“Перша українська графічна повість”, нехай навіть для дітей молодшого шкільного віку – це амбітна заявка. Особливо враховуючи, скільки нині з’являється цікавих проектів, що ґрунтуються на ілюстраціях. У будь-якому разі, пройти повз таке я змогла б. Тим паче, що це книжка, яка вже на п’ятій сторінці містить правдешнє зізнання в любові до мишей!

Що таке “графічна повість”? Це, мабуть, коли обсягу на графічний роман не вистачило, але інші жанрові ознаки наче на місці. “Безхвоста” (написала Оксана Лущевська, намалювала Яна Гавриш) – це невеличка історія (в текстовому варіанті було б міцне оповідання) про підготовку до новорічної звітної вистави в дитячій театральний студії. А що ставить керівниця Мона “Рукавичку“, то в дітей розгоряється конкуренція за яскраву роль Лисички. Оповідачка Рита участі у змаганні не бере – вона цілком задоволена своїм амплуа Мишки. А от її найкраща подруга Катя костюм з пишним хвостом підготувала заздалегідь. Та режисерка налаштована скептично: не тягне Катя роль, може, варто пошукати інші варіанти?

Триактна, як за нотами, структура, ретельно окреслений конфлікт, чітко проговорена мораль… “Безхвоста” є простою для розуміння і старанно (аж по-аптекарському навіть) виписаною історією для молодших читачів. Такою типовою правильною книжкою про дружбу, чесність та відповідальність. А з-поміж інших схожих сюжетів її вигідно вирізняють три моменти. Перший – реалістичність, коли і “енд” нібито “хепі”, але не аж так, щоби виникли сумніви в правдоподібності (а з сучасними дитячими книжками тут буває по-всякому).. Другий – оця впізнавана атмосфера театральної студії, де всі звірі – друзі, але бувають варіанти (написала Ксеня, яка колись пробувалася на скромного Їжачка, а зрештою несподівано зіграла головну роль Зайчика). Третій – ілюстрації. Історія, історія… Це книжка візуально прекрасна настільки, що справедливі питання до передбачуваного сторітелінгу розчиняються в світанковій блакиті. Трішки прикладів під катом.

Продовжувати читання “Графічна пауза. Шкільна вистава з мишами та жабами” →

Я майже ніколи не перечитую книжки – бо навіщо. І майже ніколи не _пере_писую враження – бо а як таке можливе. Але бувають виключення. І тому, коли мені запропонували написати для блогу Нашого Формату текст про досвід перечитування “Життя за життям” уже після прочитання “Руїн бога” – то це був справжній виклик. Незвичний і по-своєму некомфортний, але вартісний. Бо перечитуючи я дізналася більше не стільки про Урсулу Тодд, скільки про власну систему цінностей. Але про Урсулу з Тедді все ж таки трохи також.

Іноді здається, що всі люди поділяються на два типи. Ні, не технарів та гуманітаріїв. І не на тих, хто любить котиків або песиків. І навіть не на поціновувачів кави чи чаю. Є люди, які перечитують книжки, і є такі, хто воліє цього не робити. А ще є книжки, які вносять плутанину в цю чудову надійну систему.

Я перечитую книжки нечасто й неохоче, і кожного разу, коли вже зібралася сотворити неподобство проти стосів ніколи не читаних книжок, довго перед ними вибачаюся. Але з “Життям за життям” Кейт Аткінсон інакше бути не могло. Особливо, як врахувати, що українською з дилогії про сім’ю Тодд першою вийшла друга книжка – “Руїни бога“… Особливо, як врахувати, що українські переклади Аткінсон Ярослави Стріхи настільки фантастично влучні, що не можна позбавляти себе задоволення… Особливо… Насправді, це той випадок, коли жодні “особливо” особливо не потрібні. Бо про Урсулу Тодд можна читати знову і знову. Так воно задумано.

Продовжувати читання “Плюс-мінус нескінченність. Як це – перечитати “Життя за життям” після “Руїн бога”” →

Спроби схрестити сімейний роман (а то й сагу) з детективом мають давні добрі і плідні традиції. Але буває й таке, коли ні сіло, ні впало: і детектив не клеїться, і сімейний роман розпадається на шматки. В кращому випадку один з жанрів зрештою перемагає, лишаючи інші напрямки бідними родичами, які зітхають: “Але ж ідея була непогана, правда?”. Правда. Але коли в піджанрах є той таки детектив, то його перемозі радієш більше. Головне, щоб із загадкою повернулося на добре, а інше… Інше – то таке.

