Ми вважаємо за самоочевидні істини, що всіх людей створено рівними; що Творець обдарував їх певними невідбірними правами, до яких належать життя, свобода і прагнення щастя

Декларація незалежності США

Бувають такі важкі для читання книжки, що їх хочеться прочитати якнайшвидше. Пробігтися, розірвати фінішну стрічечку і відхекатися, стираючи холодний піт страху. От з нещодавно читаного “З Елеанор Оліфант усе гаразд” у мене склалися подібні стосунки: пірнула, випірнула, ніби полегшало. Але є й інакші книжки, з якими так не виходить. Вони читаються довго, для того, щоби уникнути чергового сеансу “спілкування” з ними, вигадуються різні відмовки, аж доки книжка не почне дивитися на мене докірливим поглядом. І можна зрозуміти ті випадки, коли тригери очевидні (найкращий приклад з нещодавнього – “Зулейха відкриває очі“). Але буває і так, що заважає спати і вільно дихати захмарна концентрація чужого, геть незвіданого, болю. Здається, це і є “хороші книжки” за буквальним визначенням. Та читати їх дуже непросто…

Ех, ви прослухали коротке пояснення, чому я нетипово довго читала “Підземну залізницю” Колсона Вайтхеда і ще довше не могла про неї написати. Але варто все ж таки.

Основну фабулу цього роману, здається, знають всі, хто слідкує за американським літературним процесом. National Book Award for Fiction та Пулітцер – попередньо такий дуплет зробили “Корабельні новини” Енні Пру в далеченькому вже 1993-му.

Шістнадцяти-? Чи вже сімнадцятирічна Кора є рабинею на плантації десь там посеред червоних земель Джорджії. Слова “заздрість” та “її життя” одне речення збиратися категорично відмовляються: рання втрата матері, побої, злидні, зґвалтування, щоденна нелюдська праця – але це все ж таки життя, і радикально змінювати його лячно, а в більшості випадків – просто безнадійно.

– Не збираюся бути вбитою Коннеллі, патрульними чи зміями.

Отримавши першу миску супу, Кора й далі міркувала над дурнуватою пропозицією Цезаря. Білі люди поволі вбивають тебе щодня, але деколи їм потрібно порішити тебе швидко. Заради чого полегшувати їм завдання? Це робота, від якої можна відмовитись.

Продовжувати читання “Та деякі люди більш вільні… “Підземна залізниця”” →

Продовжувати читати нові книжки, дія яких відбувається в уже знайомому світі, іноді трохи боязко. Сподобається так само, як раніше – чи менше? Розширить нова книжка цей світ – чи не зможе вийти за межі самоповтору? Схочеться після неї повертатися знову і знову – чи вона скаже все і закриє улюблену тему?

Днями я прочитала одразу дві книжки, що пробуджували такі сумніви. У першому випадку – то чергове томисько з “Бараярської саги” (короткий конспект вражень про пригоди Айвена є на ГудРідз). У другому – книжка, що є повною протилежністю першої. Тільки третя,  а не п’ятнадцята, і взагалі – дитяча й ілюстрована. Єєє, я нарешті купила нову книжку про туконі!

Мої несміливі побоювання були пов’язані з тим, що книжка про Зубра-шукача гнізда свого часу справила абсолютно приголомшливе враження. Безсонний Ведмідь теж дуже хороший, але вже не аж настільки – у ньому історія простіша, дитинніша (ага, треба постійно собі нагадувати “Ксеню, це дитячі книжки, ти ж у курсі?”) і однозначніша. І тому було дуже цікаво, якою виявиться третя книжка Оксани Були. Дуже коротке резюме – іншою.

“Туконі – мешканець лісу” не дуже схожий на попередні книжки. Тут уже нема драматичного екзистенційного пошуку (хоча є інша важлива проблема), тут мінімально конфліктний і простіший (тобто, можна сформулювати не трьома реченнями, а одним) сюжет, тут картинки ще переконливіше перемагають літери. І все це не баги, а фічі.

Продовжувати читання “Віконце у казковий світ. “Туконі – мешканець лісу”” →

Книжковий Арсенал-2018 мене щиро лякав ще на етапі підготовки. Так багато нових книжок, так багато подій, так багато планів – і так мало сил після дводенного марафону на КомікКоні. Що ж робити, з цим треба щось рішать!

