І я все ж таки не втрималася, і після фейсбучного славослів’я хочу в картинках розповісти про одне з приємніших коміксових відкриттів останнього часу. Трапилися мені днями Through the Woods Емілі Керрол, і то була добра година.

Емілі Керрол є доволі відомою в фентезійно-горорних колах канадською художницею та гейм-дизайнеркою. Вона отримала низку галузевих премій, але, здається, найбільшим її успіхом у ширших колах є саме “Крізь хащі” – видана в кількох країнах збірка мальованих страшних казок, що органічно поєднують якраз ті фентезі та горор.

І поєднання вийшло практично ідеальним. Малюнки тут просто чудові: то підкреслено графічні, то відверто акварельні. Але й історії незгірші. Ті, що казки – ностальгійні, лячні та приємно готичні. Ті, що не казки – вже правдешня готика, і до того – ж справді страшна. Ну й ретелінгова частина там якась дуже _правильна_, хоча в більшості випадків йдеться радше про загальний флер казкових сюжетів, аніж про конкретні переспіви (окрім, хіба що майже прямої варіації на тему Синьої Бороди). Сама збірочка містить 5 історій, але таких казко-горорів в доробку Керрол ще багацько (де б їх іще знайти).

Моторошна краса – під катом.

Продовжувати читання “Графічна пауза. Ретелінги здорової людини” →

Раз майже всі навколо бурхливо обговорюють перекладену й таку, що фіг її перекладуть, фантастику – вже час розшукати совість й розповісти про одне з найприємніших читацьких відкриттів цього року. Ідеться про нішеву, але доволі відому в англомовних світах книжечку. Ще б пак: номінації на Локус, World Fantasy Award та мою Міфопоетичну заїньку, отримані British Fantasy Award, Г’юґо та Неб’юла та пачка премії другого-третього ешелону… Йєп, це Among Others Джо Волтон, розповідями про яку я вже всіх добряче замахала. Але воно того варте. Ну, якщо вам подобаються Дивні Дівчатка (тм), фентезі на межі магічного реалізму та класична англомовна сай-фай.

Ця похмуро-щемка історія почалася восени 1979 року, коли п’ятнадцятирічну Морі малознайомі родичі відправили до зразкової англійської школи-інтернату. У Морі є: валлійський акцент, хвора нога, здатність бачити фей, здорова підліткова зарозумілість та нездорово-фанатська захопленість фантастикою. У Морі нема: толерантності до Англійськості, нормальної родини (тато-лузер, мама-зла відьма й також лузерка, бо Темною Королевою стати не змогла), друзів, більшості улюблених книжок та сестри-близнючки, яка загинула рік тому. З такими стартовими умовами дівчаті в школі було нелегко. Хоча… Морі всюди було б нелегко, але комісійні книгарні, невидимі приятелі та вірний щоденник трохи рятуються від самотності. А коли Морі знайде ще й фантастичний читацький клуб – тоді настане справжнє щастя. Якщо, звісно, довести собі, що клуб – це випадковість, а не результат майже ненавмисно створених чарів.

Починаючи читати “Серед інших“, я ще трохи вагалася: як так вийшло, що цілком підлітковий за проблематикою текст: проблеми дорослішання, шкільні трабли, перша закоханість – та ще й у форматі щоденника, пішов за “дорослими” номінаціями у тих преміях, які мають розподіл на “Доросле-Дитяче”? Але доволі швидко стає зрозуміло, що “Інші” – не підліткова книжка, а книжка про те, як бути підлітком. Ні, навіть не так, про те, як нагадати дорослим людям про часи, коли вони були підлітками. Наскрізь ностальгійна оповідь про часи, коли дерева були вищими, а щодо того, чи варто розділяти фентезі та НФ та за якими принципами, ще точилися суперечки, здається, найкраще поцілить в реальних однолітків вигаданої Морі. Але, навіть зважаючи на те, що я на двадцять років, вважай, молодша, все одне швидко здалася в полон цьому ненав’язливо чарівному тексту. Це легко насправді: згадати шкільні проблеми, пубертатні пристрасті (цього в останній чверті Волтон дещо передає, але потім вирівнюється), суперечки з дорослими, відчуття відокремленості від “звичайного” світу… Та зрештою, згадати ті думки, з якими читалися книжки, що про них розповідає Морі, і вже, як у казці – прилипла до гуски.

