“А наступною книжкою можна почитати американський підлітковий роман про сталінські репресії”. Еее? Сталінські репресії – гаразд, такого читалося багато. Але підліткове? Американське? Еее?

А воно таке є. У 2011 році рок-музична продюсерка Рута Шепетіс опублікувала дебютний роман. Так, підлітковий – це зараз перспективна ніша. Але його п’ятнадцятирічна героїня Ліна живе у Каунасі 1941 року. Не дуже довго живе, треба сказати. Ні-ні, жодного постмодерну чи містики, головна героїня не помре на перших сторінках. Просто затишний будиночок у Каунасі та мрії про літню школу з живопису швидко підуть в історію. “Двадцять хвилин – або ви взагалі ранку не побачите!”. Так, Руту Шепетіс прославив підлітковий роман про депортацію литовців.

(Неліричний відступ: мені сьогодні сказали, що я є майже професійною читачкою художньої літератури “про концтабори” – мовляв, можу робити доповіді про відбиток історичної пам’яті в сучасних перекладених текстах. Нууу… Може, й так. Я не знаю, чому ці книжки обирають мене – я від них уже ховаюся і ніколи не шукаю “щось таке” навмисно. Але більшість отої читаної художки все ж таки стосується Європи та таборів нацистських. Тоді як в романі Рути Шепетіс йдеться про життєві обставини, про які особисто мені читати важче, бо – упс! особисте. Уже не одноразово згадувала і згадуватиму, що моя бабуня народилася на сонячній Амурщині, бо 1930 року отакі “Збирайтеся швидко!” постукали в двері дому, що так і не став її. Те, про що і як пише Шепетіс, дещо схоже на стримані (і, схоже, внутрішньо цензуровані) оповідки, на яких я зростала. Хіба що “в куркулів” режим був трохи м’якший. Хоча депортованих героїв американської авторки теж ніхто за “колючку” не заганяв. Який в тому сенс, коли навколо – нічого).

Отже життя обдарованої юної художниці Ліни та її родини назавжди змінилося 14 червня 1941 року. Людей, дібраних за незрозумілим принципом, – жінок різного віку, малих дітей, старих – повантажили у теплушки для скоту та повезли… кудись. Перше кудись знаходилося на Алтаї, де знесилені люди мали сапати державні буряки. І це ще не найгірший варіант. Бо минув майже рік, і концепція змінилася.

Продовжувати читання “У самого білого моря. “Поміж сірих сутінків”” →

ПОТРІБНІ

ДОМІВКИ ДЛЯ СИРІТ

ГРУПА ПОКИНУТИХ ДІТЕЙ ЗІ СХОДУ ПРИБУДЕ

НА ЗАЛІЗНИЧНУ СТАНЦІЮ МІЛУОКІ У П’ЯТНИЦЮ,

18 ЖОВТНЯ.

РОЗПОДІЛ ВІДБУДЕТЬСЯ О 10 ГОДИНІ

Закон парних книжкових випадків, що переслідує мене останніми роками, вгамовуватися не збирається. Цього разу вийшло так, що протягом літнього історично-романного марафону мені трапилися дві книжки, сюжети яких базуються на явищі, про яке я ніби й знала, але _так_ – ніколи не замислювалася. Ідеться про американську програму переселення сиріт зі Східного узбережжя (переважно то були діти бідноти з великих міст – включно із такими свіжими іммігрантами, що малі могли й англійської не знати) вглиб країни. Про сирітські потяги розповідалося трохи у “Компаньйонці“, а нещодавно виданий КСД роман Крістіни Бейкер Клайн їм прицільно присвячений.

Проблемна напівсирітка Моллі (покійний тато – індіанець, жива мама – у в’язниці) за 17 років свого життя жодного разу не виїздила за межі рідного штату, але встигла змінити з десяток опікунських родин. Важка вдача (ще б вона такою не було) та довгий язик призводять до того, що у офіційних благодійників дівчина надовго не затримується. А от з неофіційними зрештою може вийти й краще. Після того, як Моллі цупить з бібліотеки “Джен Ейр“, перед дівчиною постає неприємний вибір: або колонія для неповнолітніх (чи як воно там зветься в американців), або суспільно-корисні роботи. За останні правитиме допомога дев’яносторічній багачці, життя якої не завжди було легким і приємним. Це тепер Вівіан живе в чудовому будинку й насолоджується перевагами рант’є-існування. А колись маленька Ніїв проїхалася тим самим сирітським потягом, що привіз її ажніяк не до родинного щастя.

