Ще кілька років тому гарна настільна гра у моєму уявленні повинна була мати величезну коробку, купку мініатюрок, складні правила та нескінченні сесії. Що ж тут скажеш… У мене є “Цивілізація“. У брата є “Гра престолів” – велика настолка, не карткова. А ще у мене є кілька менш “вагомих” ігор, що їх я люблю більше і граємо ми в них частіше. І лінійка ігор за мотивами Дискосвіту серед них посідає почесне перше місце.

Теоретично на честь виходу перших книжок Террі Пратчета українською можна було б зробити огляд заграного до потертих карток “Анк-Морпорку“. Але сьогодні такий день, що хочеться коротенько розповісти про другу гру з цього циклу. Ту, що про відьм.

Це порявняно простенька гра на 1-4 особи з елементами кооперації та впізнаваним колоритом. Локації, проблеми, персонажі на картках – усе тут, як рідне.

The Witches – це той випадок, коли елементарно прості базові правила і близько не означають, що грати в це діло буде просто. Власне, поки що у нас хтось зміг виграти лише один раз з усіх сесій. Йєп, це гра з колективною відповідальністю – якщо відьми погано виконують свою роботу – програють тут усі.

Продовжувати читання “Тяжкі відьомські будні. Terry Pratchett’ The Witches” →

Книжок, колись номінованих на Міфопоетичну премію, так негусто українською, що кожна нова мені – як велике свято. І одне діло, коли йдеться про пачечку свіжих видань Ніла Ґеймана – не дивно, що рано чи пізно його дочекалися. А от те, що Віват видав нашумілий кілька років тому роман Ерін Моргенштерн – оце була несподіванка.

“Нічний цирк” я почала читати ще навесні, але закинула після першої сотні сторінок, бо “Щось настрій не той”. За майже півроку з’ясувалося, що то було стратегічно бездоганне рішення. Адже молода американська письменниця написала правдешню осінню казку, враженням від якої яскравіше сонце могло б і нашкодити. А так виходить майже ідеальне гелловінське читання – дуже сезонне і дуже атмосферне. І атмосфера там виразніша за сюжет.

Підзаголовком для товстенького роману цілком могло би бути “Як посперечалися Іван два чарівники”: один ховається серед фоліантів (не містер Норрел, але щось подібне є), інший – збирає повні зали як видатний ілюзіоніст. Теоретично-практична суперечка між ними точиться десятиліттями, а той століттями, але самі майстри безпосередню участь в ній не беруть. Замість них на арені б’ються їхні учні. І в черговий раз ця арена стає публічною, хоча й не дуже очевидною. Завдання Селії і Марко – докласти руку й обдарування до створення найдивовижнішого цирку серед усіх, що існують. Найсміливіші ідеї, найвигадливіші атракціони, найтяжчі для постійної підтримки та захисту проекти. Але цирк є чимось більшим за зібрання шатрів з дивовижами. Та й змагання стає чимось більшим для двох молодих людей.

Продовжувати читання “Сни на роботі. “Нічний цирк”” →

Серед мого коміксового читання майже немає супергероїки. Але навіть з дуже скромним багажем я, здається, чи не з “Хранителів” іноді розмірковувала над тим, яким може бути світ, де супергерої – це не одинаки, що страждають від своєї інакшості, а солідна та впливова меншина. І от молода американська письменниця Вікторія Авеярд написала про це книжку. Цілком очікувано, у неї вийшла антиутопія. І антиутопія логічна і по-своєму безжальна. От тільки  антиутопія ця підліткова і романтична, і це змусило цікавий світ танцювати за певними правилами.

