Два Форуми знадобилися мені, щоби нарешті вполювати одне з потенційно найцікавіших нонфікшен-видань на українському ринку. Чому з найцікавіших? Бо цікавлюся “повсякденною” культурологією, історією побуту, а моя зацикленість на художніх текстах про життя в тилу за часів Другої світової війни – уже, здається, загальновідома. Тому пройти повз “Життя після окупації: побут киян 1043-45 рр.” Оксани Овсіюк було просто неможливо. “Мій” період, і ще й робота української історикині? Ааааа, хочу-хочу, давайте швидше!

Про книжку загалом

Увага – дисклеймер: “Життя після окупації” – це монографія. От монографія-монографія – з історіографічним розділом, з переліком джерельних баз, з довгим списком літератури і посторінковими посиланнями. А ще – з ретельним аналізом тієї частини джерельних баз, що складають статистичні дані, отже там багато (і нуднувато) про цифри. Увага – дисклеймер-2: наукова коректність і відповідність етикету українських академічних текстів (з усіма характерними особливостями, навроді “також зазначимо”, “згадані категорії”, “таким чином” та розмаїттям пасивних конструкцій) не завадили прочитати книжку практично за день. По-перше, бо дуже цікаво. По-друге, бо поза обов’язковими елементами наукової пташиної мови, авторка має дуже приємний стиль.

(Я про це окремо пишу тому, що лежить он на полиці добряче почата книжка, яку просто не можу змусити себе читати далі попри дуже привабливу тему, бо там офіційно заявлений наукпоп насправді є мало адаптованим для загалу науковим текстом і читати його майже фізично боляче.)

“Сфера інтересів” цього видання – побут киян, яким він був після звільнення з-під окупації і до літа 1945 року. Період дуже цікавий, бо, здавалося, для мешканців найстрашніше лишилося позаду, але війна триває і попереду ще багато випробувань. Основні розділи присвячені легендарному квартирному питанню (включно з поясненнями як швидко і за яких обставин до Києва повертали блага цивілізації aka комунальні послуги) і принципам розподілу незруйнованого житла, організації харчування (як постачання продуктів, так від(роз)будови системи общєпіта) та відновлення забезпечення товарами повсякденного вжитку: від одягу до меблів. Читати все це дуже цікаво, робота направду класно структурована, а обсяги опрацьованої інформації змушують тремтіти від лячного захвату (друзі кажуть, що в київських архівах дуже холодно). Єдине, чого мені не вистачало – то це прямої мови, бо тема така, що воно аж напрошується. Трохи посилань на его-документи тут є, але не вони були основним джерелом, і розподілені цитати очевидців нерівномірно.

Продовжувати читання “Цитатник. Оксана Овсіюк про побут киянок після окупації” →

З дитячими коміксами у мене складається через раз. Більш традиційні – розважально-пригодницькі онгоїнгі – зазвичай заходять поганенько. Зрештою, вони й не для мене писані. А от межеві графічні романи, ті, що про дітей, але не тільки для дітей – оце вже інша справа. “Джейн, лисиця та я“, українська “Безхвоста” – отакі проекти я вперто вишукую. І іноді знаходяться неочікувані скарби.

“Мій Пекін: Чотири історії про повсякденні дива” – це дитячий графічний роман, що його створив китайський художник Ніе Юн. Кожна з чотирьох історій переповідає котрусь із пригод дівчинки Ю’Ер та її дідуся. Читати цю книжку – наче подивитися коротенький “повсякденний” аніме-серіал, що привертає увагу, в першу чергу, сонячною й затишною атмосферою світу, де все має бути добре. Але є там і особливі цікавинки. Якісь із них очевидні, інші – ні.

Продовжувати читання “Графічна пауза. Затишний Пекін для маленької дівчинки” →

Замість передмови. Книжкова мода – страшна річ. Спочатку у мене вся гудрідз-стрічка читала “Як писали класики“. А я терпіла, бо… бо сильно не всі автори, про яких ішлося у виданні, були цікаві, а хто цікавим таки був (або була) – то про тих багацько читалося і раніше. Потім вся стрічка взялася за “Як читати класиків” і захвату генерувала ще більше. А я терпіла, терпіла, аж потім дізналася, що є в кого книжку позичити, і зламалася. Коротким вердиктом вже ділилася в Телеграмі: хороша книжка, мені не сподобалася. Зараз буду пояснювати – чому.

