Серед багатьох моїх читацьких забаганок неостаннє місце посідає регулярний плач: “Мені потрібно більше, більше урбан-фентезі!”. І, здається, от зараз його розчули милостиві видавничі боги. Спочатку АССА видала “Варту у Грі” Наталії Матолінець – екшеновий янґ-адалт про змагання між юними магами, що відбувається поміж впізнаваних львівських локацій. “О, – казала я тоді, – маємо місто як обов’язкове місце дії, це ґут. А так, щоби місто як значущий герой? Ну, будь ласочка!”. Ото сказала і сказала, не вперше ж говорила, і призабула. А дарма. Як виявилося, щастя вже було поруч. І на Форумі воно нарешті наздогнало.

Літа Божого 1913 в головному місті Межі, Києві, вирують пристрасті й збираються хмари: політична ситуація нестабільна, економічна ситуація тримається купи завдяки постачанню найціннішого чарівного смаколику до царського столу, криміногенна ситуація… Та як тут без злого слова про неї написати, якщо клята нечисть вбила людського хлопчика! Щоправда, хлопчина був водяників вихованцем, але хто ж зна, що тій мерзоті в голову стрельне. І тепер слідчий з особливо важливих справ підполковник Олександр Петрович Тюрин має нашвидкуруч розслідувати гучну справу, щоби принести мир та спокій на київські пагорби. Спойлер: з миром та спокоєм доведеться зачекати. Особливо, самому Олександру Петровичу, життя якого ця випадкова зупинка змінить докорінно і всерйоз пов’яже з містом, до якого столичний гість ставився приблизно з тією ж теплотою, що й п’ятий прокуратор Іудеї до Єршалаїма.

Натуральне урбан-фентезі. Історичне. З пристойним детективним сюжетом. З яскравими героями. З чітко проговореною соціальною складовою. З тоннами літературних, історичних, культурологічних “пасхалок”. Про Київ. У цьому місці вже хочеться зупинитися, глибоко вдихнути і спитати тоном екзальтованої п’ятирічки: “А що, це НАПРАВДУ все-все-все мені?” Так, Ксеню, це все правда, воно існує, видихай. Он вона, книжечка, ніхто не забере. Хоча іноді страшно вночі спати лягати – мені отакі книжки, щоб “все й одразу”, раніше хіба снилися.

Продовжувати читання “Нечисть по-київськи. “Лазарус”” →

Минув місяць з гаком, відколи дочитала “Американу” Чимаманди Нґозі Адічі, а мене все не полишає бажання про неї поговорити. Причому поговорити не про книжку взагалі, хоча це розкішний великий роман виховання про двох молодих нігерійців із нижнього та верхнього середнього класу – тільки дівчина поїхала легально вчитися до США і прийшла до успіху там, а хлопець нелегалив у Великій Британії і до ще більшого успіху дошкандибав уже після депортації додому. А про один маленький аспект. Отой американський успіх головної героїні – це не тільки гарна робота в піар-галузі, що дозволила їй за кілька років купити квартиру, і не принстонська стипендія. Це те, що вона змогла покинути роботу і отримала ту ж таки стипендію, завдячуючи одному фактору – створила дуже успішний блог.

Життя топ-блогерки, як його змальовує Адічі, це форменний космос. Іфемелу цілком традиційна “текстовичка”, але працює з дражливою тематикою расових стереотипів. Фактично це лайфстайл-блог, писаний з точки зору африканки, для якої багато що і в “чорно-білій” Америці було чужим, незрозумілим, неприйнятним. Тож де взялася популярність – зрозуміло. Але ж там не тільки про популярність.

Блог пішов у люди і вже розгубив молочні зуби – це навперемінку дивувало її, тішило, перевершувало будь-які очікування. Кількість читачів – тисячі по всьому світу! – зростала так швидко, що вона уникала статистичних звітів, бо не бажала знати, скільки людей клікнули на її тексти цього дня – це просто лякало. Але також захоплювало. Коли вона побачила, що її дописи перепостив інший сайт, її аж переповнила гордість, але навіть тоді вона ще не уявляла, куди це може завести, не плекала жодних серйозних амбіцій. Надходили емейли від читачів, котрі хотіли би підтримати блог. Підтримати. Це наче ще більше відособило блог, підкреслило його окремішність, перетворило на щось, що може розквітнути чи ні, з її допомогою чи самостійно. Тож вона поширила лінк на свій пейпел-рахунок. Гроші почали надходити, багато маленьких сум і одна така велика, що коли вона її побачила, то видала якийсь незнаний досі звук – щось середнє між зойком і видихом. Така сума з’являлася на рахунку кожного місяця, анонімно, регулярно, як зарплата, і кожного разу коли гроші надходили, Іфемелу почувалася збентеженою, немов вона знайшла щось дуже цінне на вулиці і вирішила залишити собі.

