Сезон “Кінець минулого року та початок оцього” у мене вийшов аж на диво малокнижковим. Майже не купую, майже не дарують – сумно, але корисно, бо старі запаси зменшуватися чомусь не схильні. Але від попереднього списку бажань минули майже два місяці, за цей час трохи назбиралося цікавих новинок та анонсів, а ще в мене почали питати: “А чого в тебе ще нема?”. Ну от… чогось такого, наприклад.

Наприклад, у мене немає улюбленого роману Марґарет Етвуд українською. А він уже є, дякувати КСД.

І жодного роману Алі Сміт нема (а один з них скоро з’явиться – дякувати Фабулі – і в мене він вже є).

І отакої Вірджинії Вулф нема (а тут вже подякуємо Знанню). Подякувала і купила.

І ще, і ще…

Продовжувати читання “Останні зимові забаганки. Вішлист до дня народження” →

Коли я писала про новорічний перегляд “Мініатюристки“, то згадувала про іншу мінісеріальну екранізацію – роману, класичніше нема куди. Жодних сюрпризів, мова йшла про оцих от дівчаток.

Новина про те. що BBC зібралася екранізувати “Маленьких жінок” на хвилинку здивувала. Не те, щоби я вважала, що бібісяки мають знімати лише за британською класикою (кому сподобалися “Війна і мир“? Ксені сподобалися “Війна і мир“!), але це була несподіванка. ступінь приємності якої ще треба було оцінити.

Найперше моє знайомство з романом Олкотт сталося, здається, у новому 1993 році. Мені тоді подарували альманах, де містилася перша глава. І всьо. Роками я марно шукала ту книжку, і все ніяк. Уже у студентські роки подивилася екранізацію 1994 року (ту, що з Вайноною Райдер), а за кілька років прочитала-таки оригінал. Вийшло не дуже: самі “Маленькі жінки” сподобалися і то інтенсивно, але в моєму томику від Вордсвортів були ще й “Хороші дружини“. Досі не можу пробачити письменниці того, що вона зробила із Джо та Емі (з Бет хоча б… ееее… логічно вийшло)! Тому дивитися нову екранізацію було страшкувато, але ВВС – це бренд, картинка радувала плюс американська класика з британським акцентом – це ж так мило, правда?

З акцентом я лажанулася: молода частина касту – американці, і майже всю першу серію з трьох я нестерпно страждала. Там, правда, ще були приводи, але про них трохи згодом.

Продовжувати читання “Вісник екранізацій. Little Women від BBC” →

Моя любов до ретелінгів казок – штука константна, беззаперечна і навіть трохи обсесивна. Так, це про перетин двох ефектів – серіального та потреби в comfort reading – що їх неспокійний розум присмачує дрібкою жаги нового. Мені, будь ласочка, знайоме, але подане під таким соусом, якого я ще не куштувала. Можна ж таке влаштувати, правда? Цілком. Але іноді і між двадцятою та двадцять першою версією “Красуні та Чудовиська” кортить познайомитися з якоюсь екзотикою. Бо є й такі казки, з якими я в ретелінгах уперше зустрілася (як не дивно, серед тих “Дванадцять принцес, що танцюють” – імовірні дитячі прочитання начисто стерлися з пам’яті). А ще є третя опція: знати матеріал, та побоюватися варіацій на тему. До цієї категорії належать казкові сюжети з тригерними мотивами, а ще – деякі з дитинства знайомі сюжети, сама ідея переповісти які викликає певні побоювання. Не з точки зору, можна чи ні, а радше – а точно варто? І буває таке, що оце “а чи варто” уповні збігається з пунктом “тригерні мотиви”, і в читацького досвіду починається дискотека.

Всю ночь во сне я что-то знал такое вот лихое
Что никак не вспомнить ни мене ни тебе

У місті Петербурзі, у старому будинку на вулиці Гороховій, живе маленька Мар’я. Що кілька років за її старшими сестрами прилітають наречені. Ні, вони не пілоти, вони – птахи, що здатні вдаритися озємь та перетворитися на гарних молодиків. А що один молодик в офіцерському однострої, а інший, скажімо, в комісарській шкірянці – так то часи такі, непевні. Минають роки, минають назви міста та вулиці, минають влади, змінюється життя. У школі Машеньку цькують за любов до ретроградських казок, в домі разом з їхньою родиною тепер мешкає ще одинадцять,  керує ним натуральний домком (комітет домовиків, якщо що), а тут ще Лихо Однооке заселяється і намагається влаштувати дівчинці курс молодого бійця за допомогою дивної книги, що оповідає про довічну боротьбу між Царем Життя та Царем Смерті – Кощієм та Вієм. Курс Мар’ї швидко став у пригоді, адже коли настав її час, за дівчиною прилетів не “звичайний” птах, а сам Кощій, який потребував чергової живої нареченої.

