Моє аж неприродно мляве “темне” та вже не дуже готичне читання продовжує сповільнюватися. Мабуть, такий вигляд має читацька сплячка. Але я все ще покладаю великі надії на святкові забіги, а оцей марафон вийшов равликовим.
Тим не менш, трохи всякого таки за два тижні прочиталося, хоча більшість книжок вже були відверто не_осінніми. А от зимовими – були.
(Спонтанний пост-славослов’я про чужі маркетингові стратегії)
Сьогодні я розпаковувала свою першу барбі з нестандартною фігурою і подумала: йой, але ж мені дуже подобається те, що протягом останніх двох років започаткували та продовжують робити маттелівці! Нагадаю коротенько:
Стільки новацій протягом фактично півтора років трохи лякали – здавалося, що така радість ненадовго. Але переглядаючи анонси на наступний рік, я помітила, що ніхто наразі не зупиняється – навпаки, варіацій використання свіжих маркетингових надбань стає більше. А це означає, що більшає цікавих ляльок – і вони готові повоювати з думкою “Та ті барбі всі однакові!”.
Під катом трохи тенденцій-анонсів з картинками.
Продовжувати читання “Нові горизонти: оновлені формати Барбі на практиці (та в картинках)”
Некалендарна зима вже прийшла, я собі читаю дуже зимовий містичний трилер, але осінні обітниці – це святе. Тому сьогодні про мій маленький марафон – коротко і з картинками.
(Оскільки з об’єктивно-суб’єктивних причин під кодовою назвою “АААААА, шоста Цивілізація!” я поки що читаю дуже мало, то довелося узгодити із сумлінням два читацькі рішення. Перше – #DarknessFALLs буде подовжено до середини грудня. Бо хочу-таки, щоб у нього було три випуски (а писати раз на десять днів протягом місяця банально не вистачає матеріалу). Друге – через це моє Вікторіанське бінго буде подовжено на 2017 рік. Це в мене з такими челенджами вперше, але чомусь снаги нема – просто не хочеться читати те, що запланувала, просто зараз. “Отаке”).
Перш за все хотілося б зізнатися: те, що в порядних домах вважається за guilty pleasure, – робить мене щасливою. Давно мені так затишно не читалося, як оце тепер – коли дозволила собі об’їдатися фентезятиною, полохливими дитячими казками та похмурими детективами. Читацькі канікули – це все ж таки прекрасно! І мені ще не набридло.
Що ж там знайшлося – у темряві?
За кілька годин моя улюблена фанатська премія вийде на фінальну стадію, а я так і не розповіла, що саме з книжок-номінанток викликає у мене активне читацьке “слюновиділення” (хоча пообіцяла). Тому краще зараз, бо буде пізно.
Дисклеймер: цього року серед номінованих книжок якась дивовижна концентрація титулів, що встигали потрапити у мій to-read-list іноді ще навіть до фактичної появи на папері. Але вже прочитала я з них обмаль. Тому де могла – голосувала за прочитане, а в інших випадках – за найцікавіше з нечитаного (ну й іноді – бо авторство змушує). Тому десь так до цього списку треба ставитися: це просто книжки, які я імовірно спробую прочитати наступного року. О, може це черговий челендж прорізався?
Номінація “Сучасна проза”
Це той випадок, коли доводиться обирати між смачним та ще смачнішим. Але приз моїх гіпотетичних симпатій пішов не до когось з дуже відомих письменників або письменниць (новий Фоер! Новий Мак’Юен!), а до британки Гелен Оєйємі – бо її проза незвична та химерна.
Також можна було б проголосувати за:
NB: роман крутезної Елізабет Страут обіцяють видати КМ-Букс. Чекаю з нетерпінням.
Продовжувати читання “GoodReads Choice Awards 2016: Мої книжки-фаворитки”
Формально для мене флешмоб #bookchallenge_ua скінчився ще під кінець серпня, коли я досягла запланованої мети – прочитала 150 книжок. Але тоді залишалася недовиконаною одна з особливих умов. Сьогодні рік вийшов, і мушу констатувати: місяця з гаком не вистачало, аби швиденько закрити головну прогалину. Та все ж таки я старалася.