Рішення №1 – болісне: йти лише на один день. Серед варіантів планів було: відпроситися з роботи на ранок четверга, прийти ввечері після роботи у п’ятницю, прийти у неділю, але опція “Суботи вистачить” перемогла. І на ділі перемогла з розгромним рахунком, бо в ту суботу вийшла з території Арсеналу десь так в районі 20:30.

Рішення №2 – авантюрне: не планувати жодних відвідин івентів. Насправді, це рішення вимушене. Ні, навіть не так. Це рішення травматичне, бо програма навіть на один день викликала у мене запаморочення й легеньку панічну атаку: “Як таке розпланувати, і як люди всюди встигають, АААА?”. Не знаю, як люди, я вирішила, що – ніяк. Тому розставила в умі позначки, о котрій годині в якій з локацій можна знайти когось знайомого – і за цим планом вибудовувала маршрути. Ну, поки двіжуха не перемістилася на двір і там успішно осіла. В результаті так і не виловила декого з тих, з ким попередньо забивалися обов’язково побачитись, зате зустріла багатьох інших (і суттєво, дуже суттєво розширила коло навколокнижкових знайомств). Аж так це було несподівано, але дуже весело.

Рішення №3 – “дієтичне”: а ще я заздалегідь вирішила, що не купуватиму багато книжок. Принаймні, не купуватиму на самому Арсеналі. І це було правильно. Ідея рознести видавництва за напрямками і більш зручне розташування стендів цього року – це зер ґут. Суботні натовпи, скупчення навколо стендів, де відбувається щось цікаве, і ота епічна черга за автографами Шовковського – це “Та ну, я пішла витрачати гроші на другий поверх!”. Кінець кінцем сталося дивовижне – я купувала книжки за списком, відступила від нього лише в одному випадку (та й те – дуже умовно) і практично не підходила до стендів видавництв, в яких не збиралася щось купувати от прямо зараз. З одного боку, це профдеформація, бо уважно відстежую новинки і наперед знаю, в кого що цікавеньке можна купити. З іншого боку, малих видавців треба було помоніторити, оце вже щонайменш тактична помилка. NB на майбутнє: от з такою метою треба йти не у вихідний, у вихідний це робити боляче. Буде наука на майбутнє. А, і результати.

Результат теоретичний: зрозуміла, що для мене внутрішня суперечка “Арсенал – це про купити книжки” та “Арсенал це про послухати/побачити прикольних людей” уже закінчилася. Арсенал – це про людей та івенти. Книжки – таке, приємний бонус. Але, як подумати, це проблема масштабів битви слона із китом. Цікаво буде спостерігати, яка складова переможе – ринкова чи культуртрегерна.

Результат практичний: всьо, всьо, показую!

Продовжувати читання “#ПісляАрсеналу. Скромні покупки та цікаві відкриття” →

Останні два роки моє лялькове колекціонування перебувало у стані “Пацієнт радше мертвий”: колекція оновлювалася мінімально і переважно за рахунок цікавих ігрових релізів. Я старанно збирала лінійку Фешіоністас з різними типами тіл (таки зібрала ще наприкінці минулого року, показувати?) і призабула про колекційні релізи. З двох причин. Одна – очевидна – курс гривня-долар. Інша – ну от якось не було у 2017-му таких ляльок середньої цінової категорії, що вмерти й не жити. 2018-й в цьому сенсі щедріший, таких барбі буде. Одна з найнайбажаніших зараз до мене їде,  а сьогодні покажу попередню спонтанну покупку. Ніколи не думала, що мені знадобиться лялькова версія Лари Крофт, але я сходила на фільм, придивилася до ляльки, натрапила на неї на Амазоні в момент знижки… І завєртє…

Tomb Raider Barbie – це типова лялька за кіноліцензією: порівняно недорога, належить до найтиражнішого колекційного типу (Black Label), зате – як останнім часом водиться – має портретний молд. Так, цю панянку ліпили з Алісії Вікандер.