Хоча авторка грається з різними сенсами слова “others”, цей роман елегантно нагадує, що підлітки – хороша модель Іншого в дорослому світі. А тутешня героїня, до того ж, модель перфектна. Морі – валлійка з добре відрефлексованою ідентичністю (і, схоже на те, що це цікавий автобіографічний момент). Морі – дівчина із скромної родини, що раптово потрапляє в доволі posh-школу, до принципів соціальної стратифікації в якій їй важко зникнути. Їй там загалом важко призвичаюватися: до специфічного режиму, до культу спорту, до складних систем перегонів між Домами, до бридкої англійської їжі та бідної бібліотеки. Морі – практично інвалід, і це також має свій болючий відбиток. Ну а для того, щоби Морі вважали Ну Дуже Дивною Дівицею, про захисну магію та мовчазних фей (англійські феї не розуміють валлійської? якою ж мовою вони тоді говорять – бідкається дівчина) розповідати необов’язково. Достатньо віддавати беззастережну перевагу читанню та любити “дитинну” й “некорисну” фантастику.

Здогадуюся, що “Обійняти й плакати” – це троха дивна характеристика для хорошої книжки, але так воно вже читалося. Морі, Морі… Літературна героїня, яка вже через кількадесят сторінок сприймається, як жива й майже рідна людина. Її проблемам співчуваєш, на її ЧСВ-вибрики скептично дивишся з прірви життєвого досвіду, її зсунуто-казковий світ сприймаєш, як варіант норми. Якщо повірити в фей – то в потойбічно-британських (нічого спільного з толкінівськими ельфами, Морі наполягає!), що розмовляють валлійською, люблять руїни та погано сприймають концепцію іменників. Якщо читати вже “підліткову” книжечку, то найкраще таку – виважену, симпатично написану, дозовано проблемну й нестримно, нездержно, шалено фанатську, що ось-ось лусне, стільки великодніх яєць в неї напхано! Недивно, що у Among Others стільки фантастичних премій. Покоління Гаррі Поттера може в своє задоволення фотографуватися біля вказівника до платформи 9 ¾, а Джо Волтон задешево продає квиточки олдфагам. Компостуйте талончики, наступна зупинка – “Минуле”. Наше минуле, минуле багатьох з нас.

Замість того, щоб написати пости про: шикарну “міфопоетичну” книжку; книжку про жіночий концтабір; комікс Сари Андерсен; серіал про канадських “героїнь тилу”, серіал про андроїдів і здається, було там ще щось… Із задоволенням приєднуюся до теґ-флешмобу: згадати обставини – час/місце/таке всяке – читання певних книжок. Нашвидкуруч у мене таких назбиралося сім пунктів, хоча це більше за сім книжок.

В хронологічному порядку.

Спогад №1: мені дев’ять, на дворі літо 1993-го, нещодавно скінчилося навчання. До Палани того року не встигли завезти грамоти, тому привітання із відмінним закінченням другого класу я отримала у книжечці. Це був нарніанський “Зоряний мандрівник“/”Покоритель Зари” в пухнасто-паперовій обкладинці. Здається, я його вже читала (я тоді прочитала всю Нарнію в якомусь дикому порядку “Як в бібліотеці розшукала, так і прочитала”), але тоді взялася перечитувати, а заразом – перевіряла, чи справді можна читати білими ночами. Можна, але довелося розсувати штори, і страшенно боялася, що чи то батьки зайдуть до кімнати, чи молодший брат прокинеться. Тому дочитувала вже вранці – як чемна дівчинка.

Продовжувати читання “Time and Place Book Tag: моя ностільгійна сімка” →

Повернулася, збігала на Арсенал, трохи розгреблась – а тепер можна й про прочитані книжки поговорити. Або просто подивитися, бо є ж такі випадки, коли ілюстративний матеріал перетягує до себе ковдру уваги. До таких випадків вже на старті належав проект “Напиши мені книжку”, коли одразу сповістили, що малювати буде Мар’яна Прохасько, а текст… Текст – діло наживне.

Тим не менш, перша книжка в цій серії вийшла цікавою з обох боків. “Сузір’я Курки“, схоже, відповідає свіжим (хоча й не дуже оригінальним) віянням укрдитліту – братися за ненайочевидніших персонажів. Ось і в цій майже-казці йдеться про повсякденне життя та маленьку пригоду бабці Марії, що разом із куркою Марічкою живе у Карпатах. Доволі приємний текст Софії Андрухович, симпатичні персонажі, органічна космологія й простенька сюжетна інверсія (передбачувана, звісно, але дітям, мабуть, може бути цікаво) – в “Сузір’ї” все якесь таке ніби й “нічого такого”, а загальне враження справляє дуже тепле. Ну й героїзм Марії та Марічки – це гарний “кейс”, мені сподобалось.

