Швидке з’ясування читацьких пріоритетів пояснило, що Фейсбук-аудиторія воліє почитати про острови. Я також люблю острови, це у мене одна з тем для регулярного читання (вкотре переконуюся, що “ізольоване” дитинство з себе не витравити), тому рада поділитися.

Острівна тематика взагалі є поширеним мотивом складання читацьких добірок, тому я вирішила уникати найочевидніших варіантів. І якось так вийшло, що майже варіанти з уже читаного – книжки про острови в холодному морі.

У варіанті номер 1 оповідається ще про порівняно нехолодні місця. “Узбережники” (російськомовний переклад залишимо на совісті російських видавців) – це приклад фірмової Джоанн Гаррис: багато Франції, багато побутописання, багато родинних таємниць і місцевого колориту. А от магії майже немає – не “Шоколад“. Сюжет крутиться навколо крихітного бретонського острівця (з тих, що під час відпливу поєднуються з материком), мешканці якого намагаються врятувати свої пляжі від претензій курортного містечка, що розташувалося поблизу.

Рушаючи на Північ, зупинимося на Шетландських островах. Пункт номер 2 – “Чорний, як крукове крило” – перший роман з циклу детективів Енн Клівз, в яких життя в маленькому містечку ускладнюється острівною специфікою. Днями чекати на результати експертизи, конфліктувати з Материком, марно сподіватися на те, що всі злочинці не місцеві, і таке всяке. Плюс Шетланди як такі – місце… Своєрідне. Північне море, кепський клімат, відсутність дерев (вітер-с), солідний відсоток гельськомовного населення та гарно законсервовані традиції вікінгів – є, на що подивитися. До речі, про подивитися – за мотивами (і місцями – добряче за мотивами) книжок Клівз зняли симпатичний шотландський серіал. Але якраз цю книжку переписали круто, тому я б порадила спочатку її прочитати, а потім вже дивитися.

Продовжувати читання “Двічі по п’ять. На острові” →

Наступна порція літочитацьких романів виявилася майже копією першої. Одна книжка – традиційний історичний роман про долю особистості, друга – поляроїдна замальовка людських пристрастей на тлі глобальних подій. І навіть епохи збігаються: шістнадцяте століття проти років Другої світової війни.

У першому випадку йдеться про спробу через фіктивного героя розповісти про життя та творчість реального історичного персонажа. У якомусь з 1540-х років до звіринцю султана Сулеймана Пишного привозять з Індії рідкісного білого слона. А до нього – хлопчика-погонича, який не тільки вправно керує своїм величеньким улюбленцем та вчить його “придворному” поводженню, але вміє малювати та захоплюється утилітарною архітектурою. Тож нескладно здогадатися, що турецький письменниці Еліф Шафак малий Джахан потрібен для того, щоби показати нам Сінана.

І в “Підмайстрі зодчого” показуються майже шістдесят років життя: визначного архітектора, його учнів, Стамбула, Османської імперії, царедворців та можновладців, численних мечетей, медресе, акведуків і однієї нещасливої обсерваторії. Показується яскраво, виразно, але… Здається, це той випадок, коли матеріал опирається задумові, і синергія не злітає. Маємо тут кілька сюжетних ліній, які переплетені між собою з елегантністю паралельних прямих в евклідовій геометрії. Тобто десь поряд є, але разом не грають.

Є Джахан-злодюжка – типовий аладдіністий герой східної казки: як тягнутися – то до вершин, як навчатися – то в такого генія, що його за чаклуна мають, як закохатися – то аж в принцесу (дуже зручно, що в Сулеймана та Роксолани була лише одна донька). Є султанський звіринець з його мікрокосмом, складними правилами та прихованою конкуренцією (а ще – дивовижним, як на першу половину 16 сторіччя, персонажем – “Тарасом Сибіряком”). Є султанський двір та політичні чвари. Є вируючий і живий Стамбул, якому присвячені чудові замальовки. І є неймовірний Сінан, ніби списаний зі стандартів суфійських святих, який переміщується сюжетом на хмаринці власних чеснот, більше нагадуючи ікону, аніж живу людину.