Продовжувати читання “Tomb Raider Barbie: панянка з льодорубом” →

Зазвичай “Графічна пауза” була такою спеціальною рубрикою, де можна нав’язливо рекламувати графічні романи і комікси. Але буває, буває, що находить нестримна жага розповісти про “щось інше”, ґрунтуючись на ілюстраціях. Із сюжетними книжками робити таке у більшості випадків трохи ніяково (це не те саме, що зізнаватися в прочитанні книжки через шикарну обкладинку, але щось до того близьке). А з не-сюжетними… Така не-сюжетна книжка мені зустрілася чи не вперше. Але тут так і задумано, що художня довершеність – це головна складова. І це не мистецьке видання в “музейному” сенсі слова. Хоча… wait… І мистецьке, і музейне – просто в трохи незвичному ракурсі.

Тож якщо мене зараз спитати, що за книжка є найкрасивішою на світі, я довго не міркуватиму. “Ботанікум“! “Ботанікум” від Кейти Скотт і Кесі Вілліс – фантастично чудова книжка, гортаючи яку мені хотілося плакати

З двох причин. По-перше, це неймовірно красиво. Ок, припустимо, я – фанатка ботанічної ілюстрації, тобто є людиною упередженою. Але… це ж правда захмарно прекрасно! По-друге, ця книжка викликає бентежно заздрісний розпач. Чому, чому в моєму середньошкільному дитинстві не було такої прекрасної книжки, а була “Біологія для шостого класу” Морозюк? Причому в моєму шостому класі був ще якийсь спрощений радянський підручник, а отой біленький монстр з маком на обкладинці наздогнав уже у восьмому, коли проганяли програму для “районки” з біології. Believe me, прочитати перше видання підручника Морозюк (з усіма респектами до “першого вітчизняного шкільного підручника з ботаніки”) з його переускладеною лексикою та манерою викладу, ніби то для дуже замотивованих студентів, а не для школярів, за два дні – це нефігова психологічна травма. Ні, в “Ботанікумі” теж розповідають про вайї з архегоніями, але роблять це повільно, охайно та старанно повторюючи “людськими словами”. Професорка Кесі Вілліс – завідувачка науково-дослідницького управління в К’ю – свою частину справи зробила круто. Статті тут поділяються на дві частини: перша – дуже загальний вступ до теми, друга – уточнення специфіки, що йдуть “додатком” до ілюстрації. І от складні технічні моменти та більшість специфічних термінів ідуть якраз в тих “додатках”, а їх можна читати, а можна і нє. Можна й взагалі не читати, а картинки роздивлятися, вони ще крутіші. Зараз покажу.

Продовжувати читання “Графічна пауза. Найкрасивіша книжка на світі” →

Останнім часом (а це з півроку, якщо замислитися) у мене з’явилася трохи дивна звичка – я із задоволеним вуркотінням перечитую свій старий пост. І не тому, що маю напади замилування власними текстами – ні, він виявився приємно пророчим. Ідеться про перелік книжкових мрій – і все більше пунктів з нього уже позначені “checked”. А отепер настав час викреслити ще один: до Арсеналу вийшло/виходить кілька книжок, що вписуються в межі завдання “Мені, будь ласочка, чесне урбан-фентезі на українському матеріалі”. Починаємо зі Львова – а звідки ж іще.

Як завше в таких випадках, світ – складніший, ніж може здатися. От і у Львові поміж туристами та звичайними місцевими шастають, живуть і іноді вбивають одне одного чаклуни, відьми й алхіміки. Вони – як завше в таких випадках – поділяються на світлих і темних. Різниця між ними на позір невелика (від звичайних людей вони відрізняються значно більше, ніж між собою), але то поки не почалася Гра. Великі перегони, в яких бере пасіонарна чаклунська молодь (пасіонарність не-молоді у більшості випадків наближається до рівня зів’ялого цукіні). Завдання: позначити Мітки, що рендомно проявляються у місті-арені кров’ю чергової Жертви (2 шт. – по одній від кожної фракції). Приз: сто років головування у Центральноєвропейському Конгломераті. Арена: Львів. Учасники: та всі, кому небайдуже. Варті Тарновецький спочатку було байдуже, але те, що світлі вбили, а не злегка поранили, як годиться, уже першу жертву з боку темних, кардинально змінив настрій дівчини. А, можливо, іще радикальніше його змінив новий загадковий знайомий – чех Златан, який забагато знає і про правила Гри, і про її обмеження, і навіть про те, що Варта стане однією з наступних жертв. Гра почалася. І лишитися осторонь у героїв не вийшло.

