У читанні збірок (чи то антологій) малої прози є цікава особливість, що її можна було б назвати післясмаком, але мені більше подобається післяобраз – той відбиток у пам’яті, який лишає по собі сукупність текстів. Не пам’ятаю нічого = не склалася збірка. Детально пам’ятаю якісь оповідання = в збірці є гарні тексти. Пам’ятаю саму збірку, сплетіння, серед якого спалахують блискітки окремих текстів = укладачі молодці, такого й хотілося. От сьогоднішня антологія для мене йде за третьою категорією, хоча одразу після читання виглядала на другу.

Перше враження від “#невимушених“:”Оформлення супер”. Друге враження від “#невимушених“: “Чотири оповідання цілком ок, одне – ховайся!”. (Правда-правда, я ховала голову під ковдру, питала у світобудови: “Може, мені здалося, ну не може ж все бути _аж так_?” – поверталася до читання, і виявлялося, що може, може!). Третє враження від “#невимушених” (жаданий післяобраз): “Ого, а маєш вещь!”.

Отак вже склалося, що ця антологія одразу пропонує два очевидні ключі до прочитання: через “невимушеність” (але про це наприкінці) та через належність до покоління. Зізнаюся чесно: маю солідні проблеми з другим випадком. Бо їх багацько стало в останні роки так зо два: тексти, які ніби мають бути написані “для мене”, але такими не є. Дивина та й годі – з п’яти оповідань найбільш невимушено (перепрошую, не втрималася) сприймається текст наймолодшого письменника – Мирослава Лаюка – про ще молодшого героя, який до покоління ДД (“Дітей дев’яностих”) жодного стосунку немає. Тут ідеться про гротескний, але впізнаваний образ, який не маркується як “Свій”, але – принаймні – потрапляє у шухлядку “Зрозумілий”. З оповіданнями ближчих до мене за віком письменників і письменниць складніше, бо система розпізнавання тужиться, перезавантажується і тихенько шелестить: “Вони якісь дивні, нє?”. Так, дивні, але в цьому вся прєлєсць: антологія вкотре нагадує, що об’єднувати авторів за віковою ознакою – ідея благодатна, але не завжди робоча. У нас не гомогенний досвід, і це прекрасно, хіба ні?

Продовжувати читання “Трохи сумні і не дуже зухвалі. “#невимушені”” →

Міркуючи над тим, як оформлювати проміжні звіти щодо центрового читацького виклику цього року, я довго коливалася між “нормальними” оглядами та чимось узагальненим навроді того, що робила для #bookchallenge_ua. А відповідь підібралася непоміченою: якщо не хочеться повторюватися, то можна звернути увагу на інший аспект. Тож я вирішила, що в таких постах я писатиму не про “що?”, а про “чому?” Чому саме ці книжки пасують до конкретних пунктів.

Перші п’ять книжок марафону заповнили радикально різні за складністю прогалики. Дві книжки дозволили викресли два з десь п’яти справді проблемних пунктів, три – пішли значно легшим шляхом (а одна – взагалі читерка).

Продовжувати читання “#ФабулаКнигоманія2017: перші 5 завдань” →

За перші два з гачечком тижні 2017-го уже нападало трохи тематичних дуглів, але хапатися за них ще зарано – онде поле неоране попередніх років. Тому сьогодні чергова добірка жіночо-літературних дудликів у режимі зворотнього дворічного відліку: з грудня 2014 року до січня 2013-го. Поїхали?

Генрієтта Едвардс – канадська феміністка (власне, вона радше правозахисниця, аніж письменниця, але друковані праці в неї також були). А ще дудл зроблений за мотивами малюнку Кейт Бітон, за книжками якої я безнадійно полюю вже другий рік.

Акіко Йосано – дуже (і скандально – як годиться) відома японська поетка.

Зофія Налковська – польська письменниця родом (в творчому значенні) з “молодопольського” гнізда, яка крім усього іншого прославилася першою рецензією на “Цинамонові крамниці” (про неї докладніше треба питати на Дівчатах райської яблуні).

Продовжувати читання “#readwomen. Дудли на честь письменниць. Випуск 2: 2013-2014 рр” →

Коли письменниця, яку прославили романтичні (і лише подеколи – романтично-містичні) романи, береться за антиутопію – нехай навіть підліткову – це звучить… цікаво. Тим більше, що з текстами Сесілії Ахерн у мене давні love-hate стосунки. Як я вже колись писала – мені подобаються її концепції (особливо ті самі містично-фантастичні), але не подобається формат гламуризованої романтики. Енівей, її книжки – не найгірший варіант відпочинкового чтива. Але… підліткова антиутопія?