Про “Класиків”. Ростислав Семків написав симпатичну книжку про стратегію і тактики читання – такий розширений курс вправ “З чого починати, щоби не зомлівати перед полицями з модерністами”. NB: автор наполягає, що саме модернізм є вершинною літературою, Ксеня не сперечається, але сумно зітхає.

І цю симпатичну книжку вирізняє бадьорість викладу (а сучасному українському наукпопу цього часто не вистачає), наочність (постійні апеляції до досвіду читачів – а частіше навіть читачок), низка лайфхаків, численні переліки знакових творів або імен (Семків через кому згадав про Октавію Батлер*! їх вже можна колекціонувати – ці скромні ненав’язливі згадки про Батлер через кому) та чіткість запропонованої схеми опанування літературних глибин. Щоправда, коли лектор (а позиція автора в тексті тут наближується до жирафі, якій завжди видніше), наприклад, дбайливо прилаштовує фантастику гамузом на другий рівень складності, Ксеня косплеїть свою улюблену гіфочку.

Тобто загалом воно цілком ок, але… Але деякі речі дратують. Дратує оця зверхня риторична позиція (між нонфікшеном в стилістиці “Аааааа, мене пре, так хочу поділитися класним” і “Чекайте, мишки, зара поділюся істинним способом  стати їжачками” є певна різниця). Піддратовують деякі стилістичні рішення (а ще демонстративне використовування фемінітивів поряд зі спірними жартиками на адресу дівчат-читачок). Змушують трішки ніяковіти надто широкі жести задля красного слівця класу “Оце зараз класно узагальнив чувак!”. Воно здебільшого дрібні блощиці, навроді Westworld – це серіал про “закамуфльованих під людей кіборгів” (meh, біомехи та кіборги – все ж таки не тотожні поняття), але іноді викликають напади фінського сорому (NB: приблизно отам, де “троє провідних американських фантастів того часу” – Хайнлайн, Кларк** та Азімов – Ксеня починає дихати в пакетик). Але все це плюс-мінус об’єктивні моменти. Для мене ж головною проблемою стало суб’єктивне нерозуміння: “А чому мені про все це розповідають оцим тоном строгого, але доброго батечка?”. Чесна відповідь ховалася довго, аж до 162 сторінки. На цій сторінці було отаке речення:

Продовжувати читання “Як я перестала читати класиків і дозволила собі не хвилюватися” →

Полювання за англомовним фентезі (можна, звичайно, й фантастикою – але таке трапляється значно рідше) зі слов’янськими фольклорними мотивами – some kind of guilty pleasure. Але іноді воно приносить несподівані трофеї. Отак я взялася читати підліткове фентезі про Молдову початку ХХ століття та єврейсько-українську родину перевертнів – і відкрила для себе незвіданий світ єврейської випічки. І треба сказати, що пошуки годящого флудену були значно захопливіші за читання самої книжки.

Мама спекла флуден та запарила чай з трояндових пелюсток.

Окей, чай з трояндових пелюсток. А що таке флуден?

Про флуден, здається, знали всі, окрім мене. Принаймні, українська Вікі – точно. А ще вона розповіла, що існує дві школи думки: флуден як святковий пиріг-торт з кількома шарами начинки та флуден як рулет (варіант на повсякдень тобто). Торт – це якось занадто, зате я за все життя не спекла жодного рулету. Чим не виклик?

Подальше гугління відкрило страшне: двобоєм торт vs рулет розбіжності між школами думки не завершуються. По-перше, є проблема начинки, бо вона існує у версії по-багатому і по-звичайному. По-багатому – це зібрати в домі все смачне, залити склянкою-двома меду і підварити. “Нє, злипнеться”, – вирішила я. А серед варіантів по-звичайному чомусь зачарував варіант начинки, основою якої складають крихти. Звичайні кришені булочки, які змішують уже з чимось солодшим і липучим. О, отаке і буду робити. Тільки ще треба тісто обрати.