Про Львів (тобто про “урбан”): божебоже, я дочекалася! Я дочекалася правдешнього урбан-фентезі по-українськи! Загалом книжки з цього піджанру поділяються на три базові групи: урбан-фентезі, де місто є декорацією, і від його заміни нічого не міняється; урбан-фентезі, чітко прив’язане до локації; урбан-фентезі, де місто є настільки значущим елементом тексту, що дія не могла відбутися деінде. Більшість урбан-фентезійних текстів, що мені трапляються, належать до першої групи. Найяскравіший приклад третьої з того, що одразу згадується, – “Небудь-де” Ніла Ґеймана. А “Варта у Грі” молодої української письменниці Наталії Матолінець – це чесна друга група. Гра могла відбутися у будь-якому центральноєвропейському місті, тож чому б не у Львові. А Львова тут багато і він до приємного не фасадний. Ні, Львів “Варти” – це місто, в якому живуть, працюють, влаштовують дуелі під Цитаделлю, а щоби знайти чергову Мітку пхаються на, простиБогине, Підголоско. Підголоско! /перепрошую, це особисте/. Ну, але непарадною “львівськістю” текст аж пашить. Що ми з ним подружимося, стало остаточно зрозуміло приблизно на цьому моменті:

– Вхід у ванну через балкон, – нагадала Аллі й вказала на пошарпані білі двері.

Продовжувати читання “Play a little game. “Варта у Грі”” →

До Книжкового Арсеналу лишився тиждень, а режим бойової готовності наступати не поспішає. З одного боку, певно, в тому “винен” КомікКон. Було круто і весело, але масовий захід на всі вихідні, – це для мене трішки ой. З іншого – як не дивно, моральну підготовку ускладнює багатство вибору. Єп, ми до цього дожили! Від програми і кількості арсенальних новинок аж в голові паморочиться, і думка: “Це ж треба скласти розклад! Це ж треба остаточно подомовлятися про зустрічі! Це ж треба остаточно остаточний список-мінімум складати!” – уже починає лякати. Але поки до “остаточно остаточного списку” ще далеко, можна продовжити мріяти. А це вже від початку гарячого сезону на третій вішлист книжок назбиралося.

Обов’язковим першим пунктом тут іде книжка, яка мала з’явитися ще у першому переліку “під Арсенал”, а не з’явилаося лише тому, що на мене якесь незбагненне затьмарення найшло. Маст-рид з категорії “Спробувати зрозуміти, що сталося на Балканах у 1990-х”. Нарешті Славенка Дракуліч виходить українською (подякуємо Коморі. І ще вона приїде на Арсенал.

У сфері “Таке, щоб доросле і нонфікшен” ще страшенно порадував КСД. От просто новою любов’ю полюбила “Українських жінок у горнилі модернізації” – це чудова збірка, але я недооцінювала її промоційний ефект. Енівей, стаття Марти Гавришко було там з найцікавіших, а тепер у дослідниці виходить “сольник”. Видавничий опис нагадує про “У війни не жіноче обличчя“, але усна історія Другої світової голосами жінок? Тут уже позиціонування – штука двадцять п’ята! (Уже маю книжку.)

І ще у нонфікшенову скарбничку – чергова книжка про книжки. Тут я першим ділом кинулася на ілюстрації Крістіни Золотарьової, ну але проект в цілому обіцяє бути дуже цікавим. Треба ще якось з внутрішньою жабою домовитися – книжки від ArtHuss для мене дорогуваті, а у двобої “Гарно видане нехудожнє” vs “Кілька фікшен-новинок” переможець зазвичай один і той самий.

Продовжувати читання “Фіналізуюся. Останній вішлист до Арсеналу і обітниця книжкової тверезості” →

Університетський роман по-українському в одній цитаті звучатиме приблизно так:

“Аліса цмулить чай, гортає конспект і думає про те, що після Селінджера з філологами на Home reading можна буде взяти “Політ над зозулиним гніздом“, а нового сезону “Шерлока” чекати вже менше року. Бузок пахне ніжно й солодко, й кафедра, з її плітками, інтригами, нескінченними пиятиками з приводу й без і завідувачкою, яка впродовж останнього часу займається лише тим, що перетворює Алісине життя на пекло, здається далекою і зовсім неважливою”.

Willkommen, пардон, Welcome до “Факультету” Дарини Березіної – книжки, що забрала прозовий “Смолоскип” у 2017 році і успішно обживається в ніші отого самого університетського роману, де у нас, скажемо прямо, не затісно.

