Для того, щоб прочитати “Світила“, мені знадобилося десь так місяців 10 на розкачку та повний календарний тиждень – майже 8 діб – на саме подужання. Якось вже останніми роками вирішити братися за 800-сторінковий томисько непросто (хіба що його написали п. Мартін, п. Сіммонс чи п. Гейблдон). А тут ще й маємо просто-таки взірцеве необов’язкове читання.

Нє, суто технічно оминути “Світила” увагою складно. По-перше Букер. По-друге, Букер наймолодшій (на момент вручення) особі серед переможців. По-третє, Букер за найтовстішу книжку в історії лавреатів (виходить, даремно я вірила у Мантел). А ще це лише другий Букер для Нової Зеландії, а з часів першого минуло майже 30 років. А ще Елінор Каттон – цікава дівчина, яка свого часу епічно поскандалила із проурядово налаштованими колами одразу двох країн. Ну і як таке не прочитати?

А просто насправді, бо якраз для читання, а не для милування й солодких мрій “Прочитаю – крута буду!” це не дуже зручна книжка. Перевірки на стійкість “Світила” запускають одразу. Перший рівень – багатофігурність. У романі – 12 POV-ів та ще під десяток значущих персонажів, які і є головними героями. Другий рівень – багатослівність: оповідь ведеться довго, розмірено, плутано та докладно. Третій рівень – багата деталізація. Ну дуже багата деталізація, яка, з одного боку, допомагає непогано уявити собі життя крихітного старательського містечка в anus mundi, а з іншого – ризикує поховати під собою будь-які чесні читацькі наміри. От чесно, в момент, коли кілька абзаців приділяється надзвичайно важливій проблемі: наприклад, чому в містечку не одразу взнали ім’я дружини начальника в’язниці – вже хочеться плюнути й розтерти. От тільки через майже тисячу рідерівських сторінок з’ясується, що це ім’я – дійсно важлива для сюжету деталь.

Продовжувати читання “Twinkle Twinkle Little Star: Елінор Каттон та її “Світила”” →

Черговою книжкою зі списку номінантів на Міфопоетичну премію для мене стала порівняно свіжа (перегони-2014) “Наречена привида“, що я її отримала у подарунок до Різдва. І добре, що отримала, бо це той випадок, коли книжку краще читати паперову – надто вже вона вигадливо зроблена. Але зовнішніми перевагами список плюсів не вичерпується.

Наприкінці 19 століття в під-англійській Малайї живе собі дівчина з порядної, хоча й зубожілої родини. І живе Лі Лань порівняно щасливим життям, допоки їй, як сніг вулканічний попіл на голову не впала несподівана шлюбна пропозиція. Для гарної 17-річної дівчини з порядної родини сама по собі пропозиція несподіванкою не має бути. Справа в деталях, адже запропонований Лі Лань наречений –  спадкоємець ще поряднішої родини Лім – трішечки… мертвий.

“Шлюби з привидами” для китайської культурної традиції штука екзотична, але не прям такий жах жаский. Таким чином можна було уникнути деяких специфічних скандалів, уклавши шлюб постфактум, або ж знайти додаткового спадкоємця чи зайву рабиню невістку в дім, де такої не вистачало. Але у випадку з Лі Лань химерна пропозиція “Здивувались-посміялись-забули” отримала несподіваний розвиток. Нє, те, що її батько, який давно скурив майже все майно та половину мізків разом з опіумом, був би не проти отак вирішити проблему з боргами, ще не головна причина для занепокоєння. Головна – це те, що майбутній наречений унадився ходити до Лі Лань у сни, і в своїх залицяннях є таким наполегливим, що не кожен медіум подужає. Особливо, якщо необережно перебрати із захистом та опинитися поза межами свого тіла – беззахисною та неготовою до складного й жорстко регламентованого буття китайського потойбіччя.

Продовжувати читання “Як сховатись від мерця? The Ghost Bride” →

Учора перед сном мене накрив “кепський” настрій. Не в тому сенсі, що поганий, а просто я сама для себе побула Кепом Очевидність. Бо нарешті намацала ввічливе пояснення, що не так із тим здоровезним пирогом історичних мелодрам, що його випікає (переважно) КСД, а я від нього потроху шматочки відкушую.