Продовжувати читання “Літературна кухня. Флуден за мотивами The Sisters of the Winter Wood” →

Я дуже довго підступалася до творчості британської письменниці Пенелопи Фіцджеральд, і от лише на початку цього року прочитала один з її романів. Обирала поміж варіантів по-книгоманському – взялася за “Книгарню“. І тоді ж, коли почала читати, дізналася, що в цієї книжки є свіжа екранізація. За режисерку і сценаристку там відома каталонка Ісабель Койшет, фільм отримав три “Гойї” (за фільм, режисуру та адаптований сценарій), каст казковий, трейлер – дуже привабливий, треба-треба-треба дивитися. І якось воно відклалося на багато місяців, аж от нарешті подивилася. Враження лишилися трохи суперечливі: наче все добре, все як має бути, але хробачок точить – щось таки трішечки не так.

Сюжет The Bookshop (тут ані авторка, ані творці екранізації не мудрували) вкладається в двійко речень. А можна навіть одне: вдова зі скромними статками місіс Флоренс Грін вирішує відкрити першу книгарню в курортному містечку, але містечко тому не дуже зраділо. Щоправда, поза цим єдиним реченням залишиться багацько прекрасного: меланхолійна атмосфера містечка, яке навіть у туристичний сезон не сказати що оживає, складні ієрархічні структури англійської глибинки, труднощі організації малого бізнесу в інертному середовищі, а головне – сліпуче сяйво мрії і віри в свою зірку. Усе це є в книжці і все це акуратно переїхало до фільму. Але дорогою змінилися деякі акценти. Ну але спочатку про хороше.

З чим тут точно все добре?

Продовжувати читання “Вісник екранізацій. The Bookshop (2017)” →

Коли майже два з половиною роки тому запускала рубрику Двічі по п’ять, мені здавалося, що таких добірок буде дуже багато: стільки книжок навколо, стільки тем, та по два випуски щомісяця можна робити! А то й по три! Не так сталося, як гадалося, і попередній випуск з’явився щось близько року тому. Але треба вже виправлятися. Бо книжок менше не стало, більше того – увагу все частіше привертають українські видання. А щоби підкреслити “тяглість поколінь”, сьогоднішня добірка є вітанням одній з найперших. Та звалася “Володарки пензлів” і зібрала книжки про жінок-художниць. А тепер розкажу про те, що читалося і що ще хочеться прочитати про жінок-письменниць.

З книжками про письменниць нині значно простіше, ніж з книжками про художниць. Мало не чверть і мейнстримної, і жанрової літератури, що потрапляє мені до рук, запускає сюжет десь приблизно так: “До містечка приїжджає молода письменниця і все закрути…”. Але в цій добірці буде трохи інакше: стос нечитаних книжок складається із (майже) біографічних романів, стос читаних – і з таких, де письменництво є радше контрапунктом, навколо якого крутиться сюжет, аніж головною темою.

П’ятірку читаного відкриває компактний роман Елізабет Страут, який літав зі мною у відпустку. Я до того в американської письменниці читала тільки “Олівію Кіттеридж” та “Будь зі мною“, і треба сказати, що “Люсі Бартон” на них одночасно схожа і не схожа. Схожа тематикою – у центрі уваги соціальні та сімейні негаразди. Несхожа якраз підкресленою оповідною скупістю: подій як на повість (а за обсягом воно десь так близько і є), підтекстів – як на сімейну сагу. І про письменництво тут лише кілька влучних епізодів з “початку довгого шляху” – перші твори, письменницька майстерня, благословення старшої авторки – отак приблизно. Але разом з цим видно, як саме життєва драма переплавляється  у текст. І як цей перехід допомагає оцінити і зрозуміти те, що сталося насправді.

Другим пунктом іде дуже відома книжка, яка цікаво поєднується з попередньою. Певною мірою навіть можна сказати, що з Естер” з “Під скляним ковпаком” могла би вирости жінка, чимось схожа на Люсі Бартон. Ну, а крім усього іншого, роман Сильвії Плат – це про юну письменницю, яка от тільки-тільки шукає свій голос. Виходить в неї не завжди.

