

Ближче до кінця супер-челендж пішов трохи бадьоріше. Щоправда, як на це вплине літній режим “Читаймо веселе/приємне/гостросюжетне”, ще важко спрогнозувати, але, думаю, базовий челендж закрию передчасно. Проблема з особливими умовами.

DSC_1753

Книжки, написані жінками – 114/150

Із них:
українською (паперові видання) – 28 (24)/50
англійською – 21/25
неєвропейських та непівнічноамериканських авторок – 15/25

Як завжди – про здобутки одним реченням.

Продовжувати читання “Хмарно з проясненнями. Восьмий місяць #bookchallenge_ua”

Цитатник. Джекі Даррелл про життя “знаменитої дружини”

Давно думала зробити ще одну рубричку: для тих книжок, про які багато не розкажеш, бо воно або гостро_сюжетне, або навпаки – несюжетне й нехудожнє, а тематичні закладинки в них самозароджуються, як дрозофіли серед кавунових кірок. І якраз таку прочитала – мемуари Джекі Даррелл про те, як їй жилося із “професією” – дружина ультра-відомого чоловіка.

Короткий вступ: англійка Жаклін Соня Волфенден/Даррелл познайомилася із майбутньою зіркою світу натуралістів у свої 19, вийшла заміж (проти волі батька) у 21, відмовилася від музичної кар’єри, бо зі способом життя Даррелла вона була б несумісна. Натомість суттєво приклала руку до кар’єри чоловіка: власне, вона є однією з тих людей, які виростили з Джеральда Даррелла письменника. Також брала участь та організовувала декілька експедицій і багато займалася справами Джерсійського зоопарку. І зрештою втомилася: у 1979 році, після 28 років шлюбу, Даррелли розлучилися. Базових версій дві: праце- та алкоголізм Джеральда, який в тому ж таки році одружився із “наступницею”, але зараз не про пані Лі. Зараз про Джекі.

The Durrells and a Toucan
Лондонський зоопарк, листопад 1954-го.

Звіри в моєму ліжку” – конспективне та доволі стримане в деталях, але неймовірно цікаве читання про 15 з гаком років життя цієї непересічної пари. Відомі ці мемуари хіба що в доволі вузьких колах (менше 60 читачів на ГудРідз, я здивувалася), проте це не лише мастрід для фанатів, а й просто варті уваги спогади. Там багато про організаційні моменти дуже специфічної праці; про світ, яким він був у 1950-60-х (ласкавий англійський шовінізм бринить рядками); а також про складну роботи музи – не тієї, що надихає, а тієї, що “умови забезпечує”. Вельми повчально, я б сказала.

Трохи цитаток-слайдів – під катом.

Продовжувати читання “Цитатник. Джекі Даррелл про життя “знаменитої дружини””

Мати-героїня та її звіринець. The Durrells (1-й сезон)

Як ніжний, самовідданий і чуйний Ной, мама сміливо вела свій ковчег із кумедними нащадками крізь бурхливе житейське море, завжди готова до бунту, раз у раз долаючи фінансові мілини, ніколи не певна того, що команда схвалить її дії, і завжди готова нести відповідальність за будь-які неполадки на кораблі. Неймовірно, що мама знаходила сили переносити це плавання, проте вона його переносила і навіть залишалась при здоровому розумі. Як твердить мій брат Ларрі, і не без рації, ми можемо пишатися тим, як ми виховали нашу маму; всім нам вона робить честь, їй вдалося досягти тієї щасливої Нірвани, де ніщо вже не приголомшує і не дивує.

Джеральд Даррелл.

Хвилинка зізнань: зазвичай це стається раніше, але я завжди була трохи пригальмованою істотою. Відколи мені виповнилося 13 – я люблю Джеральда Даррелла. Люблю кумедне хлопчисько, зухвалого парубійка з над-ідеями, поважне світило та зірку бібісішних телеекранів сімдесятих, і навіть підстаркуватого алкоголіка-соціофоба також люблю. Та ця любов не затьмарює розум. І коли думаю про вшанування пам’яті, то мені не лише хочеться відвідати Джерсі (хоча, направду, дуже-дуже хочеться), але й розшукати пам’ятник, під який треба покласти оберемок квітів. Пам’ятник Луїзі Даррелл – героїчній жінці, що виростила той дітинець-звіринець і не придушила жодне зі своїх обдарованих та намаханих нащадків. Не знаю, чи існує він у фізичному вимірі, але в телевізійному вже точно є.

(… тут лишився вереск захоплення, непридатний до артикулювання)

mv5bzwm2mwyzmdktzme4mi00owfmltgzyzitywq0ntu3yznmzgfhxkeyxkfqcgdeqxvyntezmzqznzq-_v1__sx1089_sy534_

Так, мені йдеться про “Дарреллів“, перший сезон яких цієї весни запустив британський ITV. І хоча каноністи бризкають отрутою, мені важко знайти для цієї шестисерійки інші слова окрім: “Це прекрасно!”. Це справді прекрасно, невимовно, неймовірно прекрасно, але все ж спробую стандартну схему з плюсами й мінусами.