Продовжувати читання “Історичне #літо_читання №2. Романи про створення нового на Сході та експлуатацію старого на Заході” →

Десь зо два тижні тому я ліниво колупала прочитане, вишукуючи в класичних книжках “ознаки” жіночих професій. Думка про те, що в золоті часи Хрусткої Булки пані всі, як одна,  сиділи вдома, прикрашаючи своєю особою життя, трохи перебільшена. Але, якщо у свіжих історичних романах, якими я так захопилася, розмаїття занять для жіноцтва (добре, не завжди оплачуваних, але ж) подекуди є суттєвим двигуном сюжету, то якраз класики-класики, схоже, більше тяжіли до напівабстракцій: Королева Дому, Нещасна Селянка, Злиденна Міська Жебрачка/Дрібна Злодійка, (набагато рідше) Робітниця – ну і ще гувернанток чи вчительок досипали, але до цього більше письменниці схилялися. Тому ідея скласти більшенький список “Класичні героїні з цікавими професіями” поки що переїхала у шухляду, натомість згадка про одну таку селф-мейд вумен допомогла скласти чергову підбірочку читаного/бажаного. Ви звертали увагу на те, як мало книжок про жінок-художниць?

(Знайти пояснення цьому факту неважко: артистична доля – вона сильно не для всіх, для цього потрібен талант і ресурси та можливості його розвивати. У жінок традиційно й дотепер з цим гірше – тут і спротив середовища, і сімейна “друга зміна”, і комплект дилем, з яким чоловіки можуть жодного разу не зустрітися. Тим не менш, художниці є, і книжки про них також є, хоча їх набагато менше, аніж текстів про, скажімо, письменниць)

Отже перша книжка, яка спадає на думку серед читаного, це якраз та сама класика-класика.

Так, пунктом першим є “Незнайомка з Вілдфел-Холу” – другий (і найкращий) роман наймолодшої з сестричок Бронте. Текст для раннього вікторіанства непересічний, бо про Аморалку. Основна аморалка – це великий спойлер, але головна героїня, що заробляє собі на прожиток, – випадок теж не дуже звичний. Усе дуже пристойно, але трохи несподівано, адже Гелені вдається капіталізувати стандарт виховання порядної дівчини – вона пише пейзажі на продаж. Не аж таке високе мистецтво, сноби презирливо пхикають, але якось прогодувати себе й домашніх молодій жінці вдається.

Пункт другий – ще більш незвична книжка, бо тут йдеться про жінку, яка не може розраховувати на артистичне визнання, але тихцем здіймає руку на Канони! Головна героїня “Пурпуру” має специфічний посаг – фамільний секрет виробництва дорогоцінної фарби, який сприяє кар’єрним перспективам її чоловіка-кондотьєра у ренесансній Італії, бо захоплення Константинополя знищило звичні поставки до папського столу. Але в самої Анни стосунки з кольорами не політичні. Як, до речі, і з перспективою.

Але навіть жінки, які реалізувалися в мистецтві, не вільні від того, щоби доводити: їхнє заняття – це і є мистецтво. Джессі з “Крісла русалки” (що буде пунктом три) – художниця-колажистка, до творчості якої ставляться доволі скептично. Але мистецтво в цьому романі С’ю Монк Кідд – не головна тема. Більше уваги приділяється депресії, родинним таємницям, перегорянню почуттів у шлюбі та особливостям чернецьких обітниць. І все це – у декораціях крихітного острівця у каролінського узбережжя.

Продовжувати читання “Двічі по п’ять. Володарки пензлів” →

Стартовий пакет тематичного читання вийшов навіть більш тематичним, ніж мені здавалося. На перші кілька поглядів, спільного в двох романів приблизно стільки ж, скільки різного. В обох випадках книжки написали жінки (хто б сумнівався!), в обох випадках головними героїнями є жінки, долі яких критично залежать від чоловіків – принаймні, так спочатку здається. Але різні епохи, різна географія, різні жанри – strictly історичний роман про визначні події та мелодрама, в основі якої лежить цікавий історичний майже курйоз… Хоча, ні, про ще дві спільні риси призабула. Перша – протиставлення Старого та Нового Світів. Друга – море.