О, так! Я хочу поговорити про гроші.

Питання: “За яких обставин люди готові платити за контент, коли схема не передбачає віддавання грошей наперед?” – мене останнім часом неабияк цікавить. Найпростішою є відповідь “У нас – ніяк, ми ж не американці!”. Відповідь цілком справедлива: сильно менше грошей, менше звички платити за контент в принципі, менше способів робити це легко й невимушено. Просто для статистики: будь ласка, підніміть руки ті, хто користується лікпеївськими donate-інструментами (до прикладу, воно прикручено до Читомо). І на предмет платити, і на предмет отримувати. Бо кожного разу, коли я до нього придивляюся зі суто теоретичним інтересом (ні, я ще не настільки замріялася, щоби сподіватися на монетизацію свого блогу), неочевидність роботи відштовхує на раз. Не Флаттр, не інші подібні сервіси, і взагалі – труба, дим, оце от усе. Ну але навіть якщо відволіктися від схеми доставки грошей (он інші некомерційні проекти – наприклад, Світ фентезі – просто сайд-банери з номером приватівської картки вивішують), за яких умов ми готові ділитися грошима там, де це не є обов’язковим?

Продовжувати читання “Книжкові теревені: блогерське життя та фінансовий аспект” →

Серед усіх можливих варіацій на тему підліткової літератури найскладніші почуття у мене викликають янґ-адалтові трилери. Книжки про проблеми підліткового життя, підліткові любовні, пригодницькі, фантастичні, фентезійні романи – з цим всім жодних проблем. Підліткові горори? Тисячі їх. Історичні романи про героїв-підлітків? Уже складніше, але чому й ні. Підліткові детективи? Та можна й дитячі, Енід Блайтон вже скільки десятиліть тому гарантувала це. А з трилерами важче. Бо такі, де підлітки виступають жертвами, надто легко можуть перетвориться на жестячкове еспло про те, як катують вчорашніх дітей, – бо цих вчорашніх дітей дуже просто й зручно об’єктивізувати. Натомість трилери, де підлітки виступають еммм… найактивнішою стороною діла – це вже щось трохи занадто, це вже межує з незручними відкриттями, навроді жорстокості хлопчаків з “Володаря мух“, про це й думати зайвий раз якось нецейво… А тепер давайте трохи ускладнимо завдання. Оця жорстока й непередбачувана стихія… точно має бути хлопчаком?

Американська письменниця Емілі Локгарт відома у нас завдяки “Ми були брехунами” – підлітковому літньому трилеру, прищепленому до дерева родинної саги. В другій виданій українською книжці вона загалом зберігає рецепт попередньої. “Щира шахрайка” – це теж про літній відпочинок багатеньких підлітків із сімейними проблемами та їхню подругу з нижчого класу (так, цього разу це дівчина). І тут теж є простір для саспенсу та копирсання в тому, що ж сталося насправді. Але цього разу авторка йде далі. Вона не лише зосереджується на суб’єктності маргінальнішої з головних героїнь. Вона виписує їй карт-бланш – дитино, розважайся на повну. І дитина розважиться.

Вісімнадцятилітня Джул переїжджає до Нью-Йорка і перебивається на дрібних роботах (іноді навіть не під своїм іменем). Обслуговуючи прийняття в дорогій приватній школі, вона випадково знайомиться із багатою жінкою, яка помилково вважає її за подругу своєї доньки. Імоджен трохи відбилася від рук і родини, і хтось має її переконати, що час повертатися із курортного раю-небуття додому. Чому б оце Джул це не зробити, в них же колись були такі гарні стосунки? А дійсно, чому? Джул звикла до думки, що дівчині в цьому житті треба за себе боротися в будь-який спосіб. І стати ідеальною подругою для багатої спадкоємиці – це ще й ненайгірше, що може чекати попереду. Найгірше буде значно-значно цікавішим.

Джул прочитала дві книги про сиріт, які Іммі поклала на нічний столик, і геть усе, що Іммі приносила їй. Вона запам’ятовувала винні та сирні етикетки, уривки з романів, рецепти. Вона була милою з Форрестом. Відчайдушною, але готовою догодити, феміністкою, але жіночною, сповненою гніву, але приязною, чітко виражала свої думки, але не занадто самовпевнено.