Єдине, що дряпає увагу – доволі частий (а ще – мені абсолютно неблизький) мотив “Рай – це десь за межами міста” тут промальовується в гендерному розрізі.

– Що ти тут робиш посеред лісу, дівчинко? – запитала Марія.

– Живу.

– Сама?

– З татом. Він лісник.

– А мама?

–  А мама моя зануда. Їй наше дике життя не підходить. Вона любить зручне життя в місті. Вона лікар, лікує людям зуби. Часом ми з татом до неї їздимо, але в місті складно витримати, там мало дерев і багато людей, і все закатано асфальтом. Рися там мало не сказилася.

– А мама до вас їздить?

– Їздить. Але вона боїться Рисю, і їй тут вічно холодно, і ванни немає, і вночі пугикає сова, і виють вовки, і не можна піти до театру, і немає інтернету, і не взуєш туфлі на підборах. Але зрідка їй подобається. Вона каже: іноді корисно відпочити від цивілізації.

Виносячи за дужки питання “А чого одразу мама і чому через підбори?”, хочеться вже помріяти про книжки, де будь-які опції: “А мама живе у місті, бо має дуже важливу роботу”/”Поїхала до Африки рятувати слонів”/”Живе на дереві в сусідньому лісі, бо їй так схотілося, і я думаю переїхати до неї” – не були б екзотикою. Чи я забагато хочу від дитячих книжок? Енівей, апологія “дикого життя” тут ще помірна і не аж надто романтична. Гаразд, і так бува.

А от ілюстрації сподобалися беззастережно. Комбінація малюнків та фотоколажів – штука тонка, але тут все вийшло класно й атмосферно. Ну, може, подекуди, трохи похмуро, але стримана гамма добре працює на загальне казкове враження.

Трохи прикладів.

Продовжувати читання “Чи тут куе, чи тут куо – ось питання. “Сузір’я Курки”” →

Цьогорічний Книжковий Арсенал мав такий спокусливий вигляд навіть в анонсах, що під нього довелося розробляти детальні букшопінгові плани. Мої регулярні вішлисти – це просто орієнтир в світі цікавинок. Але суворе життя й обмежені бюджети тихцем пропонують понавигадувати собі правил-обмежень. І добре, що пропонують. Пам’ятаю свій перший Форум, протягом якого я встигла купити все те потенційно цікаве, яке нормально вписувалося в межі заброньованих витрат, і навіть не спітніла. А вітрини новинок КА-2016 шалено радували великою кількістю необов’язкових класних книжок. Попри всі проблеми книжкового ринку, ми нарешті дожили до того моменту, коли серед багатьох варіантів можна обирати справді бажане та ще й купа некупленого лишиться.

Перепрошую за ліричну преамбулу. А тепер будуть слайди.

Усе, що притягла виключно для себе. “Порох із драконових кісток” люб’язно позичила Даша з BeautyAndGloom), усе інше – книжкова частина покупок. І за цим стосиком можна вже робити деякі висновки про мої маленькі правила букшопінгу.

Продовжувати читання “… and take my money! Арсенальний шопінг в картинках та правилах” →

Щось чи не головна (принаймні, за масштабом розголосу) англомовна книжка-2015 вийшла українською так тихо й делікатно, що я б не повірила в її довгоочікуване існування, якби не побачила на стенді у “Букві”. Слідом за “Пересмішником” КМ-Букс видрукували і Go Set a Watchman – центрову для мене книжку “арсенального сезону”.

Обов’язковий для розповіді про цю книжку дисклеймер: я прочитала “Пересмішника” вже дорослою. Майже тоді ж я дивилися знакову екранізацію з Грегорі Пеком. Я не є американкою. Коротше кажучи, мої етичні авторитети стоять на місці, вершини моральних підвалин не розплавилися, і звістка про те, що “Атикус – РАСИСТ!!!” сприймається не як катастрофа, а радше – “Ну логічно ж все розказано, чого ви?”.

