Жага няшності часом змушує передивитися свої читацькі плани на найближче майбутнє (а англомовні книжки – це той випадок, коли я цих планів все ж таки дотримуюсь). Чи то зменшення кількості вживаного цукру посприяло, чи в усьому винний голосний анонс “Гордості і упередження і зомбі“, але мене потягло на остеніану із чимось _таким_. А _таке_ спритно знайшлося в доробку письменниці з моєї річної гарячої десятки.

“Нотки молока й меду” – це плюс-мінус стандартний “регентський” любовний роман із розлитою текстом відчутною повагою до JA (ага, і численними алюзіями – в тому числі, на рівні персонажів) та стандартизованим сюжетом, що дбайливо відтворює основні кліше. Але, по-перше, тут це не баґ, а фіча: я – не остенітка, так, скраєчку стою, але деякі речі оцінила. А, по-друге, це все ж таки пристойне кантрі-фентезі (що його англомовні частіше звуть “доместік”) із однією з найцікавіших реалізацій “міноритарної” магії, що мені зустрічалися останнім часом.

Загальновідомою істиною є те, що кожна юна леді, яка мріє укласти гідний шлюб, має кохатися у витончених мистецтвах: живописі, співі, ґламурі. Міс Джейн Елсворт уже 28, вона негарна, не має привабливого посагу, зате має сестру, що легко затьмарює plain Jane. Але міс Елсворт завжди є бажаною гостею на будь-якому суаре, пікніку чи вечері. Міс Елсворт надзвичайно обдарована: її акварелі чудові, її голос дуже милий, а з пасмами ґламуру вона вправляється краще за будь-кого в їхніх околицях. І навіть модний (і дуже похмурий) професійний ґламурист містер Вінсент знаходить обдарування міс Елсворт такими, що інтригують.

Продовжувати читання “Ґламур як мистецтво. Shades of Milk and Honey” →

Якось так цікаво вийшло, що серед ізраїльських письменників на моєму читацькому шляху траплялися переважно бронзові класики, ну й, зрозуміло, здебільшого вони є чоловіками. А тут несподівано набріла на порівняно свіжу – 2005 року видання – книжку, написану жінкою. Анотація стверджує, що Сара Шіло є відомою дитячою письменницею. Повіримо їй на слово, адже про авторку вікі-статті існують лише в двох версіях – куца німецька (ну добре, хоч так!) та на івриті.

Отже “Гномы к нам на помощь не придут” (схожим чином назву роману переклали на більшість мов видання, а от англомовна відбилася від отари, і я її не схвалюю – тому слаґ німецькомовний) – перша доросла книжка Сари Шіло, є драмою про сім’ю, що ледве тримається купи після смерті батька-годівника. Мати Симона перебуває в депресії багаторічної витримки, старші діти – Кобі та Еті крутяться, як можуть – перший вже працює, друга – глядить молодших; середні – погодки Іцик та Дуді – впритул підійшли до перехідного віку (тм) і створюють проблеми; молодшим жеж – Хаїму та Ошрі – лишень п’ять рочків, вони народилися після смерті батька і мають дуже химерне уявлення про будову власної родини. А гноми? А гноми не прийдуть і не допоможуть навіть із дрібними господарськими справами, наполягає одна з героїнь. Де ж від них більшого чекати?..

Маємо майже повний комплект компонентів для соціальної прози – бідність, обмеженість можливостей, неповносправна дитина, неможливість отримати подальшу освіту, складні підлітки, дрібний кримінал – хіба що домашнього насилля в цій сім’ї, що шкандибає на всі ноги, нема. Зате живуть вони на півночі Ізраїлю десь так наприкінці 1970-х чи то на початку 1980-х. Що це означає, багатьом українцям тепер неважко уявити (так, це ще один дрим-кейс для наших видавництв): сирена прогавкує попередження й треба хутчіш бігти у бомбосховище, бо через кордон з Ліваном вже летять ракети-“катюші”.

От на такому тлі Сара Шіло розливає густі потоки свідомості п’ятьох старших персонажів. Більшість з них – люди, не сказати, що приємні; у кожного – своя правда, свої інтереси, своє бажання, своє уявлення про те, яким має бути родинне життя. А головне – свій шлях ескапізму, якими герої вже далеченько зайшли.