Продовжувати читання “Girl Power юної авантюристки. “Щира шахрайка”” →

2018-й читацький рік крім усього іншого буде роком читання про міс Марпл. Я й раніше зустрічалася з цією героїнею пані Аґати, але давно і не дуже виразно. А тут завдяки ошатним яскравим книжечкам від КСД тимчасово відмовилася від амбітного плану “Крісті треба читати тільки в оригіналі”. Тож на кінець літа уже маю три книжки прочитані, а ще одна намагається проштовхатися між іншими “Читатиму негайно”.

Спрощений рецепт детективів про міс Марпл: цікаві сюжети+звична затишність. Та обов’язковим елементом цього затишку є постійні й наполегливі згадки про чаювання (в половині випадків за тих чаювань когось отруюють, але це вже неуникні ризики, що ж поробиш). І в цих чаювань є бічний ефект – вони стимулюють кулінарні амбіції. Ще коли я взимку читала “Поїзд о 4:50 з Педдінгтона” мені закортіло спекти скони. Але зважилася на це лише зараз. І коли зважилася, то зрозуміла дивовижне: в Аґати Крісті сконів нема! У детективах про міс Марпл, де кількість чаювань на сотню сторінок перевищує середньобританські показники, немає класичної файв-о-клок випічки! Як таке взагалі може бути?

Продовжувати читання “Майже детектив. Як я шукала скони в книжках про міс Марпл” →

Я майже ніколи не перечитую книжки – бо навіщо. І майже ніколи не _пере_писую враження – бо а як таке можливе. Але бувають виключення. І тому, коли мені запропонували написати для блогу Нашого Формату текст про досвід перечитування “Життя за життям” уже після прочитання “Руїн бога” – то це був справжній виклик. Незвичний і по-своєму некомфортний, але вартісний. Бо перечитуючи я дізналася більше не стільки про Урсулу Тодд, скільки про власну систему цінностей. Але про Урсулу з Тедді все ж таки трохи також.

Іноді здається, що всі люди поділяються на два типи. Ні, не технарів та гуманітаріїв. І не на тих, хто любить котиків або песиків. І навіть не на поціновувачів кави чи чаю. Є люди, які перечитують книжки, і є такі, хто воліє цього не робити. А ще є книжки, які вносять плутанину в цю чудову надійну систему.

Я перечитую книжки нечасто й неохоче, і кожного разу, коли вже зібралася сотворити неподобство проти стосів ніколи не читаних книжок, довго перед ними вибачаюся. Але з “Життям за життям” Кейт Аткінсон інакше бути не могло. Особливо, як врахувати, що українською з дилогії про сім’ю Тодд першою вийшла друга книжка – “Руїни бога“… Особливо, як врахувати, що українські переклади Аткінсон Ярослави Стріхи настільки фантастично влучні, що не можна позбавляти себе задоволення… Особливо… Насправді, це той випадок, коли жодні “особливо” особливо не потрібні. Бо про Урсулу Тодд можна читати знову і знову. Так воно задумано.

Продовжувати читання “Плюс-мінус нескінченність. Як це – перечитати “Життя за життям” після “Руїн бога”” →

Ідеальне літнє читання у вакуумі – це щось… Приємне, про відпочинок, екзотичні локації, цікавих, чимось незвичайних, героїв; веселе, але з ложечкою проблем та дрібкою моралі – здається, щось таке. Днями мені трапилася книжка, яка відповідала всім критеріям – про маленьке куротне містечно та його дивакуватих мешканців. Типовий feelgood, на перший погляд, до того ж такий, де сюжет крутиться навколо книгарні. Але з романом Ґабріель Зевін все виявилося не так просто.