У перший книжці море – герой доволі епізодичний, хоча подорож змальовується яскраво. Року Божого 1537 молода “американська вдовиця” Інес Суарес вирішила пошукати в Новому Світі не-дуже-любого чоловіка, який за кілька років до того майнув за золотом та славою. Не спойлер: того самого благовірного Інес не знайшла. Зате увійшла в історію.

Нещодавно я писала, що “Вулфголл” Хіларі Мантел – це ідеальний роман про роль особистості в історії. “Інес моєї душі“, натомість, зразковий текст про роль історії в житті особистості. Непересічної, звичайно, хоча зі стартових умов і не здогадаєшся. Проста швачка з талантами до випічки й лікування поранень і переломів – стільки таких жінок жило на світі? Але матір’ю-основателькою Королівства Чилі стала одна.

Роман Ісабель Альєнде – це дуже щільний текст, просякнутий значущими й дрібними історичними подробицями. Іспанське життя на початку правління Карла V, Перу під владою братів Піссаро, колонізація земель, які згодом назвали Арауканою – масштаб описуваних подій іноді приголомшує: ось він, момент слави імперії, якій вже недовго залишається бути визначним політичним гравцем; ось вам докладна розповідь про економіку, що зубами тримається за багаті колонії і продовжує розшукувати багатші (дуже душевні моменти присвячені перуанській гіперінфляції);  а тут ще й про роль і місце католицької церкви в опануванні умів колонізованих. До речі! Альєнде цікаво працює зі складним матеріалом. Американська конкіста – страшна епоха, і в книжці вона нею залишається. Герої роману – люди, які викликають захват своєю… цілеспрямованістю та, називатиму речі своїми іменами, впертістю та живучістю. Але письменниці та її героїні вдається з розумінням ставитися до всіх сторін конфлікту. Колонізація Чилі дорівнює війні з мапуче. Війні з різаниною, з випаленою землею, з тисячами й десятками тисяч жертв – і не лише серед тих, хто безпосередньо брав участь в бойових діях. Притому роман старанно тримається берега: всі люди тут люди, тут немає рогатих монстрів з будь-якого боку, але також нема ані лицарів в блискучих обладунках, ані зразково шляхетних дикунів. Для романної Інес Суарес її реалії – формат дуелі, позбавленої правил: або ми їх, або вони нас. Ісабель Альєнде ж ставиться до подій стриманіше, бо вона ж знає, хто і якою ціною переміг.

Я не буду описывать здесь подробности, потому что, боюсь, в этих страницах и так заключено больше зверств, чем может вынести христианская душа. В Новом Свете никто не стесняется проявлять жестокость. Да что я говорю? Такие жестокости, какие совершал Агирре, существуют по всей земле и существовали во все времена. Ничего не меняется, мы, люди, совершаем один и тот же грех раз за разом, бесконечное количество раз.

Это происходило в Новом Свете, в то время как в Испании император Карл V провозглашал новые законы, в которых утверждал, что индейцы — подданные короны, и предупреждал землевладельцев, что они не вправе принуждать индейцев к работе и карать их физическими наказаниями, что с ними следует заключать письменный договор и платить им твердой монетой. Более того, конкистадорам следует не воздействовать на индейцев силой, а по-доброму уговаривать их принять веру Христову и власть христианского короля, отдать свои земли и подчиниться новым хозяевам. Как и многие другие законы, написанные из добрых побуждений, эти предписания так и остались лишь на бумаге. «Кажется, наш король совсем раздружился с головой, если полагает, что это возможно», — сказал Агирре по поводу этих законов. И он был прав. Что делали испанцы, когда на их земли вторгались чужаки и пытались навязать свои обычаи и веру? Конечно же, бились с ними насмерть.