Продовжувати читання “Нечиста сила та одвічна війна. Deathless” →

Минув перший місяць авантюрної заборони самій собі читати американські книжки. Політ нормальний, за настроєм – так взагалі блискучий. За результатами… З результатами гірше. Я не зірвалася, ні-ні! Навіть ще всерйоз не думала (ми ж не будемо вважати за зрив прочитані перед презентацією у книгарні Є перші кілька сторінок з третього тому Авеярд, правда?). Справа в тому, що організаційно-читацькі проблеми вилізли рівно там, де їх уже чекали.

Протягом “мораторного” січня я прочитала нетипово мало – 11 книжок (причому одинадцяту просто вчора за вечір, бо 10 було якось геть невдобно). З одного боку, я й збиралася читати менше, але це вже якось занадто, особливо, як врахувати, що півмісяці пішло на відпустку. Пояснення насправді просте – тиждень читала книжку англійською і нічого паралельно з нею. Подивимося, як воно буде у лютому. Простим місяць бути немає, запас comfort reading українською майже вичерпано, книжкам для першочергового читання тісно на своїй тимчасовій поличці, а з наближенням дня народження варто звільнити трохи місця. Ну, але це думання на перспективу. Повернемося до січневих баранців.

Січень мораторію у цифрах:

• 3176 сторінок;
• 11 книжок;
• 3 книжки англійською;
• 7 книжок британських авторів;
• 2 книжки нонфікшену (це багато);
• 2 книжки нових для мене авторів (це дуже мало)
• 6 книжок були написані в ХХІ столітті (якраз нормально)
• 1 книжка пасує до “Вікторіанського бінго” і ще 1 – входить до списку Bookriot (могло би бути краще, але і так норм).

А читалося мені таке:

Продовжувати читання “#Vaenn’sМораторій. Ну дуже британський січень” →

Мало що в українській навколокнижковій сфері викликає у мене настільки ж рясні сльози вдячності, як сам факт існування грантової програми “Сковорода”. Більшість дорогих моєму серцю перекладів з французької в домашній бібліотеці – це якраз книжки з категорії підтриманих посольством. Серед них є й класика, й несподіваний артхауз від літератури, і цілком собі бестселери – просто на європейський лад. Чи не найвідоміший (принаймні, за межами Франції) роман Маеліс де Керанґаль з останньої категорії. Кілька премій, стосик перекладів, навіть екранізація є. А ще є дуже дражливі тематика і проблематика.

Лютневий ранок, 5:50. Троє юнаків-серферів збираються на крутий сейшн – таких хвиль вони останнім часом не бачили! Трохи пізніше – вантажівочка потрапляє в автокатастрофу. Трохи пізніше – у хірурга вистигає кава. Трохи пізніше – медсестра реанімаційного відділення приходить на роботу із засосом на шиї. Трохи пізніше – двоє з трійці відбулися переломами, у Сімона Лембра діагностують смерть мозку. Трохи пізніше – місцевий координатор з трансплантації починає співати дуетом зі своїм дорогоцінним щигликом, але вихідний йому зіпсували. Трохи пізніше – батькам Сімона треба вирішити, чи готові вони віддати серце своєї дитини. Ні, довго вирішувати не можна. Рахунок на години, о 5:48 наступного ранку цей роман уже скінчиться.

Це було… дивно. Французька письменниця залізною рукою хапає сюжет-слізовитискалку, полуфабрикат для сімейної драми не найкращого штибу, але робить з нього щось дуже перекручене і по-своєму красиве.