Останній “кадр” є таким.
Книжки, написані жінками – 164/150
Із них:
українською (паперові видання) – 46 (42)/50
англійською – 35/25
неєвропейських та непівнічноамериканських авторок – 26/25
Як і передбачалося, прочитати за сорок днів 14 книжок українською було б можливо. Але на ділі до гри долучилися передбачувані “Ні, я хочу читати інше”, “Ні, я хочу читати англійською”, “Ні, я взагалі не хочу читати!”. Та треба ж розказати про той десяток, що все ж таки!
Продовжувати читання “#bookchallenge_ua. Календарна післямова”
Здається, Форум пішов і забрав із собою нормальну погоду. З тим, що зараз, просто не хочеться мати справу. І з-під теплого картатого пледа (тм) вилазити також не хочеться. Та й накуповані з нагоди високого видавничого сезону книжки з тим пледом чудово поєднуються.
А оскільки високохудожні фотосесії – то не моє, книжки погодилися на знімки по-домашньому і дозволили познайомитися ближче. Тож під катом – справжні інтимні місця книжок, зазирнути у які мріють люди, що – як і я – цінують та планують інтернетні закупівлі. Так, це вони – потаємні сторінки з вихідними даними, щоби ніхто – ані перекладач, якщо є, ані редактор, ані коректор – не залишився непоміченим. Ну і наклади – люблю рядочок з накладом, хоча деякі видавництва вперто рятують мене від такого задоволення.
Продовжувати читання “ПідФорумні надбання. Потаємні місця книжок”
Уфф, радісно (це збоченне почуття, але разом з тим) констатую, що фінальний вішлистовий акорд під Форум у порівнянні з базовим виходить коротким (що не може не тішити гаманець). А оскільки цієї осені Львів мені таки не світить, то можна спокійно виписати собі останні позиції та почати планувати поетапні книжкові закупи аж до квітня. Тож без чого, скоріше за все, не обійтися?
Без фентезійного янґ-адалту. Дивовижа, але в Україні видають порівняно свіжу книжку! Не дуже люблю “партійники”, але відгуки на Лі Бардуґо непогані. Судячи з усього, претендує на роль одного з провідних видавців модного-підліткового-перекладеного. Не можу не схвалити цей чудовий намір (уже є ця книжка).
А, до речі, про підліткове та спекулятивне, але ближче географічно. Матимемо ще одну міжавторську антологію – ну як повз таке пройти? (і цю вже маю – онде відгук)
Далі трохи всякого.
Продовжувати читання “Низький старт. Форумний вішлист номер два”
Раптово згадуючи, що літо ще не скінчилося, вирішила нарешті скласти давно обіцяний списочок. Тож сьогодні трохи розкажу про “епістолярні” книжки. Ні, не всі вони є класичними епістолярними романами, але в більшості випадків сюжет побудований навколо листування. Ну або якогось одного вкрай важливого поштового відправлення.
Перелік читаного містить, відверто кажучи, стандартні варіанти, але серед них є книжки, які я дуже люблю.
Перша та найулюбленіша – “Читацький клуб любителів пирогів з картопляного лушпиння“. Це дуже проста, але якась по-хорошому сентиментальна книжка, яку так хочеться бачити українською, що час від часу кортить хоч для себе перекласти якісь окремі фрагменти. Молода письменниця Джулієт за часів Другої світової писала підбадьорливо-комерційне чтиво на радість видавцеві та змученим читачам. А поки вона мріє про “А от тепер можна і за щось серйозніше братися!”, в неї зав’язується випадкове листування із одним дядечком з Ґернсі. Вірніше, спочатку з одним, бо до жвавого листуванням поволі приєднуються інші острівні книголюби, які поступово й фрагментарно розповідають Джулієт про те, як їм жилося під німецькою окупацією.
