Фух, відгриміло, проголосували. Як каже постер, цьогоріч книжки-номінантки зібрали більш як три з половиною мільйони голосів (тихенько помріяла про репрезентативну читацьку премію в Україні, але до GCA теж є питання якраз по лінії репрезентативності). Енівей, місцями результати передбачувані до сліз, але в інших випадках подивитися на них було справді цікаво. Ну і вже можна укладати собі список гостромодного читання на перші місяці 2017 року. А заразом – влаштувати маленький тоталізатор: як гадаєте, що з високорейтингових переможців/номінантів ризикнуть видати українські видавці? Кінга не рахуємо, він уже є.

Номінація “Художня література“: цього року перемогла чергова родинна драма з трилер-елементом за авторством Ліян Моріарті (як її ім’я передає КМ-Букс, що взялися за один з попередніх романів). Truly Madly Guilty я не розглядала, як серйозний варіант на почитати, але чому б і ні. Утім всі мої фаворитки мотиляються в кінці першої десятки. А Girls – роман про дівчат-підлітків в секті Менсон-стайл, що я вірила в їхню перемогу, посіли лише третє місце.

Номінація “Детективи/трилери“: минулорічна сенсація, коли Короля забила, як мамонта “Дівчина у потягу“, не повторилася. На першому місці – “Кінець зміни” Стівена Кінга (треба вже хоча б “Містера Мерседеса” прочитати). До речі, на третій сходинці зупинилася та сама Рут Веа, яку почали видавати в Нашому форматі – а книжка, зрозуміло, інша.

Номінація “Історичні романи“: знову ж таки, без сюрпризів, хоча… Тут читачі ГудРідз вирішили солідаризуватися з National Book Award. Перемогла “Підземна залізниця” Коліна Вайтгеда. Оцю книжку справді хотілося б побачити українською. Між тим, Lilac Girls, до яких я ставилася з обережним оптимізмом, посіли аж друге місце. Круто для дебюту.

Продовжувати читання “GoodReads Choice Awards 2016. Чарівна двадцятка (та мої нещасливі фаворитки)” →

Моє аж неприродно мляве “темне” та вже не дуже готичне читання продовжує сповільнюватися. Мабуть, такий вигляд має читацька сплячка. Але я все ще покладаю великі надії на святкові забіги, а оцей марафон вийшов равликовим.

Тим не менш, трохи всякого таки за два тижні прочиталося, хоча більшість книжок вже були відверто не_осінніми. А от зимовими – були.

Продовжувати читання “#DarknessFALLs. Другий випуск” →

Пригадалося, що, як я писала про “Дивнії дива“, то заїдало мене питання: чи можливо було створити подібний сюжет-оммаж вісімдесятим, але так, щоби він був про-дівочим. Я тоді песимістично вирішила, що потрібні дев’яності та привітаннячка вже трохи іншим культурним шарам. А даремно зневірилася, бо – як раптом з’ясувалося – майже “отаке саме, тільки з дівчатками” існує. Тільки це серіал трохи іншого ґатунку – коміксовий ongoing.

Перші випуски Paper Girls Браяна Вона побачили світ ще до того, як влітку гримнули Stranger Things, але зараз вони регулярно потрапляють в списки “Що робити, як вам було ЗАМАЛО!”. І це справді майже той самий сетинг та майже той самий підхід – чудернацько-гікнутий світ вісімдесятих, де компанія підлітків має протистояти несподіваній чортівні. Тільки цього разу хоробра четвірка є суто дівочою.

Продовжувати читання “Графічна пауза. Усе чудернацькіше та чудернацькіше.” →

(Спонтанний пост-славослов’я про чужі маркетингові стратегії)

Сьогодні я розпаковувала свою першу барбі з нестандартною фігурою і подумала: йой, але ж мені дуже подобається те, що протягом останніх двох років започаткували та продовжують робити маттелівці! Нагадаю коротенько:

• вони урізноманітнили етнічний склад базових ігрових лінійок. Уже багато років, з глибоких вісімдесятих, в майже кожній великій компанії ляльок були різні подружки Барбі – чорна, латиноамериканка, азіатка, але не обов’язково одночасно. Цього принципу Маттел чемно дотримувався десятиліттями, але нещодавно щось десь прорвало, і з минулого року отаких диверсифікованих ляльок стало значно більше – і одразу великим гуртом. Для цього дизайнери постирали порох з молдів (типів обличчя), які давно вже не використовувалися, запустили в ігрову лінійку ті, що вважалися переважно колекційними, плюс до всього – наробили нових і то дуже класних (про початок цієї кампанії я якось писала);
• поціновувачам шарнірів вони виписали тих шарнірів із запасом. По-перше, створили лінійку Made to Move (22 шарніри – гнучкість, наближена до БЖД і багатьом ігровим лялькам до того незнайома). По-друге, почали випускати більше напівшарнірних чи шарнірних колекційних ляльок (тут вже думки любителів розійшлися, особливо, коли ошарнірили сілкстоун – одну із найдорожчих ліній, які робляться з особливого “порцелянового” пластику і раніше були ляльками-статуетками, в яких нічого не гнулося).
• а ще взимку в базову лінійку ігрових ляльок Fashionistas на додачу до original дизайнери Маттел виписали tall, petite та curvy – і про це писала ще з анонсів.
• ну й нарешті нудотна епоха рожево-бузкового, здається, відходить, що не може не радувати.

Стільки новацій протягом фактично півтора років трохи лякали – здавалося, що така радість ненадовго. Але переглядаючи анонси на наступний рік, я помітила, що ніхто наразі не зупиняється – навпаки, варіацій використання свіжих маркетингових надбань стає більше. А це означає, що більшає цікавих ляльок – і вони готові повоювати з думкою “Та ті барбі всі однакові!”.

Під катом трохи тенденцій-анонсів з картинками.

Продовжувати читання “Нові горизонти: оновлені формати Барбі на практиці (та в картинках)” →

Некалендарна зима вже прийшла, я собі читаю дуже зимовий містичний трилер, але осінні обітниці – це святе. Тому сьогодні про мій маленький марафон – коротко і з картинками.

(Оскільки з об’єктивно-суб’єктивних причин під кодовою назвою “АААААА, шоста Цивілізація!” я поки що читаю дуже мало, то довелося узгодити із сумлінням два читацькі рішення. Перше – #DarknessFALLs буде подовжено до середини грудня. Бо хочу-таки, щоб у нього було три випуски (а писати раз на десять днів протягом місяця банально не вистачає матеріалу). Друге – через це моє Вікторіанське бінго буде подовжено на 2017 рік. Це в мене з такими челенджами вперше, але чомусь снаги нема – просто не хочеться читати те, що запланувала, просто зараз. “Отаке”).

Перш за все хотілося б зізнатися: те, що в порядних домах вважається за guilty pleasure, – робить мене щасливою. Давно мені так затишно не читалося, як оце тепер – коли дозволила собі об’їдатися фентезятиною, полохливими дитячими казками та похмурими детективами. Читацькі канікули – це все ж таки прекрасно! І мені ще не набридло.

Що ж там знайшлося – у темряві?

Продовжувати читання “#DarknessFALLs. Перший випуск” →

За кілька годин моя улюблена фанатська премія вийде на фінальну стадію, а я так і не розповіла, що саме з книжок-номінанток викликає у мене активне читацьке “слюновиділення” (хоча пообіцяла). Тому краще зараз, бо буде пізно.

Дисклеймер: цього року серед номінованих книжок якась дивовижна концентрація титулів, що встигали потрапити у мій to-read-list іноді ще навіть до фактичної появи на папері. Але вже прочитала я з них обмаль. Тому де могла – голосувала за прочитане, а в інших випадках – за найцікавіше з нечитаного (ну й іноді – бо авторство змушує). Тому десь так до цього списку треба ставитися: це просто книжки, які я імовірно спробую прочитати наступного року. О, може це черговий челендж прорізався?

Номінація “Сучасна проза”

Це той випадок, коли доводиться обирати між смачним та ще смачнішим. Але приз моїх гіпотетичних симпатій пішов не до когось з дуже відомих письменників або письменниць (новий Фоер! Новий Мак’Юен!), а до британки Гелен Оєйємі – бо її проза незвична та химерна.

Також можна було б проголосувати за:

NB: роман крутезної Елізабет Страут обіцяють видати КМ-Букс. Чекаю з нетерпінням.

Продовжувати читання “GoodReads Choice Awards 2016: Мої книжки-фаворитки” →

Термінове підчитування давно запланованих хвостів іноді отримує чудовий таймінг. Чергове занурення в “міфопоетичних” номінантів виявилося напрочуд вдалим. І це радує, бо оту конкретну книжку я збиралася читати влітку, а воно було б не те. Ця повість не є якоюсь позірно сезонною, і трапляються там чудові весняні та зимові сцени, але загальний настрій – дуже елегійно осінній, така меланхолійна романтика-романтика.