Продовжувати читання “Двічі по п’ять. Володарки слів” →

Серед багатьох моїх читацьких забаганок неостаннє місце посідає регулярний плач: “Мені потрібно більше, більше урбан-фентезі!”. І, здається, от зараз його розчули милостиві видавничі боги. Спочатку АССА видала “Варту у Грі” Наталії Матолінець – екшеновий янґ-адалт про змагання між юними магами, що відбувається поміж впізнаваних львівських локацій. “О, – казала я тоді, – маємо місто як обов’язкове місце дії, це ґут. А так, щоби місто як значущий герой? Ну, будь ласочка!”. Ото сказала і сказала, не вперше ж говорила, і призабула. А дарма. Як виявилося, щастя вже було поруч. І на Форумі воно нарешті наздогнало.

Літа Божого 1913 в головному місті Межі, Києві, вирують пристрасті й збираються хмари: політична ситуація нестабільна, економічна ситуація тримається купи завдяки постачанню найціннішого чарівного смаколику до царського столу, криміногенна ситуація… Та як тут без злого слова про неї написати, якщо клята нечисть вбила людського хлопчика! Щоправда, хлопчина був водяників вихованцем, але хто ж зна, що тій мерзоті в голову стрельне. І тепер слідчий з особливо важливих справ підполковник Олександр Петрович Тюрин має нашвидкуруч розслідувати гучну справу, щоби принести мир та спокій на київські пагорби. Спойлер: з миром та спокоєм доведеться зачекати. Особливо, самому Олександру Петровичу, життя якого ця випадкова зупинка змінить докорінно і всерйоз пов’яже з містом, до якого столичний гість ставився приблизно з тією ж теплотою, що й п’ятий прокуратор Іудеї до Єршалаїма.

Натуральне урбан-фентезі. Історичне. З пристойним детективним сюжетом. З яскравими героями. З чітко проговореною соціальною складовою. З тоннами літературних, історичних, культурологічних “пасхалок”. Про Київ. У цьому місці вже хочеться зупинитися, глибоко вдихнути і спитати тоном екзальтованої п’ятирічки: “А що, це НАПРАВДУ все-все-все мені?” Так, Ксеню, це все правда, воно існує, видихай. Он вона, книжечка, ніхто не забере. Хоча іноді страшно вночі спати лягати – мені отакі книжки, щоб “все й одразу”, раніше хіба снилися.

Продовжувати читання “Нечисть по-київськи. “Лазарус”” →

Схоже, жовтень може стати місяцем повернення до активного блогування, а заразом – часткового оновлення рубрик блогу. Он, у минулому пості повернулися “Книжкові теревені“, у планах – створення нової щомісячної рубрики (нічого подібного тут ще не було, принаймні – на постійній основі) і ще треба подумати, чи відроджувати “Двічі по п’ять“, чи вигадати щось інше для регулярних книжкових добірок. А нині от презентую ідею, яку нормально реалізувати треба було ще давно. Від сьогодні і час від часу “Фанатська радість” – це про типовий фанстафф у його друкованій версії. Листівки, закладинки, розмальовки з портретами книжкових героїв, путівники вигаданими світами і мапи неіснуючих міст – оце от усе. Але, як ми уже домовилися із Телеграм-аудиторією, перший випуск ФР буде присвячено паперовій ляльці. І то дуже особливій.

Замість преамбули: в дитинстві я шаленіла від всього, що можна вирізати. Усі серветки були порізані на “сніжинки”, з усіх журналів вирізалися намальовані/сфотографовані предмети, якими можна було укомплектувати паперові будинки-в-зошитах, усі коробки переклеювалися на ті ж таки будиночки (допоки я не прочитала “Навколо світу за 80 днів” – відтоді кожна коробка з-під взуття слугувала основою для пароплавів), коротше кажучи, я була форменною Загрозою-З-Ножицями-В-Руках, поки в єдиному кіоску Союздруку в маленькому камчатському містечку не з’явилися в продажу вони. Вони – це американські паперові ляльки. Тепер я розумію, що нічого аж такого надзвичайного в них не було – просто листи А3 з цупкого паперу, де була надрукована одна лялька та пачечка нарядів для неї. Але у порівнянні з радянськими паперовими ляльками… Ні, порівнювати їх просто не можна було. “Американки” були дорослими дівчатами, а не стилізованими дитячими фігурками, з ретельно промальованими обличчями та неймовірно деталізованими сукнями-костюмами. Доля всіх моїх кишенькових грошей була вирішена на місяці наперед. І я досі страшенно шкодую, що пакет з цими ляльками загубився під час повернення до України.