Український книжковий ринок цьогоріч так “животіє”, що в голові паморочиться. Наївна я гадала, що найбільшою проблемою було дотягти торби з Арсеналу. А тут під Форум стільки всього обіцяють, що як заганяти все в один пост – він вийде непристойно і незручно довгим. Тому вирішила зараз викласти одну частину (на додачу до попередньої версії середини літа) і сподіватися, що за неповний місяць на ще один списочок назбирається.
Почну із тих новинок від Видавництва Старого Лева, що не встигли потрапити у липневий випуск (тим паче, що кільком з тих книжок я вже бурхливо раділа у Фейсбучику).
Найочікуваніша для мене перекладна новинка – це історична Елізабет Ґілберт. З якого боку не подивися – ідеально моя тема: дев’ятнадцяте (значною мірою) століття, жінка-вчена – чого ще треба для читацького щастя? (Щастя є, пост про цю книжку – також)
Дивовижа, але для риторичних питань іноді знаходяться відповіді. Для повного щастя ще потрібна нова книжка Тані Малярчук! (І це купила)
Продовжувати читання “У Форумному режимі. Вішлист номер раз”
Моє несподіване занурення у світ графічних романів призвело до розуміння: якщо не структурувати це читання – ризик “втопитися” в морі нового є неминучим. А наводити лад у читацьких планах можна по-різному: обирати “книжки з картинками” за авторами, напрямками, жанрами, тематиками… Останній варіант виявився найцікавішим. І одним з його практичних проявів слугує невеличка добірка ілюстрованих текстів про те, як минає літо американських підлітків.
Lumberjanes, Vol. 1: Beware the Kitten Holy (2015)
Спільний проект Ноелль Стівенсон, Шеннон Воттерс, Ґрейс Елліс та Брук Аллен з усієї добірки найближчий до стереотипного уявлення про комікси. Lumberjanes (найпростіший переклад – “Лісорубки“, хоча шкода втрачати гру слів) виходять окремими тоненькими зшитками, вони дуже яскраві й розповідають про карколомні пригоди. Від початку авторки планували створити цикл з восьми окремішніх випусків, але комікси про пригоди п’ятьох дівчаток в літньому таборі стали настільки популярними, що на сьогодні маємо вже 28 “основних” випусків, два спешіали та викуплені права на екранізацію (не кажучи вже про кілька отриманих премій Айснера – однієї з найпрестижніших нагород в світі коміксів та графічних романів).
Перша збірка “Лісорубок” включає в себе чотири випуски, які нашвидкуруч знайомлять нас із головними героїнями. “Нашвидкуруч” – не фігурально, цей твір характеризується якоюсь майже блискавичною швидкістю дії. Під час читання першого випуску трохи мерехтить в очах і не одразу легко розібратися: хто ці всі люди і що вони тут роблять. Усі люди – це, в першу чергу, Мел, Ейпріл, Моллі, Ріплі і Джо, які потрапили до однієї хижки у таборі для найсправжнісіньких леді, і тепер призвичаюються до тамтешньої дисципліни, добряче дістаючи свою вожату Джен. А призвичаїтися до таборового повсякдення непросто. Спочатку дівчата зустріли жінку, що перетворюється на ведмедицю. Потім їх почали переслідувати тварини та птахи із трьома очима. А попереду ще зустріч із річковим чудовиськом, подолання смуги перешкод у прадавній печері та інші надзвичайні пригоди.
Популярність “Лісорубок“, мабуть, пояснюється просто. Це приємне відпочинкове читання, яке і розважає, і щиро розказує про стосунки між дівчатами-підлітками, і іронізує над скаутською культурою в США. Узагалі, пригодницька серія, центральними персонажами в якій є виключно дівчатка, що не сидять у вежі в ролі “Прекрасної Діви в Біді”, а самі долають своїх драконів, – це все ще доволі рідкісний товар, на який швидко знайшлися радісні покупці.
Слайди!
Швидке з’ясування читацьких пріоритетів пояснило, що Фейсбук-аудиторія воліє почитати про острови. Я також люблю острови, це у мене одна з тем для регулярного читання (вкотре переконуюся, що “ізольоване” дитинство з себе не витравити), тому рада поділитися.