Продовжувати читання “Справи сердечні. “Ладнати живих”” →

На мій преглибокий жаль, оптимістичний план: докопатися до найдавніших дудлових шарів – минулого року довелося відмовитися – із суто технічних причин. Тому багато місяців я себе втішала думкою: “Може, там і не було нічого надзвичайно цікавого?” – і накопичувала письменницькі дудли за 2017 рік. Настав час ними поділитися, бо уже цікавезне у 2018-му почало з’являтися.

(У зворотньому хронологічному порядку) 2017 року дудли вітали з річницями таких письменниць:

• Грація Деледда – одна з найвідоміших італійських письменниць і нобелівська лауреатка. Її навіть видавали українською, і я страшенно шкодую, що завтикала купити книжку – тепер її складніше знайти.

• Беґума Рокея вважається однією з перших феміністичних мислительок-мусульманок, а також вона відома індійська поетка, казкарка. есеїстка – і авторка кількох феміністичних утопій.

• Ракель де Кейрош – бразильська письменниця, перекладачка та журналістка, перша жінка, яка увійшла до складу Бразильської академії літератури.

• Сестра Хуана Інес де ла Крус – поетеса, абсолютна зірка мексиканської барокової літератури, з творчістю якої широко коло українських читачів познайомили порівняно нещодавно, зате системно і вичерпно (так, це я про чотиритомник від Видавництва Анетти Антоненко).

Продовжувати читання “Дудли-2017. Жінки-письменниці та їхні твори” →

Холодними зимовими вечорами буває приємно почитати про чужі літні відпустки. У нас тут за вікном отетоотвсьо, а у людей сонце, море, коктейлі та (кому як пощастило) пальми. А ще про чужі літні відпустки можна читати трилери – тоді не так засмучує, що у людей сонце й пальми, а у нас – отетоотвсьо.

Успішна кінодокументалістка Кетрін Рейвенскрофт отримує престижну премію та впорядковує переїзд до нової квартири. Трохи сумно, що син вже виріс і житиме тепер окремо, але життя, можна сказати вдалося. Жінка має зразкову кар’єру, чудового чоловіка, купу планів на майбутнє і, може. трохи невдалі стосунки з єдиною дитиною. Але все це щасливе життя одного весняного вечора розіб’є вечірнє читання. Кетрін потрапляє в руки книжка, що її в домі ніхто не купував – роман про роман. Пляжний роман трохи старшої жінки та привабливого юнака. У жінці Кетрін із жахом впізнає себе 20 років тому. У романі – відображення давніх подій, про які не може знати ніхто, крім самої Кетрін. Принаймні, із живих людей – так точно. І важко сказати, що бентежить жінку більше: те, що “Це було не так!”, чи те, що героїню роману у фіналі вбивають.

“Дисклеймер” Рене Найт – це доволі типовий сучасний трилер “Як ото прийнято робити”. Направду моторошна зав’язка, герої з непростим життєвим багажем, кілька сюжетних та хронологічних ліній, необхідний запас ненадійних чи відверто недобросовісних оповідачів, обов’язковий ліміт неочікуваних поворотів – все тут на місці. Навіть не просто на місці – все це скидається на обов’язкову програму, без гарних оцінок за яку книжку не візьмуть до гільдії Поважних Британських Трилерів. Тому перші два акти “Дисклеймера” (він має доволі виразну триактну структуру): умовно кажучи, “Формування таємниці” та “Пояснення природи таємниці” – читати трохи дивно. Дві третини тексту книжечку просто хочеться плескати по плечику і підбадьорливо шепотіти: “Молодець, все правильно робиш, все, як годиться /приховуючи знуджене зітхання/ Отак ниньки і прийнято!”.

У якийсь момент я вже була готова поставити на цій історії хрест “Непогано для дебюту, але надто нудно для трилеру”, як нарешті стався “Той самий Поворот”. З одного боку, сюжетний, але більшою мірою – суто психологічний. Не знаю, чи було Рене Найт цікаво писати оцю розтягнуту на дві третини тексту зав’язку, але справжній драйв в тексті проявився уже тоді, коли він відкатав обов’язкову програму із задавнених таємниць і понісся рейками: “Так, shit happened, але що будемо робити далі?”.

Продовжувати читання “Криве дзеркало. “Дисклеймер”” →

Під сезон святкових прем’єр любе моєму серцю BBC порадувало з розмахом – одразу двома екранізаціями-подарунками (власне, британці їх розпаковували акурат у Boxing Day, ми от трохи пізніше подивилися). Дві серії та три серії, модний бестселер та абсолютна класика, похмура драма з містичним компонентом та один з найвідоміших романів виховання у дівочій версії.