Минуло майже двадцять років і тільки тоді мені зустрілося щось таке, що затьмарило оті сумно-солодкі дитячі спогади. Я вешталася Амазоном і відкрила для себе світ американських “книжкових” паперових ляльок – численних брошурок з ляльковими фігурками і костюмами. Герої та героїні книжок або фільмів, довгі серії з історії костюму, “географічні” серії – такі ляльки вже ближче до дорослих артбуків, аніж до дитячої забавки. І от одну подібну паперову ляльку мені пощастило вполювати в Будапешті. У Національній художній галереї тривала виставка “Фрідаманія” і тамтешня сувенірна крамничка готова була радувати фанатів на всі гроші. І якійсь геніальній людині прийшла в голову світла думка закупити для крамнички партію паперових ляльок каліфорнійського видавництва. От він, мій скарб.

Навіть для середньої “артової” паперової ляльки цей проект зроблено дуже круто і з увагою до деталей.

Продовжувати читання “Фанатська радість. Паперова лялька Фріда Кало” →

Минув місяць з гаком, відколи дочитала “Американу” Чимаманди Нґозі Адічі, а мене все не полишає бажання про неї поговорити. Причому поговорити не про книжку взагалі, хоча це розкішний великий роман виховання про двох молодих нігерійців із нижнього та верхнього середнього класу – тільки дівчина поїхала легально вчитися до США і прийшла до успіху там, а хлопець нелегалив у Великій Британії і до ще більшого успіху дошкандибав уже після депортації додому. А про один маленький аспект. Отой американський успіх головної героїні – це не тільки гарна робота в піар-галузі, що дозволила їй за кілька років купити квартиру, і не принстонська стипендія. Це те, що вона змогла покинути роботу і отримала ту ж таки стипендію, завдячуючи одному фактору – створила дуже успішний блог.

Життя топ-блогерки, як його змальовує Адічі, це форменний космос. Іфемелу цілком традиційна “текстовичка”, але працює з дражливою тематикою расових стереотипів. Фактично це лайфстайл-блог, писаний з точки зору африканки, для якої багато що і в “чорно-білій” Америці було чужим, незрозумілим, неприйнятним. Тож де взялася популярність – зрозуміло. Але ж там не тільки про популярність.

Блог пішов у люди і вже розгубив молочні зуби – це навперемінку дивувало її, тішило, перевершувало будь-які очікування. Кількість читачів – тисячі по всьому світу! – зростала так швидко, що вона уникала статистичних звітів, бо не бажала знати, скільки людей клікнули на її тексти цього дня – це просто лякало. Але також захоплювало. Коли вона побачила, що її дописи перепостив інший сайт, її аж переповнила гордість, але навіть тоді вона ще не уявляла, куди це може завести, не плекала жодних серйозних амбіцій. Надходили емейли від читачів, котрі хотіли би підтримати блог. Підтримати. Це наче ще більше відособило блог, підкреслило його окремішність, перетворило на щось, що може розквітнути чи ні, з її допомогою чи самостійно. Тож вона поширила лінк на свій пейпел-рахунок. Гроші почали надходити, багато маленьких сум і одна така велика, що коли вона її побачила, то видала якийсь незнаний досі звук – щось середнє між зойком і видихом. Така сума з’являлася на рахунку кожного місяця, анонімно, регулярно, як зарплата, і кожного разу коли гроші надходили, Іфемелу почувалася збентеженою, немов вона знайшла щось дуже цінне на вулиці і вирішила залишити собі.

О, так! Я хочу поговорити про гроші.