З “однією цитатою” я майже не перебільшила. “Факультет” – це двісті з хвостичком сторінок розповіді про те, як талановиту молоду викладачку англійської категорично відторгає кафедральне середовище. Двісті з хвостичком сторінок епічного батлу: чай vs бухло, “Шерлок” та Селінджер vs застарілі методи й неадекватні контрольні, завоювання симпатій студентів vs регулярні подарунки завкафедри, світле майбутнє столичної аспірантури vs імітація наукового процесу в провінційному університеті, гачечки прохіпстерської симпатії vs подразники з арсеналу “Рагулів”. Саме так, “Факультет” – це нечастий птах університетської сатири. І, ні, з “романом” трохи погарячкували.

Як текст про страшні університетські будні “Факультет” направду крутий, бо від змальованого в книжці волосся на голові спочатку ворушиться, потім стає дибки, смикається в усі боки без допомоги електрики, аж зрештою делікатно стукає в череп і питає: “Слухай, може, ми пішли?”. Я б на його місці теж пішла, бо які волосячі нерви витримають таке концентроване жахіття. Кхм-кхм /відкашлялася і включила найкращий _рекламний голос_/ Пані та панове, тільки сьогодні і тільки у нас за однією ціною ви отримаєте хабарництво в асортименті, рагульство, жлобство, послідовний плагіат, непослідовний плагіат, інституціалізований плагіат, пародію на наукову діяльність, здирництво, шахрайство, адюльтер, примушення до сексу, нехтування принципами, падіння всіх наративів… /захлинулася, трохи помовчала, віддихалася/ Коротше кажучи, все, що тільки можете собі уявити з найгіршого про університетське життя, – те й отримаєте. З таким ефемерним критерієм як почуття міри сюди краще не заходити, бо сатира тут бароково багата, розцяцькована, позолочена – така, щоб уже всі помітили і могли скласти тест на розуміння тексту.

Продовжувати читання “Зразковий серпентарій на 10 персон. “Факультет”” →

Читацькі боги почули мої молитви і нарешті послали мені графічний роман/комікс, про який хочеться розповісти – і рубрика “Графічна пауза” повертається вперше цього року. А чому лише зараз? Бо мораторій був, а це текст все ж таки американський.

Дуже цікаво, що The Best We Could Do – графічні мемуари американської художниці в’єтнамського походження Thi Bui – трапилася мені на читацькому шляху якраз тоді, коли українською з’явилася інша книжка, традиційніша за формою, на плюс-мінус схожому матеріалі – про життя іммігрантів-біженців з В’єтнаму. До Ru руки ще не дотягнулися, то розкажу поки про варіант “в картинках”.

“Найкраще, що ми могли зробити” – це дуже болючий текст про пошук себе у світі непевного коріння. Thi Bui починає розповідати про себе з того моменту, як в неї народжується син (народжується от просто на перших сторінках – привіт “Сазі“) і ця подія змушує її подивитися наново на те, що її дитина успадковує. Спадок непростий і щільно “запакований”. Верхній шар – складні стосунки героїні-оповідачки з батьками та відголоски ненайприємнішого досвіду дитини з родини мігрантів.

Другий шар – набуті страхи, нав’язані комплекси і непорозуміння багаторічної витримки.

Третій шар – непідйомний тягар того, що визначило долю молодої жінки, бо раз у раз трощило життя її батьків. Тягар історії ХХ століття. Те, що змусило родину Bui покинути батьківщину.

Продовжувати читання “Графічна пауза. Привиди В’єтнаму” →

Ось і настало 1 травня, а це не лише гарна погода та несподівана спека, квітучі каштани і “миртрудмай”, а ще й завершення #Vaenn’sМораторій. Чотири місяці я не читала книжок, написаних американськими авторами, і з’ясувалося, що:

• життя на Марсі існує, тобто читати є що;
• а от книжкові закупи організовувати складніше, значна частина перекладених цікавих новинок у нас таки американки за походженням;
• вижити, не читаючи американські книжки можна з легкістю;
• але коли йдеться про звичну жанрову літературу (у першу чергу це стосується фентезі) – то ситуацію рятують інші англомовні країни. І не лише очевидна Велика Британія, Канада та Австралія – теж сила (і я даремно раніше не копирсалася в австралійській фантастиці, там купа цікавезного);
• читання англійською допомагає розширювати горизонти;
• а Британія радо переймає роль гегемона і головної країни походження книжок.

