Здається, у мене з’явилася нова звичка. Уже друге літо поспіль я читаю книжки Рейнбоу Ровелл, а ті книжки фотографуються із абрикосами. Це приємна традиція,  але саме читання суттєво різнилося. Ніби в обох випадках ідеться про непросте юнацьке життя Інакших та перше кохання, але в “Елеанор і Парк” основний конфлікт був радше зовнішнім – “Діти проти світу”, а у “Фанатці” найцікавіше та найдраматичніше коїться усередині.

Близнючки Кет і Рен закінчують школу і їдуть до коледжу… ну, не страшенно далеко, але все ж таки до іншого міста. Рен у доросле життя (тм) пірнає із завзяттям – аж завеликим, як завчасно натякає сюжет. Натомість тиху домосідку Кет це доросле життя лякає, попри те, що дитяче в них було не таке вже й солодке. Навчання – то ще нічого. А от соціальна складова, нові знайомства, гіпотетична ієрархія у їдальні… Пекло – це інші люди, рай – це світ творів про хлопчика-чарівника Саймона Сноу. Так, Кет – відома фікрайтерка, і в тому знайомому раю їй живеться набагато затишніше, аніж у реальності.

Як подумати, то “Фанатка” – це доволі простий лінійний більдунгзроман із вагомою любовною складовою. Дівчина опиняється в незвичній ситуації, дівчина вчиться до неї пристосовуватися, виходити за межі “зони комфорту” (усі боги всіх світів свідки – я теж страшенно ненавиджу цей концепт), робити незвичні й подеколи неприємні речі, стрибати вище голови – а в нагороду отримує принца (одна шт.), перемогу над собою (кілька шт.), визнання (щонайменш 2 шт., але далі точно буде – теж сюжет натякає). І це справді хороша історія небезпроблемного дорослішання. Рейнбоу Ровелл знається на “не-таких” та їхньому внутрішньому світі, майже всіх її героїв хочеться обійняти та нагодувати шоколадом: і соціально дезадаптовану фантазерку Кет, і Рен, яка дещо надто лінійно сприйняла звістку “А тепер ми вільні!”, і друзяк Рейган і Леві, над якими тяжіє проблемка “Я з дуже маленького містечка, моє життя має бути визначеним наперед, але…” (а в Леві, який до обов’язку продовжити сімейне діло ставиться відповідально, ще є додаткові складнощі), і декого із дорослих вже персонажів. Проте “Фанатка” – це історія Кет і її стосунків з реальним та вигаданим світом. Тому в романі декілька перспективних сюжетних ліній тихо забилися на дальну полицю, а шкода. Я почитала би більше про кризу стосунків близнюків, про ту ж таки Рейган, про навчання за межами курсу письменницької майстерності, що його відвідує Кет… Та навіть про матір-втікачку близнючок хотілося б дізнатися більше:  жінка, яка йде не лише від чоловіка, а й від дітей – не дуже поширений мотив. Так, багато цікавого лишилося на межі кадру. Але й іншого вистачає. Бо, дякувати “Фанатці” про деякі я тут читала вперше:

Продовжувати читання “Чужими словами. “Фанатка”” →

Авторок та авторів “одного бестселера” читати далі буває трохи лячно – ну, а раптом справді одного, та й бестселер – далеко не гарантія прицільних читацьких симпатій. Зрештою, одного разу могло просто пощастити. От мені минулого року із “Дівчиною у потягу” якраз пощастило: вона мені і як трилер сподобалася, а як способі проговорити в маскульті деякі специфічно жіночі проблеми – то пішло, як першачки у школу (NB: а от чому так і не подивилася екранізацію – то дивно й незрозуміло). А оскільки пристойний трилер – штука… залежна від письменницької техніки, то сумнівів щодо “Читати чи не читати наступну широко рекламовану книжку Поли Гоукінз?” у мене не було. Гірше ж не буде?

Нууу, принципово гірше і не було. Але “Глибоко під водою” вирішила поглибити (я перепрошую!) та розширити світ попереднього твору, проте не в усьому і не завжди робила це вправно. У наступній книжці Поли Гоукінз всього більше – героїв, сюжетних ліній, флешбеків, натяків та секретів, через що справді гарна, хоча й не нова ідея поросла такими водоростями, що там і втопитися недовго.