Перший “мінік” – це довгоочікувана (окай, мною) двосерійна екранізація “Мініатюристки” Джессі Бертон (про книжку писала два роки тому).

Юна Нелла – старша сестра в родині, яка втратила батька-годувальника – за наполегливого материного благословення виходить заміж за одного з найбагатших купців Амстердама. Наречений цілком нівроку – привабливий, яскравий, веселий, не такий вже й старий і – так, дуже-дуже успішний негоціант. Але уявити себе господинею багатого дому Нелла не встигла: сестра Йоганеса Марін не поспішає віддавати ключі, слуги підкорюються давній хазяйці, і Йоганес, якого господарка мало цікавить, теж дослухається до сестри. А Неллі дарують наймоднішу тогочасну забавку: сервант-будиночок на дев’ять кімнат – лялькове королівство, де може царювати молода дружина. Та і там не все просто: з майстерні мініатюриста починають надходити дрібнички, що їх Нелла не замовляла, а життя в ляльковому будиночку чомусь блудить дивними манівцями, провіщаючи мешканцям його більшої копії незбагненні драми.

Як мені і здавалося, екранізація цьому роману чудово пасує – він має суто драматургічні недоліки, і в сценарії більшості з них позбулися: трохи спрямили та пришвидшили дію (ні, екшеновою екранізацію і близько не назвеш, але тут плин подій не аж такий повільний), трохи попрацювали з акцентами, зокрема тими, що стосуються лінії з подарунками від таємничої мініатюристки, трохи поклацали ножицями – оце вже не завжди в плюс (підкоротили одні лінії, щоби лишити простір для дихання іншим, а мені одна з тих інших подобалася!), але зрозуміло, чому саме так.

Продовжувати читання “Вісник екранізацій. The Miniaturist” →

Майже сімейні стосунки з циклом про Мару Барров Вікторії Авеярд проявляються по-різному. Наприклад, я не мовчала про “Скляний меч“, я писала відгук для блогу Нашого формату. Довелося трішки притримати коней, добираючи лексику (ні, я розуміла, що використовую багато неочевидних варваризмів, але щоб настільки! ет, вважатимемо це шармом цього бложеку), але ось, що вийшло. Спойлер: сподобалося більше, за “Багряну королеву“.

Коли йдеться про вже солідні за обсягом книжкові цикли (трилогії, тетралогії, і далі — здрастуй, нескінченність), часто згадують про «прокляття другої книжки». Безпосередні продовження вдалих перших томів часто (ніде правди діти) бувають слабшими за своїх “старших”. Із “Багряною королевою” Вікторії Авеярд у цьому питанні вийшло цікаво. Порівняно з першою частиною “Скляний меч” дійсно дещо втратив у динаміці, розгубив з об’єктивних причин частину багатообіцяльних героїв, суттєво змінив фокус і навіть трішечки — проблематику. І сказати б тут: “Типова друга книжка!” — але разом із деякими чеснотами “Скляний меч” пустив за вітром і багато… як би це чемно сказати?.. факторів, що зумовили моє, доволі складне ставлення до “Багряної королеви“.

Якщо не занурюватися в “У попередній серії було”, а нагадати пунктиром, то вийде приблизно таке: у “Багряній королеві” американська письменниця розповіла про постапокаліптичний світ нескінченної війни, керують яким срібнокрові аристократи — носії суперсил. Багрянокровий простолюд має їм коритися (а куди тут подінешся), але серед них знаходиться дівчина з дивовижним обдаруванням. Мара Барров — багряна, та сила її більша, аніж у багатьох срібних. Правляча династія Норти схильна видавати юнку за загублену спадкоємицю срібного роду, а багряне підпілля сподівається на її допомогу в перевороті. У фіналі “Багряної королеви” (перепрошую за спойлер, без нього ніяк) з переворотом вийшло дуже невдобно. За сюжетом “Скляного меча” Марі та її команді треба втікати, ховатися та шукати інших новокровок — багряних зі “срібною” генетичною мутацією.