Якщо залишити осторонь спірні критерії, навроді якості тексту та стилю в широкому значенні, основний вододіл, пояснила собі я, проходить на межі перетину двох кіл – фабульності та “проблемності”. Тобто, до чесних мелодрам претензії через клішований сюжет висувати ніби й нечемно. Але у випадку саме з історичними мелодрамами, що їх активно взялися писати/публікувати українські авторки, є тонке місце, де сюжетний штамп перетворюється  на ідейний (як не ідеологічний), демонстративна “правда життя” швиденько виходить в режим “На білий-чорний розрахуйсь!”, а бажання зробити _правильно_ дбайливо уніфікує можливі морально-етичні проблеми. Нє, навіть в кондових мелодрамах все небезнадійно (зрештою, он уже в текстах про Голодомор почали згадувати, про цілком сусідський “стук” з банальних корисливих мотивів), але читання тексту, де в персонажів з мораллю та етикою все складно, а градус “правильності” набагато нижчий середнього за індустрією, – освіжає.

“Останнє бажання” Євгенії Кононенко якраз такий текст, що не закований в жанрові кайдани і тому не спішить зробити читачам правильно й приємно. Фабула там доволі невибаглива: загадковий незнайомець випадково передає Валерієві Іваку втрачений рукопис батька останнього. Товариш/пан Іван Івак був особистістю непересічною – радянським письменником-класиком із досвідом “роботи в органах”. Причому таким досвідом, що ані він сам, ані родичі спокійно жити з ним не навчилися.

А що має значення для цієї оповіді? Невже лише те, що чоловік, який був справним катом, а потім став таким-сяким письменником, який написав оповідання “Кат”, перекладеного всіма мовами соціалістичного табору, кого на роботі у видавництві називали товариш Вердуґо, любив дружину, любив сина, зворушливо любив дочку?

Структурно “Бажання” текст непростий: у ньому шмати автобіогріфії Івана Івака, що конспективно, але яскраво розповідає про своє дитинство під окупацією, часи роботи “отам” та особливості творчого шляху радянського класика, пересипані коментарями його живих нащадків, які сперечаються, чи треба татові/дідові/вашому старому вірити чи ні, а якщо вірити – то в чому саме. А родичі та й всі навколишні персонажі, до речі, також цікаві та опуклі – люблю художню прозу Кононенко якраз за цей талант кількома штрихами вималювати виразний характер… Але щодо конспективності я, між тим , не перебільшую – технічно маємо спробу вмістити в обсяг та схему повісті матеріал для товстезного роману. Спробу відверто зухвалу. Час від часу основний оповідач спокійно заявляє: так, то було доволі цікаво, але я про це детально розповідати не буду, нехай хтось інший напише!

О, наративи тут взагалі шикарні: чого лише варта звичка старшого Івака невимушено перемикати першу/третю особу, що додає смаку і без того ненадійній оповіді. А коли вступає хор Minority Report’ів – окремих думок – усіх наявних родичів, то історія почина хитатися навсібіч, ризикуючи поховати надто уважних читачів в алегоріях, замовченнях, красномовних деталях та підкреслених узагальненнях. “Останнє бажання” водночас є цікавою спробою показати, як відбуваються конструювання та деконструкція наративу очевидця історичних подій (і з цієї точки зору, річ абсолютно постмодернова), але також – простою та прозорою притчею. Притчею про забуття та спокуту, про право на мовчання та обов’язок говорити. Іван Івак свій вибір зробив, його рідні – також. Але поза межами цього окремого тексту все ще майорять непроговорені травми, незаписані досвіді, несформулювані оповіді. Матеріалу одного лише 20 століття українській літературі для осмислення стане надовго. Аби лише спокуса говорити _правильно_ не перемогла.

Ця книга – безладне нагромадження всілякої нісенітниці та суперечностей. Якось я вирішив її переглянути: у третьому розділі герой помирає, а в четвертому – він живий.

Х.Л. Борхес

Серед хаотичного читання іноді зустрічаються відголоски ідеальних книжок. Ідеальних з майже-платонівської точки зору: ніби десь _там_ існує Написана-Спеціально-Для-Мене-Книжка, і час від часу мені щастить схопити її відбиток в чужій свідомості. От нещодавно одна така трапилася: об’єктивно добре написана, але дивна, для когось нудна й трохи примхлива.

Одної зимової ночі Урсула Тодд народилася і одразу померла. Одної зимової ночі Урсула Тодд народилася, пожила трохи, і померла. Одної зимової ночі Урсула Тодд народилася, прожила доволі довге, хоча й нещасливе життя, і померла. Одної зимової ночі Урсула Тодд народилася, прожила коротше, аніж попереднє, життя, і померла. Обвиття пуповиною, слизький дах, Бліц, іспанка, ще раз Бліц, знову іспанка, і черговий Бліц… Одної зимової ночі Урсула Тодд народилася, пожила трохи й спробувала оминути деякі попередні помилки. Усе одне померла. Але ж (одної зимової ночі)…