У традиційному Маленькому Англійському Містечку нуртують цілком традиційні детективні проблеми: колись давно сталося something nasty in the wood Щось Жахливе, не настільки давно сталося Щось Ще Жахливіше – і так кілька разів. А наразі там маємо непривітних до чужинців аборигенів, не дуже привітних до чужинців полісменів, купу чемних скелетів з клозетів, втоплену зірку старших класів, втоплену Письменницю-Яка-Сує-Свій-Ніс-В-Чужі-Справи, навіть стареньку шахрайку-медіума маємо – усе, як в найкращих домах!

Продовжувати читання “Втопись, відьмо, втопись? “Глибоко під водою”” →

Канікулярна проза – це приблизно така ж сама спокуса, як і святочне читання –  втілення мрії про комфортне читання, затишне, атмосферне і гарантовано приємне. Проте не все comfort reading однаково корисне. Бо, як передати куті меду або недодати родзинок, в кращому випадку смак може вийти дивним, в гіршому – він намарно роздражнить спраглі певних вражень “роти”. Я, маючи легку читацьку залежність від сезонного читання, до не дуже приємних сюрпризів ніби завжди готова. Але бувають випадки, коли страшенно хотілося вірити в краще.

Не можу сказати, що серія “Книжка про мене” від Фонтану Казок стабільно мене радувала (та це в будь-якому випадку надто сміливе узагальнення, книжок з неї донедавна прочитала лише дві), але, по-перше, до неї справді потрапляють ретельно дібрані тексти, по-друге – тамтешні книжки мають стабільно чудове оформлення. То пройти повз симпатичну назву “Файні товсті дівки, йо!“, ліричну обкладинку та обіцянку подарувати приємну та веселу повість про карпатські канікули, я не змогла.

Зоряну та Мілану – двох “майже-тринадцятирічних” київських школярок батьки підступно засилають до Зоряниної двоюрідної бабці на Закарпаття. Канікули в Ясіні мали б бути нестерпними: друзі на морі, душу нема, годують чимось дивним, мобільний інтернет ледь тягне, кавалери (одна штука) лишилися в місті, та й робити в тих краях нема чого – хіба курей ганяти та в горах гуляти. Стривайте, гори ж! Так, все правильно, нас чекають двісті сторінок про те, як навколишня краса та розлита в повітрі магія пом’якшують черстві серця столичних гость, аж поки дівчатка не вилюдніють. Краса та магія тут беззаперечні. От з іншим – не дуже.

Пам’ятка собі на майбутнє: Ксеню, якщо в анотації є фраза “І тут ґламурність мусить пройти випробування Справжністю!” до неї треба ставитися максимально уважно. З випробуваннями, правда, тут не дуже, та й повноцінного батлу Ґламурність v Справжність в книжці не відбулося, бо першій, бідосі шансів не дали. А от хибні дихотомії справді є однією з найяскравіших проблем цього тексту.

Я довго думала, як треба розповідати про текст, що в теорії мав все, щоби мені сподобатися, а натомість місцями навіював позіхання, а іншими – відверто бісив, тому зрештою вирішила зробити, як в дитинстві: розділити аркушик на дві частинки, і вперед – виписувати “за” та “проти”. Отак і спробую.

Продовжувати читання “Столичні дівулі та втрачений рай. “Файні товсті дівки, йо!”” →

Полюючи на Арсеналі на дві підліткові новинки Рідної мови (найпростішій, як з’ясувалося, спосіб гарантовано отримати обидві книжки з потрібними обкладинками), я ще не усвідомлювала, наскільки вони цікаво поєднуються. В обох книжках мова йде про дітей-сиріт, в обох книжках йдеться про проблеми з опікунством, в обох книжках діти потрапляють у незвичні ситуації і мають несподівано подорослішати. Але в одній з них сюжетний конфлікт є радше внутрішнім, зате в іншій – аж занадто зовнішнім.

– Що ж, я знайшла для вас місце в притулку Фолі-Мерікур. Це дуже зручно, бо ви зможете ходити до своєї школи і…
– Ви не зрозуміли, – перебив її Сімеон.
– Так, ми хочемо піти до наших братів! – запищала Веніза, вона явно віддавала перевагу чоловікам.
– Інакше ми покінчимо життя самогубством, – безапеляційно додала Морґана.