Містер Ей-Джей Фікрі – не дуже шанований (бо відлюдькуватий і, відверто кажучи, неприємний дивак) вдівець та власник маленької книгареньки на маленькому острові, що частину року відрізаний від Великої Землі. Відкрити книгарню на острові Аліси було ідеєю дружини містера Фікрі Нік. Але тепер Нік нема, а крамниця є, і містерові Фікрі треба якось в ній порядкувати – поміж тихим пияцтвом, медитативним спогляданням єдиної своєї цінності – рідкісного першодруку По – та саркастичним відбрикуванням від тих, кому раптом цікаво, як йому ведеться. Але життя не стоїть на місці. Дорогоцінного “Тамерлана” викрадають, а натомість містер Фікрі отримає від долі геть уже несподіваний подарунок – балакучу дворічну Майю, чия мама вкоротила собі віку, залишивши записку: “Я хочу, щоб вона виросла серед книжок і серед людей, яким важливі такі речі”. Небагатий мізантроп середніх років – і отаке несподіване батьківство? Ну що ж, книжки, Гугл і багато любові – рецепт, як виховати з містера Фікрі гарного батька. А для того, щоби виховати Майю потрібно приблизно теж саме. В принципі, з читачами-клієнтами рецепт також спрацював.

“Славетне життя Ей-Джея Фікрі” – це таке триєдине читання. Книжка наче розгортається в квітку з трьома пелюстками. Кожна з них яскрава, але пахнуть вони по-різному.

Продовжувати читання “Виховання дітей та читачів. “Славетне життя Ей-Джея Фікрі”” →

Спроби схрестити сімейний роман (а то й сагу) з детективом мають давні добрі і плідні традиції. Але буває й таке, коли ні сіло, ні впало: і детектив не клеїться, і сімейний роман розпадається на шматки. В кращому випадку один з жанрів зрештою перемагає, лишаючи інші напрямки бідними родичами, які зітхають: “Але ж ідея була непогана, правда?”. Правда. Але коли в піджанрах є той таки детектив, то його перемозі радієш більше. Головне, щоб із загадкою повернулося на добре, а інше… Інше – то таке.

Дебютний детективний роман Джессіки Фелловз (об’язковий в такому випадку дисклеймер: так, родичка того самого Джуліана Фелловза, а заразом авторка нонфікшен-книжок “зі світу “Абатства Даунтон“) – це якраз типовий випадок, коли письменниця не хотіла обмежетися тільки детективом. І протягом перших 200 сторінок було важко сказати, що це взагалі таке і що з нього виросте. На щастя, текст схаменувся, й остання третина там уже чесний (і нічогенький, треба сказати) детектив. Ну, але дійсно – первісний замах був на більше.

/Клац кіношною хлопавкою/ Зимовим днем купе поїзда, що прямує до курортного містечка на півдні Англії сідає літня пані, увечері того ж дня її в тому купе знайдуть смертельно пораненою. /Клац кіношною хлопавкою/ Юна Луїза Кеннон не хоче бути пралею, як мама, карманницею, як дядько навчив, проститукою, як дядько спонукає, але варіантів в неї небагато. Але одного зимового дня в Луїзи з’являється шанс влаштуватися помічницею няні до аристократичного сімейства. І вже байдуже, що досвіду такої роботи в дівчини нема, а рекомендації трохи ненадійні – шансом треба скористатися за будь-яку ціну! /Клац кіношною хлопавкою/ Молодий залізничний полісмен Ґай Салліван ганяє безхатьків на вокзалах та розслідує дрібні крадіжки, але мріє про щось більше, щось справжнє, щось таке, що дозволить йому врятувати самооцінку “Єдиного хлопця в родині, якого не взяли до війська під час Великої війни”. І тут його з напарником викликають на замах на вбивство в потязі. Ось воно, ось цей довгоочікуваний шанс! /Клац кіношною хлопавкою/ Юній Ненсі “майже сімнадцять” і в дитячій, поміж молодшими сестрами, вона відверто нудиться. Душа Ненсі потребує пригод, але батьки чомусь до цього ставляться без ентузіазму. Дівчина пише під псевдонімом страшні оповідки, але коли до родини доходить звістка про наглу смерть знайомої знайомої – самовиховане на penny dreadful дівчисько робить мисливську стійку: чому б не спробувати розслідувати справжній злочин? Це ж такий шанс! Он і майже ровесниця Луїза допоможе, бо панночці дуже треба! /Клац/