Питання: “За яких обставин люди готові платити за контент, коли схема не передбачає віддавання грошей наперед?” – мене останнім часом неабияк цікавить. Найпростішою є відповідь “У нас – ніяк, ми ж не американці!”. Відповідь цілком справедлива: сильно менше грошей, менше звички платити за контент в принципі, менше способів робити це легко й невимушено. Просто для статистики: будь ласка, підніміть руки ті, хто користується лікпеївськими donate-інструментами (до прикладу, воно прикручено до Читомо). І на предмет платити, і на предмет отримувати. Бо кожного разу, коли я до нього придивляюся зі суто теоретичним інтересом (ні, я ще не настільки замріялася, щоби сподіватися на монетизацію свого блогу), неочевидність роботи відштовхує на раз. Не Флаттр, не інші подібні сервіси, і взагалі – труба, дим, оце от усе. Ну але навіть якщо відволіктися від схеми доставки грошей (он інші некомерційні проекти – наприклад, Світ фентезі – просто сайд-банери з номером приватівської картки вивішують), за яких умов ми готові ділитися грошима там, де це не є обов’язковим?

Продовжувати читання “Книжкові теревені: блогерське життя та фінансовий аспект” →

Серед усіх можливих варіацій на тему підліткової літератури найскладніші почуття у мене викликають янґ-адалтові трилери. Книжки про проблеми підліткового життя, підліткові любовні, пригодницькі, фантастичні, фентезійні романи – з цим всім жодних проблем. Підліткові горори? Тисячі їх. Історичні романи про героїв-підлітків? Уже складніше, але чому й ні. Підліткові детективи? Та можна й дитячі, Енід Блайтон вже скільки десятиліть тому гарантувала це. А з трилерами важче. Бо такі, де підлітки виступають жертвами, надто легко можуть перетвориться на жестячкове еспло про те, як катують вчорашніх дітей, – бо цих вчорашніх дітей дуже просто й зручно об’єктивізувати. Натомість трилери, де підлітки виступають еммм… найактивнішою стороною діла – це вже щось трохи занадто, це вже межує з незручними відкриттями, навроді жорстокості хлопчаків з “Володаря мух“, про це й думати зайвий раз якось нецейво… А тепер давайте трохи ускладнимо завдання. Оця жорстока й непередбачувана стихія… точно має бути хлопчаком?

Американська письменниця Емілі Локгарт відома у нас завдяки “Ми були брехунами” – підлітковому літньому трилеру, прищепленому до дерева родинної саги. В другій виданій українською книжці вона загалом зберігає рецепт попередньої. “Щира шахрайка” – це теж про літній відпочинок багатеньких підлітків із сімейними проблемами та їхню подругу з нижчого класу (так, цього разу це дівчина). І тут теж є простір для саспенсу та копирсання в тому, що ж сталося насправді. Але цього разу авторка йде далі. Вона не лише зосереджується на суб’єктності маргінальнішої з головних героїнь. Вона виписує їй карт-бланш – дитино, розважайся на повну. І дитина розважиться.

Вісімнадцятилітня Джул переїжджає до Нью-Йорка і перебивається на дрібних роботах (іноді навіть не під своїм іменем). Обслуговуючи прийняття в дорогій приватній школі, вона випадково знайомиться із багатою жінкою, яка помилково вважає її за подругу своєї доньки. Імоджен трохи відбилася від рук і родини, і хтось має її переконати, що час повертатися із курортного раю-небуття додому. Чому б оце Джул це не зробити, в них же колись були такі гарні стосунки? А дійсно, чому? Джул звикла до думки, що дівчині в цьому житті треба за себе боротися в будь-який спосіб. І стати ідеальною подругою для багатої спадкоємиці – це ще й ненайгірше, що може чекати попереду. Найгірше буде значно-значно цікавішим.

Джул прочитала дві книги про сиріт, які Іммі поклала на нічний столик, і геть усе, що Іммі приносила їй. Вона запам’ятовувала винні та сирні етикетки, уривки з романів, рецепти. Вона була милою з Форрестом. Відчайдушною, але готовою догодити, феміністкою, але жіночною, сповненою гніву, але приязною, чітко виражала свої думки, але не занадто самовпевнено.