Хоча з анотації до “Сирітського потяга” можна подумати, що йдеться про популярну ниньки історично-сімейну мелодраму “проговорення досвідів”, на ділі книжка є типовим янґ-адалт романом, де сучасна сюжетна лінія важить не менше за історичну. Тож в основі оповіді якраз лежить порівняння сирітських доль “Тоді і зараз”. “Зараз” – це булінг в школі, недбалість фостерних родин, проблеми самоідентифікації дівчати із мішаної родини. “Тоді” – оу, про тоді можна розповісти багато, і то страшного.

Продовжувати читання “Go West – дитяча версія. “Сирітський потяг”” →

Раптово згадуючи, що літо ще не скінчилося, вирішила нарешті скласти давно обіцяний списочок. Тож сьогодні трохи розкажу про “епістолярні” книжки. Ні, не всі вони є класичними епістолярними романами, але в більшості випадків сюжет побудований навколо листування. Ну або якогось одного вкрай важливого поштового відправлення.

Перелік читаного містить, відверто кажучи, стандартні варіанти, але серед них є книжки, які я дуже люблю.

Перша та найулюбленіша – “Читацький клуб любителів пирогів з картопляного лушпиння“. Це дуже проста, але якась по-хорошому сентиментальна книжка, яку так хочеться бачити українською, що час від часу кортить хоч для себе перекласти якісь окремі фрагменти. Молода письменниця Джулієт за часів Другої світової писала підбадьорливо-комерційне чтиво на радість видавцеві та змученим читачам. А поки вона мріє про “А от тепер можна і за щось серйозніше братися!”, в неї зав’язується випадкове листування із одним дядечком з Ґернсі. Вірніше, спочатку з одним, бо до жвавого листуванням поволі приєднуються інші острівні книголюби, які поступово й фрагментарно розповідають Джулієт про те, як їм жилося під німецькою окупацією.

Продовжувати читання “Двічі по п’ять. Ви отримали листа!” →

Моє несподіване занурення у світ графічних романів призвело до розуміння: якщо не структурувати це читання – ризик “втопитися” в морі нового є неминучим. А наводити лад у читацьких планах можна по-різному: обирати “книжки з картинками” за авторами, напрямками, жанрами, тематиками… Останній варіант виявився найцікавішим. І одним з його практичних проявів слугує невеличка добірка ілюстрованих текстів про те, як минає літо американських підлітків.

Lumberjanes, Vol. 1: Beware the Kitten Holy (2015)

Спільний проект Ноелль Стівенсон, Шеннон Воттерс, Ґрейс Елліс та Брук Аллен з усієї добірки найближчий до стереотипного уявлення про комікси. Lumberjanes (найпростіший переклад – “Лісорубки“, хоча шкода втрачати гру слів) виходять окремими тоненькими зшитками, вони дуже яскраві й розповідають про карколомні пригоди. Від початку авторки планували створити цикл з восьми окремішніх випусків, але комікси про пригоди п’ятьох дівчаток в літньому таборі стали настільки популярними, що на сьогодні маємо вже 28 “основних” випусків, два спешіали та викуплені права на екранізацію (не кажучи вже про кілька отриманих премій Айснера – однієї з найпрестижніших нагород в світі коміксів та графічних романів).

Перша збірка “Лісорубок” включає в себе чотири випуски, які нашвидкуруч знайомлять нас із головними героїнями. “Нашвидкуруч” – не фігурально, цей твір характеризується якоюсь майже блискавичною швидкістю дії. Під час читання першого випуску трохи мерехтить в очах і не одразу легко розібратися: хто ці всі люди і що вони тут роблять. Усі люди – це, в першу чергу, Мел, Ейпріл, Моллі, Ріплі і Джо, які потрапили до однієї хижки у таборі для найсправжнісіньких леді, і тепер призвичаюються до тамтешньої дисципліни, добряче дістаючи свою вожату Джен. А призвичаїтися до таборового повсякдення непросто. Спочатку дівчата зустріли жінку, що перетворюється на ведмедицю. Потім їх почали переслідувати тварини та птахи із трьома очима. А попереду ще зустріч із річковим чудовиськом, подолання смуги перешкод у прадавній печері та інші надзвичайні пригоди.