Острівна тематика взагалі є поширеним мотивом складання читацьких добірок, тому я вирішила уникати найочевидніших варіантів. І якось так вийшло, що майже варіанти з уже читаного – книжки про острови в холодному морі.
У варіанті номер 1 оповідається ще про порівняно нехолодні місця. “Узбережники” (російськомовний переклад залишимо на совісті російських видавців) – це приклад фірмової Джоанн Гаррис: багато Франції, багато побутописання, багато родинних таємниць і місцевого колориту. А от магії майже немає – не “Шоколад“. Сюжет крутиться навколо крихітного бретонського острівця (з тих, що під час відпливу поєднуються з материком), мешканці якого намагаються врятувати свої пляжі від претензій курортного містечка, що розташувалося поблизу.
Рушаючи на Північ, зупинимося на Шетландських островах. Пункт номер 2 – “Чорний, як крукове крило” – перший роман з циклу детективів Енн Клівз, в яких життя в маленькому містечку ускладнюється острівною специфікою. Днями чекати на результати експертизи, конфліктувати з Материком, марно сподіватися на те, що всі злочинці не місцеві, і таке всяке. Плюс Шетланди як такі – місце… Своєрідне. Північне море, кепський клімат, відсутність дерев (вітер-с), солідний відсоток гельськомовного населення та гарно законсервовані традиції вікінгів – є, на що подивитися. До речі, про подивитися – за мотивами (і місцями – добряче за мотивами) книжок Клівз зняли симпатичний шотландський серіал. Але якраз цю книжку переписали круто, тому я б порадила спочатку її прочитати, а потім вже дивитися.
Десь зо два тижні тому я ліниво колупала прочитане, вишукуючи в класичних книжках “ознаки” жіночих професій. Думка про те, що в золоті часи Хрусткої Булки пані всі, як одна, сиділи вдома, прикрашаючи своєю особою життя, трохи перебільшена. Але, якщо у свіжих історичних романах, якими я так захопилася, розмаїття занять для жіноцтва (добре, не завжди оплачуваних, але ж) подекуди є суттєвим двигуном сюжету, то якраз класики-класики, схоже, більше тяжіли до напівабстракцій: Королева Дому, Нещасна Селянка, Злиденна Міська Жебрачка/Дрібна Злодійка, (набагато рідше) Робітниця – ну і ще гувернанток чи вчительок досипали, але до цього більше письменниці схилялися. Тому ідея скласти більшенький список “Класичні героїні з цікавими професіями” поки що переїхала у шухляду, натомість згадка про одну таку селф-мейд вумен допомогла скласти чергову підбірочку читаного/бажаного. Ви звертали увагу на те, як мало книжок про жінок-художниць?
(Знайти пояснення цьому факту неважко: артистична доля – вона сильно не для всіх, для цього потрібен талант і ресурси та можливості його розвивати. У жінок традиційно й дотепер з цим гірше – тут і спротив середовища, і сімейна “друга зміна”, і комплект дилем, з яким чоловіки можуть жодного разу не зустрітися. Тим не менш, художниці є, і книжки про них також є, хоча їх набагато менше, аніж текстів про, скажімо, письменниць)
Отже перша книжка, яка спадає на думку серед читаного, це якраз та сама класика-класика.
Так, пунктом першим є “Незнайомка з Вілдфел-Холу” – другий (і найкращий) роман наймолодшої з сестричок Бронте. Текст для раннього вікторіанства непересічний, бо про Аморалку. Основна аморалка – це великий спойлер, але головна героїня, що заробляє собі на прожиток, – випадок теж не дуже звичний. Усе дуже пристойно, але трохи несподівано, адже Гелені вдається капіталізувати стандарт виховання порядної дівчини – вона пише пейзажі на продаж. Не аж таке високе мистецтво, сноби презирливо пхикають, але якось прогодувати себе й домашніх молодій жінці вдається.