Дебютний детективний роман Джессіки Фелловз (об’язковий в такому випадку дисклеймер: так, родичка того самого Джуліана Фелловза, а заразом авторка нонфікшен-книжок “зі світу “Абатства Даунтон“) – це якраз типовий випадок, коли письменниця не хотіла обмежетися тільки детективом. І протягом перших 200 сторінок було важко сказати, що це взагалі таке і що з нього виросте. На щастя, текст схаменувся, й остання третина там уже чесний (і нічогенький, треба сказати) детектив. Ну, але дійсно – первісний замах був на більше.

/Клац кіношною хлопавкою/ Зимовим днем купе поїзда, що прямує до курортного містечка на півдні Англії сідає літня пані, увечері того ж дня її в тому купе знайдуть смертельно пораненою. /Клац кіношною хлопавкою/ Юна Луїза Кеннон не хоче бути пралею, як мама, карманницею, як дядько навчив, проститукою, як дядько спонукає, але варіантів в неї небагато. Але одного зимового дня в Луїзи з’являється шанс влаштуватися помічницею няні до аристократичного сімейства. І вже байдуже, що досвіду такої роботи в дівчини нема, а рекомендації трохи ненадійні – шансом треба скористатися за будь-яку ціну! /Клац кіношною хлопавкою/ Молодий залізничний полісмен Ґай Салліван ганяє безхатьків на вокзалах та розслідує дрібні крадіжки, але мріє про щось більше, щось справжнє, щось таке, що дозволить йому врятувати самооцінку “Єдиного хлопця в родині, якого не взяли до війська під час Великої війни”. І тут його з напарником викликають на замах на вбивство в потязі. Ось воно, ось цей довгоочікуваний шанс! /Клац кіношною хлопавкою/ Юній Ненсі “майже сімнадцять” і в дитячій, поміж молодшими сестрами, вона відверто нудиться. Душа Ненсі потребує пригод, але батьки чомусь до цього ставляться без ентузіазму. Дівчина пише під псевдонімом страшні оповідки, але коли до родини доходить звістка про наглу смерть знайомої знайомої – самовиховане на penny dreadful дівчисько робить мисливську стійку: чому б не спробувати розслідувати справжній злочин? Це ж такий шанс! Он і майже ровесниця Луїза допоможе, бо панночці дуже треба! /Клац/

Трохи забагато “клаців”? От і я про те. Джессіка Фелловз озброїлася багажем знань про першу половину ХХ століття і написала не “просто детектив”, а історичний детектив з урахуванням історичного ж контексту. Контекст справді цікавезний: 1920-й, практично тільки-но завершилася найстрашніша війна в пам’яті людства, а повсякденне життя відмовляється повертатися до старих звичок. Жінки на роботі, занепад аристократії, масовий ПТСР і працевлаштування ветеранів, нові моди, нова музика, нові соціальні моделі – цукерка, а не епоха! І молода британська письменниця підійшла до матеріалу з ентузіазмом. “Мітфордські вбивства” – це про все оце і ще трішки зверху. Але проблема в тому, що елегантно збиратися в купу весь цей матеріал відмовляється. То сімейний роман не клеїться, бо аристократичну родину авторка змальовує цілком історичну – до того ж надзвичайно цікаву – але змальовує скупо й несміливо, так, що ті, хто вже багато чув про Мітфордів, натяки зрозуміють, а іншим (от мені, наприклад), може бути не дуже комфортно. То тему тяжкої долі дівчини з народу, яка йде у найми (ой, “Даунтоном” запахло) письменниця замітає під килимок детективного сюжету. То про сам детектив забуває на кількадесят сторінок, від чого критично страждає динаміка сюжету. “Ні, не Аґата Крісті”, – думала я половину книжку, аж доки роман не згадав, що він взагалі-то про вбивство.