Популярність “Лісорубок“, мабуть, пояснюється просто. Це приємне відпочинкове читання, яке і розважає, і щиро розказує про стосунки між дівчатами-підлітками, і іронізує над скаутською культурою в США. Узагалі, пригодницька серія, центральними персонажами в якій є виключно дівчатка, що не сидять у вежі в ролі “Прекрасної Діви в Біді”, а самі долають своїх драконів, – це все ще доволі рідкісний товар, на який швидко знайшлися радісні покупці.

Слайди!

Продовжувати читання “Графічна пауза. Літо в картинках” →

Для людини, що читає сучасну підліткову літературу в майже промислових об’ємах, я незбагненно байдужа до значної частини янг-адалту. Це та частина, яка англо-американська, шкільна та реалістична. Містичне, фентезійне, фантастичне читання для підлітків – оце діло, а все інше… Усе інше або про шкільні трабли (що давно не цікаве), або про перші кохання (що також не торкає), або має стосунок до соціальної проблематики, про яку ті ж скандинави пишуть крутіше. Аж тут виявилося, що реалістичний американський янг-адалт про перше кохання в соціально-проблемних умовах може бути прикольним. Але для цього книжка має відповідати деяким неочевидним умовам.

На позір один з найвідоміших романів Рейнбоу Ровелл нічим яскраво не вирізняється від більшості подібних текстів. До школи приходить нова дівчинка – дуже незвична: доволі висока, доволі тлуста, має руде волосся, дивно вдягається, ні з ким не розмовляє. Дівчину булять потроху, але вона все ж таки знаходить друзів. Першим (і одразу зрозуміло, що найближчим) з них стане панкувато-готичний сусід за місцем в шкільному автобусі – хлопчина-метис, що зі своєї напівкорейської Інакшості виробив і імідж, і авторитет. Далі все має бути, як годиться: непорозуміння, зближення, дружба, що переплавляється у закоханість і все це під соусом з “Ромео і Джульєтти“. Фактично так і є, але за формою вийшло набагато цікавіше, аніж можна було очікувати.

Продовжувати читання “Geeks in love. “Елеанор і Парк”” →

Швидке з’ясування читацьких пріоритетів пояснило, що Фейсбук-аудиторія воліє почитати про острови. Я також люблю острови, це у мене одна з тем для регулярного читання (вкотре переконуюся, що “ізольоване” дитинство з себе не витравити), тому рада поділитися.

Острівна тематика взагалі є поширеним мотивом складання читацьких добірок, тому я вирішила уникати найочевидніших варіантів. І якось так вийшло, що майже варіанти з уже читаного – книжки про острови в холодному морі.

У варіанті номер 1 оповідається ще про порівняно нехолодні місця. “Узбережники” (російськомовний переклад залишимо на совісті російських видавців) – це приклад фірмової Джоанн Гаррис: багато Франції, багато побутописання, багато родинних таємниць і місцевого колориту. А от магії майже немає – не “Шоколад“. Сюжет крутиться навколо крихітного бретонського острівця (з тих, що під час відпливу поєднуються з материком), мешканці якого намагаються врятувати свої пляжі від претензій курортного містечка, що розташувалося поблизу.

Рушаючи на Північ, зупинимося на Шетландських островах. Пункт номер 2 – “Чорний, як крукове крило” – перший роман з циклу детективів Енн Клівз, в яких життя в маленькому містечку ускладнюється острівною специфікою. Днями чекати на результати експертизи, конфліктувати з Материком, марно сподіватися на те, що всі злочинці не місцеві, і таке всяке. Плюс Шетланди як такі – місце… Своєрідне. Північне море, кепський клімат, відсутність дерев (вітер-с), солідний відсоток гельськомовного населення та гарно законсервовані традиції вікінгів – є, на що подивитися. До речі, про подивитися – за мотивами (і місцями – добряче за мотивами) книжок Клівз зняли симпатичний шотландський серіал. Але якраз цю книжку переписали круто, тому я б порадила спочатку її прочитати, а потім вже дивитися.