Продовжувати читання “Нечуйні гноми, обстріли та інші біди осиротілої родини” →

Як і багато хто з тих, що несамовито кидається на всі перекладені новинки, із прозою німкені Юдіт Германн я познайомилася чи не десять років тому. У 2007-му “Фоліо” видало другу за номером збірку з її прозового доробку – “Нічого, крім привидів”. Ну збірка й збірка, от тільки одне з тамтешніх оповідань міцно врізалося в пам’ять: короткий текст про меланхолію перебування в Тромсе, яке за масштабом впритул наблизилося до відвідин Лімбу. Але це особисте: з усіх кліматично-географічних особливостей життя в якихось місцинах полярна ніч лякає мене чи не найбільше… Так про що я? А! Про те, що перекладена ще у 2013 році чергова книжка Германн – цього разу повість, хоча все ж таки в новелах, дошкандибала до мене лише оце зараз.

Анотація до “Аліси” була поблажливою і обіцяла, що ця книжечка є “оптимістичнішою й світлішою за попередні”. З огляду на анонс сюжету:

“Аліса” – книга відомої німецької письменниці Юдіт Германн – це текст про життя, яке слід пристосовувати до усвідомлення чиєїсь смерті, щоб розібратися у собі, згадати все важливе і, зрештою, збагнути, що життя триває.

– повірити в це було складно. От тільки повість, яка починається реченням: “Але Міха не помер”, – і в кожній своїй главі презентує чиюсь загибель, і справді виявилася не настільки болісним читанням, яким могла би стати.

Аліса – звичайна жінка під сорок, про яку ми нічого напевно не дізнаємося. Крім того, що навколо неї помирають люди. Ні, Аліса – не серійна вбивця, не янгол смерті і навіть не провидиця, просто звичайна жінка, з якою трапляються звичайні речі. Усі люди смертні: хтось (за класиком) раптово, хтось – повільно й тяжко, а хтось вже сорок років спочиває на цвинтарі та комусь цей факт не дає спати спокійно. От і Аліса вчиться жити поряд із чужою смертю, проживати й переживати її.

Попри непросту тему й розмаїття тригерів ця маленька книжка, може, й не оптимістична, але справді світла. Нейтральність Аліси як героїні ніби нишком пропонує вдягнути на себе її ролі, порівняти з власним досвідом, влаштувати собі умоглядну репетицію “А як воно, коли отак”. І водночас Юдіт Германн розчісує цю страшну для сучасної людини тему, сплітає з неї косу-змійку й зав’язує кільцем. Смерть навколо нас, смерті не уникнути, смерть болюча, але нормальна. Миттєвому сприйняттю цього вічного мотиву моя читацька уява шалено опиралася. Але письменниця заходить з різних боків, пропонує різні сценарії, звертає увагу на різні емоції й почуття – і якоїсь миті майже переконує. В “Алісі” смерть не просто обов’язкова, вічна й плинна. Вона ще й якась проста й така побутова, що в чомусь – по-блюзнірськи затишна.

Спершу вона думала, що це нечувано, говорити з Ріхардом про його власний похорон, але замість цього все вийшло дуже природно. Нічого нечуваного. Ріхард сказав, що йому би хотілося, аби труну несли друзі, а не гробарі. Щоб не було священника, цитат, а якби на дворі була хороша погода, то це було би чудово. Марґарет записувала все у записник. Кому слід подзвонити, хто має прийти і щоб ні про кого не забути. Їжа на поминках, канапки зі сливовим варенням, котлети і пиво.

– Так ми і зробимо – пообіцяла Марґарет. – Так ми і зробимо, Ріхарде, це буде дуже гарний похорон.

“Отаке”. І якоїсь мірою ця повість є вправою не лише з емпатії, а й з просвітлення. Мені до справжніх глибин наших висот тут далеко, але я вдячна Юдіт Германн за таке емоційне “тренування”.

У мене черговий авітамінозний релакс-пост у картинках.

Перебираючи отримані листівки (переважно результат кількарічної участі в Посткросингу, але є й від друзів), я вкотре згадала, які саме картинки люблю найбільше. У списку є старі мости, маленькі звірятка, деякі квітки, дзеркала і тому подібне. Але також є безпрограшне поєднання культурного контексту із кулінарним, пройти повз яке просто нереально. Це поштівки із різними видами чаювання, кожна з яких робить мене щасливою.