Родина Морлеван складалася з п’ятьох людей, аж потім тато втік, мама померла, і лишилося їх лише троє – 14-річний Сімеон, 8-річна Морґана та 5-річна Веніза. Хоче, ні, як з’ясувалася, в пана Морлевана ще є діти від першого шлюбу – прийомна донька та рідний син. І тепер менші Морлевани готові на все, аби опіку довірили Морлеванам-старшим. Але бажано молодшому з них – з Бартом весело і прикольно, але він – безвідповідальний красунчик (що погано для дос’є) і має кгхм… деякі особливості особистого життя. Вголос про це говорити вже не прийнято, ви ж розумієте, партнерства урівняли в правах із шлюбами, але… діти… опіка… якось це знаєте… Проте орієнтація та легковажність Бартелемі Морлевана ще виявиться найменшою проблемою цієї сім’ї.

“Oh, Boy!” – дуже відомий французький підлітковий бестселер – складає дивовижне враження. Це трішки несправедливо, але половину книжки здається, що це якась химерна реінкарнація “Зазі в метро“, з якої витрусили дві третини абсурду і заповнили вільне місце соціальною проблематикою: сімейні конфлікти, домашнє насилля, самогубства, сирітство, соціальна дезадаптація обдарованих дітей, невиліковні хвороби, неспростовні стереотипи, гей-романи… Якщо здається, що щось тут для 170 сторінок підліткової книжки забагато виходить, – то так і є, насправді сюжет крутиться навколо двох проблем, проте із запаморочливою швидкістю натурального водевілю.

У таких випадках межа між “баґом” та “фічею” є доволі прозорою, і цю невеличку повість хитає добряче. Тяжке проживання смерті матері сусідить із шоколадозалежністю пані судді, невтішні діагнози – із любовними похіденьками, присмаченими барбітуратами, драма – із комедією. Та все ж генеральної лінії Марі-Од Мюрай дотримується чітко: вдома і стіни допомагають, один за всіх – і всі за одного, гуртом і батьку бити легше. І хоча сюжетний підхід: щоби затьмарити велику проблему – треба знайти величезну – складно назвати бездоганним, по-своєму він працює непогано. По-перше, змащує коліщатка фабули там, де вони б мали буксувати. По-друге, дає можливість поговорити про непрості речі в зручний для юних читачів спосіб – відкрито, чесно, дуже спокійно, але з дрібкою підліткового цинізму та етично спірними жартами. Мабуть, найпростіше означити жанр цієї книжки як “Сміх крізь сльози”, та він ще й звучить дуже по-французьки.

Продовжувати читання “І знову підлітки-сирітки: майже сучасники та майже класика” →

Іноді трапляються книжки, ставлення до яких просто не може лишитися стабільним. За “Гострі предмети” Ґіліян Флінн я бралася з осторогою. На 75 сторінці, повільно соваючись разом з маршруткою десь між Шулявкою та Дорогожичами, я в цю книжку закохалася – через кілька речень опису депресії. А іншого весняного дня, в районі 205 сторінки та посередині затору на Московському, – збридилася й зненавиділа. Потім пробачала деякі… особливості, гаряче сперечалася, по-станіславському крутила носом над фінальним твістом і обурено доводила, що отут, отам, от в цьому моменті вийшло недостатньо логічно. Книжці доводила. Незворушним трьом сотням сторінок в чорній палітурці. Здається, так і не переконала.

Каміллі трішки за тридцять, вона живе в Чикаго і сяк-так будує кар’єру кримінальної репортерки у газеті відверто другого ешелону. На дворі майже літо, новин катма, забивати смуги чимось треба, і тут Каміллин редактор з’ясовує, що в рідному місті його проблемної улюблениці вже вдруге за останній рік зникла школярка. А раз першу знайшли мертвою, то шуруй, дівонько, до рідного вогнища і напиши нам гарненький душевний репортаж, такий, щоби за душу брало і в сльозах топило. Загублена невинність, втрачений рай, кам’яні підборіддя осиротілих батьків, “Ми, городяни, намагаємося триматися купи перед лицем біди” – оце от усе. І то швидше, поки інші газети не пронюхали – це ж такий матеріал, такий матеріал, якщо правильно підійти – можна й Пулітцера відхопити! Пулітцер – це аргумент, і Камілла змушена “шурувати”, хоча солодкаве рідне містечко бачить переважно у нічних страхіттях.