Продовжувати читання “Двічі по п’ять. На острові” →

Десь зо два тижні тому я ліниво колупала прочитане, вишукуючи в класичних книжках “ознаки” жіночих професій. Думка про те, що в золоті часи Хрусткої Булки пані всі, як одна,  сиділи вдома, прикрашаючи своєю особою життя, трохи перебільшена. Але, якщо у свіжих історичних романах, якими я так захопилася, розмаїття занять для жіноцтва (добре, не завжди оплачуваних, але ж) подекуди є суттєвим двигуном сюжету, то якраз класики-класики, схоже, більше тяжіли до напівабстракцій: Королева Дому, Нещасна Селянка, Злиденна Міська Жебрачка/Дрібна Злодійка, (набагато рідше) Робітниця – ну і ще гувернанток чи вчительок досипали, але до цього більше письменниці схилялися. Тому ідея скласти більшенький список “Класичні героїні з цікавими професіями” поки що переїхала у шухляду, натомість згадка про одну таку селф-мейд вумен допомогла скласти чергову підбірочку читаного/бажаного. Ви звертали увагу на те, як мало книжок про жінок-художниць?

(Знайти пояснення цьому факту неважко: артистична доля – вона сильно не для всіх, для цього потрібен талант і ресурси та можливості його розвивати. У жінок традиційно й дотепер з цим гірше – тут і спротив середовища, і сімейна “друга зміна”, і комплект дилем, з яким чоловіки можуть жодного разу не зустрітися. Тим не менш, художниці є, і книжки про них також є, хоча їх набагато менше, аніж текстів про, скажімо, письменниць)

Отже перша книжка, яка спадає на думку серед читаного, це якраз та сама класика-класика.

Так, пунктом першим є “Незнайомка з Вілдфел-Холу” – другий (і найкращий) роман наймолодшої з сестричок Бронте. Текст для раннього вікторіанства непересічний, бо про Аморалку. Основна аморалка – це великий спойлер, але головна героїня, що заробляє собі на прожиток, – випадок теж не дуже звичний. Усе дуже пристойно, але трохи несподівано, адже Гелені вдається капіталізувати стандарт виховання порядної дівчини – вона пише пейзажі на продаж. Не аж таке високе мистецтво, сноби презирливо пхикають, але якось прогодувати себе й домашніх молодій жінці вдається.

Пункт другий – ще більш незвична книжка, бо тут йдеться про жінку, яка не може розраховувати на артистичне визнання, але тихцем здіймає руку на Канони! Головна героїня “Пурпуру” має специфічний посаг – фамільний секрет виробництва дорогоцінної фарби, який сприяє кар’єрним перспективам її чоловіка-кондотьєра у ренесансній Італії, бо захоплення Константинополя знищило звичні поставки до папського столу. Але в самої Анни стосунки з кольорами не політичні. Як, до речі, і з перспективою.

Але навіть жінки, які реалізувалися в мистецтві, не вільні від того, щоби доводити: їхнє заняття – це і є мистецтво. Джессі з “Крісла русалки” (що буде пунктом три) – художниця-колажистка, до творчості якої ставляться доволі скептично. Але мистецтво в цьому романі С’ю Монк Кідд – не головна тема. Більше уваги приділяється депресії, родинним таємницям, перегорянню почуттів у шлюбі та особливостям чернецьких обітниць. І все це – у декораціях крихітного острівця у каролінського узбережжя.

Продовжувати читання “Двічі по п’ять. Володарки пензлів” →

Once upon a time, коли дерева були трохи нижчими, а трава – навіть не пригадую, якого кольору, я дізналась, що світ “Земномор’я” не обмежується грубеньким томиськом від Северо-Запада, що я його в дитинстві у подруги позичала. І десь між “Техану” та збіркою оповідань чомусь пішла читати відгуки. Відгуки ті були різними, але серед інших домінант регулярно зустрічала доволі дивне: “От був нормальний автор, а потім здуріла тітка зі всім своїм фемінізмом”. Окей, знизувала тоді плечима: здуріла й здуріла, все одне “Техану” – шикарна, оповідання цікаві, а з “Іншим вітром” у мене свої проблеми, що прямого стосунку до контенту не мають. А потім призабулося, минуло майже 10 років, і раптом мені припекло перечитати колись найулюбленішу частину циклу – “Гробниці Атуану“.