У “Житті за життям” Кейт Аткінсон використовує просту й навіть не дуже елегантну ідею: що буде, коли одна людина проживатиме своє життя знову і знову. З невеличкими варіаціями. З контрольованими невеличкими варіаціями, керувати якими ще треба навчитися. А потім вчитися тому знову і знову. Її Урсула Тодд – табула раса, яка поступово перетворюється на погано вимиту шкільну дошку: з-під нової задачки з геометрії проглядає шмат чийогось твору, а отам, у куточку, якась схема з біології… чи то був запис хімічної реакції? Урсула народжується за кілька років до Першої світової, і – якщо їй ну дуже щастить – переживає ще й Другу. Або не переживає, і тоді треба починати жити з самого початку і з ризиком цього разу схибити майже на старті, ще не розуміючи, з якого боку виглядати фініш.

І текст роману тут є рівно таким ж самим не дуже переконливим варіантом дошки. З одного боку, “Життя” є майже ідеальною вправою зі стилю – це сферична “аткінсон” у вакуумі, де соціальною проблематикою щедро ділиться цикл детективів про Джексона Броуді, родинним укладом дрібних псевдо-джентрі та залежністю від фантприпуску – “Людський крокет“, а воєнні реалії підморгують ще й з відстані її славетного дебюту – “За лаштунками музею“. Якщо це – самоцитування, то, як на мій смак, напрочуд вдале, бо це вже те саме “Why so meta?”, за який я люблю чесний постмодерн. А, враховуючи, як Аткінсон любить начиняти романи алюзіями, то копирсання в тексті перетворюється на окреме задоволення.

З іншого боку, сюжет обумовлює структуру. Множинні життя Урсули Тодд розгалужуються стежками, сходяться, розходяться, схрещуються, доповнюють одне одне чи подеколи вступають в агресивні протиріччя. А тими стежками бродять навколишні персонажі, які кожної наступної ітерації можуть продемонструвати щось нове в характері, чи виступити з “класичних своїх” позицій чи замінити собою когось іншого. Світ “Життя за життям” розповзається ризомою, приманюючи необережних читачів на нав’язливі дії та багатозначні деталі, які чекпойнтами розкидані текстом, і виловлювати це “checked” (є художник чи художниця! є лялька! є роман із одруженим чоловіком!) – самодостатня збоченна радість.

Припускаю, що ця фірмова множинність може дратувати, бо “до діла” там справа доходить довго й не сказати, що впевнено. Але, здається, це була книжка, яку я могла б читати нескінченно, снуючи між деревами в тому сюжетному садочку та досліджуючи численні повороти та відгалуження. Аж таке читацьке щастя не світить, але в “Життя” є умовне продовження – про молодшого брата Урсули Аткінсон написала окремий роман. Там інша сюжетна “фіча”, але зараз найцікавіше – яке ж саме урсулине життя було обране за основу, на якій розбудовуються чужі сюжети. Тільки одного шкода: якщо я прочитаю A God in Ruins, то нечитаних романів Кейт Аткінсон в мене вже не лишиться.

Затягувати далі із розповіддю про мої тематично-хронологічні читання вже непристойно. Але початок марафону вийшов не настільки цікавим, як це здавалося в теорії, тому сьогодні я по верхах.

Першим мені випав квадратик “Книжка, опублікована між 1871 та 1880 роками“, і це вже було цікавим: довелося переворушити майже все, що хотілося прочитати, але жодної книжки такого віку не знайшла. У діло пішов запасний варіант – “Чорний Красень” Анни Сьюелл, який в дитинстві пройшов повз мене.

(NB: в цієї книжки є переклад українською. Але його видало “Свічадо“, і я… не ризикнула втемну витрачати гроші, бо мали вже трабли з їхніми кострубатими перекладами).

Оскільки навіть екранізації не дивилася, все, що я знала про цей твір: він про тяжку долю коника. Але чомусь вбачалося щось романтичне, а направду вийшов цілком соціальний роман про важку долю пролетаря. Ну й пофіг, що в пролетаря чотири ноги, менш значущим трудівником його то не робить!

Такий підхід британської письменниці 19 століття мене трішки шокував. У часи палкої механізації (в тому числі – “механізації” природи), позиція “Тварина-особистість, і заслуговує на повагу” – це звучить дуже круто.

Я видел, как бедствуют многие лошади в Лондоне. Происходило это в основном из-за людской черствости или недомыслия. Интересно, наступит когда-нибудь время, когда все до единого хозяева лошадей наконец поймут: если с нами как следует обращаться и думать о нашем здоровье, мы будем долго и хорошо работать.

Десь таке: нічого революційного, недайбоже, але фокус вже мігрує в бік захисту прав тварин.