Але не війною самою. Усе ж таки в центрі оповіді залишається жінка, і в романі дуже багато жіночого: від побутових дрібничок до матеріалу для #янебоюсьсказати (увага: тригери!). Історичній Інес Суарес – багатолітній коханці одного губернатора Чилі – Педро де Вальдівії – та дружині іншого – Родріго де Кіроги – віддає належне будь-яка енциклопедія. Засновниця Сантьяго, одна з ключових фігур оборони майбутньої столиці під час першого суттєвого нападу, меценатка і таке всяке. Власне, Ісабель Альєнде показує в своєму романі варіант жіночої долі, яка відмовляється від тогочасного стандарту “Молитися, постити, народжувати дітей”.

Сейчас, окидывая прожитую жизнь спокойным старческим взором, я понимаю, что отсутствие детей было для меня настоящей благодатью, что Дева Мария отказала мне в материнстве, чтобы я смогла исполнить свою удивительную судьбу. Если бы у меня были дети, я была бы несвободна, как все женщины. Если бы у меня были дети, когда меня бросил Хуан де Малага, мне бы всю жизнь пришлось шить и печь пирожки. Если бы у меня были дети, я бы не завоевала Чили.

Можливості для самореалізації для жінок дуже специфічної іспанської культури були обмеженими, але Інес вичавила з них усе. “Шийна стратегія” крутіння чоловіком-головою; пряма дія, організація жінок, прокачування майже містичного впливу на оточуючих (історичну Інес справді подекуди називали відьмою, а героїня Альєнде має дуже помічний для конкістадорів талант лозоходиці). Різними шляхами, регулярно схиблюючи, ця, в принципі, не дуже честолюбна жінка досягла неймовірного успіху. І це не просто круто, про це ще й неймовірно цікаво читати. І добре, що про Інес продовжують писати історичні романи, бо скільки її сестер залишилися невідомими.

Наверное, когда-нибудь на площадях будут ставить мои статуи и моим именем, так же как именем Педро де Вальдивии и других конкистадоров, будут называть улицы и города, но сотни других героических женщин, которые основывали поселения, пока их мужчины сражались, будут забыты.

Другий історичний роман з прочитаних присвячений радше проблемі: як особистості пережити вир історії. Тут війна виступає не як інструмент, а як фатум, а подорож до нового життя відбувається в зворотньому напрямку. Хоча, і знову маємо спільне: тема “Жінка, що пливе до чоловіка” – тут є головною.

Один з перших романів модної Джоджо Мойєс такий само мелодраматичний, як увесь її доробок, але в основі сюжету лежить непересічна подорож – один з трьох “матримоніальних” рейдів “Переможного“.

Продовжувати читання “Історичне #літо_читання №1. Романи про конкісту та цю кляту матримоніальну невизначеність” →

Оскільки темою на всеньке #літо_читання я обрала історичні романи із (бажано) незвичним побутовим колоритом, було б чесно скласти п’ятірки з книжок, які я вважаю гідними представницями цієї категорії,  а також таких, які ще планую прочитати (не факт, що цього літа, але ж). Серед прочитаного у мене переважно будуть відомі і дуже відомі тексти. А от TBR складають малопопулярні, проте потенційно цікаві тексти.

П’ятірка читаного

Перший пункт з усіх найменш побутовий та найбільш знаменитий. “Вулфголл” Гіларі Мантел прогримів одразу, заполірувався Букером, швидко отримав телеекранізацію та залишається одним з найвідоміших історичних романів нашого часу. І він справді дуже крутий. Власне, на мій смак, це і є ідеальний “персоналізований” історичний роман про роль особистості в історії. Томаса Кромвеля – юриста на службі Генріха VIII – у версії Мантел важко назвати приємним чолов’ягою, але він цікавий. І цікавий, в першу чергу, ходом думок. Попри те, що йдеться про доволі класичну для жанру сюжетну схему із скирдами історичних персонажів та реальних подій, на ділі “Вовчий зал” радше є романом ідей. Тільки таких, які негайно втілювалися в життя, – на радість чи горе їхніх авторів чи виконавців.

