Знаю, що не годиться так часто робити пости про комікси/графічні романи, але тут мене замкнуло: не можу не поділитися. Не скажу, що сьогоднішній випуск присвячений чомусь наднадзвичайному, але це вельми симпатичний твір, що в порівняно легкий та дещо мелодраматичній формі проговорює непрості теми. А ще серед героїв є персонаж, який займається приблизно тим, що й дехто з моїх друзів. І це не дуже поширена професія 🙂 Ну, і зрештою я вже колись обіцяла розповісти про Руту Модан.

Донька медиків Руту Модан на сьогодні є однією з найвідоміших коміксисток Ізраїлю. Міжнародної слави вона зажила вже завдяки своєму першому “повнометражному” графічному роману – Exit Wounds – в якому молодий таксист змушений копирсатися в неприємному теперішньому свого зниклого без вісті батька. “Наскрізні поранення” у 2008 році забрали премію Айснера за кращий новий графічний роман, ну і… але доволі круто все стало раніше: гостьовий “комік-блог” в New York Times, галузеві нагороди трохи меншого (або не настільки міжнародного масштабу)… “Короткометражки” (серед ранніх коміксових робіт Модан, до речі, є “екранізація” одного з оповідань Етгара Керета), коміксова журналістика (воєнна в тому числі), дитячі проекти. А потім у 2013-му вона написала/намалювала свій другий великий графічний роман – і знову забрала Айснера. І якраз про The Property я хотіла розповісти сьогодні.

Я недаремно так часто послуговувалася кіношною лексикою, адже “Власність” – це фактично кіно у картинках. І кінематографічність тут не метафора, а цілком робоча творча метода. Модан ретельно вибудовує мізансцени, шикарно працює з діалогами, використовує спецефекти, викручується, коли йдеться про прийоми, що в графічній формі реалізувати важко (приклад буде нижче), і навіть робить наприкінці чесні “титри” – перелічує “акторів”, з яких малювала всіх персонажів. Ну і фабула там від цілком стандартної трагікомічної драми-мелодрами. Молода телепродюсерка Міка, яка нещодавно поховала батька, змушена летіти разом зі своєю бабунею до Варшави. Стареньку раптом перемкнуло і та вирішила поборотися за нерухомість, що її сім’я мала у Польщі до Другої Світової війни. Проект нічогенький, переконують Міку юристи, є люди, що успішно це зробили. Але бігаючи нотаріусами наввипередки з надто ініціативним “другом родини”, Міка починає сумніватися в тому, якою насправді є мета пані Регіни. А тут ще й симпатичний “гід для євреїв” (за сумісництвом – художник-коміксист) відволікає дівочу увагу.

Продовжувати читання “Графічна пауза. Присмак минулого (але щоб без джему!)” →

Ті давні дні

Не дійсністю здаються, а сновиддям.

Та в пам’яті я дещо зберегла.

Зимові подорожі – річ прекрасна, але де в чому страшна. Залежність від погоди, необхідність тягати на собі кілька кілограмів одягу/взуття, вибудовування маршрутів з огляду на те, а де кожну годинку-півтори можна випити чаю – є трохи недоліків. Але серед них ніщо так ефективно не підгодовує параною, як вічнозелене: “Той чувак на мене чхнув! А раптом у нього грип, я не хочу грип!”. А тут іще ВООЗ майже кожного року знайде, чим порадувати. Веселі дні першої “каліфорнійської” зими для всього світу трохи призабулися, але кожного холодного сезону повертається улюблена гаряча тема: рано розслабилися, люди 21 століття, ви ще отримаєте свою “іспанку”, тільки наступного разу вона буде страшнішою!