Суто жанрово, якщо зазирнути до скарбнички з кіношною чи ігровою термінологією, другий роман із циклу — це роуд-муві із сильною квестовою компонентою. Ну, або групова RPG — так теж можна потрактувати. Локація — завдання — локація — завдання — локація — складніше завдання — локація — бос рівня — отаке от усе, і якоїсь миті пальці знічев’я тягнуться до сторінки — виділити героїв “рамочкою” і трохи підкоригувати їхній маршрут, ну видно ж, що там пастка буде!

Замість теоретично-революційного пафосу першої частини з’явилися суворі виробничі будні, і, як на мій смак, це пішло циклові на користь. Манірні й не конче правдоподібні палацові інтриги змінила натуральна партизанка. Переховування, поля, ліси, потенційно радіоактивні руїни… Так, “Скляний меч” почасти вже надто нагадує “Голодні ігри”, але краще вже так, аніж Школа Для Обраних, на яку перетворилася чи не половина сюжету “Багряної королеви“. Тим більше, це допомагає показати те,на чому в попередній частині зосередили мало уваги. Світ. Той самий світ, що нібито страждає під тяжким ярмом срібної влади.

Продовжувати читання “В серцях у нас клекоче гнів. “Скляний меч”” →

Нарешті, нарешті я дісталася до останнього звітного допису! Сьогодні розкажу про найяскравіші книжки, що я їх читала у 2017 році. Увага: найяскравіші, найцікавіші, головні – не дорівнює “найкращі”. Але такі, що хоч на дрібочку та все ж змінили моє уявлення про себе, про світ навколо, про літературу врешті-решт.

ГудРідз-статистика каже, що минулий рік був урожайним – багато “чотиризірочок”, доста “п’ятизірочок”, жодної одинички – є чому радіти. Але якщо взятися розшифровувати мовчазні показники, вийде приблизно отак.

Найжаданіша книжка: беззаперечно “Руїни бога” Кейт Аткінсон – книжка, яку я абсолютно випадково не прочитала російською майже одразу після “Життя за життям“. Дуже хотілася вірити, що “Руїни” рано чи пізно з’являться українською. Але ще рік тому важко було повірити, що це буде радше рано, і що книжку перекладатиме Ярослава Стріха, яка мені давно здавалася ідеальною перекладачкою якраз для Аткінсон. Зірки станцювали правильно, а я ще від того остаточно не оговталася. Ура! (пост про книжку).

Наочікуваніша книжка (так, це різні категорії): “Земля Загублених” Катерини Калитко, бо на нову її прозову книжку я свідомо й вперто чекала 10 років. “Ну не може ж такого бути, що нічого не буде?” – в отакому режимі минали року. Дочекалася. Здається, я ще не читала в сучасній українській літературі настільки _моєї_ збірки оповідань. І трохи засумувала через те, що от якраз як збірка “Земля” для мене зібралася не ідеально.

Найстрашніша книжка: якщо вже заговорили про Катерину Калитко, то до цього пункту вона теж доклалася. У цій номінації впевнено перемагає “Сараєво для початківців” Озрена Кебо. Стриманий літопис того, як звичне життя розбивається вщент, а незвичне, попри всі сподівання, якось собі триває, триває і триває, – одразу хапає за горло і не відпускає навіть за кілька місяців по прочитанню.

Найболючіша книжка: серед можливих варіантів (включно із суперважковичкою “Оповіддю служниці“) у мене на перше місце вийшло “Несказане” Селесте Інґ. Надто вже багато всякого важливого впаковано у цей роман про невдалу емансипацію, несправджені мрії і невисловлену любов (пост про книжку).

Найцікавіша сімейна сага: трохи неочікувано для мене – але “Співдружність” Енн Патчетт. Дві переплетені родини, кілька переплетених десятиліть – і добре розказана історія про те, як кілька миттєвостей назавжди змінюють життя багатьох людей (пост про книжку).

Найголосніша книжка: “Українські жінки в горнилі модернізації” – наукпоп, що нарешті голосно і для широкої аудиторії – це найважливіше – розповідає про забуті чи так і не згадані сторінки жіночої історії другої половини ХІХ-ХХ століття. Це трохи нерівномірна і не настільки науково-популярна, як би хотілося, але дуже й дуже важлива збірка (пост про книжку).