Продовжувати читання “На півдорозі до детективу. “Мітфордські вбивства”” →

Останнім часом у нас дедалі частіше з’являються підліткові й дитячі фентезійні книжки про прадавні небезпеки лісу. В першу чергу одразу згадуються “Ті, що не мають коріння” Наомі Новік, а слідом за тим підтягуються і “Волковиці” Марини Смагіної, і “Дрімучий ліс” Анастасії Лавренішиної (оце ще не читала, але дуже хочу), ще дещо… І от одна з дитячих новинок видавництва Віват якраз про це саме – про світ людей, що зчепив зуби та з останніх сил тримається в жорсткій опозиції до Лісу та Болота. Тільки американська письменниця Келлі Барнгілл одразу розставляє акценти трохи не так, як можна було очікувати.

Сумна маленька держава Протекторату нидіє між лісами й болотами. П’ять сотень років тому поблизу сталося виверження вулкана, що серйозно змінило місцеву екологічну систему. І ще добре, якби проблеми полягали лише в тому, що їжі недостатньо, а єдиний безпечний шлях крізь хащі та трясовини контролює Рада старійшин (з виклично гуманних міркувань, а ви що подумали?). Ні, в лісах та болотах окрім підступних гейзерів з отруйним газом та бездонної твані, зачаїлася найбільша небезпека – стара відьма, зловорожа до всього живого. І якщо раз на рік не принести відьмі в жертву немовля – на народ Протекторату чекатиме щось жахливе. Правда, ніхто не знає, що саме. Але це й не дуже важливо. Бо насправді, відьми – нема.

Вони йшли і знали, що відьми не існує.

І ніколи не існувало. Був лише небезпечний ліс і одна-єдина дорога, а також контроль над життям населення, яким насолоджувалося багато поколінь старійшин. А відьма – тобто віра в її існування – була вигадана для заляканих, пригнічених, поступливих людей, які жили огорнутими в серпанок суму, з притупленими почуттями й пригніченим розумом. Усе це було надзвичайно зручно для безмежного панування старійшин, Не дуже приємного, до речі, але нічого не вдієш.

Отакої. Казка про постправду для середнього шкільного віку? Про це у “Дівчинці, яка випила місяць” також є. Але є там і відьма (навіть сильно не одна), є затишний болотяно-лісовий світ, сповнений не лише небезпеки, але й краси, магії та поезії, і є Луна – жертовне дитя, яке не просто вижило, а й випадково стало вмістилищем занадто могутніх сил.

Продовжувати читання “Вогник надії. “Дівчинка, яка випила місяць”” →

“Вісник екранізацій” взяв тимчасову відпустку (не траплялися мені останніми тижнями екранізації), але є щось неправильне в тому, щоби розповідати лише про книжки та ляльок. Тим більше, що в червні один невеличкий серіал певною мірою замінив мені книжку. Пам’ятаєте, в літньому челенджі від ГудРідз на червень було завдання “Книжка про рибалок або риболовлю”? Прочитати я нічого такого не прочитала. Натомість подивилася 10 серій про майже оте саме.

Маленьке американське містечко Брістоль-Коув, що на західному узбережжі, живе з промислового вилову риби та (в найкращі часи) з туризму. Тутешні мешканці призначили своє місто “Русалковою столицею світу”. Треба ж людям мати зиск з легенди про те, як один з батьків-засновників привіз собі жінку з моря (спойлер: скінчилося все погано). Тому нині хтось заробляє на траулерах, хтось – на сувенірах, а молодий морський біолог (за сумісництвом – блудний син місцевого багатія і праправнук того самого батька-засновника) Бен та його дівчина Медді рятують великих морських ссавців. Але одного разу в тенета шхуни друзів Бена потрапляє дуже незвичний морський ссавець. Імовірну русалку швиденько вивозять у невідомому напрямку військові, а заразом прихоплюють із собою пораненого рибалку. Тільки друзі бідолашного Кріса його ще шукатимуть. І русалку шукатимуть – її сестра, що здатна перекидатися на людину.

Перший десятисерійний сезон “Сирени” – це типова американська телепродукція другого ешелону класу “Недорого, але видно, що старалися”. Коли я тільки подивилася трейлер, по подумала, що матимемо урбан-фентезі (ну, або містику, то як справа піде) із соціальною проблематикою “Таємниці маленького містечка”. Натомість, Siren – це екологічна фантастика (тверда НФ там і повз не пробігала, але періодично герої намагаються щось там для себе прояснити) про зіткнення двох світів з типовими для піджанру конфліктами. Один – “зла воєнщина”, готова заради подоби вигоди винищувати рідкісні види, проти шляхетних вчених. Другий – цікавіший – крутиться навколо зіткнення з Іншим. І хоча в обох випадках в другій половині сезону серіал вирулює на надто добре змащені рейки жанрових штампів, те, як тут вирішена проблема контакту з невідомим, зроблено цікаво.