Читаючи дебютний роман Ґіліян Флінн, я нарешті зрозуміла, чому Селесте Інґ з її “Несказаним“ американські критики так часто порівнювали з творчістю цієї письменниці. Померлі дівчатка, маленькі містечка, родини, що лише на перший погляд здаються бездоганними, каламутна вода, де хтось ловить свою рибку… На перший погляд спільного чимало. Але й відмінностей вистачає.

Продовжувати читання “Розтин по-домашньому. “Гострі предмети”” →

/Замість дисклеймерів/ У мене доста складні стосунки з текстами Енн Тайлер – і то зважаючи, що читала я їх небагато. Але є між нами якийсь дивний світоглядний розсинхрон. Це ніби гостювати у малознайомих, але дуже привітних людей: тебе всаджують за стіл, не питаючись насипають в тарілку щось їстівне, але не оптимістичне, ти це чемно з’їдаєш, дякуєш, дивлячись в тарілку, і швиденько втікаєш. Неґречне: “Знаєте, я такого взагалі-то не їм!” – краще проковтнути разом із першим кусником. Люди ж старалися! От і тут майже теж саме. Ні-ні, я таке читаю… але не таке, не настільки таке, не в той бік розгорнуте і не для того.

Найсвіжіший на сьогодні роман Енн Тайлер (як не рахувати участь в проекті Hogarth Shakespeare із переспівом “Приборкання норовливої“) не лише нагадує про її власні класичні твори, але й чимось невловимо схожий на ще один бестселер – тільки попереднього книжкового сезону  – “Іди, вартового постав” Гарпер Лі. Схожий олдскульністю, старомодною розважливістю, якимись класичними прийомами та образами і схильністю розв’язувати конфлікти методом “Якось воно буде”. Але є нюансик. “Вартовий” – це давній рукопис, з якого поздували порохи. “Блакитне мереживо долі” – текст, написаний у 21 столітті і такий, що ніби апелює до сучасних реалій. Здебільшого якраз “ніби”.

А у 1936 році Джуніор закохався у будинок.

Ні, спершу, вочевидь, він закохався у свою дружину, тому що на той час він уже був одружений, його жінку звали Лінні Май Інман. Але він ніколи не розповідав багато про неї, тоді як про будинок на вулиці Боутон міг говорити годинами без упину.

Колись талановитий тесляр та дизайнер-самоук Джуніор Вітшенк побудував будинок для чужої родини і доклав певних зусиль, щоб він став його власністю. А щастя своє побудувати на чужому незначному нещастячку було не дуже складно: бізнес Джуніора пашів здоров’ям, донька вдало вийшла заміж, син знайшов собі не настільки блискучу партію, але мав з дружиною четверо дітей – програма побудови Родинного Гнізда (з усіх можливих великих літер) завершилась успішно. Але історія та реальність – дві несправедливі подружки. Минуло кілька десятиліть, і от уже Джуніор та Лінні Май давно в могилі, їхні діти – літні й нездорові люди, а внуки нівроку виросли – от тільки величезний будинок-маєток без кондиціонерів, але з пихатим ґанком їм більше не потрібен. У них свої життя і свої проблеми – місцями навіть кучеряві.

Продовжувати читання “Дім та його люди. “Блакитне мереживо долі”” →

Бувають книжки, про які майже неможливо писати одразу, але й з часом – ненабагато легше. Із різних причин: щось нудне, щось настільки захопливе, що окрім сюжету там і розповісти нема про що, десь лейтмотив не вхопити, в інших випадках форма з легкістю забиває зміст, а малювати схеми – справа не завжди цікава… Та окрім очевидних випадків, до лав моїх “складнорозповідайок” часто потрапляють тексти, де якимсь незвичним чином поєднуються сенси із жанрами. Експерименти – це круто, але описувати їх – діло непросте.

Лілі лише 23 роки, але останні п’ять з них саме вона фактично годує родину. Але, оскільки роботи в Бориславі немає, то годує родину Ліля з Італії. Заробітчанство – доля не для всіх, але думки непристосованої до нього дівчини ніхто й ніколи не питав. Та гарувати як проклятій іноді буває легше, аніж відпочивати. Бо під час нетривалої гостини вдома “каріатида” має час та можливість подумати. Ліля в депресії, Ліля зла, Ліля розгнівана і Ліля вже готова повірити, що саме її лють прикликає на напівпомерле місто апокаліптичні грози, за яких мертві стають ближчими до живих.