Перечитала. Відчуття номер один – полегшення: книжка така ж класна, якою згадувалася. Відчуття номер два – захват. Виявилося, що тітка Урсула настільки тонко й влучно описує характери дівчат-підлітків в надзвичайних умовах, що сучасний “клієнтоорієнтований” янг-адалт блякне й нервово смикається. Відчуття номер три – ностальгічний трепет: “Гробниці“, на відміну від більшості любих колись книжок, гарно працюють машиною часу, нагадуючи, як це все читалося вперше. Але й на свіжу голову вони перечитуються круто. Бо відчуття номер чотири – насмішкувата радість: доооо, “Раніше всім тим бабством феміністським і не тхнуло!”, канєшна-канєшна.

Під катом – трохи цитаток про ставлення до жінок у патріархальному суспільстві. Акцентуація там доволі прозора. Але дійсно – як бажання відсутнє, то можна й не помітити ставлення авторки до культури, яку вона змальовує.  Виділення болдом – мої.

Продовжувати читання “Цитатник. Урсула ЛеҐуїн про життя малих жриць” →

Іноді буває дуже важко пояснити собі спонтанні покупки. А ще важче потім, після термінового “освоєння” спонтанної покупки, написати щось про книжку, створену в ім’я вау-ефекту останніх сторінок. Спойлер її вбиває, до спойлеру – вона не вельми цікава. Але ж можна спробувати.

Якби я була дуже зла, я б написала, що найяскравіше у свіжому молодіжному бестселері від КСД – це чудовий відтінок фіолетової фарби, яким помальовано форзаци українського видання. Та я сьогодні добра, у мене знову є кава і стиглий аґрус, і необов’язкове читання зараз не гріх, а норма життя.

У “Ми були брехунами” Емілі Локгарт розвиває просту ідею “Багаті також плачуть” у підлітковому варіанті. Кейденс – “літня” принцеса на острові, що належить її дідусеві. У неї є багатство, розум, врода, порівняно привітні тітки, порівняно сумирні молодші двоюрідні, але також вона має мігрені та таємниці, що її мозок ховає від неї під рятівною завісою посттравматичної амнезії. Протягом П’ятнадцятого літа сталося Щось, і тепер Кейді треба терміново все згадати. А її найближчі друзі-родичі продовжують відбріхуватися.

Цей невеличкий роман часом нагадує капустину, з якої поспішно знімаєш листя, чекаючи, що вже нарешті знайдеш це Щось, а воно все ніяк і ніяк. Це текст про ідеальне літо? Судячи за дискусіями навколо цього – гостро популярного для сучукрліту в нинішньому сезоні – жанру, гарний літній мемуар має відзиватися дрібничками в пам’яті читачів. З цим важкенько – щось я сумніваюся, що досвід літування на приватному острові з катерами, лобстерами та покоївками є ностальгійно-релевантним навіть для більшості американських підлітків. Це ода першому коханню? Так, безсумнівно, але їх таких багато. Це легенька сатира на спосіб життя новоанглійських аристократів? Певною мірою, хоча воно дійсно подається через: “Не дивіться на статки, ми також страждаємо!”. Принаймні, расовий снобізм письменниця розмітила порівняно вдало: ти можеш бути класним, багатим, освіченим, але якщо до твого походження є питання – вершки поважного товариства погрожують скиснути від такої наруги… Це трилер? Так, легенький, м’якенький, дуже підлітковий…