На сьогодні маленька колекція містить у собі таке:

• почнемо здалечку – шмат інтер’єра китайського чайного павільйону

• англійську ретро-рекламку

Продовжувати читання “Поштівки. Маленька чайна колекція” →

Черговий пункт з номінантів на Міфопоетичну премію виявився трохи нестандартним. Анотація обіцяла романтичний ретеллінг. Та фактично книжка стартувала як янг-адалт, раптом стрімко розвернулася й перетворилася на підкреслено дитячу, аж потім повільно, шкандибаючи, перебігла на підліткові-такі рейки, тільки якісь не такі, що притаманні сучасному YA. Загальна лінія створює дивне враження: ніби всю “педагогічну” частину Гаррі Поттера запхали в одну книжку, до того ж відверто старомодну. Заплутала? Зара’ будемо розплутуватися.

Студентка Поллі, збираючи речі перед від’їздом у коледж на другий рік, зненацька з’ясовує, що її спогади про дитинство “попливли”. От вони ніби є – прості, зрозумілі та – будемо відверті – стандартно-нудні. Але серед них чомусь проблискує те, чого не може бути: згадки про стару садибу та дивний похорон, гонитва за цінними картинами й рятування чарівного коня, листи звідусюди та пакунки з книжками, підписані різними кумедними іменами. А ще – сумний чоловік, що грає на віолончелі. І портрет хлопчика. Чи це того чоловіка? А ще ж має бути фото із болиголовом у вогні!

Структурно Fire and Hemlock Діани Вінн Джонс, що його російською назвали “Рыцарь на золотом коне” (ну, справді, болиголов звучить дещо неромантично, таке батькам не продаси) є типовим дитячим романом виховання в англійському стилі, а початок та кінець про дев’ятнадцятирічну студентку – це “рамочка”, що допомагає відпрацювати фольклорний сюжет. Хороший до всього роман – прямий, як шпала, але переконливий, із гумором, із обережним промальовування конфліктних ситуацій, розмаїттям літературних та мас-культурних алюзій та безліччю прикольних детальок. Але треба зважати на те, що детальки та мас-культ там своєчасні моменту написання, а роман був опублікований 30 років тому. Ну й для розуміння всієї прєлєсці сюжету краще б знати класичні балади, шматочки з яких дбайливо розставлені епіграфами. Фабульно це Там Лін, атмосферно – Томас-Рифмач, а ще є купка посилань на лицарські романи, що переказують вітання своїй новій ітерації – коміксам про супергероїв.

За всіма цими рюшечками маємо доволі струнку історію дорослішання дуже самотньої дитини-мрійниці з проблемної родини. Під час читання шалено шкодувала, що її не перекладено українською. Попри специфічний культурний контекст ще одна книжка, де проговорюються труднощі соціалізації дитини скандально розлучених батьків, протистояння булінгу в школі, дружба з однолітками та старшими людьми (і яка між ними різниця), необхідність співвідносити реальність та фантазії та, врешті-решт, метода відкараскування від набридливого залицяльника “Він хоче цілуватися, а мені це ще нецікаво, я маленька!” – зайвою б не була. І це все ж таки Вінн Джонс! Хоча там є бентежні моменти.

Продовжувати читання “Сумна казка про дорослішання у призабуті вісімдесяті” →

Переддень місячного (“китайського”) Нового року ми відсвяткували не лише східними наїдками, але ще й порівняно свіже аніме подивилися. Як годиться, був це ще невпольований продукт Ghibli – Omoide no Mānī, про який я дізналася абсолютно випадково. Усе майже як завжди – дівчинка, море, чари, ретро-стилістика. Але робив його вже “младий поросль” Hiromasa Yonebayashi – той самий, що був режисером на “Позичайках“.