У другому пункті також йдеться про історичних осіб. Тільки “Дивовижні створіння” (ненавиджу російськомовну версію!) присвячені визначним, але з політичної точки зору – менш масштабним подіям. Тут у центрі оповіді стоїть та знервовано зиркає в різні боки Мері Еннінґ – піонерка палеонтології, що зокрема познайомила сучасний світ із іхтіозавром. Трейсі Шевальє стримано, але безжально показує, в якому кутку в 19 столітті було місце жінки в науці. Особливо, якщо жінка молода, неосвічена та з бідної родини.

Продовжувати читання “Двічі по п’ять. Історичні романи” →

У контексті дуже спрощеної версії #літо_читання мені закортіло трохи змінити колишній формат “Двічі по п’ять”. Цитуючи Фейсбучок: “(робити списки) не у форматі “Сподобалося/не сподобалося”, а у більш добрій формі. Робити тематичні (здебільшого) підбірки книжок: навпіл – читані та нечитані. Бо, по-перше, треба вшанувати принцип “А що ви за мною стадом ходите!” (не знаю, як так виходить, а подібні за тематикою твори мене іменношо переслідують). А, по-друге, цікаво простежити, який відсоток книжок, що позначаються як потенційно цікаві потім взагалі прочитуються.

То сьогодні буде перший випуск – про книжки, в яких традиційні легенди переказуються під жіночу точку зору.

П’ятірка читаного.

Здається, найпопулярнішим матеріалом для міфологічних ретелінгів є грецька міфологія – воно й не дивно, покоління й покоління пієтету перед класикою з культури не викинеш. Тому варіації на тему “Іліади” та “Одіссеї” вже доводилися підчитувати. І двійко з них увійшли в число улюблених книжок.

Перша – це “Кассандра” у версії Лесі Українки. Трагічна історія пророчиці, якій ніхто не вірить, тут має якийсь дуже переконливий смак. Усе за каноном, але це канон, якому додали “жіночого питання” – помірно (часи не нинішні), але виразно.

Брате,
не знаєш ти ціни жіночим жертвам,
а я тобі кажу: з усіх жінок
славутня Іфігенія зложила
ще не найбільшу й не найтяжчу жертву.
Ох, скільки тяжких, хоч безславних жертов
зложили ті жінки, що не лишили
імення по собі!

Ну, а друга – вже безсоромний вихід фем-проблематики в поле. “Пенелопіада” Маргарет Етвуд.

Невеличка повість, створена в межах “міфологічного проекту“, – це такий розгул постмодерну, що місцями ой. Етвуд себе мало в чому обмежує: тут в неї і сатира, і буфонада, і хор мертвих служниць, а ще – багато болю й розуміння несправедливості світоустрою, в якому жінка – це таке майно, котирування якого залежить від “цінності” її батька, чоловіка, синів.

Але не греками самими. Третя визначна книжка “жіночо-міфологічного” плану – це славетні “Тумани Авалону” Меріон Ціммер Бредлі.

Змушена зізнатися: з усього грубезного томиська я прочитала лише першу частину (вони є доволі автономними романами) – “Володарку магії“. Ідея переповісти Артуриану з позицій жіночих персонажів: Іґрейни, Морґани, Вівіани – скарб і щастя. Тим більше тут оповідь побудована через жіночий сюжет та жіноче ж протистояння. Бонусом йдуть проблеми співіснування старих вірувань із християнством та цікава спроба утрамбувати легендарну фабулу в меншу кількість персонажів, ніж це зазвичай роблять. Я зламалася я на дрібниці: не люблю мотиви переродження та вічного зв’язку між людьми. Ну й на додачу дізналася деякі біографічні моменти – і, як відрізало. Та, мабуть, все ще повернуся колись, бо це справді прикольна версія.

Продовжувати читання “Двічі по п’ять. Жіноча половина міфу” →

Варто було подивитися смачний, але, на жаль, надто добре знайомий за більшості пунктів список книжок про їжу, як закортіло зробити собі щось схоже. Я люблю гарно видані кулінарні книжки, але ще більше мені подобається знаходити цікаві рецепти чи хоча б смакові поєднання в книжках художніх. Але це давнє викривлення сприйняття – з малого дитинства вчуся в книжок поганому чомусь несподіваному. То чого готування має бути виключенням?