Фух. Це було круто, цікаво і по-своєму дуже весело. Але під кінець трохи втомило, і десь із середини квітня я вже затято складала списки “А що б такого американського почитати в першу чергу”. Не тому, що в якихось книжкових нішах у мене стався критичний дефіцит. Це список з конкретних назв і конкретних імен (в тому числі улюблених письменниць і письменників). От в чому сучасна американська література перемагає, так це в тому, що там є практично все – на будь-який смак, будь-який сюжет і сетинг. Ну, і популярні “екзотичні” романи в багатьох випадках часто пишуть нащадки іммігрантів до США. Тож маю погане передчуття, що наступні пару місяців я буду так надолужувати “втрачене”, що кожна не-американська книжка стане несподіванкою. Насправді, ні, у мене тут кілька проектів недочитані, але доля жарту в цьому жарті…

Квітень мораторію у цифрах:

• 3859 сторінок (та що ж таке! третій місяць мотиляюся під планкою у чотири тисячі, і все ніяк!);
• 13 книжок (малувато, але в малочитанні останніх днів винна не я, винен “Скайрім“);
• 3 книжки англійською (так, дві з них – графічні романи, причому один – перекладений з французької, буває);
• 5 книжок британських авторів (і це я просто дві залізно заплановані не встигла прочитати);
• знову 2 книжки нонфікшену (однозначно я собою цьогоріч пишаюся);
• відкрила для себе чотирьох нових авторів, але це якщо брати сольні книжки, бо серед прочитаного ще є мега-антологія;
• майже всі книжки (одинадцять, якщо конкретніше) було написано в ХХІ столітті (фух, я повернулася до звичного режиму);
• челенджи тимчасово тупцяли на місці, але в мене наполеонівські плани на підтягування “міфопоетичних” хвостів. Перший сеанс підтягування з’їхав на травень, але він обов’язково відбудеться.

Читалося протягом місяця таке:

Продовжувати читання “#Vaenn’sМораторій. Квітень “на валізах”” →

Попередній проект – ділитися пачечками цікавих трейлерів екранізацій кожні три місяці – чомусь спрацював не дуже добре. Власне… трейлерів не назбиралося. “Але ідея ж була непогана”, – переконувала я себе і вирішила час від часу все одне ділитися дражнилками до майбутніх фільмів. У компанії чекати веселіше!

У сьогоднішній добірці – трохи фільмів та трохи мінісеріалів. Є такий, що його вже можна подивитися, є кілька гарячих літніх новинок і є екранізація, на яку я чекаю вже кілька років. З неї і почнемо.

Мені трохи важко уявити собі екранізацію епістолярного роману, де суттєву частину шарму складала різна стилістика листів та невідповідність “листяних” очікуванням реальності, але… “Гернсійський клуб любителів книжок та пирогів з картопляного лушпиння” знімали симпатичні люди, а знялися у фільмі люди ще симпатичніші. Подивимося, як воно буде. А, і коротко: це книжка про ретроспективний погляд на німецьку окупацію островів Ла-Маншу під час Другої світової війни – історичний факт, що його навіть не всі британці завжди беруть до уваги.

Продовжувати читання “Вісник екранізацій. Новий вішлист у трейлерах” →

Здається, 23 квітня – це чудовий день для складання книжкових вішлистів. По-перше, Міжнародний день книжки. По-друге – лишився плюс-мінус місяць до Арсеналу, і частину найцікавіших новинок видавці уже показали. Включно з кількома книжками, які я чекаю, як той соловейко – літа. Або ще дужче.

Найголовніша і найочікуваніша книжка – це таки “Життя за Життям“. Так, я уже читала цей роман Кейт Аткінсон (власне, майже рівно два роки тому і читала), але про нескінченні житті Урсули Тодд не гріх і у версії Нашого Формату перечитати (отримала й перечитала).