У трохи невиразному сьогоденні небезпроблемну (бо прийомна та характер важкий) дванадцятирічну Анну відсилають до родичів в крихітне містечко на узбережжі – відновлювати підточене астмою здоров’я. Ідея Анні не дуже подобається, але там принаймні можна не ходити в школу, ігнорувати всіх тих неприємних людей, і лишень вештатися мальовничими околицями із скетчбуком та олівцями. Найцікавіша натура знайшлася швидко – колись розкішна, але зараз закинута садиба на тому березі лиману. Проте, коли Анна якось вийшла на берег ввечері – вона побачила світло, що блимає в башточці. А згодом познайомилася із білявою пустункою Марні – “Шшшш, нікому не кажи про нашу дружбу, це ж таємниця, правда?”.

М’яка та ненав’язливо фантасмагорична оповідь, в який важко іноді розрізнити сон та яв, повільно розгортає історію дівочої дружби та, водночас, примирення із собою та навколишньою дійсністю. Структурно “Коли тут була Марні” – типовий більдунгзроман (це, власне є адаптацією вже класичної британської книжки, написаної Джоан Робінсон). Жанрово – дуже приземлений магічний реалізм із фант’компонентом, який від початку й майже до самого кінця дозволяє захоплено будувати теорії. Що не так із закинутим будинком? До чого тут силосна вежа, якої бояться навколишні дітлахи? Чому Марні та її родина так дивно вдягнені? Чи правда це, що Анна може зустріти Марні лише у стані добряче зміненої свідомості і чому після їхніх прогулянок вона прокидається десь на узбіччі дороги?

(Прикольно те, що розмаїття інтерпретацій сидить в голові глядача. Я от зараз дочитую Fire and Hemlock Діани Вінн Джонс – це вільний переспів Там Ліна якшошо – тому під час перегляду наполегливо радила головній героїні: “Ти, дитинко, нічого там у них в домі не їж. І не пий також!”. А Л., що якраз читав Юнга, під лікоть буркотів про Тінь та пошук Самості).

Хоча на контрасті “світло-тінь” в мульті багато чого побудовано – сюжетно, в першу чергу (чорне життя Анни не таке вже й чорне, якщо подивитися з іншого боку), але й частково візуально. З цієї візуальної точки зору також йдеться про якесь свято контрастів: простенько вимальовані всі живі персонажі (включно із рибками та птахами) дещо бентежно поєднуються із ретельно виписаним майже акварельним і майже статичним другим планом. Воно трохи заважає сприйняттю: не раз і не двічі хотілося вимкнути героїв і просто милуватися пейзажами.

А в цілому воно симпатичне, гарне, добре, із виразним, але пристойно дозованим педагогічним компонентом, – і дуже-дуже літнє. Ну і якщо порівнювати з іншим баченим-читаним – одна із найкращих розповідей про жіночу дружбу та вибудовування жіночих же родинних зв’язків з тих, що траплялися останнім часом.

Продовжувати читання “Світло й тінь. “Коли там була Марні”” →

Новому року – нові міні-фіги. Я їх люблю, а вони мене бісять. У черговій – вже 15-тій – серії колекційних мініфігурок LEGO персонажок знову лише 5 з 16 (це вже, схоже, добра традиція, продумую умови парі щодо “Скільки років має минути, щоб їх стало нарешті вісім?”).

А ще традиції спрацювали і в персонажному ключі. Ні, фігурки веселі й прикольні, але більшість з них – нуднувато-прогнозовані. Маємо три очевидні варіанти, один нейтральний (я їх, до речі, дуже ціную, ті нейтральні фіги, що “могли б бути чоловічком, а зробили жіночку”) і лише один – несподівано-екзотичний. Хоча, з огляду на маскульт – щодо цього можна й посперечатися.

Таким чином, у серії №15 можна видивлятися:

• балеринку. Знаю, що стереотипно, але там легенда починається зі слів: “Якщо ти хочеш бути граційною, як лебідь – тренуватися маєш, як кінь”. На хвилинку замислилася: а чи не подивитися тематичний міні-серіал “Плоть та кістки“…

Продовжувати читання “Лего-фігурки 15 серії. Традиції перемагають” →

Не можу сказати, чи люблю тревелоги, просто тому, що, мабуть, надто мало їх читаю. У споконвічній боротьбі нонфікшену зі злом з худлом останнє завжди переможе. А ще й, цитуючи фейсбучик: “Найскладніше під час читання тревелогів про місця, де вже була, – витрусити з голови _свою_ версію”. Тому почитати книжку Галини Пагутяк про коротку стамбульську подорож було цікаво, але – водночас – моторошно. І це майбутнє моторошно я добряче недооцінювала.