Таки так. І підліткова, і антиутопія. “Таврована” є відверто мейнстримним, але міцно клепаним текстом, який має сподобатися цільовій аудиторії (і, схоже, справді сподобався). Є головна героїня, є впізнавані вікові проблеми, є конфлікт із суспільством. Причому такий конфлікт, що він може неабияк проїхатися нервами навіть загартованих читачів. Здавалося б, скільки антиутопій було читано, тільки й зітхай та вишукуй алюзії до “дорослих” текстів. Аж нє, є там епізоди, які пробрали всерйоз.

Селестіна Норт – ідеальна дівчина, сонечко й радість – відмінниця, розумничка, зірка школи, красуня і взірець взірців. Її життя розплановане років на десять вперед, її особисте життя – привід для чужих заздрощів, її світ зручний, прекрасний та непохитний. Рівно до того моменту, як Селестіна допомагає Таврованому. Не з великої любові до гуманізму, а просто чинить _правильно_, порушуючи нелогічне правило. Логіка заточується, світобудова вибухає – ідеальна дівчина стає гіршою за злочинців. Бо всі люди, які йдуть проти суспільного блага, отримують своє Тавро – а разом з ним статус найупослідженіших ізгоїв. А надто логічна та надто правильна юнка збере такий врожай тих Тавр, що стільки ще жодна істота не витримувала.

Маленьке зізнання: світ, що його змальовує Сесілія Ахерн, добряче дивакуватий та в деталях не дуже правдоподібний. Але він є втіленням одного з моїх улюблених параноїдальних страхів. Часта тема наших домашніх кухонних розмов – спроби моделювати різні державні та громадські устрої, оцінюючи, якою є імовірність, що наступного разу тоталітаризм прийде знизу – не від держави, а від _громадянського суспільства_, яке раптово взнає, як треба, і відмовиться від усіх альтернатив.

Продовжувати читання “Плями на сонці. “Таврована”” →

На межі загальноканікулярного режиму та загального мені чомусь закортіло повернутися до призабутої рубрички “Книжкові теревені”. І поговорити сьогодні про такий збоченний варіант вішлисту як “Книжки, яких ще нема”. Упевнена, що цей омріяний список існує в усіх читачів. Я – не виключення. А ще щонайменш один раз в моєму житті книжка з такого списку зненацька матеріалізувалася: я була певна, що вона є в українському перекладі, тому гордо ігнорувала російський, але після року пошуків з’ясувалося що “Ні, нема”,  а ще за півроку з’явилася звістка, що таки буде. Намріяла… Тому зараз вирішила скласти собі невеличкий списочок, щоб потім було з чим у руках висувати претензії до ноосфери.

Оскільки “книжок моєї мрії” у мене, як подумати, кілька сотень назбирається, вирішила обрати лише три категорії тих “мрій” і вписати до кожної по п’ять книжок, яких так не вистача.

Категорія перша – недоперекладені книжки

З огляду на особливості розвитку вітчизняного книжкового ринку їх таких багато. На фото – прозорий, як дистильована водичка, натяк.

Мрія 1 (глобальна): любе Видавництво Старого Лева! Чудова Діана Вінн Джонс була доволі плідною письменницею, яка лишила по собі десятки захопливих та яскравих романів, повістей та оповідань. Але навіть якщо не говорити про десятки, не згадувати про класний “Болиголов у вогні“ і красномовно мовчати в деяких інших випадках, не можу не нагадати: про чарівні замки була трилогія. Так, у “Мандрівного замку Хаула” та “Повітряного замку” є продовження – непряме, але важливе для світу, створеного авторкою. Ну видайте, ну будь ласочка!

Мрія 2 (на півдорозі до ствердження): іншим знаковим циклом, що його цього разу в НК-Богдан полишили напризволяще, лишається Земномор’я Урсули ЛеҐуїн. Тут, правда, є нюанс: перевиданням завідує КМ-Букс, і вони, ніби, анонсували цикл повністю (йєп, там шість книжок, не чотири). Але після сольного виступу перекладача про “скуйовджене пір’ячко”, я щось вже не впевнена, що на останні книжки з циклу дійсно варто чекати… Дорога світобудово, коли я жартую про “закриття гештальтів”, я маю на увазі не це.