Продовжувати читання “Вішлист до Міжнародного дня книжки: Довгоочікуване та несподіване” →

Протягом останніх років художні книжки про Другу світову війну та її наслідки складали настільки помітну частину повсякденного читання, що я їх почала боятися. Саме тому, схоже, відкладала читання купленого ще на минулорічному Арсеналі роману Ісабель Альєнде. Чилійська письменниця знає толк у драмах, від яких дихання забиває, – це я вже давно дізналася. І оце б, може, ще довго не насмілювалася, аж доки подруга мимохідь не сказала: “Та воно доволі легке. Геть не таке, як “Оповідки Еви Луни“. Гм, неочікувано, але треба розібратися.

Прочитала, розібралася трохи, здивувалася. І таки так – “Японський коханець” виявився значно менш важким читанням, ніж я від нього чекала. І то при граничній драматичності описуваних подій. Але, по-перше, ця драматичність в стилістиці роману часто має вагомий префікс “мело-” (про що, власне, подруга і попередила). А, по-друге, усі ці “мело” і “драми” мають трохи незвичне фокусування – ніби неясний відбиток у припорошеному дзеркалі. Припорошеному часом, вибриками пам’яті, зрештою – волею тих, хто має згадувати про щось у бажаний спосіб.

Неприкаяна мігрантка з Молдови Ірина перебивається в Каліфорнії на прекарних роботах (по кав’ярнях, миття песиків на замовлення – такого плану) та зачитується фантастичними романами. Але зрештою дівчині щастить знайти постійне місце – асистенткою у санаторному комплексі для проживання літніх людей. Згодом одна з найбагатших клієнток виділяє Ірину і пропонує їй додаткову роботу персональної секретарки-помічниці. Бо Альмі трохи нудно, бо Ірина їй симпатична, бо онук Альми (якому Ірина значно більш, ніж симпатична) хоче написати роман за мотивами родинної історії, і хтось має допомогти працювати із сімейними архівами. Отак Ірина занурюється в драматичну історію ХХ століття в особі однієї єврейської дівчинки, яку оминув Голокост, але трагедій на її долю все одне життя зважило добряче

Продовжувати читання “Неясне дзеркало. “Японський коханець”” →

Якщо замислитися, то читання бестселерів – це дуже захоплива лотерея. Хорошою чи поганою є книжка, яку купили сотні тисяч читачів – то питання середнього ступеню суттєвості. Найцікавіше у загальноприйнятих книжкових хітах – це корпус очікувань, і справджених, і не дуже. Тобто те, що від цієї популярної книжки читачі зазвичай отримують. Або не отримують – це теж варіант.

З черговим бестселером у мене вийшло прикольно. “Мила, добра, життєствердна, весела книжка”. Нууу… Таке. “Драматична та гуманістична”. Уже трохи цікавіше. “Про сучасну молоду шотландку”. О! “Про сучасну молоду шотландку з проблемами, що вона їх рішуче вирішує”. Так-так-так. “Відгуки гарні”. Окей. “Вийде українською!”. Все, переконали, продано!

І продали заздалегідь. Я чекала “З Елеанор Оліфант усе гаразд“, відтягувала замовлення в КСД, підхопилася читати майже одразу, як отримала, читала в маршрутці, за їжею, під ковдрою… Але чи треба казати, що якоїсь миті спіймала себе на тому, що дивлюся в одну крапку (в кінці речення) і тихенько, але затято матюкаюся. Просто щоби не ридати. Не допомогло. На наступній сторінці мила, добра, життєствердна і весела книжка розірвала мене на сто тисяч зажурених бурозубок. І такого ефекту я вже не чекала.

Ні-ні-ні, анотації не брехали. Книжка шотландки Ґейл Ханімен направду оповідає про життя-буття молодої жінки, що вкладається в межі трикутника “Робота-телевізор-горілка”. І одного дня Елеанор дійсно підхоплюється змінювати… ну, спочатку не спосіб життя, а себе, аби досягти омріяної мети – неквапливого завоювання уваги призового мужика – радше гарного, аніж талановитого місцевого музиканта. Щоби складовим стандартного чик-літу не було самотньо, в книжці ще є трішечки дрібних офісних чвар, трішки гламуру, несподівані зустрічі, що змінюють життя, і не менш несподівана дружба, яка певною мірою це життя рятує. А от що рятує “Елеанор Оліфант” від шаблонності стандартної романтичної комедії, то це фігура головної героїні. А з Елеанор тут все дуже непросто.

Продовжувати читання “Життя – це біль та інші відкриття. “З Елеанор Оліфант усе гаразд”” →