Традиційним тревелогом “Ура, побігли!” цей “Новий рік у Стамбулі“, власне, не є. Ні, в тоненький книжці є Стамбул, і там його чимало. Але це незвичне, незатишне, чуже місце, в яке оповідачка не встигає “вписатися” (та й не сказати, що того хоче). Тож маємо місто як тло і щільний потік тривожної свідомості, що малює на тому тлі сірі дощові візерунки. З певної точки зору, це форсовано некомфортний для читання текст. Почувалася, ніби мене силоміць запхали в чужу голову, я там забилася в якийсь дальній куточок, мені незатишно й незручно (в етикетному значенні цього слова), але варто лишень чемно випасти на лірично-героїчну хвилю і зробити вигляд, ніби все нормально, як сувора реальність однією-двома фразами знову виштовхує під софіти тієї чужої свідомості – “Нє-нє, сонечко, не сховаєшся, тут все про справжніх людей!”.

Отже: щиро, до зніяковіння правдиво, депресивно. Не в сенсі навіювання поганого настрою, а буквально – маємо тут ще й метафоризовану, звісно, але вкрай конкретну й переконливо чесну розповідь про депресію, якою вона є в немолодої й небагатої жінки-письменниці. Ну, можна узагальнити до “людини творчої професії” , але тут відверто проговорюється немейнстримний (як на нашу літературу) досвід.

Та все ж найцінніше, мабуть, – це можливість поглянути на знайомі місця чужими очима. Очима людини з нетаким досвідом, інакшими проблемами (які часом роблять дивний фінт і перетворюються на загальнозрозумілі), здатністю робити незвичні узагальнення (ага, і виштовхувати читачку-мене із зони комфорту палюче безапеляційними судженням-батогами, від яких можна печивком вдавитися) та бачити поезію не там, де очікуєш її знайти. Я вже не кажу, наскільки… корисно чи шо?.. спостерігати за плинністю поняття Інакшості в цій документальній повісті. Текст-калейдоскоп, потруси – і вже склалася інша картинка відчуження: туристичного-соціального-родинного-політичного-культурного-позакультурного-етнічного-нейро(не)типового-творчого-економічного-якоюсь мірою навіть екологічного – коротше кажучи, обирайте на свій смак і розсуд. Няшно-затишним (хоча тут є котики!) “Новий рік у Стамбулі” жодним чином не назвеш. Але це було корисно-цікаво. Пішла думати, бо є про що. Заразом – це чудовий привид перетрусити в голові “свій” Стамбул – сонячний, солоний, просякнутий запахом бубличків та зів’ялих троянд, галасливий, яскравий і такий, куди хочеться повернутися у будь-яку мить. Але Босфор в ньому також є.

 

Сабж короткий, що той лютий. Але зафіксувати свіжеобіцяне треба, хоча дещо з цих книжок вийде лише в березні. Просто наступний вішлист буде “під Арсенал” – красивий й розлогий, сподіваюся.

Хоча ті сподівання трохи засмутилися. Участь (навіть така куца, як моя) в #bookchallenge_ua змусила нарешті розкрити очі й побачити неприємне: українські видавці мене не люблять 🙂 Основні поклади мого читання складає сучасна перекладна література. Так от: з перекладами книжок, написаних жінками – і то не лише стандартно-мелодраматичних, а цікавого мейнстримного та преміального сегментів (я чемна, я мовчу про цікавезні sf&f останніх десяти-п’ятнадцяти років чи ті ж таки “жіночі” модні скандинавські та британські детективи) – все дуже-дуже сумно. Своєрідним зрізом може попрацювати перелік пропозицій, поданих із надією на державну підтримку за програмою “Українська книга”. Із дитячою парафією там ще все більш чи менш пристойно (“Астролябія” думає видати Беатрис Поттер!), із дорослою – сум і зубожіння. Нє, цікавих проектів вдосталь (переглядаючи те, що запланувало собі “Фоліо”, ледь слиною не вдушилася), але щось воно трохи не те. Збиратиму на пам’ятник тим видавцям, які насміляться видавати українською хоча б Етвуд! Та де там.