І рівно оцій оптимістичній темі присвячено (пост)апокаліптичний роман канадської письменниці Емілі Сент-Джон Мандел. Уявіть собі надзвичайно вірулентний штам грипу: захмарна контагіозність, інкубаційній період в кілька годин, середня тривалість гострої фази – дві доби, смертність 99,9(9) відсотків. Тобто, власне “іспанку” в кубі, помножену на сучасні комунікації – міжконтинентальні перельоти, громадський транспорт та інші способи зібрати багато людей в одному приміщенні. Ласкаво просимо до “Станції Одинадцять” – книжки, де майже все людство вимирає на перших сторінках. А ті, що лишилися…

А ті, що лишилися, живуть серед уламків цивілізації маленькими комунами, що дуже сторожко ставляться до незнайомців. Хоча Мандел охоче вдається до флешбеків, в яких описує перші тижні та роки після Колапсу, вона не приділяє великої уваги руйнації світопорядку. Людей майже не лишилося, серед тих, хто вижив – забагато дітей та підлітків, підтримувати інфраструктуру нема кому, бензин, авіаційний гас, антибіотики та інші приємні залишки минулих часів скінчилися доволі швидко, в містах жити неможливо, а людей зі зброєю краще уникати, хоча, здається, більшість з них патрони вже використали, але арбалети та ножі ніхто не скасовував. Триває Двадцятий рік по Катастрофі, життя вже стало спокійнішим: найбільш буйні перебили одне одного, схильні до тоталітаризму (релігійного в тому числі) вже організували свої осередки, які інші оминають двадцять п’ятою стежкою, мисливці полюють, хлібороби вирощують, що виростять, оптимісти “перевинаходять” верстати для друку газет та поширюють чутки, що, ніби, десь ціле місто освітлює себе електрикою! І оцим атомізованим, небезпечним, але не сказати, що таким вже антиутопічним світом їздить “Мандрівна Симфонія” – трупа музикантів та акторів, що грають Бетховена та Шекспіра. Чому Шекспіра? А кого ж іще?

Продовжувати читання “Світ новий оцей. Station Eleven” →

Уже дуже давно не створювала своїх улюблених списків з читаного/нечитаного, а тут один такий практично сам себе склав. Я дочитувала була “Англійського пацієнта” та “Леді Африку” і почала згадувати, а що ще я читала про європейців та американців на Чорному континенті, а що лише збираюся читати. А коли вже десятка назбиралася, вирішила, що час ділитися.

Але просто “про Африку” – це не надто цікаво, тому в сьогоднішньому списку своєрідні книжки – про те, як в Африці жилося-велося білим жінкам. Майже всі тексти так чи інак зачіпають колоніальний період, а мені завжди було цікаво дивитися на те, як колоністи або уже й колонізатори пояснюють собі й людям свою присутність на чужій землі. Але це радше політичний розріз, тоді як жіночий аспект надає ще іншого звучання. В одних випадках він є більш побутовим (зокрема розповідає про речі, про які письменники чоловіки не прохоплюються – наприклад, з чого їсти готувати, коли звичних продуктів нема). А в інших – саме в жіночих голосах соціально-емансипаційна проблематика звучить яскравіше, бо може торкатися спостережень за механізмами подвійної дискримінації. Як би воно не було, ось вони – десять книжок про “білих леді”.

П’ятірку читаного нехай вже передбачувано відкриє першою та сама “Леді Африка“.

Я про неї нещодавно писала докладно, а тут лише скажу, що Африка у Поли Маклейн є, в першу чергу, тлом – дуже незвичним, але все ж таки тлом. І письменницю, і її героїню більше хвилює те, що відбувається поміж білого населення Кенії. Зате з емансипацією там все гаразд, адже Берил Маркгем спробувала себе і досягла неабияких успіхах в двох “показового чоловічих” сферах.