Що прикольного в “Сирені“:

Продовжувати читання “Вабливі й зубасті. Siren (1-й сезон)” →

Затишна книжка, книжка-цукерок, ідеальна книжка для читання на ніч у тяжкі часи – така, що 15-20-30 сторінок вистачає для того, щоби заспокоїтися, видихнути та спокійно заснути. Трохи не такого можна чекати від фентезі про реінкарнацію давніх богів, правда? А то дивлячись, про яку саме богиню йдеться.

Мрійниця Гестія-Амалія Фаулі-Прейшер живе порівняно звичним життям п’ятнадцятирічної дівчини: вчиться, читає книжки, готується до весняного балу, злегка розчаровує батьків  (така дивна і чомусь така незграбна) і то знаходить, то губить спільну мову з на кілька хвилин старшою сестрою. Хоча, ні, дещо в житті Гессі суттєво відрізняється від звичного. По-перше, після смерті старшого брата, якого вся сім’я вже стрімко забуває, дівчинка час від часу бачить щось дивне. Або когось дивного. І такого, що будь-які спроби описати наштовхуються на ментальний бар’єр: очі в незнайомця блакитні, а все інше – як у тумані. По-друге, Гессі отримала в подарунок чарівну камеру – якщо вибрати правильний момент та правильних людей, то фотографуючи можна зробити їхні життя щасливішими. От тільки саму себе Гессі сфотографувати не може, хоча іноді їй дуже цього хочеться.

Друга книжка молодої львівської письменниці Наталії Матолінець, що вийшла цієї весни, на “Варту у Грі” схожа хіба що деякими інтонаціями та особливостями світотворення. “Варта” – урбан-фентезійний екшен, де динаміка аж бринить. “Гессі” – шепітлива фентезійна майже-притча,  в якій іноді переконливо перемагає логіка сну. Того самого затишного і солодкого сну, за яким ховається щось інше – і то на другий погляд небезпечніше.

Продовжувати читання “Портрет богів замолоду. “Гессі”” →

Минулого літа я жалілася на те, що навала дитячо-підліткової канікулярної прози жене щось трохи не туди: вона в дивний спосіб ідеалізує сільське літо, зловживає стереотипами і часто забуває додати або сюжету, або реалій з колоритом. Внутрішній запит на правильний градус ностальгії скінчився тим, що я сама собі організувала такий текст і на тому заспокоїлася. А варто було зачекати ще рочок – і концентровано ностальгічна книжка про літні канікули тих, хто був дитиною у дев’яності, таки з’явилася. Хіба ж не ура?

“Коли були ми… ” Любові Загоровської – це повість в новелках, що докладно, навіть якось статечно, розповідає про одне літо трьох одинадцятирічних друзів: Дарці, чиї батьки переїхали до міста, але зберегли хату в селі, і дівчинка там літує сама (тут я позеленіла від заздрощів, як перший огірок, але оцінила масштаб побутових незручностей – нє, спокусливо, але нє) та її сільських друзів Нуськи та Міська. А що діти, сучасною мовою кажучи, проактивні, шо капець, то літо в них було насичене та яскраве. З усіма маркерами недаремних канікул – пошуком скарбів та таємних ходів, походом на кладовище, космічними пригодами, вічним колообігом пустощі-покарання-страшна помста. Ну, і ще із збиранням колорадських жуків, сапанням городу, а у випадку Дарці – ще й з обов’язковими гамами на баяні – мати приїде їсти наготувати й неодмінно перевірить. Хоча так кортить зекономити сили на щось цікавіше!

Так що там з нашим “ура”? Видавництво Старого Лева позиціонує “Коли були ми…” як книжку для сімейного читання, в якій кожне знайде щось цікаве. “Роман “Коли були ми…” нагадає багатьом дорослим про те, якими вони були в дитинстві, а дітям відкриє таємниці, як росли, гралися та розважалися їхні батьки”, – широким жестом обіцяє анотація. І таки так: дорослим – ностальгія, дітям – пригоди. Але в різній пропорції і не завжди послідовно.