Офіційно “Гіркі землі” Галини Пагутяк є “містерією”, і це не той випадок, коли за пишним визначенням ховається “просто” фентезі чи містика (є така проблема в українських видавництв, коли speculative fiction називають як завгодно, аби лише не зганьбити поважні книжки дотичністю до “низьких жанрів”). Тобто містично-фентезійний компонент у книжці є, але організаційно – це дійсно містерія у її постмодерновій версії. Але також цей текст має нерв, і нерв цей абсолютно публіцистичний. І коли хитку змінену реальність просотує пафос, що і памфлет би не зганьбив, доволі тяжко скласти неперехняблений відгук. Я думала, думала і вирішила проілюструвати нерв. Хоча “містична” складова як метафора тут дуже крута.

Продовжувати читання “Цитатник. Галина Пагутяк про життя та чуття юної заробітчанки” →

Дивні читацькі настрої, які іноді мене охоплюють, призводять до того, що хочеться читати дивне. І першим дивним цієї весни став майже незвіданий для мене піджанр у веселій сім’ї “Американське підліткове фентезі”- ретелінг а-ля рюс. Ні-ні, я була в курсі, що білосніжки та красуні з чудовиськами заяложені, шо жуть, і в хід вже давно активно пішли японські легенди та африканські міфи. Але з оцим цікавим звіром зустрічатися ще не доводилося. А знайомство вийшло доволі повчальне.

Свіженький потенційний бестселер від Кетрін Арден “купив” мою читацьку увагу кількома речами. По-перше, авторка – американка, що є спеціалісткою з російської літератури та вчилася у Москві. По-друге, вже перші сторінки натякнули на те, що мова йтиме не про аморфний фентезійний світ у вакуумі, а про криптоісторичний сюжет. По-третє, The Bear and the Nightingale – це трохи ускладнений (зокрема мотивами з “Дванадцяти місяців“) ретелінг “Морозко“, а американський переказ сюжету фільму Роу був одним з невмирущих інтернет-хітів часів мого навчання. Ну як в таке не зазирнути? А воно щось за три дні вже і прочиталося…

На далекій Півночі Русі серед лісів живе заможна боярська родина. Петро Володимирович свого часу вдало одружився – з наймолодшою донькою Івана Калити та “лісової відьми” (табличка “Криптоісторія”). Але ані Марина, ані жодне з її дітей не успадкувало бабчиних талантів. Хоча, ні, ще є шанс. І нехай Марина не переживе пологів – до цього вона готова – але Василиса має вирости особливою. Головне – вберегти дівчинку від уваги надприродних сил. От тільки люди для не схожої на інших дитини можуть бути небезпечнішими.

Один з очевидних (а, може, навіть найбільшим) недоліків “Ведмедя та Соловейка” – це те, що текст є типовим Дебютним Романом З Претензією На Трилогію. За ритмом та динамікою – не сюди, тут перша частина – чесна експозиція, друга також не спотворена надлишком екшену, і лише в третій діє починає ворушитися з блискавичною швидкістю надто добре гальванізованого тіла (перепрошую за неапетитне порівняння, але воно справді трохи перекручене). Проте авторка повільно, але дуже старанно вибудовує, імовірно, незвичний для читачів світ “навколослов’янських” казок і робить це з увагою та любов’ю. Щоправда, більше це стосується фольклорних моментів, бо виловлювати там історичні “шо-шо?” – це окреме задоволення. Людям, які добре знаються на пізньому середньовіччі буде цікаво читати, та і я знайшла, чим себе “порадувати”. Та коли вийшло приспати внутрішню критикесу, оту саму дивну приємність, на яку розраховувала, я від цього простенького підліткового роману виховання про Обрану та нечуйних людців уповні отримала.

Продовжувати читання “Зимова казка. The Bear and the Nightingale” →

Мало що мене радує останніми роками настільки ж, наскільки кілька тенденцій у книговидавництві. Серед них: розширення діапазону перекладених видань; увага до нових (часто орієнтованих на графіку) форматів та натяк на майбутній розквіт цікавої літератури для “середніх” школярів та підлітків. Зокрема те, що в цих нішах вже не поодинокі книжки виринають, а такі-сякі напрямки формуються. І звістка про те, що Фонтан Казок під зимові свята видав казково-фентезійну святочну повість для middle-grade-аудиторії, мене дуже потішила. Теоретично. Та потім я побачила оформлення цієї книжки, і зрозуміла, що вона мені гостро необхідна (і, ні, не лише тому, що дівчинка на обкладинці в такому ракурсі дуже подібна до моєї близької подруги).