Мара Барров живе в апокаліптичному світі нескінченної війни. Океанія завжди воювала з Остазією, перепрошую, Верхня Норта – із Озерним краєм. І простолюду судилося поколіннями зрошувати вигорілу землю багряною кров’ю. Дівчину ця доля не приваблює, але що поробиш – багрянокровній простолюдинці, що не знайшла суспільно корисну роботу, іншого шляху, як в армію, нема. Хто так вирішив? Очевидно, срібні – вишукані аристократи-надлюди з дивовижними обдаруваннями та іншим кольором крові. Срібних небагато, але вони є верхівкою харчового ланцюжка, і з ними не посперечаєшся. Аж до того моменту, як Мара випадково скочує в халепу, і проявляє талант такого масштабу, що більшості срібних і не снився. Багряна дівчина зі срібними здібностями? Ні-ні-ні, так ніхто не грає! Королівською волею Мару швиденько “перетворюють” на срібну панянку Марину і навіть виписують персонального принца на решту – щоби точно не рипалася. Але Мара Барров вже готова до самостійної революційної творчості, а з королівського палацу партизанку партизанити навіть зручніше. Особливо, як пошукати союзників. Особливо, якщо серед принців.

Саме так – “Багряна королева” – це фентезійний янг-адалт про революцію.

Фентезійний – бо суто жанрово це техно-фентезі, що іноді (і то не дуже) впевнено прикидається постапокаліптичною фантастикою. Вікторія Авеярд замахнулася на створення дещо вторинного, але все одне доволі цікавого світу: рештки цивілізації, привиди колишнього світу, плюс-мінус феодальний устрій (майже безправні багряні тут ближче до європейських кріпаків, аніж до рабів) і кричуще розшарування суспільства – в тому числі, технологічне. Причому (і за це світу жирний плюс) технологічний розвиток – кривенький, але оптимістичний – тут прерогатива багряних, бо срібним нащо – у них магія таланти є! Побудова сюжету не дала уповні використати потенціал світобудовної ідеї, але натяки на це є, і натяки премилі. Місто майстрів, де крізь хмари смогу мешканці ніколи не бачили світла (мої ж ви гноми!), транспорт, що працює на електриці, і жодних тобі згадок про вуглеводні, протезування як антитеза цілительству – ммм, який потенціал! Шкода, що майже весь пішов на підлітковий сюжет.

Продовжувати читання “Червоний слід. “Багряна королева”” →

#YakabooBingo має цікавий ефект – я постійно складаю в голові списки книжок, що можуть підходити під той чи інший пункт. З цього можна було б зробити кілька оповідань з десяток випусків “Двічі по п’ять”, але один з літніх завис у чернетках (реанімувати чи вже пізно?), зате осінні ідеї буяють. Отак раптово утворився списочок, твори з якого закривають одразу – щонайменш – два квадратики. Бо я маю пунктик щодо орієнтального фентезі.

Я дуже старалася обирати якомога різноманітніші культурні корені, але виходило не завжди.

У п’ятірці читаного книжки дуже різні – деякі я дуже люблю, деякі лишили по собі неоднозначне враження.

Пункт перший – єдина з п’ятірки книжка, перекладена українською. “Повітряний замок” Діани Вінн Джонс – це трохи умовне продовження “Мандрівного замку Хаула“, в основі якої лежить переспів Аладдіна. Переспів доволі симпатичний, хоча мені тут недоклали активних героїнь. Без Софі щось воно не те.

Пункт другий – дилогія, де тих активних героїнь хоч греблю гати. “Казки сироти” Кетрін Валенте на початку цього року взяли мене в полон і, здається, так і не відпустили. Монументальний твір, два томи, чотири внутрішні книги і безліч закручених навколо себе впізнаваних і не дуже сюжетів і сюжетиків. Багацько з них мають виразний орієнтальний колорит – усіх ґатунків, що можна собі уявити (про ці книжки писала тут).

Продовжувати читання “Двічі по п’ять. Казковий вітер зі сходу” →

Полюючи на Арсеналі на дві підліткові новинки Рідної мови (найпростішій, як з’ясувалося, спосіб гарантовано отримати обидві книжки з потрібними обкладинками), я ще не усвідомлювала, наскільки вони цікаво поєднуються. В обох книжках мова йде про дітей-сиріт, в обох книжках йдеться про проблеми з опікунством, в обох книжках діти потрапляють у незвичні ситуації і мають несподівано подорослішати. Але в одній з них сюжетний конфлікт є радше внутрішнім, зате в іншій – аж занадто зовнішнім.