Продовжувати читання “Girl Power юної авантюристки. “Щира шахрайка”” →

Минули ще три місяці 2018-го. І тепер вже остаточно очевидно, що в плані читацької географії похвалитися буде нічим. З одного боку, влітку та – особливо – у вересні читалося якось не дуже: багато поїздок, третій “Відьмак“, насичений був період. З іншого – плюс три країни? Ксеню, це ж стидобисько!

Get your own travel map from Matador Network.

Що там за +3?

Продовжувати читання “Географія читання-2018. Треті три місяці” →

Цього року ми виїхали на Букфорум завчасно – хотіли ще зустрітися з друзями, що на рік виїжджають з України. І якось уже так одразу повелося, що це став тиждень розслабленого відпочинку і приємних зустрічей, а не інтенсивного фестивалення. І тоді, коли Форум урочисто відкривався, я якраз налагоджувала плідні (для однієї сторони) зв’язки з білками Стрийського парку.

Ні-ні, на Форум ми, звичайно, дійшли: у четвер зробили основні закупи (а потім кожного дня ходили, як на роботу, до стенду НК-Богдан, бо брат видивлявся певну новинку “з диваном”), у п’ятницю-суботу тусили в режимі захід-поїсти-захід-поїсти. Сходили на чергову презентацію коміксових новинок DC+Vertigo (це вже тягне на традицію), на дискусію про екранізації sf&f, на презентації творів Володимира Арєнєва та “Лазаруса” Світлани Тараторіної. NB: хоч на чомусь з Воттсом з усіх нас був лише один агент (не я). Натомість інші після того мимохідь взяли участь в найвеселішому розвіртуаленні останніх років. Потому була няшна камінопаті (брат на них спеціалізується – ото пощастило людині з  хатою), а потім була неділя, коли я вже застудилася і проґавила всі можливі можливості. Зате книжечки лишилися. Осьо my precious. Кухонний Стіл Продакшн представляє!

Продовжувати читання “Слідами Форуму: сонячний Львів, привітні білки і стосик книжок” →

Останнім часом я незручно мало пишу про комікси та графічні романи, хоча здавалося б: у світі з цим ділом все добре, і в Україні стрімко кращає. Але щось таке, щоби “Ах-і-зомліти”, трапляється прикро нечасто. І тут несподівано перечепилася через цікавий проект. Не у повному сенсі АІЗ, але щось до цього дуже близьке. А проект цей – комікс у п’яти частинах про долю Марґарети Ґертруди Зелле, більше відомої як Мата Харі.

Авторка коміксу – британка Емма Бібі, яка багато пише для графічного “Доктора Хто“, а також увійшла в історію як Перша-Жінка-Яка-Писала-Суддю-Дредда – у післямові до першого випуску зізнається, що її захоплення відомою танцівницею-куртизанкою-авантюристкою-шпигункою тяжіє до обсесії. А матеріал і справді цікавезний – межа культур, межа століть, межа світів – порівняного вільного чоловічого і жорстко регламентованого жіночого. І перетин деяких меж Марґареті не пробачило ані суспільство, ані історія. А нині, вважає Емма Бібі, якраз той час, щоби нагадати про цю незвичайну жінку:

“У світлі справи Гарві Вайнштейна та численних інших викриттів мені здалося, що саме зараз настала ідеальна мить, щоб розповісти історію про те, що трапляється, коли в жінок немає влади”.

Нічого хорошого, показує Емма і з нею складно сперечатися. Авторка жене свою героїню через усі ключові моменти: щасливе дитинство дівчинки з багатої голландської сім’ї, банкрутство батька, смерть матері, епізод із перерваним навчанням (УкрВікі про причину скромно каже “коли директор училища почав відкрито фліртувати з нею”, в коміксі ця ситуація змальована жорсткіше), заміжжя, переїзд до Індонезії, народження дітей, смерть сина, повернення до Європи, розлучення, втрата доньки, початок артистичної кар’єри, вершина артистичної кар’єри, війна, арешт, суд, розстріл. Факти відомі, але сценаристка залишає за собою право на інтерпретації (як із директором училища чи з однозначністю причин хвороби дітей). Лишає вона таке право і читачам.

Продовжувати читання “Графічна пауза. Шпигунка-танцівниця у світлі MeToo” →