Друга книжка близька до першої тематично. “Ніде в Африці” – це також роман виховання про білу дівчинку, яка несподівано для себе опинилася в новому місці. Тільки тут йдеться про родину євреїв-втікачів з Німеччини, які в Кенії опинилися невипадково, але готовими до такого переїзду не були. Роман Стефані Цвейг сюжетно спокійніший, але багатший на деталі. Та й розповідається у ньому про людей, яким в Африці велося складніше – ніщо не готувало родину поважного адвоката до роботи на землі десь вже за краєм звичної цивілізації.

Продовжувати читання “Двічі по п’ять. З Африки” →

У читанні збірок (чи то антологій) малої прози є цікава особливість, що її можна було б назвати післясмаком, але мені більше подобається післяобраз – той відбиток у пам’яті, який лишає по собі сукупність текстів. Не пам’ятаю нічого = не склалася збірка. Детально пам’ятаю якісь оповідання = в збірці є гарні тексти. Пам’ятаю саму збірку, сплетіння, серед якого спалахують блискітки окремих текстів = укладачі молодці, такого й хотілося. От сьогоднішня антологія для мене йде за третьою категорією, хоча одразу після читання виглядала на другу.

Перше враження від “#невимушених“:”Оформлення супер”. Друге враження від “#невимушених“: “Чотири оповідання цілком ок, одне – ховайся!”. (Правда-правда, я ховала голову під ковдру, питала у світобудови: “Може, мені здалося, ну не може ж все бути _аж так_?” – поверталася до читання, і виявлялося, що може, може!). Третє враження від “#невимушених” (жаданий післяобраз): “Ого, а маєш вещь!”.

Отак вже склалося, що ця антологія одразу пропонує два очевидні ключі до прочитання: через “невимушеність” (але про це наприкінці) та через належність до покоління. Зізнаюся чесно: маю солідні проблеми з другим випадком. Бо їх багацько стало в останні роки так зо два: тексти, які ніби мають бути написані “для мене”, але такими не є. Дивина та й годі – з п’яти оповідань найбільш невимушено (перепрошую, не втрималася) сприймається текст наймолодшого письменника – Мирослава Лаюка – про ще молодшого героя, який до покоління ДД (“Дітей дев’яностих”) жодного стосунку немає. Тут ідеться про гротескний, але впізнаваний образ, який не маркується як “Свій”, але – принаймні – потрапляє у шухлядку “Зрозумілий”. З оповіданнями ближчих до мене за віком письменників і письменниць складніше, бо система розпізнавання тужиться, перезавантажується і тихенько шелестить: “Вони якісь дивні, нє?”. Так, дивні, але в цьому вся прєлєсць: антологія вкотре нагадує, що об’єднувати авторів за віковою ознакою – ідея благодатна, але не завжди робоча. У нас не гомогенний досвід, і це прекрасно, хіба ні?

Продовжувати читання “Трохи сумні і не дуже зухвалі. “#невимушені”” →

На межі загальноканікулярного режиму та загального мені чомусь закортіло повернутися до призабутої рубрички “Книжкові теревені”. І поговорити сьогодні про такий збоченний варіант вішлисту як “Книжки, яких ще нема”. Упевнена, що цей омріяний список існує в усіх читачів. Я – не виключення. А ще щонайменш один раз в моєму житті книжка з такого списку зненацька матеріалізувалася: я була певна, що вона є в українському перекладі, тому гордо ігнорувала російський, але після року пошуків з’ясувалося що “Ні, нема”,  а ще за півроку з’явилася звістка, що таки буде. Намріяла… Тому зараз вирішила скласти собі невеличкий списочок, щоб потім було з чим у руках висувати претензії до ноосфери.

Оскільки “книжок моєї мрії” у мене, як подумати, кілька сотень назбирається, вирішила обрати лише три категорії тих “мрій” і вписати до кожної по п’ять книжок, яких так не вистача.

Категорія перша – недоперекладені книжки

З огляду на особливості розвитку вітчизняного книжкового ринку їх таких багато. На фото – прозорий, як дистильована водичка, натяк.