Продовжувати читання “29 кусників літа. “Коли були ми…”” →

Ми вважаємо за самоочевидні істини, що всіх людей створено рівними; що Творець обдарував їх певними невідбірними правами, до яких належать життя, свобода і прагнення щастя

Декларація незалежності США

Бувають такі важкі для читання книжки, що їх хочеться прочитати якнайшвидше. Пробігтися, розірвати фінішну стрічечку і відхекатися, стираючи холодний піт страху. От з нещодавно читаного “З Елеанор Оліфант усе гаразд” у мене склалися подібні стосунки: пірнула, випірнула, ніби полегшало. Але є й інакші книжки, з якими так не виходить. Вони читаються довго, для того, щоби уникнути чергового сеансу “спілкування” з ними, вигадуються різні відмовки, аж доки книжка не почне дивитися на мене докірливим поглядом. І можна зрозуміти ті випадки, коли тригери очевидні (найкращий приклад з нещодавнього – “Зулейха відкриває очі“). Але буває і так, що заважає спати і вільно дихати захмарна концентрація чужого, геть незвіданого, болю. Здається, це і є “хороші книжки” за буквальним визначенням. Та читати їх дуже непросто…

Ех, ви прослухали коротке пояснення, чому я нетипово довго читала “Підземну залізницю” Колсона Вайтхеда і ще довше не могла про неї написати. Але варто все ж таки.

Основну фабулу цього роману, здається, знають всі, хто слідкує за американським літературним процесом. National Book Award for Fiction та Пулітцер – попередньо такий дуплет зробили “Корабельні новини” Енні Пру в далеченькому вже 1993-му.

Шістнадцяти-? Чи вже сімнадцятирічна Кора є рабинею на плантації десь там посеред червоних земель Джорджії. Слова “заздрість” та “її життя” одне речення збиратися категорично відмовляються: рання втрата матері, побої, злидні, зґвалтування, щоденна нелюдська праця – але це все ж таки життя, і радикально змінювати його лячно, а в більшості випадків – просто безнадійно.

– Не збираюся бути вбитою Коннеллі, патрульними чи зміями.

Отримавши першу миску супу, Кора й далі міркувала над дурнуватою пропозицією Цезаря. Білі люди поволі вбивають тебе щодня, але деколи їм потрібно порішити тебе швидко. Заради чого полегшувати їм завдання? Це робота, від якої можна відмовитись.

Продовжувати читання “Та деякі люди більш вільні… “Підземна залізниця”” →

Останнім часом (а це з півроку, якщо замислитися) у мене з’явилася трохи дивна звичка – я із задоволеним вуркотінням перечитую свій старий пост. І не тому, що маю напади замилування власними текстами – ні, він виявився приємно пророчим. Ідеться про перелік книжкових мрій – і все більше пунктів з нього уже позначені “checked”. А отепер настав час викреслити ще один: до Арсеналу вийшло/виходить кілька книжок, що вписуються в межі завдання “Мені, будь ласочка, чесне урбан-фентезі на українському матеріалі”. Починаємо зі Львова – а звідки ж іще.

Як завше в таких випадках, світ – складніший, ніж може здатися. От і у Львові поміж туристами та звичайними місцевими шастають, живуть і іноді вбивають одне одного чаклуни, відьми й алхіміки. Вони – як завше в таких випадках – поділяються на світлих і темних. Різниця між ними на позір невелика (від звичайних людей вони відрізняються значно більше, ніж між собою), але то поки не почалася Гра. Великі перегони, в яких бере пасіонарна чаклунська молодь (пасіонарність не-молоді у більшості випадків наближається до рівня зів’ялого цукіні). Завдання: позначити Мітки, що рендомно проявляються у місті-арені кров’ю чергової Жертви (2 шт. – по одній від кожної фракції). Приз: сто років головування у Центральноєвропейському Конгломераті. Арена: Львів. Учасники: та всі, кому небайдуже. Варті Тарновецький спочатку було байдуже, але те, що світлі вбили, а не злегка поранили, як годиться, уже першу жертву з боку темних, кардинально змінив настрій дівчини. А, можливо, іще радикальніше його змінив новий загадковий знайомий – чех Златан, який забагато знає і про правила Гри, і про її обмеження, і навіть про те, що Варта стане однією з наступних жертв. Гра почалася. І лишитися осторонь у героїв не вийшло.