Якщо пам’ятати про підкреслено різку кінцівку (я й подумала була про щось близьке, проте не настільки масштабне, але згодом авторка трохи приспала увагу) – то, мабуть, треба оцінювати “Ми були брехунами” як лайт-трилер, хоча теґ “Любовний роман” до нього ліплять чи не частіше. Тільки трилер справді підлітковий не лише з огляду на вік героїв. Складається враження, що подібні книжки – це загублена еволюційна ланка між так званими класичними дитячими детективами, навроді книжок Енід Блайтон, якими і я зачитувалася в 10-13 років, і не просто “дорослими” (Шерлока Голмса читала рівно тоді ж), а сучасними “дорослими” детективами-трилерами. Ну, знаєте, кров, кишки, маніяки, збочення, скелети з клозетами, корупція, страхіття за побіленими фасадами – все, як в найкращих жанрових вітальнях останніх 20-30 років. Так от “Брехуни” є своєрідним місточком між молодшими братами-сестрами cosy mysteries та книжок, “де все по-справжньому”. “Брехуни” вчать не вірити сказаному та звертати увагу на дрібнички – в тому числі, мінімальні прояви соціальної упередженості. “Брехуни” у спрощено-мелодраматичній версії пропонують увазі фігуру ненадійного оповідача і демонструють, яку функцію вона виконує в тексті. “Брехуни” показують на пальцях, як певна особливість точки зору, point of view, впливатиме на сприйняття світу та добір інформації – у тутешньої головної героїні це проблеми зі здоров’ям на межі інвалідності. Тому роздивлятися оті квапливо зідрані “капустяні листи” сюжету доволі цікаво у технічному відношенні. Але чи зачепить ця книжка досвічених читачів “Усюди ми були, все ми бачили” – важко сказати (мене – не дуже). Ну, якщо хочеться чогось літнього з класу “Червивий ґламур” – чому б і ні. Я ж вже казала, що необов’язкове читання – не гріх? 🙂

PS: а от що – прогнозовано – потішило, так це елементи “казкотерапії”. Намагаючись якось пояснити собі дійсність, Кейденс переповідає сімейні негаразди через класичні казкові сюжети. Ці мікро-ретелінги важко назвати оригінальними, але вони влучні, по-своєму поетичні й додають романові глибини в тих місцях, де він трохи недоладно хлюпається, намацуючи фарватер фірмового епілогу.

Наступна порція книжок в межах мого маленького челенджу разом справляють Дуже Дивне Враження. Мене почало хитати між жанрами, тому за першу прочитану книжку травня відповідала Касандра Клер, а за першу червневу – Ґаррієт Бічер-Стоу.

За клітинку “Фантастика чи фентезі” я від початку планувала читати щось сучасне стилізоване. Але  замість того, щоби, як і збиралася, почитати щось англійською, пішла легким шляхом і подалася в бік перекладеної російською Касандри Клер. Фатальну помилку спричинило те, що “Місто кісток” виявилося не аж таким страшним, як здавалося. Але читати далі не стала з патріотичних міркувань (хай КСД продовжує серію), а умовний вікторіанський приквел виглядав спокусливо. Ой.

Усе, що я можу сказати: “Механічний янгол” – це поганий текст (із фіговеньким перекладом). У першу чергу – з технічної точки зору: він банально погано написаний, нитки звідти стирчать в непристойних позах. Сама по собі ідея виписати вікторіанське урбан-фентезі ще й у лондонських локаціях – правдешній цукерок. Елементи клок-панку також приємна штука. І навіть вся ця біганина з нефілімами-охоронцями від демонів – ну, чом би й ні. Але нелогічний сюжет, стандартизовані до нестями персонажі, влобний фан-сервіс, набридливий любовний трикутник і принципова меріс’юшність персонажів- підлітків… Нє-нє, не треба, краще не треба. Воно, може, й непогана можливість вимкнути мозок під час читання, але така ступінь нєзамутньонності просто дратує. Намагаюся згадати, через яке запаморочення я поставила цій штуці аж дві зірочки на ГудРідз… Здається, тому що там прикольний Маґнус Бейн, хоча його дуже мало. А, і ще кілька педагогічно корисних емансіпе-епізодів. Але воно того було не варте.

І з іншим пунктом – книжка американської письменниці – вийшло набагато спокійніше. В нашу шкільну програму “Хатина дядька Тома” не входила, тому от лише зараз уперше й прочитала. Краще б, дійсно, в дитинстві, – бо воно спрощено-прямолінійне (і на тлі сучасних _нам_ “аболіціоністських” історичних романів вигляда пласкуватим), зате з елементами пригод. Ну, але як вийшло – то вийшло.

Продовжувати читання “Вікторіанське бінго. Підліткова мелодрама з біганиною та абсолютна класика” →