Найтихіша книжка: проста книжка-картинка для старшого садочкового віку розтопила в своєму серці котрусь зі скалок дзеркала снігової королеви. “Де Ойра?” Тані Стус – маленька книжечка про інтровертність і потребу у “самособоюнаповенні” – дозволяє сподіватися, що нинішнім малим інтровертам буде житися хоч трішки легше (ніж оце мені колись). (Пост про книжку)

До речі! Найкорисніший нонфікшен: так, це надто передбачувано і взагалі – поп-психологія, але – “Сила інтровертів” Сьюзен Кейн. Принципово нового я з неї небагато вичитала, але ця книжка концептуально струнка і дуже зручна. Зручна для того, щоби вчасно нагадувати собі, де можна видихнути й не старатися поза всякі сили. Це свого роду книжка-дозвіл, книжка “Так, так можна було!”. А ще зручна для того, щоби тицяти знайомим екстравертам зі словами: “От давай спочатку прочитаєш, а потім нам буде про що доооовго поговорити!” (пост про книжку).

Розвиваючи тему книжок про самотніх дітей та їхні проблеми – Найгарніша книжка: “Джейн, лисиця і я” Фанні Брітт та Ізабель Арсено. Я страшенно рада тому, що українською видали дитячий графічний роман. А ще й такий – ліричний, складний, з інтертекстуальністю і проговоренням серйозних підліткових проблем (пост про книжку).

Далі ще трохи про інтертекстуальність – Найказковіші книжки: серед оберемку ретелінгів та кількох натуральних казок на перше місце упевнено виходить дилогія “Казки сироти” Кетрін Валенте. Дуже складне плетиво з різних казкових та міфологічних мотивів створює яскравий й неповторний (а ще дуже складний) світ з його дивною логікою та значущою магією. На отакому макрорівні у Валенте виходить все класно. З мікрорівнем конкретної нефрагментованої історії – важке, але про своє розчарування у Deathless я ще якось розкажу (пост про дилогію).

Найшекспірівська книжка (а ще – найліричніша постапокаліптика): “Станція одинадцять” Емілі Сент-Джон Мандел – сумовита оповідь про ет, як світ загинув в пандемії грипу, але потяг до прекрасного вмерти не зміг. Минули роки, залишки людства борсаються собі потроху, а Великі Озера об’їжджає мандрівна трупа, що грає Шекспіра на руїнах колишнього світу (пост про книжку).

Найяскравіша (буквально) книжка: минулого року я багато (ну, як на мене) перечитувала. Іноді спокійно, іноді – побоюючись: а раптом не піде? Один з тих випадків, коли пішло аж краще, ніж колись – “Дівчина з перлової сережкою” Трейсі Шевальє. Першого разу я читала її як роман про XVII століття та його правила. Оце удруге – як роман про талант та його різні прояви.

Якщо ми вже про перечитування, то тут є ще два пункти – Найлютіша книжка (тобто така, яка злить мене найбільше): нарешті я дісталася до вже згаданої “Оповіді служниці“. Ні, притча Марґарет Етвуд не дуже змінилася за ті майже 10 років, що я її не перечитувала. Але почала викликати інші емоції. Перше читання – жах: “Невже таке може бути?”. Друге читання – злість: “Так, таке може бути, і ознаки цього все ще нікуди не поділися!”.

Ну, і якщо треба видихнути-таки – Найкомфортніша книжка: теж без сюрпризів – “Смажені зелені помідори“. Роман Фенні Флеґґ – це приємний досвід повернення у ту ж саму річку, отак і зрозуміла, що comfort reading для мене – це не лише романи Пратчетта. Ураховуючи, що карамельності у “Помідорах” менше, ніж в деяких інших романах цієї письменниці, а сюжет місцями трішки ой – оця затишність бентежить рівно до того моменту, поки я не зрозуміла, звідки вона береться. З любові – великої беззастережної любові до своїх героїв і світу, витканого навколо них. А це дуже круто.