Про історію рукопису, здається, знають вже всі, тому трішки про сюжет. Минуло років майже 20, відгомоніла війна, соціальні зрушення, які вона по собі лишила, набирають силу; а Джін-Луїзі Фінч уже 26, і вона є модною нью-йоркською дівчиною, що раз на рік приїздить до Мейкома у відпустку. Під час чергового приїзду найбільшою проблемою мали б бути кавування з не дуже приємними людьми та вайлувате вирішення питання “А чи хоче Джін-Луїза заміж за хорошого, проте не дуже підходящого хлопця?”, а довелося переживати морально-етичний землетрус. Бо загострення расових протистоянь витягли назовні те, що порядні люди вголос не кажуть. І тут раптом з’ясовується, що білі обладунки Атикуса Фінча в очах його доньки є добряче поплямованими.

Як такий “Іди, вартового постав” є романом виховання відкладеної дії, адже йдеться там про запізнілу й болісну ініціацію, утвердження самості всупереч батьківському авторитету та якоюсь мірою – пошук себе. Скаут, яку носить в лабіринтом зі шматків минулого та теперішнього, неважко зрозуміти (сама переживала кілька криз ідентичності, коли близькі люди чинили _неправильно_ або ж їхні дії мали критично неприємний вигляд). Хоча й тут без “але” не обійшлося.

Продовжувати читання “Скаут та Ідеалізм. “Іди, вартового постав”” →

Книжковий Арсенал цього року буде якимсь дивовижно врожайним, і список покупок готовий придушити мою жабу. Але, аби не заплутатися й не забуте те, що одразу купити не вдасться, продовжую структурувати вішлист.

Неймовірно, але факт – невдовзі після виходу англійською, українською видали… комікс. Жіночого авторства. Про-фем змісту. Скажіть, що й де здохло, щоби можна було аналогічні жертви приносити (маю-маю цю книжечку!).

Сара Андерсен українською! До цієї думки ще треба звикнути!

Я все ще не впевнена, чи воно мені треба, але для пам’яті – модна Рейнбоу Ровелл також буде українською (і цю вже отримала! і навіть про неї написала)

Продовжувати читання “Під-Арсенальний вішлист: останні деталі” →

Я повернулася до вишивання, а це означає ще одне: кількість переглянутих коротких серіалів в такі періоди зростає втроє-вчетверо. Причому серіали ці навмисно розмаїті. Той, про який хочу розповісти сьогодні, з костюмної братії, але – отака оригінальність – не вікторіанський і не про Середньовіччя.

Спільний продукт канадського та французького виробництва (знятий, між іншим англійською, що трохи збиває настрій) пішов модним шляхом “У нас теж є матеріал на “Гру престолів!” і взявся розповідати про становлення абсолютизму у Франції. Кров, інтриги, відверті еротичні сцени – ну все, як у дорослих. У центрі уваги – знана історія про те, як один “просто король” перетворився на Сонце. А метафорою змін в країні та розростання влади короля тут виступає поступове будівництво такого мегаломанськи прекрасного палацу, який годі було й уявити. Мадам та мсьє, дозвольте розказати вам про перший сезон “Версаля“.

Серіал стартував восени минулого року й, схоже, одразу розмахувався на щось велике. Це доволі дорогий проект, до того ж на такому матеріалі, який дозволяє добряче погулятися. Перша десятисерійка (алілуя, його таки справді подовжили!) вельми своєрідно переказує події 1667-1670 років. Ключові чекпойнти присутні, але у якийсь виразний історизм тут не граються. І це, як не дивно, один з вагомих плюсів. А до інших можна віднести:

Продовжувати читання “Якби “Анжеліка” зіграла в престоли.Versailles (1й сезон)” →

Мене вполював маркетингово вивірений маслітературний бестселер, і це було доволі весело!

Рівненьке-гладеньке “До зустрічі з тобою” ретельно розставляє гачечки, дозовано підпускає штампів (деконструюючи деякі, аби не було геть нудно), нанизує епізоди за логікою дорогої голлівудської мелодрами з дуже дорогими сценаристами, але робить це якось так невимушено, що мимоволі думаєш: “Ну вже яке виросло!”. Зрештою, такий підхід непринципово гірший за будь-який інший, а конфлікт “ТВОРЕЦЬ vs ремісник” мені неблизький. Тут інша потенційна проблема – придатна до емоційних спекуляцій тема-сльозодавка, але її Джоджо Мойєс вирішує в такий спосіб, що проковтнула, майже не мружачись, а в мене з таким великі трабли.