Трохи забагато “клаців”? От і я про те. Джессіка Фелловз озброїлася багажем знань про першу половину ХХ століття і написала не “просто детектив”, а історичний детектив з урахуванням історичного ж контексту. Контекст справді цікавезний: 1920-й, практично тільки-но завершилася найстрашніша війна в пам’яті людства, а повсякденне життя відмовляється повертатися до старих звичок. Жінки на роботі, занепад аристократії, масовий ПТСР і працевлаштування ветеранів, нові моди, нова музика, нові соціальні моделі – цукерка, а не епоха! І молода британська письменниця підійшла до матеріалу з ентузіазмом. “Мітфордські вбивства” – це про все оце і ще трішки зверху. Але проблема в тому, що елегантно збиратися в купу весь цей матеріал відмовляється. То сімейний роман не клеїться, бо аристократичну родину авторка змальовує цілком історичну – до того ж надзвичайно цікаву – але змальовує скупо й несміливо, так, що ті, хто вже багато чув про Мітфордів, натяки зрозуміють, а іншим (от мені, наприклад), може бути не дуже комфортно. То тему тяжкої долі дівчини з народу, яка йде у найми (ой, “Даунтоном” запахло) письменниця замітає під килимок детективного сюжету. То про сам детектив забуває на кількадесят сторінок, від чого критично страждає динаміка сюжету. “Ні, не Аґата Крісті”, – думала я половину книжку, аж доки роман не згадав, що він взагалі-то про вбивство.

Продовжувати читання “На півдорозі до детективу. “Мітфордські вбивства”” →

Останнім часом у нас дедалі частіше з’являються підліткові й дитячі фентезійні книжки про прадавні небезпеки лісу. В першу чергу одразу згадуються “Ті, що не мають коріння” Наомі Новік, а слідом за тим підтягуються і “Волковиці” Марини Смагіної, і “Дрімучий ліс” Анастасії Лавренішиної (оце ще не читала, але дуже хочу), ще дещо… І от одна з дитячих новинок видавництва Віват якраз про це саме – про світ людей, що зчепив зуби та з останніх сил тримається в жорсткій опозиції до Лісу та Болота. Тільки американська письменниця Келлі Барнгілл одразу розставляє акценти трохи не так, як можна було очікувати.

Сумна маленька держава Протекторату нидіє між лісами й болотами. П’ять сотень років тому поблизу сталося виверження вулкана, що серйозно змінило місцеву екологічну систему. І ще добре, якби проблеми полягали лише в тому, що їжі недостатньо, а єдиний безпечний шлях крізь хащі та трясовини контролює Рада старійшин (з виклично гуманних міркувань, а ви що подумали?). Ні, в лісах та болотах окрім підступних гейзерів з отруйним газом та бездонної твані, зачаїлася найбільша небезпека – стара відьма, зловорожа до всього живого. І якщо раз на рік не принести відьмі в жертву немовля – на народ Протекторату чекатиме щось жахливе. Правда, ніхто не знає, що саме. Але це й не дуже важливо. Бо насправді, відьми – нема.

Вони йшли і знали, що відьми не існує.

І ніколи не існувало. Був лише небезпечний ліс і одна-єдина дорога, а також контроль над життям населення, яким насолоджувалося багато поколінь старійшин. А відьма – тобто віра в її існування – була вигадана для заляканих, пригнічених, поступливих людей, які жили огорнутими в серпанок суму, з притупленими почуттями й пригніченим розумом. Усе це було надзвичайно зручно для безмежного панування старійшин, Не дуже приємного, до речі, але нічого не вдієш.

Отакої. Казка про постправду для середнього шкільного віку? Про це у “Дівчинці, яка випила місяць” також є. Але є там і відьма (навіть сильно не одна), є затишний болотяно-лісовий світ, сповнений не лише небезпеки, але й краси, магії та поезії, і є Луна – жертовне дитя, яке не просто вижило, а й випадково стало вмістилищем занадто могутніх сил.

Продовжувати читання “Вогник надії. “Дівчинка, яка випила місяць”” →

Бува іноді приходить читацький досвід, що не вписується в знайомі рамки. Будемо читати історичний роман. Про народ, що живе поміж гір, – не сказати, що в категоричній злагоді, але непогано загалом живе. Аж доти, доки не приходить війна, по якій цей мальовничий край “відкушує” собі сусідня держава. Відтоді рідна мова цього народу потрапляє під заборону, можливості влаштуватися на пристойну роботу стають прямо пропорційними готовності забути про своє походження, про розвиток не те, що культури, громадянських прав краще зайвий раз не згадує. А потім приходить інша війна, але нічого на краще вона не змінює. І згодом між гір проростають зерна гніву, що за десять-п’ятнадцять років голосно вибухнуть. Натурально вибухнуть – попереду в гірського народу терор, спецоперації впокорення та інші цікаві інструменти політики, що надто давно зайшла в глухий кут.