А з літературної точки зору маємо доволі повчальний (проте також в межах, якщо порівнювати із іншими вікторіанськими дитячими творами) мелодраматичний роман виховання із незвичним на той момент героєм. Причому виховання відбувається в майже сучасному етичному ключі. З другою книжкою в цьому огляді ситуація трохи інакша.

Продовжувати читання “Вікторіанське бінго-2016: перша трійця” →

(Розширений репост з блоґової фейсбук-сторінки – спочатку туди написала, а потім зрозуміла, що шкода буде, як ФБ-стрічка зажує).

Знаю, що нічого не знаю.
Під різдвяний шоп-сезон цього року в США має вийти цікавезна книжка Hidden Figures by Margot Lee Shetterly, за мотивами якої вже приміряються знімати фільм – аби десь так за два роки Оскар не був so white гадаю.

Книжка більшою мірою про живі “комп’ютери” – математиків НАСА, що обчислювали траєкторії польотів – не всіх, звісно, а конкретну групу (проте таку, що працювала над важливими завданнями). Так, ці математики були чорними.
А ще вони були жінками.

Коли я писала про підліткові серії, які можна (або навпаки – не конче треба) читати далі після першої книжки, то пообіцяла якось розповісти про цикли книжок, де мені залишилося дочитати трішечки – і це справді варто зробити. Дивовижно, але виявилося, що з дев’яти ключових дочитайок одна тетралогія цього року справді “закрилася” повністю, а ще одна трилогія – на порозі цієї чудової події. Хто зна, може, й іншим у 2016-му пощастить.

Наприкінці січня в минуле пішла приємна думка “У мене завжди є ще одна книжечка про Джексона Броуді”. Не одразу вкурила цей дивний цикл блискучої Кейт Аткінсон, що є доволі хитро покрученою пародією на “крутий детектив”, але якоїсь миті зрозуміла, що всерйоз закохалася. Попри те, що головний героїв в циклі – чоловік, сюжети Аткінсон здебільшого вибудовує навколо жіночих та дитячих проблем. Саме жінки в більшості випадків є жертвами злочинів в її творах. Але не лише жертвами (і з цим пов’язано кілька крутих моментів). А ще там цікава атмосфера й дуже круті другорядні персонажі. Ну й Джексон… Хоча нє, Джексон по-справжньому вштирює в отакому вигляді (копніть мене хто-небудь, щоб я таки зробила красивий пост із картинками про цей серіал).

Інший майже дочитаний варіант – це божественна трилогія Нори Джемісін. Власне, основну трилогію я днями дочитала, але ще є my precious – триптих з оповідань та повістина з того ж світу.

Продовжувати читання “Дочитайки. Дев’ять книжкових циклів, які було б класно догризти-таки до кінця” →

Жага няшності часом змушує передивитися свої читацькі плани на найближче майбутнє (а англомовні книжки – це той випадок, коли я цих планів все ж таки дотримуюсь). Чи то зменшення кількості вживаного цукру посприяло, чи в усьому винний голосний анонс “Гордості і упередження і зомбі“, але мене потягло на остеніану із чимось _таким_. А _таке_ спритно знайшлося в доробку письменниці з моєї річної гарячої десятки.

“Нотки молока й меду” – це плюс-мінус стандартний “регентський” любовний роман із розлитою текстом відчутною повагою до JA (ага, і численними алюзіями – в тому числі, на рівні персонажів) та стандартизованим сюжетом, що дбайливо відтворює основні кліше. Але, по-перше, тут це не баґ, а фіча: я – не остенітка, так, скраєчку стою, але деякі речі оцінила. А, по-друге, це все ж таки пристойне кантрі-фентезі (що його англомовні частіше звуть “доместік”) із однією з найцікавіших реалізацій “міноритарної” магії, що мені зустрічалися останнім часом.

Загальновідомою істиною є те, що кожна юна леді, яка мріє укласти гідний шлюб, має кохатися у витончених мистецтвах: живописі, співі, ґламурі. Міс Джейн Елсворт уже 28, вона негарна, не має привабливого посагу, зате має сестру, що легко затьмарює plain Jane. Але міс Елсворт завжди є бажаною гостею на будь-якому суаре, пікніку чи вечері. Міс Елсворт надзвичайно обдарована: її акварелі чудові, її голос дуже милий, а з пасмами ґламуру вона вправляється краще за будь-кого в їхніх околицях. І навіть модний (і дуже похмурий) професійний ґламурист містер Вінсент знаходить обдарування міс Елсворт такими, що інтригують.

Продовжувати читання “Ґламур як мистецтво. Shades of Milk and Honey” →