Тому сьогодні хочу розповісти про дев’ять “уроків”, яким я можу завдячити випадково прочитаному серед любовних перипетій та життєвих драм героїв літературних творів.

Аніта Амірезвані “Кров квітів“.

Де та коли: Іран 17 століття.

Про що: Скалки осиротілої родини перебираються до багатших родичів в Ісфахан.Попри те, що головна героїня гарна, розумна та ще й вправна у мистецтві ткання килимів, вигідне заміжжя їй не світить – посагу нема, родина мізерна… Натомість їй пропонують річ доволі скандальну, проте таку, до якої перське суспільство ставиться в міру толерантно, – тимчасовий шлюб. Ой, заждіть, толерантно перське суспільство ставиться до чоловіків, які беруть собі дружин на кілька місяців/років. Не до жінок.

Чому вчить на кухні: розуміти, що смачна їжа – це також привілей, який треба цінувати. А якщо суто практично: поєднувати смаки, “розуміти” каву та знаходити нові способи використання баклажанів.

Смачна цитата:

Какой пир предстал нашим глазам! Я никогда не видела такой еды даже на свадьбах, однако для Гостахама и Гордийе это было обычной трапезой. Здесь был охлажденный суп из простокваши с укропом, мятой, зеленым изюмом, орехами и лепестками роз; тушеная курица с подслащенным барбарисом; нежные баклажаны, приготовленные с чесноком и пахтой; рис, приправленный шафраном, с хрустящей коричневой корочкой; пряный овечий сыр; горячий хлеб, а также тарелка редиски, свежей мяты и горьких трав для пищеварения. В этот вечер я съела слишком много, будто пытаясь восполнить то время, когда мы недоедали.

Далі.

Продовжувати читання “Смак далекої землі. Практичні відголоски непрактичного читання” →

Наступна порція книжок в межах мого маленького челенджу разом справляють Дуже Дивне Враження. Мене почало хитати між жанрами, тому за першу прочитану книжку травня відповідала Касандра Клер, а за першу червневу – Ґаррієт Бічер-Стоу.

За клітинку “Фантастика чи фентезі” я від початку планувала читати щось сучасне стилізоване. Але  замість того, щоби, як і збиралася, почитати щось англійською, пішла легким шляхом і подалася в бік перекладеної російською Касандри Клер. Фатальну помилку спричинило те, що “Місто кісток” виявилося не аж таким страшним, як здавалося. Але читати далі не стала з патріотичних міркувань (хай КСД продовжує серію), а умовний вікторіанський приквел виглядав спокусливо. Ой.

Усе, що я можу сказати: “Механічний янгол” – це поганий текст (із фіговеньким перекладом). У першу чергу – з технічної точки зору: він банально погано написаний, нитки звідти стирчать в непристойних позах. Сама по собі ідея виписати вікторіанське урбан-фентезі ще й у лондонських локаціях – правдешній цукерок. Елементи клок-панку також приємна штука. І навіть вся ця біганина з нефілімами-охоронцями від демонів – ну, чом би й ні. Але нелогічний сюжет, стандартизовані до нестями персонажі, влобний фан-сервіс, набридливий любовний трикутник і принципова меріс’юшність персонажів- підлітків… Нє-нє, не треба, краще не треба. Воно, може, й непогана можливість вимкнути мозок під час читання, але така ступінь нєзамутньонності просто дратує. Намагаюся згадати, через яке запаморочення я поставила цій штуці аж дві зірочки на ГудРідз… Здається, тому що там прикольний Маґнус Бейн, хоча його дуже мало. А, і ще кілька педагогічно корисних емансіпе-епізодів. Але воно того було не варте.

І з іншим пунктом – книжка американської письменниці – вийшло набагато спокійніше. В нашу шкільну програму “Хатина дядька Тома” не входила, тому от лише зараз уперше й прочитала. Краще б, дійсно, в дитинстві, – бо воно спрощено-прямолінійне (і на тлі сучасних _нам_ “аболіціоністських” історичних романів вигляда пласкуватим), зате з елементами пригод. Ну, але як вийшло – то вийшло.