Мрія 3 (майже безнадійна): і ще одне привітаннячко НК-Богдан. У скороченій та відцензурованій формі воно звучить приблизно так: “Мені так хотілося порадити людині продовження Оксфордського циклу, але ж його не збираються перекладати!”. Кулуарні звістки про те, що видавництво незадоволене продажами неймовірно прекрасної “Книги Судного дня” і не планує друкувати переклади Конні Вілліс надалі, роблять мені нестерпно боляче. Жива класика, одна з найцікавіших (і найтитулованіших) американських фантасток, найкраща серія про подорожі в часі серед усього, що я читала… Як це – не видавати?

Мрія 4 (мені не горить, але чому б і ні): а цього разу вітання полетить до КСД, який такі штуки дуже любить. Мені щастило, я поки що всерйоз не встрягала, та ризик з’явився-таки разом з “Містом кісток” Касандри Клер. Це ненайкращий зразок підліткового урбан-фентезі серед читаного, але взнати, що там буде далі, хотілося б. От просто зараз стартував другий сезон серіальної екранізації, а друга книжка де?

Мрія 5 (згорів сарай, гори і хата): шукаючи трилогії для участі в книгоманському челенджі я майже спокусилася “Лексиконом демона” Сари Різ Бреннан. Майже, бо українською (ніколи такого не було, і от знову) видані лише дві книжки. Я не горда, третю можна й англійською, як припече, але ж тенденція, тенденція не радує. А, герої тут вчергове – НК Богдан.

Категорія друга – неперекладені книжки

Скоротити весь список до п’яти позицій – це негуманне заняття, але спробую. Просто вкажу те, без чого життя мені не миле от зараз, бо насправді таких книжок дуже багато.

Продовжувати читання “Надрукуйте мені книжку! Неіснуючі видання, які страх-як-хочеться прочитати” →

Серед дивних читацьких вражень одне з найцікавіших – це знайти продовження книжок, що колись читалися у дитинстві. У таких випадках іноді важко визначитися: а чи варто повертатися до “дитячого світу”, перечитувати колись улюблені тексти, ризикуючи зіпсувати попередні враження, а головне – чи є шанс адекватно сприйняти те продовження зараз? Якщо чесно, я зазвичай не ризикую. Але є цикл, щодо якого не змогла втриматися. Бо звістка про те, що в “Позичайках” – чудовому циклі про пригоди шестидюймових чоловічків у сільській Англії –  п’ять книжок, а не чотири, була неабияким шоком.

Колись The Borrowers (можна я й надалі зватиму їх “Позичайками“, бо дуже важко здихатися нездорових конотацій, що прив’язані до офіційної версії – “Роздобудьки“?) були з однією з моїх найулюбленіших книжкових серій, читані вздовж та впоперек, вивчені майже на пам’ять. Але я не дуже любила четверту книжку – “Позичайки в повітрі” – а також категорично не сприймала тамтешню відкриту кінцівку. Ще б пак – вона не була відкритою. Першу та п’яту книжку циклу розділяють рівно 30 років, “Реванш позичайків” побачив світ у 1982-му (тобто був цілком собі написаний на той момент, коли я читала російські переклади перших чотирьох). І дуже шкода. що я тепер не можу уявити, як би він прочитався у дитинстві. Бо зараз – справив добряче сумне враження.

Якщо дивитися в масштабах всієї пенталогії, то перед внутрішнім оком починає витанцьовувати якийсь химерний кіклос на тисячу сторінок. Бо п’ята частина багато в чому є майже буквальним ідейно-сюжетним повторенням (або ж парафразом – якщо по-доброму формулювати) першої. Аріетті, Хомілі та Под втекли з Великого Будинку, пережили робінзонські пригоди в полі та на річці, врятувалися з полону – і повернулися до Великого Будинку. Щоправда, іншого. Щоправда, майже позбавленого нав’язливої присутності людин (а тут скористаюся перекладом з українського видання), натомість населеного іншими позичайками (одна штука) та привидами (три штуки). І, щоправда, вони знову стикнулися із давніми небезпеками – підступні Платтери, які мріють заробляти гроші на демонстрації крихітних людей, не готові відмовитися від своєї блискучої бізнес-ідеї.

Продовжувати читання “Великі проблеми крихітних людей. The Borrowers Avenged” →

Пишучи відгук на першу прочитану книжку 2017 року (на ГудРідз, якшошо), я подумала, що якось це негарно виходить – треба ж зі звітами за попередній період відстрілятися! Тому сьогодні день діаграмок та інших статистичних збочень. Плюс список найчитаніших авторів та найприкольніших книжок минулого року.