– Що ж, я знайшла для вас місце в притулку Фолі-Мерікур. Це дуже зручно, бо ви зможете ходити до своєї школи і…
– Ви не зрозуміли, – перебив її Сімеон.
– Так, ми хочемо піти до наших братів! – запищала Веніза, вона явно віддавала перевагу чоловікам.
– Інакше ми покінчимо життя самогубством, – безапеляційно додала Морґана.

Родина Морлеван складалася з п’ятьох людей, аж потім тато втік, мама померла, і лишилося їх лише троє – 14-річний Сімеон, 8-річна Морґана та 5-річна Веніза. Хоче, ні, як з’ясувалася, в пана Морлевана ще є діти від першого шлюбу – прийомна донька та рідний син. І тепер менші Морлевани готові на все, аби опіку довірили Морлеванам-старшим. Але бажано молодшому з них – з Бартом весело і прикольно, але він – безвідповідальний красунчик (що погано для дос’є) і має кгхм… деякі особливості особистого життя. Вголос про це говорити вже не прийнято, ви ж розумієте, партнерства урівняли в правах із шлюбами, але… діти… опіка… якось це знаєте… Проте орієнтація та легковажність Бартелемі Морлевана ще виявиться найменшою проблемою цієї сім’ї.

“Oh, Boy!” – дуже відомий французький підлітковий бестселер – складає дивовижне враження. Це трішки несправедливо, але половину книжки здається, що це якась химерна реінкарнація “Зазі в метро“, з якої витрусили дві третини абсурду і заповнили вільне місце соціальною проблематикою: сімейні конфлікти, домашнє насилля, самогубства, сирітство, соціальна дезадаптація обдарованих дітей, невиліковні хвороби, неспростовні стереотипи, гей-романи… Якщо здається, що щось тут для 170 сторінок підліткової книжки забагато виходить, – то так і є, насправді сюжет крутиться навколо двох проблем, проте із запаморочливою швидкістю натурального водевілю.

У таких випадках межа між “баґом” та “фічею” є доволі прозорою, і цю невеличку повість хитає добряче. Тяжке проживання смерті матері сусідить із шоколадозалежністю пані судді, невтішні діагнози – із любовними похіденьками, присмаченими барбітуратами, драма – із комедією. Та все ж генеральної лінії Марі-Од Мюрай дотримується чітко: вдома і стіни допомагають, один за всіх – і всі за одного, гуртом і батьку бити легше. І хоча сюжетний підхід: щоби затьмарити велику проблему – треба знайти величезну – складно назвати бездоганним, по-своєму він працює непогано. По-перше, змащує коліщатка фабули там, де вони б мали буксувати. По-друге, дає можливість поговорити про непрості речі в зручний для юних читачів спосіб – відкрито, чесно, дуже спокійно, але з дрібкою підліткового цинізму та етично спірними жартами. Мабуть, найпростіше означити жанр цієї книжки як “Сміх крізь сльози”, та він ще й звучить дуже по-французьки.

Продовжувати читання “І знову підлітки-сирітки: майже сучасники та майже класика” →

Невблаганна статистика каже, що я не стала читати навесні суттєво менше, хоча враження є саме таким. Але от з писати про прочитане проблеми маю очевидні. То сьогодні на календарі вже 2 травня, а в ефір іде тільки третій звітний пост #ФабулаКнигоманія2017. Щоби масштаби катастрофи стали геть очевидними: якщо я ще дещо підчитаю, то вже цього тижня можна буде писати пост про четверту п’ятірку. Тому саме час розповісти як і чому я обирала книжки для попередньої порції читаного.

Пункт “Книжка, написана співавторами”

Що: Beautiful Darkness Фаб’єна Вельмана та компанії – сюрреалістичний графічний роман-горор.

Чому: чомусь мені одразу здалося, що в моєму списку виконаного співавторською книжкою неодмінно має бути котрийсь комікс чи графічний роман, де пишуть/малюють різні люди. Бо ж синтетичні жанри тим і цікаві – як відбувається взаємодія різних підходів, творчих засобів, стилістичних манер. А “Прекрасна темрява” – це дистильований випадок – тут текст дві людини створювали, а малювало відоме подружжя художників. Вийшла штука дуже своєрідна – романтично-няшні акварельні ілюстрації різко контрастують із бридкувато-сатиричною історією про те, як невдало робінзонували крихітні істотки, що повтікали з тіла померлої дівчинки (є відгук на Гудрідз).