Про Львів (тобто про “урбан”): божебоже, я дочекалася! Я дочекалася правдешнього урбан-фентезі по-українськи! Загалом книжки з цього піджанру поділяються на три базові групи: урбан-фентезі, де місто є декорацією, і від його заміни нічого не міняється; урбан-фентезі, чітко прив’язане до локації; урбан-фентезі, де місто є настільки значущим елементом тексту, що дія не могла відбутися деінде. Більшість урбан-фентезійних текстів, що мені трапляються, належать до першої групи. Найяскравіший приклад третьої з того, що одразу згадується, – “Небудь-де” Ніла Ґеймана. А “Варта у Грі” молодої української письменниці Наталії Матолінець – це чесна друга група. Гра могла відбутися у будь-якому центральноєвропейському місті, тож чому б не у Львові. А Львова тут багато і він до приємного не фасадний. Ні, Львів “Варти” – це місто, в якому живуть, працюють, влаштовують дуелі під Цитаделлю, а щоби знайти чергову Мітку пхаються на, простиБогине, Підголоско. Підголоско! /перепрошую, це особисте/. Ну, але непарадною “львівськістю” текст аж пашить. Що ми з ним подружимося, стало остаточно зрозуміло приблизно на цьому моменті:

– Вхід у ванну через балкон, – нагадала Аллі й вказала на пошарпані білі двері.

Продовжувати читання “Play a little game. “Варта у Грі”” →

Університетський роман по-українському в одній цитаті звучатиме приблизно так:

“Аліса цмулить чай, гортає конспект і думає про те, що після Селінджера з філологами на Home reading можна буде взяти “Політ над зозулиним гніздом“, а нового сезону “Шерлока” чекати вже менше року. Бузок пахне ніжно й солодко, й кафедра, з її плітками, інтригами, нескінченними пиятиками з приводу й без і завідувачкою, яка впродовж останнього часу займається лише тим, що перетворює Алісине життя на пекло, здається далекою і зовсім неважливою”.

Willkommen, пардон, Welcome до “Факультету” Дарини Березіної – книжки, що забрала прозовий “Смолоскип” у 2017 році і успішно обживається в ніші отого самого університетського роману, де у нас, скажемо прямо, не затісно.

З “однією цитатою” я майже не перебільшила. “Факультет” – це двісті з хвостичком сторінок розповіді про те, як талановиту молоду викладачку англійської категорично відторгає кафедральне середовище. Двісті з хвостичком сторінок епічного батлу: чай vs бухло, “Шерлок” та Селінджер vs застарілі методи й неадекватні контрольні, завоювання симпатій студентів vs регулярні подарунки завкафедри, світле майбутнє столичної аспірантури vs імітація наукового процесу в провінційному університеті, гачечки прохіпстерської симпатії vs подразники з арсеналу “Рагулів”. Саме так, “Факультет” – це нечастий птах університетської сатири. І, ні, з “романом” трохи погарячкували.

Як текст про страшні університетські будні “Факультет” направду крутий, бо від змальованого в книжці волосся на голові спочатку ворушиться, потім стає дибки, смикається в усі боки без допомоги електрики, аж зрештою делікатно стукає в череп і питає: “Слухай, може, ми пішли?”. Я б на його місці теж пішла, бо які волосячі нерви витримають таке концентроване жахіття. Кхм-кхм /відкашлялася і включила найкращий _рекламний голос_/ Пані та панове, тільки сьогодні і тільки у нас за однією ціною ви отримаєте хабарництво в асортименті, рагульство, жлобство, послідовний плагіат, непослідовний плагіат, інституціалізований плагіат, пародію на наукову діяльність, здирництво, шахрайство, адюльтер, примушення до сексу, нехтування принципами, падіння всіх наративів… /захлинулася, трохи помовчала, віддихалася/ Коротше кажучи, все, що тільки можете собі уявити з найгіршого про університетське життя, – те й отримаєте. З таким ефемерним критерієм як почуття міри сюди краще не заходити, бо сатира тут бароково багата, розцяцькована, позолочена – така, щоб уже всі помітили і могли скласти тест на розуміння тексту.