Але годі про сумне. Здається, у мене майже з’явилося улюблене маленьке видавництво. Бо “Видавництво Анетти Антоненко” обіцяє одразу дві класні книжки.

Збірку Ісабель Альєнде (уже маю книжечку)…

… та чудовий маленький роман Кларісе Ліспектор.

Фух, хоч десь щось зрушило!

Продовжувати читання “Останній вішлист зимового сезону” →

Я тут днями пожувала першу серію дуже багатообіцяючого американського мінісеріальця Mercy Street. Йдеться там про 1862 рік, Громадянську війну та жінок, що працюють (або ж волонтерять) у шпиталі союзників. Сюжет має претензії на любовну мелодраму, але сетинг цікавий, персонажі (й особливо персонажки) також,  то будемо подивитися – а тоді вже докладніше напишу. Але про одне хочеться розповісти просто зараз.

Оупенінгова сцена там присвячена тому, як головна героїня з Північного боку – молода вдова трохи за тридцять проходить співбесіду перед дуже суворою літньою жінкою. Мері палко демонструє аболіціоністські погляди й потенційна начальниця – загадкова міс Дікс вирішує відправити свіже поповнення у філіал медсестринського пекла – шпиталь у нещодавно відбитій Александрії (Вірджинія), де емісарок міс Дікс ще немає. Свіже поповнення резонно перепитує, чи добре її там зустрінуть за таких умов. На що міс Дікс відповідає приблизно таке: Армійські лікарі не люблять жінок. І медсестер. І мене… Але якщо до вас не поставляться привітно, це означає, що небажаною є і я. А мені не подобається, коли до мене не ставляться привітно.

Десь так і сталося: ніхто у шпиталі не був у захваті від появи нової медсестри, але, розчувши пароль “Я від міс Дікс”, тамтешні достойники перекошувались обличчями і відступали. Що ж це за міс Дікс така, що конфліктувати з нею бояться армійські лікарі з високими званнями? Пішла курити Вікіпедію. А там швидко з’ясувалося, що міс Доротея Лінд Дікс – дійсно була непересічною особистістю.

Короткий переказ ключових вікі-цікавинок під катом Продовжувати читання “Страшливіша за війну. Жінка, що керувала системою армійських медсестер у Штатах” →

Не встигла я намилуватися розмаїттям облич в оновленій лінійці барбі-фашіоністас, як з’ясувалося, що справа не лише в обличчях. Крига скресла з таким тріском, що я нефігурально підстрибнула разом із стільцем. Сьогодні маттелівці проголосили: вони беруть курс на різні (!) фігури в межах ігрової лінійки. Ні, не технічно різні лялькові тіла (ще нещодавно найдискусійнішим питанням був новий підхід до шарнірів), а справді різні типи фігур.

Ми хотіли надалі розвивати бренд та надавати більш автентичне відображення тих дівчат, що живуть по всьому світу сьогодні. Тож ми озирнулися, подивилися на те, що саме відбувається в культурі, та вирішили додати нашому бренду розмаїття

– каже Evelyn Mazzocco, SVP and Global Brand GM.

“Подивилися на те, що саме відбувається в культурі”, – це, з огляду на багаторічні скандали та знакову улюбленицю преси Леммілі, вони круто сказали. Дюже скромно. Але факт є факт – анонси цих різно-ляльок вже висять на офіційному сайті.

Про якусь значущу анатомічність наразі не йдеться (хоча страшенно кортить подивитися, що там в ляльок під одягом), але три нові типи до стандарту – для неповороткого Маттел це епохальний прорив. Отже тепер (щонайменш в ігровій лінійці) будуть ще й petite-ляльки (низенькі й худенькі “ельфи”), tall-ляльки (умовні баскетболістки з довгими руками та ногами)  та curve-ляльки (порівняно – ми все ще про Маттел говоримо! – пухкенькі, трохи повніші за середньостатистичну Леммілі). До справжнього розмаїття ще далеко, також багато важить від пропорцій тіл, які поки що оцінити важко. Але вже хоч щось.

Кілька промо-фоток під катом. Хочу-хочу-хочу, бо курс на  прикольні різні обличчя та різні іміджи вони також зберігають.

Продовжувати читання “Дійшло і до жирафи. Оновлені Барбі матимуть різні фігури” →