У далекому королівстві, що межує із прадавнім Лісом (once again!), є маленьке село. І живе в тому селі багатий купець із жінкою – ученицею відьми-травниці – та маленькою донечкою Ешлін. Ні, Еш не просить у батька червоненьку квіточку – може, тому що просто не встигає. Бо два дні змінюють її життя навіки. Той, коли померла мати, і той, коли батько привіз з Півдня нову дружину та двох її дочок. А далі все буде, як годиться: батькова передчасна смерть, зубожіння, знущання й нескінченне прокляття репродуктивної праці. А ще переїзд ближче до столиці, королівські лови, королівські бали… Принц також буде, хоча відіграє не аж таку канонічну роль. І фея буде. Вірніше, фей. Якому ще треба платити за допомогу. І дорого, я б сказала, платити.

Те, що Ash, тобто “Попіл“, Малінди Ло буде переспівом “Попелюшки” не зрозуміти було важко. Але якщо багацько з тих ретелінгів якраз у випадку з цією класичною історією занурюються в політику, палацові інтриги або ж соціалку формату “Як можна так знущатися з дітей!”, то в своїй версії молода американська письменниця пішла іншим шляхом. Теж доволі очевидним. Вона просто додала первинної хтоні концепції “хрещеної феї” і ввела до оповіді цілком класичних фейрі – чарівних, нелюдських, негуманних. І, чесно кажучи, оце і є те, заради чого варто читати Ash.

Продовжувати читання “Попелюшка + Там Лін = любов. Ash” →

Із легким здивуванням констатую, що мені не вистачає #bookchallenge_ua. А точніше – чогось такого постійного і схильного примушувати робити щось регулярно. То, по-перше, вирішила вигадати собі необтяжливий челендж на кінець осені (притомний анонс буде на фейсбук-сторінці). А, по-друге, планую запровадити нову блоґову традицію – наприкінці кожного місяця теревенити за книжкове життя.

І нині мені чомусь кортить поговорити про “справжню” та несправжню” любов до книжок. З одного боку, серед близьких мене вважають за людину абсолютно кінчену та нудну: “А ти все про книжки!”. З іншого – коли я регулярно натрапляю на всілякі “25 ознак справжнього поціновувача читання”, то мені стає соромно. Бо, згідно з ними, книголюбка я неправильна. Серйозно, я схильна до таких страшних гріхів, що в порядному товаристві лячно сказати. І сім таких зізнань – у сьогоднішньому випуску.

Продовжувати читання “Одкровення несправжньої книголюбки” →

Маленькі книгоманські радощі – дуже тішуся, коли з’являються не просто класні книжки – а потенційно цікаві книжкові серії. Саме тому до основних осінніх читацьких планів входило вполювати щось із підліткових новинок Академвидаву. Для цього довелося доїхати аж до Запорізької книжкової толоки (Ксеня не ходить битим шляхом), але воно того було варте.

Хоча у вішлисті в мене було дві книжечки з дебютанток серії, першим пощастило “Солоним поцілункам” Ольги Купріян. Фух. Радію. Це ще не омріяний янґ-адалт (тут книжка на 13-15 років, а не на 16-19, що мені все ж ближче і цікавіше), але це вже доволі пристойна підліткова проза, за якою у нас тут останнім часом ганяються зацікавлені.

Людці-Мілці заледве виповнилося чотирнадцять, а життя в неї стрімко сходить на пси. Батьки розлучаються, найближча подруга може залишитися на другий рік, з хлопцем щось не дуже клеїться, ще й груди так і не виросли – нема чим заповнити викот улюбленої червоної сукні. У Мілки купа проблем і лише одне літо (вік такий – кожне літо як останнє), щоб спробувати їх виправити. Майже не-спойлер: не все в житті можна відредагувати, тож дівчинці доведеться зрозуміти, як це – вчитися змінювати ставлення до того, що змінити не можна.

Суто сюжетно “Солоні поцілунки” – це зразок неймовірно популярної зараз (як не серед читачів, то точно – серед письменників) канікулярної прози “Як мене провело літо”. Тоненька книжечка вміщає десь три місяці (травень-липень) стандартно підліткового життя: сварки з батьками, кризи ідентичності, любовні негаразди і нові мешти. Те саме підліткове життя – алілуя! – живе (пардон за банальність) та впізнаване. І не позбавлене специфічних проблем.