Продовжувати читання “Вікторіанське бінго. Підліткова мелодрама з біганиною та абсолютна класика” →

Як вчинити, коли мозок діагностує нестачу Outlander-stuff в організмі? Стратегія притомної людини: “Ксеню, у тебе ще половина першого сезону не переглянута, а там ще другий… І, зрештою, можна взятися за “Барабани осені“. Стратегія людини, в якої якась клавіша залипла: “Аааааа, кажуть є комікс!”. Є, є комікс.

Отже, комікс. Ідея показати події першої книжки з точки зору іншого героя – йдеться, зрозуміло, про Джеймі, не буду розводитися з інтригами – така проста й елегантна, що хочеться плакати від нападу няшності. Бо стільки всього можна показати, що ух! І це я вже не кажу про те, що графічний роман писала сама Діана Гейблдон, художник – в’єтнамець Hoang Nguyen – там теж доволі модний, та й в принципі цікаво глянути на досеріальне графічне рішення. Плюс, згадуючи регулярно спливаючу у фейсбук-стрічці дискусію про “Право дівчаток на фан-сервіс у коміксах”, хотілося вже подивитися в той бік, де почісування ментального черевця читачок/глядачок гарантоване маркетингом.

І, мушу сказати, що все, про що йшлося абзацом вище, у “Вигнанці” є. Але воно не настільки радує, як того хотілося.

Продовжувати читання “Графічна пауза. Годинка для фан-сервісу” →

Мене не можна назвати спраглою до нонфікшену читачкою – я завше була любителькою вигаданих світів. Але все ж таки буває нонфікшен і нонфікшен: просто нехудожні книжки й такі книжки, які чіпляють темою. От нещодавно я оцінила, якою цікавинкою можуть бути суто побутові мемуари, які водночас є і “своїми”, і “Іншими” (але про це трохи нижче). І так захопилася, що, здається, наліпила рекордну цьогоріч кількість закладинок.

Опублікована геть юним видавництвом “Круговерть” книжка є популярною не в наших світах варіацію на тему: а як у буремні часи велося звичайним людям (на прикладі однієї-двох особистостей). “Бузькові вогники” позиціонуються як повість, але якщо це й повість – то гранично документальна. Бо фактично це є вирослі з щоденників хронологічно обмежені дитинством та юністю мемуари галицької лікарки Мар’яни Ліщинської. Тобто карколомного сюжету тут, зрозуміло, нема (взагалі склалося враження, що зла доля двадцятого століття до сім’ї пані Мар’яни була доволі милостива), персонажі змальовуються охайно й ввічливо (живі ж люди), конфлікти дозовані… Але мемуарна частина тексту розкішна. Бо тут є:

а) маленька історія на тлі Великої. Перше двадцяти-з-чимось-річчя життя авторки припало на самий кінець сорокових-п’ятдесяті-шістдесяті. Тож маємо відголоски війни, брендове “розвінчання культу особистості”, хрущовські аграрні експерименти, Карибську кризу, Відлигу, Празьку весну – і все це минає природним фоном для життя звичайної дівчини. А до всього місце дії тут Галичина, що “призвичаюється” до дійсності Країни Рад. Тому в оповідь невимушено вплетені “перші москалі”, згадки про виселених сусідів, натяки на недолугість колективізації та інші “побутово-історичні” деталі. І це вкотре нагадує про непорозуміння між людьми, що _не цікавляться тою політикою_ і більш “новинно-ангажованими”. Та де там, політика завжди поряд.

“Весь світ завмер у передчутті страшного лиха. Нусько весь вільний час сидів коло радіоприймача, ловлячи “Голос Америки” і “Вільну Європу”, які ледь пробивалися до нас крізь шуми й тріск – тоді зарубіжні радіостанції нещадно глушили. Коли я запитала, що говорять, Нусько сказав:

– Напевно, буде війна.

Це було для мене страшним. Я всяку війну ненавиділа і боялася, а тут заносилося на ядерну, це взагалі мав бути кінець усім і всьому”.