Отже факт номер один: 2016-й рік був найменш книжковим за попередні п’ять чи навіть шість років – лише 175 повністю прочитаних томисьок. Серед них було кілька окремих коротких оповідань, кілька дитячих книжок з картинками і добрячий оберемок коміксів (омнібусів переважно, окремі зшитки я не рахувала). Було й товстезне – але знову ж таки, рекордсменкою є всього лиш “Світила” – 800 сторінок тобто. Малувато якось.

Факт номер два: щодо гендеру авторів – то вони переважно були авторками. Тут нічого нового.

Продовжувати читання “Читацький 2016-й. Статистика, автори та найцікавіші книжки” →

Географічний аспект читання – це ще один момент, на якому мене минулого року спіткали дрібні невдачі. На рекорди я й не претендувала (на відміну від 2015-го), але все одне – мапа вийшла якась надто біла. Додалося кілька порівняно екзотичних країн, зате прогалики намітилися там, де не чекали – замість Фінляндії, Бельгії, Італії – країн, що потрапляли до списку читаного щороку. Жодної країни з Центральної Америки, нічого магрибського, мінімум далекосхідного не діло це, не діло.

Отаке.

My Reading List has been to: Armenia, Argentina, Austria, Australia, Brazil, Belarus, Canada, Switzerland, Chile, People’s Republic of China, Czech Republic, Germany, Spain, France, United Kingdom, Georgia, Croatia, Ireland, Israel, Iran, Iceland, Japan, Malaysia, Nigeria, Netherlands, Norway, New Zealand, Pakistan, Poland, Russia, Sweden, Slovakia, Turkey, Ukraine, United States, South Africa.
Get your own travel map from Matador Network
Продовжувати читання “Читацький 2016-й. Географія читання” →

Я тут днями писала, що з книжковими челенджами у 2016-му якось негарно виходило, краще їх уникати і в нові не пірнати? Ну от кілька днів я була молодець і трохи змерзла на тій вершині чеснот. А тепер, здається, знайшла собі нову забавку – виклик за західним зразком, що його в наших соцмережах затіяло й очолило видавництво Фабула. Пункти цікаві. Є кілька майже нездійсненних. Але треба трохи побігати, щоб “зігрітися”.

А, ну і я, як завжди, – всі (читані мною) книжки мають бути написані жінками.

“Форма звітності” для тут: пости з короткими оглядами щоп’ять книжок. Ну, або окремішні великі пости там, де коротким не обійтися (і тоді в спільний огляд потраплятиме резюме+посилання). А так робочий інструмент – Фейсбук.

Продовжувати читання “Страшна сила викликів: #ФабулаКнигоманія2017” →

Оує, я повернулася до Києва і буду потроху підсумовувати рік, що майже минув. Але робити якісь практичні узагальнення – це якось не по-нашому. По-нашому – розповідати про провтики, дрібні негаразди, приємні відкриття та цікаві цифри. Перший пост із серії більше стосуватиметься отих “провтиків та негараздів”, бо цього року я влізла в кілька челенджів і дізналася дещо нове і сумне про власні читацькі звички. Ну, або – якщо чесно – не нове, просто переконалася, усвідомила і буду тепер із цим жити далі 🙂

Дещо нове №1: як і підозрювала, абсолютне фіаско живе саме там, де й конкретні списки книжок до прочитання. У січні я склала короткий список з гостей “Полички нечитаного” і заприсяглася, що неодмінно прочитаю, бо інакше соромно буде. Кгхм.  Мені соромно, я прочитала лише третину, хоча збиралася героїчно долати все. Не змогла, просто не змогла, бо самий принцип бісить: як це, такі вузькі межі? Але принаймні один масштабний довгочитай пішов в минуле – влітку вдалося дожувати “Дим та дзеркала” Ґеймана (і це було шосте літо жування цієї збірки).

Продовжувати читання “Читацький 2016-й. Виклики та челенджі” →

22 грудня Гугл зробив ще один приємний подарунок до прийдешніх свят – чудовий дудл на честь дня рождення Марка Вовчка.

Я помилувалася, помилувалася і подумала: а якими ще були дудли на честь знаних і не дуже жінок-письменниць. Відповідь – під катом. Узнала багато нових імен.

Продовжувати читання “#readwomen. Дудли на честь письменниць. Випуск 1: 2015-2016 рр” →

Більшою за мою любов до тематичних антологій є, мабуть, лише моя дивовижна схильність недочитувати їх до кінця. Але серед кількох томисьок, покинутих цьогоріч напризволяще, є дві дочитаних книжки. Обидві українських видавництв і обидві – підліткові. Про “Чат для дівчат” я ще, може, колись розкажу, а сьогодні буде трохи про “Книжку заборон і таємниць“.