Продовжувати читання “Зразковий серпентарій на 10 персон. “Факультет”” →

Читацькі боги почули мої молитви і нарешті послали мені графічний роман/комікс, про який хочеться розповісти – і рубрика “Графічна пауза” повертається вперше цього року. А чому лише зараз? Бо мораторій був, а це текст все ж таки американський.

Дуже цікаво, що The Best We Could Do – графічні мемуари американської художниці в’єтнамського походження Thi Bui – трапилася мені на читацькому шляху якраз тоді, коли українською з’явилася інша книжка, традиційніша за формою, на плюс-мінус схожому матеріалі – про життя іммігрантів-біженців з В’єтнаму. До Ru руки ще не дотягнулися, то розкажу поки про варіант “в картинках”.

“Найкраще, що ми могли зробити” – це дуже болючий текст про пошук себе у світі непевного коріння. Thi Bui починає розповідати про себе з того моменту, як в неї народжується син (народжується от просто на перших сторінках – привіт “Сазі“) і ця подія змушує її подивитися наново на те, що її дитина успадковує. Спадок непростий і щільно “запакований”. Верхній шар – складні стосунки героїні-оповідачки з батьками та відголоски ненайприємнішого досвіду дитини з родини мігрантів.

Другий шар – набуті страхи, нав’язані комплекси і непорозуміння багаторічної витримки.

Третій шар – непідйомний тягар того, що визначило долю молодої жінки, бо раз у раз трощило життя її батьків. Тягар історії ХХ століття. Те, що змусило родину Bui покинути батьківщину.

Продовжувати читання “Графічна пауза. Привиди В’єтнаму” →

Якщо замислитися, то читання бестселерів – це дуже захоплива лотерея. Хорошою чи поганою є книжка, яку купили сотні тисяч читачів – то питання середнього ступеню суттєвості. Найцікавіше у загальноприйнятих книжкових хітах – це корпус очікувань, і справджених, і не дуже. Тобто те, що від цієї популярної книжки читачі зазвичай отримують. Або не отримують – це теж варіант.

З черговим бестселером у мене вийшло прикольно. “Мила, добра, життєствердна, весела книжка”. Нууу… Таке. “Драматична та гуманістична”. Уже трохи цікавіше. “Про сучасну молоду шотландку”. О! “Про сучасну молоду шотландку з проблемами, що вона їх рішуче вирішує”. Так-так-так. “Відгуки гарні”. Окей. “Вийде українською!”. Все, переконали, продано!

І продали заздалегідь. Я чекала “З Елеанор Оліфант усе гаразд“, відтягувала замовлення в КСД, підхопилася читати майже одразу, як отримала, читала в маршрутці, за їжею, під ковдрою… Але чи треба казати, що якоїсь миті спіймала себе на тому, що дивлюся в одну крапку (в кінці речення) і тихенько, але затято матюкаюся. Просто щоби не ридати. Не допомогло. На наступній сторінці мила, добра, життєствердна і весела книжка розірвала мене на сто тисяч зажурених бурозубок. І такого ефекту я вже не чекала.

Ні-ні-ні, анотації не брехали. Книжка шотландки Ґейл Ханімен направду оповідає про життя-буття молодої жінки, що вкладається в межі трикутника “Робота-телевізор-горілка”. І одного дня Елеанор дійсно підхоплюється змінювати… ну, спочатку не спосіб життя, а себе, аби досягти омріяної мети – неквапливого завоювання уваги призового мужика – радше гарного, аніж талановитого місцевого музиканта. Щоби складовим стандартного чик-літу не було самотньо, в книжці ще є трішечки дрібних офісних чвар, трішки гламуру, несподівані зустрічі, що змінюють життя, і не менш несподівана дружба, яка певною мірою це життя рятує. А от що рятує “Елеанор Оліфант” від шаблонності стандартної романтичної комедії, то це фігура головної героїні. А з Елеанор тут все дуже непросто.

Продовжувати читання “Життя – це біль та інші відкриття. “З Елеанор Оліфант усе гаразд”” →

Кілька років тому мені наснилося, що я лялька. Звичайна порцелянова лялька, лежу собі в коробці у гніздечку з білого паперу, хочу повернути голову, щоби озирнутися, але рухати можу лише погляд, та й той – трішечки, в межах можливостей лялькових очей. У рейтингу найстрашніших нічних жахіть оце от – на почесному другому місці.