Мрія 1 (глобальна): любе Видавництво Старого Лева! Чудова Діана Вінн Джонс була доволі плідною письменницею, яка лишила по собі десятки захопливих та яскравих романів, повістей та оповідань. Але навіть якщо не говорити про десятки, не згадувати про класний “Болиголов у вогні“ і красномовно мовчати в деяких інших випадках, не можу не нагадати: про чарівні замки була трилогія. Так, у “Мандрівного замку Хаула” та “Повітряного замку” є продовження – непряме, але важливе для світу, створеного авторкою. Ну видайте, ну будь ласочка!

Мрія 2 (на півдорозі до ствердження): іншим знаковим циклом, що його цього разу в НК-Богдан полишили напризволяще, лишається Земномор’я Урсули ЛеҐуїн. Тут, правда, є нюанс: перевиданням завідує КМ-Букс, і вони, ніби, анонсували цикл повністю (йєп, там шість книжок, не чотири). Але після сольного виступу перекладача про “скуйовджене пір’ячко”, я щось вже не впевнена, що на останні книжки з циклу дійсно варто чекати… Дорога світобудово, коли я жартую про “закриття гештальтів”, я маю на увазі не це.

Мрія 3 (майже безнадійна): і ще одне привітаннячко НК-Богдан. У скороченій та відцензурованій формі воно звучить приблизно так: “Мені так хотілося порадити людині продовження Оксфордського циклу, але ж його не збираються перекладати!”. Кулуарні звістки про те, що видавництво незадоволене продажами неймовірно прекрасної “Книги Судного дня” і не планує друкувати переклади Конні Вілліс надалі, роблять мені нестерпно боляче. Жива класика, одна з найцікавіших (і найтитулованіших) американських фантасток, найкраща серія про подорожі в часі серед усього, що я читала… Як це – не видавати?

Мрія 4 (мені не горить, але чому б і ні): а цього разу вітання полетить до КСД, який такі штуки дуже любить. Мені щастило, я поки що всерйоз не встрягала, та ризик з’явився-таки разом з “Містом кісток” Касандри Клер. Це ненайкращий зразок підліткового урбан-фентезі серед читаного, але взнати, що там буде далі, хотілося б. От просто зараз стартував другий сезон серіальної екранізації, а друга книжка де?

Мрія 5 (згорів сарай, гори і хата): шукаючи трилогії для участі в книгоманському челенджі я майже спокусилася “Лексиконом демона” Сари Різ Бреннан. Майже, бо українською (ніколи такого не було, і от знову) видані лише дві книжки. Я не горда, третю можна й англійською, як припече, але ж тенденція, тенденція не радує. А, герої тут вчергове – НК Богдан.

Категорія друга – неперекладені книжки

Скоротити весь список до п’яти позицій – це негуманне заняття, але спробую. Просто вкажу те, без чого життя мені не миле от зараз, бо насправді таких книжок дуже багато.

Продовжувати читання “Надрукуйте мені книжку! Неіснуючі видання, які страх-як-хочеться прочитати” →

Більшою за мою любов до тематичних антологій є, мабуть, лише моя дивовижна схильність недочитувати їх до кінця. Але серед кількох томисьок, покинутих цьогоріч напризволяще, є дві дочитаних книжки. Обидві українських видавництв і обидві – підліткові. Про “Чат для дівчат” я ще, може, колись розкажу, а сьогодні буде трохи про “Книжку заборон і таємниць“.