Пункт “Книжка з нещасливим фіналом”

Що: “Мілева Айнштайн” Віди Оґнєнович – цікавий зразок сучасної європейської драми.

Чому: як подумати, то тексти за мотивами реальних подій для цього пункту – варіант ідеальний. Тут спойлер в чистому вигляді спойлером не є (принаймні, не більшим, аніж стаття у Вікіпедії), тому потрапляння книжки в цю етично-проблемну для сумлінних читачів категорію нікого не має засмутити. Обдарована студентка Мілева вийшла заміж за обдарованого студента Альберта. Нічого доброго з того не вийшло. Але всі і так в курсі (є відгук на ГудРідз).

Продовжувати читання “Весняне сповільнення. Третя п’ятірка #ФабулаКнигоманія2017” →

Треба, треба здувати порох з трохи призабутої рубрики! І “Двічі по п’ять” сьогодні тематична. На честь Дня авіації та космонавтики (він у нас доволі обмежено всесвітній, але все ж таки) закортіло поділитися книжками про польоти. Кілька років тому вони мене просто переслідували, але й зараз регулярно трапляються.

Продовжувати читання “Двічі по п’ять до 12 квітня. У польоті” →

Спочатку були якісь книжки-картинки, потім “Подорож “Блакитної стріли“, але справжню цікавість до книжок про ляльок в мені розігрів Абрагам Мерріт. Як не дивно, “Диявольські ляльки мадам Менділіп” (в дівоцтві Burn Witch Burn) не лишили по собі якогось по-фетишистському неприємного присмаку. Як і старенькі жахлики. Тож уявлення про те, що ляльки – це моторошно, в моїй голові не затрималося надовго. Це потім я почала колекціонувати ляльок і з прикрістю усвідомила, що деяких гостей мої дівчатка змушують трохи нервувати. “Вони ж такі класні!” – дивувалася я. От і героїня роману німецької письменниці Майї Іліш теж дивується: чого це її благодійники жахаються дбайливо зібраної лялькової колекції, що зберігається в зачиненій секретній кімнаті?

Уже не у вікторіанські, а у глибоко едвардіанські часи до дівочого сиротинця Святої Маргарити завітав джентльмен у чорному і “позичив” там спритну сирітку. Свіже надбання привезли у віддалений загадковий маєток, обрядили у біле мереживо, нагодували солодким та пояснили кілька речей: її не вдочерили, а взяли на роботу; вона може робити майже, що завгодно, але тільки не відходити далеко від дому; вона мусить доглядати колекцію дорогоцінних порцелянових ляльок, а ще: “Тепер тебе, любонько, зватимуть Флоранс!”. І ось 14-річній “Флоранс” довелося попрощатися з мріями втекти із цирком та стати еквілібристкою та розпочати дивну та, на перший погляд, нікому не потрібну працю.  Що не так з цим будинком та чому в його саду одночасно квітнуть всі можливі квіти? Чому служники так дивно поводяться? Чому в Кімнаті ляльок можна почути дитячий сміх? І чи є взагалі людьми холоднувато-доброзичливі пан та панна Моліньє?

Продовжувати читання “Іграшкова готика. “Комната кукол”” →

Бувають книжки, про які майже неможливо писати одразу, але й з часом – ненабагато легше. Із різних причин: щось нудне, щось настільки захопливе, що окрім сюжету там і розповісти нема про що, десь лейтмотив не вхопити, в інших випадках форма з легкістю забиває зміст, а малювати схеми – справа не завжди цікава… Та окрім очевидних випадків, до лав моїх “складнорозповідайок” часто потрапляють тексти, де якимсь незвичним чином поєднуються сенси із жанрами. Експерименти – це круто, але описувати їх – діло непросте.