“Місто тіней” – дебютна дитяча повість Мії Марченко – є прикладом дуже чесного позиціонування. Ця книжка є рівно тим, чим здається на перший погляд та з анотації: “проблемним” святочним текстом для дітей середнього шкільного віку з усіма обов’язковими елементами, впізнаваними сюжетними стандартами та цікавою усереднено центральноєвропейською естетикою (приблизно в тому ж напрямку Володимир Арєнєв скерував “Порох із драконових кісток“, тільки тут все більш дитяче).

У дванадцятирічної Марти (люблять українські письменниці це ім’я) помирає матір, і дівчинка переїжджає до іншого міста, щоби жити з батьком та його нареченою. До оновленого життя згорьована дитина ставиться вкрай непривітно – стосунки з батьком ніякі, в новій школі дівчинці не подобається, потенційна мачуха – особа дуже неприємна, саме місто якесь дивне, і все на світі хоче розлучити Марту з фігуркою янгола зі слонової кістки – материним подарунком. Але за засніженими лаштунками Міста-у-Моря ховається казкове Місто Тіней, в якому колись горе та злоба майже винищили світло й позбавили мешканців не лише їхньої магії, але Духу Різдва.

Продовжувати читання “І сталося світло! “Місто Тіней”” →

Знаю, що не годиться так часто робити пости про комікси/графічні романи, але тут мене замкнуло: не можу не поділитися. Не скажу, що сьогоднішній випуск присвячений чомусь наднадзвичайному, але це вельми симпатичний твір, що в порівняно легкий та дещо мелодраматичній формі проговорює непрості теми. А ще серед героїв є персонаж, який займається приблизно тим, що й дехто з моїх друзів. І це не дуже поширена професія 🙂 Ну, і зрештою я вже колись обіцяла розповісти про Руту Модан.

Донька медиків Руту Модан на сьогодні є однією з найвідоміших коміксисток Ізраїлю. Міжнародної слави вона зажила вже завдяки своєму першому “повнометражному” графічному роману – Exit Wounds – в якому молодий таксист змушений копирсатися в неприємному теперішньому свого зниклого без вісті батька. “Наскрізні поранення” у 2008 році забрали премію Айснера за кращий новий графічний роман, ну і… але доволі круто все стало раніше: гостьовий “комік-блог” в New York Times, галузеві нагороди трохи меншого (або не настільки міжнародного масштабу)… “Короткометражки” (серед ранніх коміксових робіт Модан, до речі, є “екранізація” одного з оповідань Етгара Керета), коміксова журналістика (воєнна в тому числі), дитячі проекти. А потім у 2013-му вона написала/намалювала свій другий великий графічний роман – і знову забрала Айснера. І якраз про The Property я хотіла розповісти сьогодні.

Я недаремно так часто послуговувалася кіношною лексикою, адже “Власність” – це фактично кіно у картинках. І кінематографічність тут не метафора, а цілком робоча творча метода. Модан ретельно вибудовує мізансцени, шикарно працює з діалогами, використовує спецефекти, викручується, коли йдеться про прийоми, що в графічній формі реалізувати важко (приклад буде нижче), і навіть робить наприкінці чесні “титри” – перелічує “акторів”, з яких малювала всіх персонажів. Ну і фабула там від цілком стандартної трагікомічної драми-мелодрами. Молода телепродюсерка Міка, яка нещодавно поховала батька, змушена летіти разом зі своєю бабунею до Варшави. Стареньку раптом перемкнуло і та вирішила поборотися за нерухомість, що її сім’я мала у Польщі до Другої Світової війни. Проект нічогенький, переконують Міку юристи, є люди, що успішно це зробили. Але бігаючи нотаріусами наввипередки з надто ініціативним “другом родини”, Міка починає сумніватися в тому, якою насправді є мета пані Регіни. А тут ще й симпатичний “гід для євреїв” (за сумісництвом – художник-коміксист) відволікає дівочу увагу.