Укладена Володимиром Арєнєвим збірка з шістнадцяти текстів, приміряється облаштуватися у ніші “читання з ліхтариком під ковдрою” – видання для підлітків та про підлітків, яке говорить про гарячі для тих підлітків теми – “відверто, сміливо, іноді – провокаційно” (обіцяє анотація). Заборон та таємниць в текстах справді багацько. Сміливо, відверто і навіть провокаційно – трохи є. З підлітковістю дещо гірше. До мого любого янґ-адалта належить лише десь третина оповідань (плюс найбільший текст – повість самого пана упорядника). Інші – це чесний середній шкільний вік. Власне, видавництво дбайливо проставило позначку “10+”, і я би це радо вітала, якби не кілька “але”. Те, що там є дорослі тексти, де просто герої (ну, так вийшло) підлітки, то таке, буває. Але є ще “Автострада” Лукаша Орбітовського – сюрреалістичне оповідання, серцевиною якого є історія про моторошну пригоду ліцеїстів-випускників, проте рамочкою – алкомарафон тридцятирічних хлопів, що згадують юність. “10+” кажете?

Та все ж, більшість текстів – це чесний про-підлітковий наратив про шкільні проблеми, нерозуміння з боку дорослих, труднощі соціалізації та тому подібне. Деякі – дуже прості, інші мають айсбергового масштабу підтексти та добрячі затексти. Є позачасові і є гранично актуалізовані. Є про впізнавані сучасними школярами реалії, але є й підкреслено ностальгічні тексти. Не всі рівної ваги та масштабу узагальнення і не всі рівно цікаві. Тому я по-волюнтаристському вирішила коротенько розповісти лише про ті, що мені самій здалися найяскравішими. Їх вісім – рівно половина.

Продовжувати читання ““Підковдрове” читання. “Книжка заборон і таємниць”” →

Півтора місяці з #DarknessFALLs минули дуже швидко. Це було найприємніше сезонне читання останній років – бо, здебільшого, ішлося про те, щоб читати те, що хочеться, ні в чому себе не обмежуючи. Виявляється, десь в межах марафонного чтива знаходиться моя читацька зона комфорту: щось невиразно дивне, щось химерне, щось готичне, щось фентезійне, детективне, коміксове і тому подібне. Треба буде якось повторити, а поки що розкажу, що ж я дочитувала останні два тижні, коли думки вже ширяють в передсвятковими емпіреях.

Продовжувати читання “#DarknessFALLs. Сезон завершується” →

Моє аж неприродно мляве “темне” та вже не дуже готичне читання продовжує сповільнюватися. Мабуть, такий вигляд має читацька сплячка. Але я все ще покладаю великі надії на святкові забіги, а оцей марафон вийшов равликовим.

Тим не менш, трохи всякого таки за два тижні прочиталося, хоча більшість книжок вже були відверто не_осінніми. А от зимовими – були.

Продовжувати читання “#DarknessFALLs. Другий випуск” →

Маленькі книгоманські радощі – дуже тішуся, коли з’являються не просто класні книжки – а потенційно цікаві книжкові серії. Саме тому до основних осінніх читацьких планів входило вполювати щось із підліткових новинок Академвидаву. Для цього довелося доїхати аж до Запорізької книжкової толоки (Ксеня не ходить битим шляхом), але воно того було варте.

Хоча у вішлисті в мене було дві книжечки з дебютанток серії, першим пощастило “Солоним поцілункам” Ольги Купріян. Фух. Радію. Це ще не омріяний янґ-адалт (тут книжка на 13-15 років, а не на 16-19, що мені все ж ближче і цікавіше), але це вже доволі пристойна підліткова проза, за якою у нас тут останнім часом ганяються зацікавлені.

Людці-Мілці заледве виповнилося чотирнадцять, а життя в неї стрімко сходить на пси. Батьки розлучаються, найближча подруга може залишитися на другий рік, з хлопцем щось не дуже клеїться, ще й груди так і не виросли – нема чим заповнити викот улюбленої червоної сукні. У Мілки купа проблем і лише одне літо (вік такий – кожне літо як останнє), щоб спробувати їх виправити. Майже не-спойлер: не все в житті можна відредагувати, тож дівчинці доведеться зрозуміти, як це – вчитися змінювати ставлення до того, що змінити не можна.