І поки розгортається такий опис – пам’ять жалісливо скавучить. Шотландія? Та ні. Ірландія? А виразні гори де взяли? Країна басків? Північний Кавказ? Тибет? Що це взагалі таке? Ні-ні, пам’яті можна розслабитися, вона про таке навіть не знала. Це про Альто-Адідже, Південний Тіроль у ХХ столітті.

Ева (за сорок, красуня, успішна кар’єра, довгий роман з одруженим чоловіком)  мала цілком конкретні плани на Великодні вихідні – як завжди, відсвяткувати разом з мамою та хрещеною. Але їй дзвонить чоловік з минулого – ні, не колишній, хоча певною мірою… Колишній вітчим, практично батько, стосунки з яким матір Еви Ґерда розірвала категорично. Віто невиліковно хворий і (як часто буває в сімейних драмах) хоче побачити названу дочку, поки ще має сили. Та це ж Великодні вихідні – квитки на літаки давно всі продані. І Ева, змінюючи потяги, прямує через усю Італію – від гірського курорту в Альто-Адідже до містечка на Сицилії. І під час довгої дороги жінка не тільки споглядає, якою різною є країна, де вона живе, але й згадує кілька десятиліть буремної історії рідного краю – і трьох поколінь своєї родини.

Франческа Меландрі – римлянка, але у післямові до роману “Ева спить” вона коротко пояснює, в чому укорінений її інтерес до Південного Тіролю та його кривавої і спірної історії в ХХ столітті:

Якби не моя мати, цієї книжки не було б. Італійка, що відпочивала в Альто-Адідже, починаючи з шістдесятих років, вона прищепила мені цікавість і пошану до мешканців землі, географію якої, і тоді, і нині, люблять багато італійців, але історії якої вони не знають.

Продовжувати читання “Сни про щось інакше. “Ева спить”” →

Затишна книжка, книжка-цукерок, ідеальна книжка для читання на ніч у тяжкі часи – така, що 15-20-30 сторінок вистачає для того, щоби заспокоїтися, видихнути та спокійно заснути. Трохи не такого можна чекати від фентезі про реінкарнацію давніх богів, правда? А то дивлячись, про яку саме богиню йдеться.

Мрійниця Гестія-Амалія Фаулі-Прейшер живе порівняно звичним життям п’ятнадцятирічної дівчини: вчиться, читає книжки, готується до весняного балу, злегка розчаровує батьків  (така дивна і чомусь така незграбна) і то знаходить, то губить спільну мову з на кілька хвилин старшою сестрою. Хоча, ні, дещо в житті Гессі суттєво відрізняється від звичного. По-перше, після смерті старшого брата, якого вся сім’я вже стрімко забуває, дівчинка час від часу бачить щось дивне. Або когось дивного. І такого, що будь-які спроби описати наштовхуються на ментальний бар’єр: очі в незнайомця блакитні, а все інше – як у тумані. По-друге, Гессі отримала в подарунок чарівну камеру – якщо вибрати правильний момент та правильних людей, то фотографуючи можна зробити їхні життя щасливішими. От тільки саму себе Гессі сфотографувати не може, хоча іноді їй дуже цього хочеться.

Друга книжка молодої львівської письменниці Наталії Матолінець, що вийшла цієї весни, на “Варту у Грі” схожа хіба що деякими інтонаціями та особливостями світотворення. “Варта” – урбан-фентезійний екшен, де динаміка аж бринить. “Гессі” – шепітлива фентезійна майже-притча,  в якій іноді переконливо перемагає логіка сну. Того самого затишного і солодкого сну, за яким ховається щось інше – і то на другий погляд небезпечніше.

Продовжувати читання “Портрет богів замолоду. “Гессі”” →

Минулого літа я жалілася на те, що навала дитячо-підліткової канікулярної прози жене щось трохи не туди: вона в дивний спосіб ідеалізує сільське літо, зловживає стереотипами і часто забуває додати або сюжету, або реалій з колоритом. Внутрішній запит на правильний градус ностальгії скінчився тим, що я сама собі організувала такий текст і на тому заспокоїлася. А варто було зачекати ще рочок – і концентровано ностальгічна книжка про літні канікули тих, хто був дитиною у дев’яності, таки з’явилася. Хіба ж не ура?