Продовжувати читання “Мати-героїня та її звіринець. The Durrells (1-й сезон)”

Поміж феями й книжками. Among Others

Раз майже всі навколо бурхливо обговорюють перекладену й таку, що фіг її перекладуть, фантастику – вже час розшукати совість й розповісти про одне з найприємніших читацьких відкриттів цього року. Ідеться про нішеву, але доволі відому в англомовних світах книжечку. Ще б пак: номінації на Локус, World Fantasy Award та мою Міфопоетичну заїньку, отримані British Fantasy Award, Г’юґо та Неб’юла та пачка премії другого-третього ешелону… Йєп, це Among Others Джо Волтон, розповідями про яку я вже всіх добряче замахала. Але воно того варте. Ну, якщо вам подобаються Дивні Дівчатка (тм), фентезі на межі магічного реалізму та класична англомовна сай-фай.

10210290

Ця похмуро-щемка історія почалася восени 1979 року, коли п’ятнадцятирічну Морі малознайомі родичі відправили до зразкової англійської школи-інтернату. У Морі є: валлійський акцент, хвора нога, здатність бачити фей, здорова підліткова зарозумілість та нездорово-фанатська захопленість фантастикою. У Морі нема: толерантності до Англійськості, нормальної родини (тато-лузер, мама-зла відьма й також лузерка, бо Темною Королевою стати не змогла), друзів, більшості улюблених книжок та сестри-близнючки, яка загинула рік тому. З такими стартовими умовами дівчаті в школі було нелегко. Хоча… Морі всюди було б нелегко, але комісійні книгарні, невидимі приятелі та вірний щоденник трохи рятуються від самотності. А коли Морі знайде ще й фантастичний читацький клуб – тоді настане справжнє щастя. Якщо, звісно, довести собі, що клуб – це випадковість, а не результат майже ненавмисно створених чарів.

Починаючи читати “Серед інших“, я ще трохи вагалася: як так вийшло, що цілком підлітковий за проблематикою текст: проблеми дорослішання, шкільні трабли, перша закоханість – та ще й у форматі щоденника, пішов за “дорослими” номінаціями у тих преміях, які мають розподіл на “Доросле-Дитяче”? Але доволі швидко стає зрозуміло, що “Інші” – не підліткова книжка, а книжка про те, як бути підлітком. Ні, навіть не так, про те, як нагадати дорослим людям про часи, коли вони були підлітками. Наскрізь ностальгійна оповідь про часи, коли дерева були вищими, а щодо того, чи варто розділяти фентезі та НФ та за якими принципами, ще точилися суперечки, здається, найкраще поцілить в реальних однолітків вигаданої Морі. Але, навіть зважаючи на те, що я на двадцять років, вважай, молодша, все одне швидко здалася в полон цьому ненав’язливо чарівному тексту. Це легко насправді: згадати шкільні проблеми, пубертатні пристрасті (цього в останній чверті Волтон дещо передає, але потім вирівнюється), суперечки з дорослими, відчуття відокремленості від “звичайного” світу… Та зрештою, згадати ті думки, з якими читалися книжки, що про них розповідає Морі, і вже, як у казці – прилипла до гуски.

Хоча авторка грається з різними сенсами слова “others”, цей роман елегантно нагадує, що підлітки – хороша модель Іншого в дорослому світі. А тутешня героїня, до того ж, модель перфектна. Морі – валлійка з добре відрефлексованою ідентичністю (і, схоже на те, що це цікавий автобіографічний момент). Морі – дівчина із скромної родини, що раптово потрапляє в доволі posh-школу, до принципів соціальної стратифікації в якій їй важко зникнути. Їй там загалом важко призвичаюватися: до специфічного режиму, до культу спорту, до складних систем перегонів між Домами, до бридкої англійської їжі та бідної бібліотеки. Морі – практично інвалід, і це також має свій болючий відбиток. Ну а для того, щоби Морі вважали Ну Дуже Дивною Дівицею, про захисну магію та мовчазних фей (англійські феї не розуміють валлійської? якою ж мовою вони тоді говорять – бідкається дівчина) розповідати необов’язково. Достатньо віддавати беззастережну перевагу читанню та любити “дитинну” й “некорисну” фантастику.

Здогадуюся, що “Обійняти й плакати” – це троха дивна характеристика для хорошої книжки, але так воно вже читалося. Морі, Морі… Літературна героїня, яка вже через кількадесят сторінок сприймається, як жива й майже рідна людина. Її проблемам співчуваєш, на її ЧСВ-вибрики скептично дивишся з прірви життєвого досвіду, її зсунуто-казковий світ сприймаєш, як варіант норми. Якщо повірити в фей – то в потойбічно-британських (нічого спільного з толкінівськими ельфами, Морі наполягає!), що розмовляють валлійською, люблять руїни та погано сприймають концепцію іменників. Якщо читати вже “підліткову” книжечку, то найкраще таку – виважену, симпатично написану, дозовано проблемну й нестримно, нездержно, шалено фанатську, що ось-ось лусне, стільки великодніх яєць в неї напхано! Недивно, що у Among Others стільки фантастичних премій. Покоління Гаррі Поттера може в своє задоволення фотографуватися біля вказівника до платформи 9 ¾, а Джо Волтон задешево продає квиточки олдфагам. Компостуйте талончики, наступна зупинка – “Минуле”. Наше минуле, минуле багатьох з нас.