І під кінець – Найрідніші книжки: так, я трохи іронізую, але лише трохи. Іноді мені здається, що я знаю про Мару Барров значно більше, ніж треба було б. Але “Багряна королева” та “Скляний меч” – перші два томи фентезійного циклу про супергеройський рух опору іншим супергероям – це книжки, що стали несподівано стали частиною мого життя абсолютно нефігурально. Як перетворитися з тихої буклогерки на промоутерку янґадалтової фентезятини? Не знаю, воно якось саме. Та “Багряна королева” витягла мене до спікерів минулої Лі-терри, а “Скляний меч” нагадає, як це – сидіти на диванчику в Книгарні Є. Презентація 16 січня, приходьте – послухаєте, як я намагаюся раціоналізувати свої складні почуття до цієї “революційної серії (пост про “Багряну королеву“ уже є, про “Скляний меч” розкажу наступного тижня).

“Отаке”. Гарний був читацький рік, насправді.

За кілька років писання звітних планів про читацький рік справді робочий формат я намацала лише минулого року. Тому на ньому й зупинюся: короткі тези, улюблені діаграмки, міні-резюме – ніби, все на місці і про все можна розповісти. Фух, вирушили.

(Факт номер нуль: у 2017 році я менше писала про книжки, але більше їх фотографувала. Результат – у безжальній дев’ятці найпопулярнішого в Інстаграмі.)

Факт номер один: у 2017 році мене заполонила неусвідомлена любов до гарненьких круглих чисел. Загалом прочиталося рівно стільки ж, скільки попереднього року – 175 книжок, але 2016-го планка була не там. А тут я просто-таки героїчно провалювала усі можливості прочитати “зайву” книжечку, хоча час і можливості були. І навіть географія читання піддалася цій магії нулів. На наступний рік я встановила межу на 150 (треба було 151, ач), але подивимося, як воно ще буде.

Факт номер 2 (уже згадувала неодноразово): сторонні челенджи – страшна штука. Заради того, щоби витягти Бінго від Якабу я свідомо завалила Книгоманію від Фабули і несвідомо – всі свої персональні читацькі плани. 31 грудня вже пообіцяла виправитися, але це буде непросто зробити – тому, що найпростіше уже зробила, попереду цукерочки, і то переважно англомовні.

Факт номер 3: українському книжковому ринку таки очевидно покращало. Як це визначила я? Елементарно, у мене суттєво побільшало україномовних книжок серед прочитаного. От справді суттєво, уже на кілька людей із середнім темпом читання книжок (мені ще ні, ну але у мене “смаки дуже специфічні”). Українські видання – це 95 книжок. Я – молодець? Ні, українські видавці молодці! (Наскільки молодці – там внизу є чартик та діаграма.) А що у нас з іншими мовами? Порив 2016-го, коли серед прочитаного знайшлася одненька книжка білоруською, повторити не вийшло, мови лише три. Але все одне є сюрпризи. Російською я прочитала 38 книжок. А планку у 40 книжок собі ставила на англійську. Взяла. Кінець кінцем, враховуючи всі графічні романи та коміксові омнібуси, вийшло 42 книжки. Ксеню, запам’ятай цю мить: ти прочитала англійською більше, ніж російською. Фанфааааари!

Продовжувати читання “Читацький 2017-й: статистика, автори, діаграми (та бонус про видавництва)” →

З точки зору географії читання, 2017 рік був не найгіршим в історії моїх спостережень, але… вдалим його теж не назвеш. Кілька екзотичних локацій в плюс (в тому числі ті, що додалися останньої миті), оберемок очевидних локацій в мінус. Цього року я не прочитала жодної книжки авторки чи автора зі Швейцарії, Норвегії, Китаю, ПАР, Іспанії, Бразилії – те, що ніби майже кожного року траплялося. Ну, що ж поробиш, життя бентежне. Хочеться вірити, що географія-2018 буде строкатішою. Зрештою, тут поглиблення #ЗКнижкоюНавколоСвіту має допомогти.

My Reading List has been to: Antigua and Barbuda, Angola, Argentina, Austria, Australia, Bosnia and Herzegovina, Belgium, Canada, Chile, Czech Republic, Germany, Denmark, Finland, France, United Kingdom, Ireland, Israel, Italy, Japan, Malaysia, Nigeria, New Zealand, Poland, Serbia, Russia, Sweden, Ukraine, United States.
Get your own travel map from Matador Network.

Тим не менш, в останньому кварталі 2017-го ми з читацьким списком зробили ривок – у порівнянні з попереднім звітом на мапі з’явилися 5 нових країн.

Продовжувати читання “Читацький 2017-й. Географія читання” →