“Коли були ми… ” Любові Загоровської – це повість в новелках, що докладно, навіть якось статечно, розповідає про одне літо трьох одинадцятирічних друзів: Дарці, чиї батьки переїхали до міста, але зберегли хату в селі, і дівчинка там літує сама (тут я позеленіла від заздрощів, як перший огірок, але оцінила масштаб побутових незручностей – нє, спокусливо, але нє) та її сільських друзів Нуськи та Міська. А що діти, сучасною мовою кажучи, проактивні, шо капець, то літо в них було насичене та яскраве. З усіма маркерами недаремних канікул – пошуком скарбів та таємних ходів, походом на кладовище, космічними пригодами, вічним колообігом пустощі-покарання-страшна помста. Ну, і ще із збиранням колорадських жуків, сапанням городу, а у випадку Дарці – ще й з обов’язковими гамами на баяні – мати приїде їсти наготувати й неодмінно перевірить. Хоча так кортить зекономити сили на щось цікавіше!

Так що там з нашим “ура”? Видавництво Старого Лева позиціонує “Коли були ми…” як книжку для сімейного читання, в якій кожне знайде щось цікаве. “Роман “Коли були ми…” нагадає багатьом дорослим про те, якими вони були в дитинстві, а дітям відкриє таємниці, як росли, гралися та розважалися їхні батьки”, – широким жестом обіцяє анотація. І таки так: дорослим – ностальгія, дітям – пригоди. Але в різній пропорції і не завжди послідовно.

Продовжувати читання “29 кусників літа. “Коли були ми…”” →

Ми вважаємо за самоочевидні істини, що всіх людей створено рівними; що Творець обдарував їх певними невідбірними правами, до яких належать життя, свобода і прагнення щастя

Декларація незалежності США

Бувають такі важкі для читання книжки, що їх хочеться прочитати якнайшвидше. Пробігтися, розірвати фінішну стрічечку і відхекатися, стираючи холодний піт страху. От з нещодавно читаного “З Елеанор Оліфант усе гаразд” у мене склалися подібні стосунки: пірнула, випірнула, ніби полегшало. Але є й інакші книжки, з якими так не виходить. Вони читаються довго, для того, щоби уникнути чергового сеансу “спілкування” з ними, вигадуються різні відмовки, аж доки книжка не почне дивитися на мене докірливим поглядом. І можна зрозуміти ті випадки, коли тригери очевидні (найкращий приклад з нещодавнього – “Зулейха відкриває очі“). Але буває і так, що заважає спати і вільно дихати захмарна концентрація чужого, геть незвіданого, болю. Здається, це і є “хороші книжки” за буквальним визначенням. Та читати їх дуже непросто…

Ех, ви прослухали коротке пояснення, чому я нетипово довго читала “Підземну залізницю” Колсона Вайтхеда і ще довше не могла про неї написати. Але варто все ж таки.

Основну фабулу цього роману, здається, знають всі, хто слідкує за американським літературним процесом. National Book Award for Fiction та Пулітцер – попередньо такий дуплет зробили “Корабельні новини” Енні Пру в далеченькому вже 1993-му.

Шістнадцяти-? Чи вже сімнадцятирічна Кора є рабинею на плантації десь там посеред червоних земель Джорджії. Слова “заздрість” та “її життя” одне речення збиратися категорично відмовляються: рання втрата матері, побої, злидні, зґвалтування, щоденна нелюдська праця – але це все ж таки життя, і радикально змінювати його лячно, а в більшості випадків – просто безнадійно.

– Не збираюся бути вбитою Коннеллі, патрульними чи зміями.

Отримавши першу миску супу, Кора й далі міркувала над дурнуватою пропозицією Цезаря. Білі люди поволі вбивають тебе щодня, але деколи їм потрібно порішити тебе швидко. Заради чого полегшувати їм завдання? Це робота, від якої можна відмовитись.

Продовжувати читання “Та деякі люди більш вільні… “Підземна залізниця”” →

Університетський роман по-українському в одній цитаті звучатиме приблизно так:

“Аліса цмулить чай, гортає конспект і думає про те, що після Селінджера з філологами на Home reading можна буде взяти “Політ над зозулиним гніздом“, а нового сезону “Шерлока” чекати вже менше року. Бузок пахне ніжно й солодко, й кафедра, з її плітками, інтригами, нескінченними пиятиками з приводу й без і завідувачкою, яка впродовж останнього часу займається лише тим, що перетворює Алісине життя на пекло, здається далекою і зовсім неважливою”.

Willkommen, пардон, Welcome до “Факультету” Дарини Березіної – книжки, що забрала прозовий “Смолоскип” у 2017 році і успішно обживається в ніші отого самого університетського роману, де у нас, скажемо прямо, не затісно.