Суто сюжетно “Солоні поцілунки” – це зразок неймовірно популярної зараз (як не серед читачів, то точно – серед письменників) канікулярної прози “Як мене провело літо”. Тоненька книжечка вміщає десь три місяці (травень-липень) стандартно підліткового життя: сварки з батьками, кризи ідентичності, любовні негаразди і нові мешти. Те саме підліткове життя – алілуя! – живе (пардон за банальність) та впізнаване. І не позбавлене специфічних проблем.

(Характерну для української дитячо-молодшопідліткової літератури проблему “Солодкі дітки в безпроблемному вакуумі” повість Ольги Купріян вирішує з такою завзятістю, ніби над текстом хтось із секундоміром стоїть. Уже перший десяток сторінок (нефігурально, я ж рахую) задає високу планку, бо там згадуються: французькі поцілунки, еротичні сни, швидке зростання, недостатньо швидке зростання в районі “верхніх дев’яноста”, трудова міграція, брак спілкування із батьками-трудоголіками, дихотомія “красива чи дурна”, вчительський булінг, не-трудова міграція та дружба на відстані, місячні, дружня заздрість, дружба, яка тріснула через хлопця (і чи була то дружба?), і пустка в житті замість фігури старшого брата, що мав лейкоз і помер багато років тому. Whoa! Оце темпи!)

Продовжувати читання “Літо: інструкція з переживання. “Солоні поцілунки”” →

Здається, я таки визначилася із головною осінньою книжкою цього сезону, хоча та осінь ще навіть до середини не добігає, а книжку прочитала ще на початку вересня. Головною осінньою книжкою буде “Урізька готика” Галини Пагутяк. По-перше, вона справді осіння, тільки це не золотаво-блискуча осінність, а та, що сіра мряка, дощ, болото. Депресія і безвихідь. Нудьга і безнадія. Одним словом, типова листопадова книжка. А, по-друге…

(А по-друге, це книжка, яку я мусила б зненавидіти, а натомість вона лишила дуже складні, але однозначно позитивні відчуття. Так, з огляду на все, зазначене вище, – сум, сірість, знудженість. А просто це той випадок, коли досконалість форми нав’язує свої правила, і вже все рівно, що ти там любиш чи хочеш читати… “Урізька готика” – це дуже повільна книжка. Я не переношу повільного читання. Воно мене мучить, вимотує всі жили з нервів і не дає нормально спати вночі. Можливо, в тому є щось нейрофізіологічне: найкомфортніший темп сприйняття інформації для мене – це доволі швидкий. Я швидко читаю, судячи за замірами – десь в півтора-два рази швидше за середньостатистичні показники (і знаю лише одну людину, яка читала б швидше за мене, не рахуючи тих, хто використовує спеціальні техніки, та й то є мій брат). Я не можу слухати аудіокнижки, відколи навчилася читати сама (а як любила платівки з казками!). Я не здатна витримати відеолекції (і не дивлюся купу всякого цікавого в ютьюбі), а під час звичайних виживала лише завдяки ретельному конспектуванню, бо інакше шансів на збереження концентрації не лишалося. Тож будь-який примус до уповільненого сприйняття – це формене “Програма здійснила неприпустиму операцію і буде закрита”. Читати “Готику” було боляче майже фізично. Але воно того вартувало.)

Світ роману Галини Пагутяк – це повільно-циклічне буття галицького села “за цісаря”. Живуть собі люди, восени бульбу копають, між копаннями ховають близьких, докопують врожай і повертаються до свого доволі безрадісного життя. У неділю ходять до церкви, а потім у шинок – попліткувати про нового дідича та послухати корабельного агента, який американськими землями чесний люд зваблює. Усе як усюди. Хоча… Є в Урожі і свої, суто місцеві, “розваги” – не заговорювати до перехожих вночі, стерегтися тинів та завжди бути готовими піти підпалити опирів.

Продовжувати читання “Морок, твань, (не)людська туга. “Урізька готика”” →