Лілі лише 23 роки, але останні п’ять з них саме вона фактично годує родину. Але, оскільки роботи в Бориславі немає, то годує родину Ліля з Італії. Заробітчанство – доля не для всіх, але думки непристосованої до нього дівчини ніхто й ніколи не питав. Та гарувати як проклятій іноді буває легше, аніж відпочивати. Бо під час нетривалої гостини вдома “каріатида” має час та можливість подумати. Ліля в депресії, Ліля зла, Ліля розгнівана і Ліля вже готова повірити, що саме її лють прикликає на напівпомерле місто апокаліптичні грози, за яких мертві стають ближчими до живих.

Офіційно “Гіркі землі” Галини Пагутяк є “містерією”, і це не той випадок, коли за пишним визначенням ховається “просто” фентезі чи містика (є така проблема в українських видавництв, коли speculative fiction називають як завгодно, аби лише не зганьбити поважні книжки дотичністю до “низьких жанрів”). Тобто містично-фентезійний компонент у книжці є, але організаційно – це дійсно містерія у її постмодерновій версії. Але також цей текст має нерв, і нерв цей абсолютно публіцистичний. І коли хитку змінену реальність просотує пафос, що і памфлет би не зганьбив, доволі тяжко скласти неперехняблений відгук. Я думала, думала і вирішила проілюструвати нерв. Хоча “містична” складова як метафора тут дуже крута.

Продовжувати читання “Цитатник. Галина Пагутяк про життя та чуття юної заробітчанки” →

Дивні читацькі настрої, які іноді мене охоплюють, призводять до того, що хочеться читати дивне. І першим дивним цієї весни став майже незвіданий для мене піджанр у веселій сім’ї “Американське підліткове фентезі”- ретелінг а-ля рюс. Ні-ні, я була в курсі, що білосніжки та красуні з чудовиськами заяложені, шо жуть, і в хід вже давно активно пішли японські легенди та африканські міфи. Але з оцим цікавим звіром зустрічатися ще не доводилося. А знайомство вийшло доволі повчальне.

Свіженький потенційний бестселер від Кетрін Арден “купив” мою читацьку увагу кількома речами. По-перше, авторка – американка, що є спеціалісткою з російської літератури та вчилася у Москві. По-друге, вже перші сторінки натякнули на те, що мова йтиме не про аморфний фентезійний світ у вакуумі, а про криптоісторичний сюжет. По-третє, The Bear and the Nightingale – це трохи ускладнений (зокрема мотивами з “Дванадцяти місяців“) ретелінг “Морозко“, а американський переказ сюжету фільму Роу був одним з невмирущих інтернет-хітів часів мого навчання. Ну як в таке не зазирнути? А воно щось за три дні вже і прочиталося…

На далекій Півночі Русі серед лісів живе заможна боярська родина. Петро Володимирович свого часу вдало одружився – з наймолодшою донькою Івана Калити та “лісової відьми” (табличка “Криптоісторія”). Але ані Марина, ані жодне з її дітей не успадкувало бабчиних талантів. Хоча, ні, ще є шанс. І нехай Марина не переживе пологів – до цього вона готова – але Василиса має вирости особливою. Головне – вберегти дівчинку від уваги надприродних сил. От тільки люди для не схожої на інших дитини можуть бути небезпечнішими.

Один з очевидних (а, може, навіть найбільшим) недоліків “Ведмедя та Соловейка” – це те, що текст є типовим Дебютним Романом З Претензією На Трилогію. За ритмом та динамікою – не сюди, тут перша частина – чесна експозиція, друга також не спотворена надлишком екшену, і лише в третій діє починає ворушитися з блискавичною швидкістю надто добре гальванізованого тіла (перепрошую за неапетитне порівняння, але воно справді трохи перекручене). Проте авторка повільно, але дуже старанно вибудовує, імовірно, незвичний для читачів світ “навколослов’янських” казок і робить це з увагою та любов’ю. Щоправда, більше це стосується фольклорних моментів, бо виловлювати там історичні “шо-шо?” – це окреме задоволення. Людям, які добре знаються на пізньому середньовіччі буде цікаво читати, та і я знайшла, чим себе “порадувати”. Та коли вийшло приспати внутрішню критикесу, оту саму дивну приємність, на яку розраховувала, я від цього простенького підліткового роману виховання про Обрану та нечуйних людців уповні отримала.

Продовжувати читання “Зимова казка. The Bear and the Nightingale” →