З “однією цитатою” я майже не перебільшила. “Факультет” – це двісті з хвостичком сторінок розповіді про те, як талановиту молоду викладачку англійської категорично відторгає кафедральне середовище. Двісті з хвостичком сторінок епічного батлу: чай vs бухло, “Шерлок” та Селінджер vs застарілі методи й неадекватні контрольні, завоювання симпатій студентів vs регулярні подарунки завкафедри, світле майбутнє столичної аспірантури vs імітація наукового процесу в провінційному університеті, гачечки прохіпстерської симпатії vs подразники з арсеналу “Рагулів”. Саме так, “Факультет” – це нечастий птах університетської сатири. І, ні, з “романом” трохи погарячкували.

Як текст про страшні університетські будні “Факультет” направду крутий, бо від змальованого в книжці волосся на голові спочатку ворушиться, потім стає дибки, смикається в усі боки без допомоги електрики, аж зрештою делікатно стукає в череп і питає: “Слухай, може, ми пішли?”. Я б на його місці теж пішла, бо які волосячі нерви витримають таке концентроване жахіття. Кхм-кхм /відкашлялася і включила найкращий _рекламний голос_/ Пані та панове, тільки сьогодні і тільки у нас за однією ціною ви отримаєте хабарництво в асортименті, рагульство, жлобство, послідовний плагіат, непослідовний плагіат, інституціалізований плагіат, пародію на наукову діяльність, здирництво, шахрайство, адюльтер, примушення до сексу, нехтування принципами, падіння всіх наративів… /захлинулася, трохи помовчала, віддихалася/ Коротше кажучи, все, що тільки можете собі уявити з найгіршого про університетське життя, – те й отримаєте. З таким ефемерним критерієм як почуття міри сюди краще не заходити, бо сатира тут бароково багата, розцяцькована, позолочена – така, щоб уже всі помітили і могли скласти тест на розуміння тексту.

Продовжувати читання “Зразковий серпентарій на 10 персон. “Факультет”” →

Любов з першого погляду у книжковому вимірі зародилася з першого погляду на вухасте створіння з гіпотетичної обкладинки. Таня Малярчук написала дитячу книжку? Вау! Це книжка про кінець світу? Двічі вау! Там на обкладинці летюча лисиця, яка ніжно обіймає… каштан? “Зовні дуріан схожий на плід каштанів, його шкаралупа теж вкрита колючками, але сплутати їх неможливо, бо, на відміну від каштанів, дуріан дуже смердить”. Ну, точно про летючу лисицю! Дитяча апокаліптика про летючу лисицю. Shut up and take my money!

За місяць ми з “Mox Nox” возз’єдналися і всі мої сподіванні були сплачені з відсотками.

У дивному-дивному-дивному світі серед геологічних “формацій”, підозріло схожих на людські будівлі, живуть єдині розумні істоти на Землі – кажани (ну, або птеропуси). А як не рахувати комашок – то, вважай, взагалі єдині істоти істоти на землі. Народ Терези глядить сади, запасає фрукти й ягоди на зиму, виховує малих птеропусів – живе собі, як жили покоління й покоління їхніх предків, відколи Вухатий Вульпес відірвався від землі. Але Тереза – типова для дитячої книжки допитлива героїня. Вона хоче знати все: куди зникли всі, хто побудував їхнє місце, чи є життя на Марсі за гірським хребтом, чи насправді існують райські манґрові ліси, ніби навмисно створені для ідеального буття птеропусів, яке на смак муміфіковане манго, перепрошую, священна реліквія, чому панянка з пристойної родини не може подружитися з мишем-пиргачем з гір і чи справді перший хлопець у садах на неї прихильно дивитися?

Вау. По-перше, “Mox Nox” – це дитяча книжка і книжка, дитяча по-хорошому. Є атмосфера, є плавний сюжет “тут пригоди, тут поміркувати”, є Велика Таємниця (тм) – навіть штуки три, не менше, є моральні дилеми для обговорення (неповні сім’ї, догляд за літніми людьми членами спільноти та смерть, підліткове кохання, цькування, ксенофобія – багато всякого різного),  є яскраві персонажі, а в тих ще й особливі мовні характеристики є, що для дитячої книжки – момент незайвий. А також – настільки розкішні ілюстрації, що книжку хочеться всюди тягати із собою та кожної вільної хвильки – розгортати й милуватися. Малювала цю нелюдську красу Катя Слонова.

Продовжувати читання “Крилатий вінець еволюції. “Mox Nox”” →