Продовжувати читання “Історії про життя, навчання й медицину. “Бузькові вогники”” →

За збігом обставин читати у день Депортації книжку про репресії – це дивний виверт долі, на які така щедра до мене ноосфера. А от прочитала б швидше ісландський детектив – взагалі б на 15 травня мені ця книжка припала. І було б ще страшніше, бо там йдеться якраз про 1938 рік. А, про головне забула. Це дитяча книжка. Казка.

Якщо судити за присвятою, то російська журналістка Юлія Яковлева загорнула в магічно-реалістичний флер життєвий досвід своїх старших родичів і вирішила написати пенталогію повістей: про те, як велося дітям в Ленінграді до, під час та одразу після Другої світової. Перша з них вже видана, інші – на черзі і, сподіваюся, все ж таки з’являться, бо концепція вийшла цікава. Зрештою, це популярний жанр – розповісти дитям про попередні часи так, щоби їм було зрозуміліше. А це таки дитяча книжка, а не доросла книжка про дітей в екстремальних історичних умовах.

У березні 1938 року першокласник Шурка випадково помічає дивний поїзд, який у закритих вагонах везе не скотину, а людей. “Це, мабуть, шпигуни”, – кажуть Шурці дорослі. Шпигуни, ворожі агенти, вони скрізь – оно той дядько, що запропонував хлопчику ескімо (в їхньому дворі ще ніхто не куштував нове модне морозиво!) за так – імовірно, також шпигун. І, здається, і тато теж шпигун, бо не могли за ним прийти вночі просто так, правильно? Але мама й найменший братик також зникли… Вони шпигуни? Як так сталося, чому вони на це пішли? А головне – куди забирає людей Чорний Ворон?

Продовжувати читання “Чорний птах у сірому місті. “Дети ворона. 1938 год”” →

Щось чи не головна (принаймні, за масштабом розголосу) англомовна книжка-2015 вийшла українською так тихо й делікатно, що я б не повірила в її довгоочікуване існування, якби не побачила на стенді у “Букві”. Слідом за “Пересмішником” КМ-Букс видрукували і Go Set a Watchman – центрову для мене книжку “арсенального сезону”.

Обов’язковий для розповіді про цю книжку дисклеймер: я прочитала “Пересмішника” вже дорослою. Майже тоді ж я дивилися знакову екранізацію з Грегорі Пеком. Я не є американкою. Коротше кажучи, мої етичні авторитети стоять на місці, вершини моральних підвалин не розплавилися, і звістка про те, що “Атикус – РАСИСТ!!!” сприймається не як катастрофа, а радше – “Ну логічно ж все розказано, чого ви?”.

Про історію рукопису, здається, знають вже всі, тому трішки про сюжет. Минуло років майже 20, відгомоніла війна, соціальні зрушення, які вона по собі лишила, набирають силу; а Джін-Луїзі Фінч уже 26, і вона є модною нью-йоркською дівчиною, що раз на рік приїздить до Мейкома у відпустку. Під час чергового приїзду найбільшою проблемою мали б бути кавування з не дуже приємними людьми та вайлувате вирішення питання “А чи хоче Джін-Луїза заміж за хорошого, проте не дуже підходящого хлопця?”, а довелося переживати морально-етичний землетрус. Бо загострення расових протистоянь витягли назовні те, що порядні люди вголос не кажуть. І тут раптом з’ясовується, що білі обладунки Атикуса Фінча в очах його доньки є добряче поплямованими.

Як такий “Іди, вартового постав” є романом виховання відкладеної дії, адже йдеться там про запізнілу й болісну ініціацію, утвердження самості всупереч батьківському авторитету та якоюсь мірою – пошук себе. Скаут, яку носить в лабіринтом зі шматків минулого та теперішнього, неважко зрозуміти (сама переживала кілька криз ідентичності, коли близькі люди чинили _неправильно_ або ж їхні дії мали критично неприємний вигляд). Хоча й тут без “але” не обійшлося.

Продовжувати читання “Скаут та Ідеалізм. “Іди, вартового постав”” →