Продовжувати читання “Графічна пауза. Присмак минулого (але щоб без джему!)” →

Останні півтора місяці цієї зими я жила на два світи. У нашому – феноменально бридка зима, холоди, свята, дрібні поїздки та дрібні застудки. В іншому – якщо зима, то вже з айсбергами, якщо хвороби – то смертельно небезпечні, якщо свята, то такі, щоби все місто гуляло, але холодів небагато – зате багато пустель. Майже півтора місяці – з великими перервами між томами та всередині них – я читала казково прекрасні The Orphans Tales Кетрін Валенте. Це було страшно, боляче і неймовірно круто.

З якоїсь загадкової причини я вважала, що готова до цієї грубенької дилогії, бо мала загальне уявлення про: основи фольклористики, основи текстології, основи літературознавства та творчість Кетрін Валенте, що сама жартома зве свої надбання “міфпанк”. А ще прочитала кількадесят ретелінгів – ну шо, невже не подужаю черговий переспів “Тисяча і однієї ночі“? Ееее. Ні, аж до такого я готова не була.

Три базові правила для морально непідготовлених читачок “Казок сироти“. Перше: напружити пам’ять. Або навпаки – радикально розпружити пам’ять, бо дилогія – це чотири внутрішні книжки, кожна з яких складається з півтора-двох десятків казок, що розповідаються нелінійно та впереміш. А потім ще щедро діляться деталями, сюжетиками та героями між собою. Триматися “генеральної лінії” можна, але це важко і… З тією генеральною лінією в книжці десь як з особистим життям в соціальних мережах – “Усе складно”. Варіантів прочитання цього тексту багато: можна креслити схеми, можна розставляти уявні чекпойнти, можна повертати назад й уточнювати дрібнички, можна розслабитися і махнути рукою – кудись воно винесе. Обов’язково винесе… Друге: терміново виховати в собі граничну толерантність до строкатості. Любите казки народів світу? Тут вам їх запропонують всі водночас. Я майже не жартую – китайські мотиви переплетені з африканськими, слов’янські з індійськими, полінезійські з арабськими, перські зі скандинавськими і так далі. Ключове слово”водночас”. У сатириці роман із селкі? Тут ще й не таке буває. А що зверху там ще добряче підсипано кондового постмодернізму із прихованими цитатами, то якоїсь миті ефект від цього двотомника починає нагадувати певну стадію сп’яніння – світ уже відчутно “поплив”, але все ще доброзичливий. Третє: є таке слово “міра”. Його краще забути, почуттям міри тут і не пахне. Це нескінченно довга оповідь в оповіді (в оповіді), розцяцькована детальками та прийомчиками з немислимою, аж нудотною, бароковою надмірністю. Тут дуже багато всього, і від цього “всього” паморочиться в голові і хочеться подихати чистим повітрям. Саме тому читати “впідряд” я “Казки” не змогла. Але й не читати також.

Продовжувати читання “Світ болю і краси. “Сказки сироты”” →

Здається, перший том Pretty Deadly Келлі Сью ДеКоннік був першим же онгоінг-коміксом, до якого я дісталася у свідомі роки (а було це лише минулої весни, ну то й можна собі уявити, скільки часу витрачено марно). Тоді пригоди Джинні – доньки Смерті – та її друзів і ворогів залишили по собі типові _змішані почуття_: цікава історія, вкорінена в індіанські легенди, дуже незвичні динамічні малюнки Емми Ріос vs певного сюжетного сумбуру і легкого нерозуміння “Отаке все красиве, але навіщо?”. Другий том справляє вже інше враження – там все більшою мірою працює на одну лінію, одну ідею, одну метафору. До того – травматичну для західної масової культури і все ще “ювілейну”. Випуски 6-10 Pretty Deadly показують коміксову, але не менш від того жахливу Першу світову війну.

Сюжет “Ведмедя” лише скраєчку торкається тих змін, до яких призвела мммм… революція в Царстві Смерті, а до знайомих за першим томом героїв звертається тільки за нагальної потреби. Але дещо лишається вічним – скелетик Кроля продовжує розповідати казки Метелику. Цього разу про Ведмедя, що знищує вулики, бо такою є його природа. У Царстві, де порядкує нова господиня, все спокійно.

Продовжувати читання “Графічна пауза. Персоніфікації йдуть на війну” →