Пункт другий – ще більш незвична книжка, бо тут йдеться про жінку, яка не може розраховувати на артистичне визнання, але тихцем здіймає руку на Канони! Головна героїня “Пурпуру” має специфічний посаг – фамільний секрет виробництва дорогоцінної фарби, який сприяє кар’єрним перспективам її чоловіка-кондотьєра у ренесансній Італії, бо захоплення Константинополя знищило звичні поставки до папського столу. Але в самої Анни стосунки з кольорами не політичні. Як, до речі, і з перспективою.
Але навіть жінки, які реалізувалися в мистецтві, не вільні від того, щоби доводити: їхнє заняття – це і є мистецтво. Джессі з “Крісла русалки” (що буде пунктом три) – художниця-колажистка, до творчості якої ставляться доволі скептично. Але мистецтво в цьому романі С’ю Монк Кідд – не головна тема. Більше уваги приділяється депресії, родинним таємницям, перегорянню почуттів у шлюбі та особливостям чернецьких обітниць. І все це – у декораціях крихітного острівця у каролінського узбережжя.
Оскільки темою на всеньке #літо_читання я обрала історичні романи із (бажано) незвичним побутовим колоритом, було б чесно скласти п’ятірки з книжок, які я вважаю гідними представницями цієї категорії, а також таких, які ще планую прочитати (не факт, що цього літа, але ж). Серед прочитаного у мене переважно будуть відомі і дуже відомі тексти. А от TBR складають малопопулярні, проте потенційно цікаві тексти.
П’ятірка читаного
Перший пункт з усіх найменш побутовий та найбільш знаменитий. “Вулфголл” Гіларі Мантел прогримів одразу, заполірувався Букером, швидко отримав телеекранізацію та залишається одним з найвідоміших історичних романів нашого часу. І він справді дуже крутий. Власне, на мій смак, це і є ідеальний “персоналізований” історичний роман про роль особистості в історії. Томаса Кромвеля – юриста на службі Генріха VIII – у версії Мантел важко назвати приємним чолов’ягою, але він цікавий. І цікавий, в першу чергу, ходом думок. Попри те, що йдеться про доволі класичну для жанру сюжетну схему із скирдами історичних персонажів та реальних подій, на ділі “Вовчий зал” радше є романом ідей. Тільки таких, які негайно втілювалися в життя, – на радість чи горе їхніх авторів чи виконавців.
У другому пункті також йдеться про історичних осіб. Тільки “Дивовижні створіння” (ненавиджу російськомовну версію!) присвячені визначним, але з політичної точки зору – менш масштабним подіям. Тут у центрі оповіді стоїть та знервовано зиркає в різні боки Мері Еннінґ – піонерка палеонтології, що зокрема познайомила сучасний світ із іхтіозавром. Трейсі Шевальє стримано, але безжально показує, в якому кутку в 19 столітті було місце жінки в науці. Особливо, якщо жінка молода, неосвічена та з бідної родини.
У контексті дуже спрощеної версії #літо_читання мені закортіло трохи змінити колишній формат “Двічі по п’ять”. Цитуючи Фейсбучок: “(робити списки) не у форматі “Сподобалося/не сподобалося”, а у більш добрій формі. Робити тематичні (здебільшого) підбірки книжок: навпіл – читані та нечитані. Бо, по-перше, треба вшанувати принцип “А що ви за мною стадом ходите!” (не знаю, як так виходить, а подібні за тематикою твори мене іменношо переслідують). А, по-друге, цікаво простежити, який відсоток книжок, що позначаються як потенційно цікаві потім взагалі прочитуються.
То сьогодні буде перший випуск – про книжки, в яких традиційні легенди переказуються під жіночу точку зору.
П’ятірка читаного.
Здається, найпопулярнішим матеріалом для міфологічних ретелінгів є грецька міфологія – воно й не дивно, покоління й покоління пієтету перед класикою з культури не викинеш. Тому варіації на тему “Іліади” та “Одіссеї” вже доводилися підчитувати. І двійко з них увійшли в число улюблених книжок.
Перша – це “Кассандра” у версії Лесі Українки. Трагічна історія пророчиці, якій ніхто не вірить, тут має якийсь дуже переконливий смак. Усе за каноном, але це канон, якому додали “жіночого питання” – помірно (часи не нинішні), але виразно.