А книжки про “людей перетворили на ляльок” були guilty pleasure і до сновиддя, і до того, як я почала колекціонувати барбі – мабуть, десь з того моменту, коли вперше зустрілася з цим мотивам в Абрахама Мерріта (тобто давно діло було, дуже давно). Ну, і відтоді час від часу хочеться чогось прицільно отакого. А як хочеться, то можна і пошукати.

“Broken Dolls” – це якраз воно. Про занедбане горище, дивного Професора та крихітну танцівницю (хто одразу спитав “Андерсен?”) Еллу, яка живе цілком щасливим ляльковим життям, витанцьовуючи балетні вправи та переглядаючи мюзикли, і не дуже переймається тим, що колись була людиною. Але на горищі з’являється нова лялька – суїцидальна готка Лайза – і вона значно краще пам’ятає своє живе життя. А ще – хоче негайно дізнатися, що це з ними зробили і як можна все виправити.

Молода австралійська письменниця Тайролін Паксті написала доволі типовий за схемою підлітковий долл-трилер, але з нетипової перспективи. Страшкувата атмосфера, божевіль дивний вчений, жаске, але непроговорене перетворення, моторошне теперішнє і непередбачуване майбутнє, дружба з “людською” дівчинкою та складні стосунки з іншими ляльками – у “Зламаних ляльках” є практично всі елементи, що їх можна нафантазувати собі у такому контексті. А їм ще й драматизм викрутили на повну. Знаєте, сімейні трагедії, невиліковні хвороби, божевілля – усе, як у дорослих! Але є одне але, і це але – фігура Елли.

Продовжувати читання “Хто на горищі живе? Broken Dolls” →

Любов з першого погляду у книжковому вимірі зародилася з першого погляду на вухасте створіння з гіпотетичної обкладинки. Таня Малярчук написала дитячу книжку? Вау! Це книжка про кінець світу? Двічі вау! Там на обкладинці летюча лисиця, яка ніжно обіймає… каштан? “Зовні дуріан схожий на плід каштанів, його шкаралупа теж вкрита колючками, але сплутати їх неможливо, бо, на відміну від каштанів, дуріан дуже смердить”. Ну, точно про летючу лисицю! Дитяча апокаліптика про летючу лисицю. Shut up and take my money!

За місяць ми з “Mox Nox” возз’єдналися і всі мої сподіванні були сплачені з відсотками.

У дивному-дивному-дивному світі серед геологічних “формацій”, підозріло схожих на людські будівлі, живуть єдині розумні істоти на Землі – кажани (ну, або птеропуси). А як не рахувати комашок – то, вважай, взагалі єдині істоти істоти на землі. Народ Терези глядить сади, запасає фрукти й ягоди на зиму, виховує малих птеропусів – живе собі, як жили покоління й покоління їхніх предків, відколи Вухатий Вульпес відірвався від землі. Але Тереза – типова для дитячої книжки допитлива героїня. Вона хоче знати все: куди зникли всі, хто побудував їхнє місце, чи є життя на Марсі за гірським хребтом, чи насправді існують райські манґрові ліси, ніби навмисно створені для ідеального буття птеропусів, яке на смак муміфіковане манго, перепрошую, священна реліквія, чому панянка з пристойної родини не може подружитися з мишем-пиргачем з гір і чи справді перший хлопець у садах на неї прихильно дивитися?

Вау. По-перше, “Mox Nox” – це дитяча книжка і книжка, дитяча по-хорошому. Є атмосфера, є плавний сюжет “тут пригоди, тут поміркувати”, є Велика Таємниця (тм) – навіть штуки три, не менше, є моральні дилеми для обговорення (неповні сім’ї, догляд за літніми людьми членами спільноти та смерть, підліткове кохання, цькування, ксенофобія – багато всякого різного),  є яскраві персонажі, а в тих ще й особливі мовні характеристики є, що для дитячої книжки – момент незайвий. А також – настільки розкішні ілюстрації, що книжку хочеться всюди тягати із собою та кожної вільної хвильки – розгортати й милуватися. Малювала цю нелюдську красу Катя Слонова.

Продовжувати читання “Крилатий вінець еволюції. “Mox Nox”” →