Сюжет в роману простий й легкий, як дві копійки: Лу-лузерку із вітром в голові майже випадково наймають як помічницю-доглядальницю до паралізованого екс-спортсмена-ектремала, екс-акули Сіті, і пункт “доволі приємний хлопець” в житті Вілла також позначений лейбою “екс”. А далі все, як годиться: він не такий ЗП, як хоче здаватися; вона не така ідіотка, як часто поводиться; безнадійне життя зненацька освітлюють сонячні зайчики сміху й любові – кількадесят “драматичних” ромкомів дозволяють з легкістю домалювати сюжетну схему й розцяцькувати її передбачуваними епізодами. Але є кілька “але”.

Приємною несподіванкою в Me Before You (от все ж таки оригінальна назва тонша), як на мій смак, є, по-перше, “Me”, а по-друге – “Before”. З одного боку, Луїза не така прозора, як багато героїнь жанру (межа чик-літу та сімейної мелодрами): в цієї дівчини є щось схоже на характер, а головне – більшість її дій, навіть безглуздих непогано замотивовані. І хоча трохи тисне на совість те, що життєва драма, яка спаскудила людині всю молодість, вирішується однією (!) терапевтичною бесідою, ця драма все ж таки існує і на щось-таки впливає, а не висить в повітрі мечем бідолаги Дамокла. З іншого, навколо головних героїв нема вакууму. Кількома епізодами, але доволі переконливо письменниця змальовує сонне туристичне містечко, в якому порядній дівчині, окрім як заміж, і вийти нема куди; життя сучасного пролетаріату (вікторіанські класики б плакали – сто п’ятдесят років минуло, а проблемі ті ж самі – як жити, якщо звільнять, як отримати освіту дорослій людині, чи є сенс вдосконалювати кваліфікацію, як забезпечувати комфорт єдиному годівникові, особливо, якщо це годувальниця і таке інше); трішки й саркастично – буття posh-класу, та й ще купу доволі цікавих подробиць, наприклад, про роботу британських центрів зайнятості…

Звісно ще є “You” і тут все… ні, не складно, але доволі цікаво. На початку книжки, коли вже стало зрозуміло, що це – в міру захопливе, хоча й передбачувано простеньке, читання, я із собою заклалася: якщо кінець буде солодко-романтичний – дві ГудРідз зірочки, трагічно-романтичний – три зірочки, життєво-правдоподібний – чотири зірочки (знаю, що дитинно, але це розважає). Аж потім сюжет вніс корективу, і довелося переглядати схему.

Формулювання “Пастка на гуманність” я в сабж винесла недаремно, адже останню третину книжки до стеження за фабулою додається ще один пласт сприйняття: внутрішня полеміка читачки із самою читачкою. Той фактор-коректива – право на евтаназію та ставлення до неї усіх більш чи менш зацікавлених осіб. І тут продумано, ретельно, сльозогінно письменниця довела читачці-мені, що є, є в цій парафії невідрефлексовані моменти. Це було боляче. I mean it. Складена про всяк випадок поведінкова схема почала питатися про можливі зміни, а одна колись дана обіцянка повисла мертвим, пардон, каменем на сумлінні. Це трохи не те, чого очікуєш від голлівудського штибу романтичної мелодрамки, але – дякую, то було корисно. Ну і якщо, розмазуючи “солодкі сльози” чи плюючись “Фу, примітивний тиск на емоцію!”, хтось також програє в голові сценарій, про який не хочеться думати наперед, ця книжка заробить ще один плюсик до карми. І не сказала б, що не відроблений.

А, ну й про Голлівуд. Під катом трейлер до екранізації. Здається, надто сонячний, але симпатичний.

Продовжувати читання “Пастка на гуманність. “До зустрічі з тобою”” →

Для того, щоб прочитати “Світила“, мені знадобилося десь так місяців 10 на розкачку та повний календарний тиждень – майже 8 діб – на саме подужання. Якось вже останніми роками вирішити братися за 800-сторінковий томисько непросто (хіба що його написали п. Мартін, п. Сіммонс чи п. Гейблдон). А тут ще й маємо просто-таки взірцеве необов’язкове читання.

Нє, суто технічно оминути “Світила” увагою складно. По-перше Букер. По-друге, Букер наймолодшій (на момент вручення) особі серед переможців. По-третє, Букер за найтовстішу книжку в історії лавреатів (виходить, даремно я вірила у Мантел). А ще це лише другий Букер для Нової Зеландії, а з часів першого минуло майже 30 років. А ще Елінор Каттон – цікава дівчина, яка свого часу епічно поскандалила із проурядово налаштованими колами одразу двох країн. Ну і як таке не прочитати?