Брате,
не знаєш ти ціни жіночим жертвам,
а я тобі кажу: з усіх жінок
славутня Іфігенія зложила
ще не найбільшу й не найтяжчу жертву.
Ох, скільки тяжких, хоч безславних жертов
зложили ті жінки, що не лишили
імення по собі!
Ну, а друга – вже безсоромний вихід фем-проблематики в поле. “Пенелопіада” Маргарет Етвуд.
Невеличка повість, створена в межах “міфологічного проекту“, – це такий розгул постмодерну, що місцями ой. Етвуд себе мало в чому обмежує: тут в неї і сатира, і буфонада, і хор мертвих служниць, а ще – багато болю й розуміння несправедливості світоустрою, в якому жінка – це таке майно, котирування якого залежить від “цінності” її батька, чоловіка, синів.
Але не греками самими. Третя визначна книжка “жіночо-міфологічного” плану – це славетні “Тумани Авалону” Меріон Ціммер Бредлі.
Змушена зізнатися: з усього грубезного томиська я прочитала лише першу частину (вони є доволі автономними романами) – “Володарку магії“. Ідея переповісти Артуриану з позицій жіночих персонажів: Іґрейни, Морґани, Вівіани – скарб і щастя. Тим більше тут оповідь побудована через жіночий сюжет та жіноче ж протистояння. Бонусом йдуть проблеми співіснування старих вірувань із християнством та цікава спроба утрамбувати легендарну фабулу в меншу кількість персонажів, ніж це зазвичай роблять. Я зламалася я на дрібниці: не люблю мотиви переродження та вічного зв’язку між людьми. Ну й на додачу дізналася деякі біографічні моменти – і, як відрізало. Та, мабуть, все ще повернуся колись, бо це справді прикольна версія.
Варто було подивитися смачний, але, на жаль, надто добре знайомий за більшості пунктів список книжок про їжу, як закортіло зробити собі щось схоже. Я люблю гарно видані кулінарні книжки, але ще більше мені подобається знаходити цікаві рецепти чи хоча б смакові поєднання в книжках художніх. Але це давнє викривлення сприйняття – з малого дитинства вчуся в книжок поганому чомусь несподіваному. То чого готування має бути виключенням?
Тому сьогодні хочу розповісти про дев’ять “уроків”, яким я можу завдячити випадково прочитаному серед любовних перипетій та життєвих драм героїв літературних творів.
Аніта Амірезвані “Кров квітів“.
Де та коли: Іран 17 століття.
Про що: Скалки осиротілої родини перебираються до багатших родичів в Ісфахан.Попри те, що головна героїня гарна, розумна та ще й вправна у мистецтві ткання килимів, вигідне заміжжя їй не світить – посагу нема, родина мізерна… Натомість їй пропонують річ доволі скандальну, проте таку, до якої перське суспільство ставиться в міру толерантно, – тимчасовий шлюб. Ой, заждіть, толерантно перське суспільство ставиться до чоловіків, які беруть собі дружин на кілька місяців/років. Не до жінок.
Чому вчить на кухні: розуміти, що смачна їжа – це також привілей, який треба цінувати. А якщо суто практично: поєднувати смаки, “розуміти” каву та знаходити нові способи використання баклажанів.
Смачна цитата:
Какой пир предстал нашим глазам! Я никогда не видела такой еды даже на свадьбах, однако для Гостахама и Гордийе это было обычной трапезой. Здесь был охлажденный суп из простокваши с укропом, мятой, зеленым изюмом, орехами и лепестками роз; тушеная курица с подслащенным барбарисом; нежные баклажаны, приготовленные с чесноком и пахтой; рис, приправленный шафраном, с хрустящей коричневой корочкой; пряный овечий сыр; горячий хлеб, а также тарелка редиски, свежей мяты и горьких трав для пищеварения. В этот вечер я съела слишком много, будто пытаясь восполнить то время, когда мы недоедали.
Далі.
Продовжувати читання “Смак далекої землі. Практичні відголоски непрактичного читання”
Vaenn's Bookblog 