Укладена Володимиром Арєнєвим збірка з шістнадцяти текстів, приміряється облаштуватися у ніші “читання з ліхтариком під ковдрою” – видання для підлітків та про підлітків, яке говорить про гарячі для тих підлітків теми – “відверто, сміливо, іноді – провокаційно” (обіцяє анотація). Заборон та таємниць в текстах справді багацько. Сміливо, відверто і навіть провокаційно – трохи є. З підлітковістю дещо гірше. До мого любого янґ-адалта належить лише десь третина оповідань (плюс найбільший текст – повість самого пана упорядника). Інші – це чесний середній шкільний вік. Власне, видавництво дбайливо проставило позначку “10+”, і я би це радо вітала, якби не кілька “але”. Те, що там є дорослі тексти, де просто герої (ну, так вийшло) підлітки, то таке, буває. Але є ще “Автострада” Лукаша Орбітовського – сюрреалістичне оповідання, серцевиною якого є історія про моторошну пригоду ліцеїстів-випускників, проте рамочкою – алкомарафон тридцятирічних хлопів, що згадують юність. “10+” кажете?

Та все ж, більшість текстів – це чесний про-підлітковий наратив про шкільні проблеми, нерозуміння з боку дорослих, труднощі соціалізації та тому подібне. Деякі – дуже прості, інші мають айсбергового масштабу підтексти та добрячі затексти. Є позачасові і є гранично актуалізовані. Є про впізнавані сучасними школярами реалії, але є й підкреслено ностальгічні тексти. Не всі рівної ваги та масштабу узагальнення і не всі рівно цікаві. Тому я по-волюнтаристському вирішила коротенько розповісти лише про ті, що мені самій здалися найяскравішими. Їх вісім – рівно половина.

Продовжувати читання ““Підковдрове” читання. “Книжка заборон і таємниць”” →

Півтора місяці з #DarknessFALLs минули дуже швидко. Це було найприємніше сезонне читання останній років – бо, здебільшого, ішлося про те, щоб читати те, що хочеться, ні в чому себе не обмежуючи. Виявляється, десь в межах марафонного чтива знаходиться моя читацька зона комфорту: щось невиразно дивне, щось химерне, щось готичне, щось фентезійне, детективне, коміксове і тому подібне. Треба буде якось повторити, а поки що розкажу, що ж я дочитувала останні два тижні, коли думки вже ширяють в передсвятковими емпіреях.

Продовжувати читання “#DarknessFALLs. Сезон завершується” →

Існують такі книжки, що посідають почесне місце у списках до прочитання. Зветься воно: “Що пізніше, то краще, бо шож інакше залишиться?”. У випадку з моїм “міфопоетичним” мега-викликом такою книжкою було “Чорнильне серце” Корнелії Функе. Бо якщо я її прочитаю – з перекладених українською та ще не прочитаних номінантів лишиться одненьке мишеня Десперо. Власне, уже лишилося. І йому самотньо.

Свою номінацію на дитячу версію премії “Чорнильне серце” отримало фактично одразу після публікації – у 2004 році. Не виграло, але на популярності це жодним чином не відбилося. Ні, я знала, що серед моїх знайомих багато хто читав цю книжку, але під 290 тисяч читачів на ГудРідз – для перекладеної книжки це дуже багато. Така всенародна любов часто трохи лякає. Мене, до речі, злякала дуже переконливо, але про це трохи згодом.

Тож одна з найвідоміших (оголошую хвилинку епічних узагальнень, аякже) молодшо-підліткових книжок першого десятиліття нинішнього сторіччя має всі складові потенційного бестселера та джерела фанатського культу: симпатичну 12-річну головну героїню, яскравих другорядних героїв, няшне звірятко, карколомні пригоди та прекрасну в своїй абсолютності фіксацію на книжках.

Школярка Меґі живе доволі звичним життям. Щоправда, вона втратила матір в малому віці, а ще вони з батьком – “книжковим лікарем” – підозріло багато переїжджають. Але ж хто знав, хто знав… Спраглі читачі знали – “просто так” в подібних книжках не буває. Тож і Меґі протягом кількох днів довелося познайомитися із злодійкуватим вогнедувом та його рогатою куницею; рушити з батьком до Італії; зустрітися з незнаною родичкою, яка згодом допоможе дівчинці в головному: виявляється, батька треба рятувати. Бо він має неабиякий талант – вичитувати речі з книжок. І добре, якби лише речі. Адже, виявляється, казковим Темним Володарям на пів-ставки і в нашому світі непогано ведеться.

Продовжувати читання “Гості з книжки. “Чорнильне серце”” →