А просто насправді, бо якраз для читання, а не для милування й солодких мрій “Прочитаю – крута буду!” це не дуже зручна книжка. Перевірки на стійкість “Світила” запускають одразу. Перший рівень – багатофігурність. У романі – 12 POV-ів та ще під десяток значущих персонажів, які і є головними героями. Другий рівень – багатослівність: оповідь ведеться довго, розмірено, плутано та докладно. Третій рівень – багата деталізація. Ну дуже багата деталізація, яка, з одного боку, допомагає непогано уявити собі життя крихітного старательського містечка в anus mundi, а з іншого – ризикує поховати під собою будь-які чесні читацькі наміри. От чесно, в момент, коли кілька абзаців приділяється надзвичайно важливій проблемі: наприклад, чому в містечку не одразу взнали ім’я дружини начальника в’язниці – вже хочеться плюнути й розтерти. От тільки через майже тисячу рідерівських сторінок з’ясується, що це ім’я – дійсно важлива для сюжету деталь.

Продовжувати читання “Twinkle Twinkle Little Star: Елінор Каттон та її “Світила”” →

Наступний випуск звітів про перебіг ВБ виходить на диво тематичним, хоча це випадковий збіг. В обох випадках ідеться про абсолютних класиків британської літератури 19 сторіччя, проте класиків, певною мірою, другого ешелону, бо сприймаються (а місцями і є такими) як вузько-жанрові. В обох випадках я читала невеликі повісті, і з’ясувалося, що це було веселіше за ковтання романів – бо в певних випадках коротка форма чесніша. Але рівноцінними ці повістинки не є, адже одна з них – розминка майбутнього чемпіона, яка більш цікава поціновувачам, а інша – прародителька дуже специфічного субжанру.

Анітрохи не дивно, що квадратик “Книжка Вілкі Коллінза” змусила читати книжку Вілкі Коллінза. Найвідоміші його твори – “Жінку у білому” та “Місячний камінь” я вже читала в дитинстві, братися за соціальні мелодрами (егеж, не лише детективи!) не дуже хотілося, то серед усього іншого було обрано “Жовту маску” – доволі ранній його твір.

Якщо коротко: це драматична історія про те, як не дуже розумного спадкоємця солідних статків одразу декілька конкуруючих партій намагалися розвести на гроші, використовуючи жінок. Якщо розлогіше: це дуже весела (ні, вона такою не планувалася) й невимушено ксенофобська (люблю вікторіанців) оповідка про аристократичного баранчика, жадібного скульптора, зарозумілу красуню, хитрого священника,підступну кравчиню і Геній Чистої Краси – і майже всі вони є італійцями, тож мають бути пристрасними, нелогічними і такими аж ух!

Его лицо не принадлежало к тем традиционным итальянским лицам, которые обычно глядят на мир с мрачной подозрительностью и коварством.

… і десь таке воно усе. Але попри всю карикатурність, маємо доволі милу детективну псевдоготичну історію. І якраз псевдоготикою – тобто намаганням пояснити незбагненне раціональними причинами “Жовта маска” приємна й цікава. Ну й сабжева фігура майже демонічної злоєхидни там класна – просто-таки втілене уявлення про зіпсуту красуню-месницю, готову на все. Люблю такі образи в літературі позатого століття – вони, принаймні, є повновісно дійовими особами,  а не лише обдаровують героїв посмішками. Та треба сказати, що тутешня Прекрасна Дама, хоча і є блідою чеснотою, без діла також не сидить, і це теж було доволі несподівано.

У другому випадку також є зловісно-прекрасна незнайомка, але тут – офіційно демонічна. Як “Екранізовану книжку” я нарешті прочитала знамениту “Карміллу” Джозефа Шеридана Ле Фаню.

Продовжувати читання “Вікторіанське бінго-2016. Друга порція: демонічні жінки” →

Несподівано, але перші три читацькі місяці цього року вже минули. Були вони спокійнішими за попередні звітні періоди, але доволі цікавими та головне – добряче розсували горизонти. Цьогоріч вікторіанське бінго помітно впливає на хронологію читання, а #bookchallenge_ua – корегує географічні межі. Так уже сталося, що серед цілком стандартних для початку року країн у списочок уже пролізли кілька неочевидних, та було й таке, що з такої неочевидної країни я примудрилася читати двох різних авторок. “Отаке”. А що за країни?

Продовжувати читання “Географія читання-2016. Перший квартал” →