(Характерну для української дитячо-молодшопідліткової літератури проблему “Солодкі дітки в безпроблемному вакуумі” повість Ольги Купріян вирішує з такою завзятістю, ніби над текстом хтось із секундоміром стоїть. Уже перший десяток сторінок (нефігурально, я ж рахую) задає високу планку, бо там згадуються: французькі поцілунки, еротичні сни, швидке зростання, недостатньо швидке зростання в районі “верхніх дев’яноста”, трудова міграція, брак спілкування із батьками-трудоголіками, дихотомія “красива чи дурна”, вчительський булінг, не-трудова міграція та дружба на відстані, місячні, дружня заздрість, дружба, яка тріснула через хлопця (і чи була то дружба?), і пустка в житті замість фігури старшого брата, що мав лейкоз і помер багато років тому. Whoa! Оце темпи!)

Продовжувати читання “Літо: інструкція з переживання. “Солоні поцілунки”” →

Я не лише складаю тематичні списки читаного/нечитаного, але іноді навіть за ними читаю. От днями вперто (віва Інтерсіті! Куди ж звідти подінешся) та із захватом дочитувала мемуари американської художниці Керолайн Майтінґер про кількарічну експедицію до Соломонових островів, що я цю книжку до збірки “острівних” включала. Мемуар, до речі, цікавезний з різних боків.

Бік перший – не-ідилічний. Неймовірно цікаво читати максимально приземлені з побутової точки зору замальовки про життя в тропічному раю. Я тут навіть не кажу про соціальні аспекти – бідність, постколоніальні відрижки etc. Нє, тут на першому місці банальне прилаштування життя до незвичних умов. І прилаштування, треба сказати, епічне. Звісно, у спогадах описується “сива давнина” – 1926-1930 роки – але є речі, на які прогрес принципово не впливає. І, якщо чесно, мій потяг “До пальм! До білого пісочку!” суттєво вщух. Пальми, сонечко, прозора водичка, свіжі кокоси, щеплення, отруйні комахи та риби, проблема зі звичними харчами та способом життя…

Бік другий – організаційно-творчий. У тексті “Полювання за головами” багато та докладно розповідається про роботу художниці. Саме роботу. Один фланг – це праця за гроші, тобто замовні портрети, чия (от дивина!) замовність прямо впливає на творчі методи. Інший фланг – складнощі антропологічного живопису у розтині та деталях: як обирати моделей – за наукою чи за “мальовничістю”, де брати моделей, як умовляти моделей позувати, як переконати моделей, що позування – це також робота, нехай і дуже для них незвична…

Бік третій – колоніально-класовий. Тут уже на перший план виходить час написання та притаманні йому… особливості сприйняття. Сама Майтінґер всіляко підкреслює свій анти_расизм, але тягар білої людини вона також близько знає (хоча й трохи рефлексує з цього приводу, і ті рефлексії читати цікаво). А от що лишалося при ній – так це відвертий класизм. Трохи навіть кумедно зустрічати пасажі про: всі аборигени звісно рівні, але інші рівніші – бо ж відчувається аристократизм нащадків вождів, не те, що якесь бидло підзаборне.

Там ще боків багато (один тільки колоніально-постколоніальний який класний – особливо, коли похапцем аналізується різниця між німецькими та британськими режимами), але ж я автоматично підкреслюю цитатки про специфічно гендерні штуки. Тут ще треба сказати, що у спогадах вичерпно розкривається тема “Що це таке – двійко молодих неодружених жінок попхалися на край світу? Працювати? Не повіями?”. Але навіть більш цікаво читати короткі замальовки про життя місцевих жінок. Трохи отих самих виділених цитат – під катом.

Продовжувати читання “Цитатник. Керолайн Майтінґер про життя “дикунок”” →

Побачила, як Фейсбуком (Ладо, привіт!) гуляє флешмоб #ДеньУкраїнськоїПисемностіТаМовиНаближається, присвячений україномовним книжкам, які мали найбільший вплив на ніжні дитячі мізки. Опиратися ностальгії було не сила, але щоб не загубилося, вирішила повісити базову версію тут.

Отже – покаянний мемуар. У моєму дитинстві книжок українською… майже не було. Російськомовне місто та болгаромовне село, етнічно-строката родина із дефолтною “мовою міжнаціонального спілкування”, але головне – у мої три рочки наша родина переїхала туди, де з книжками взагалі було доволі сутужно. У продажу, комунальна бібліотека була нічогенька – принаймні, дитяча її секція. Тому з трьох моїх улюблених книжок українською дві – малюкові, що залишилися в діда та бабуні, і лише третя – спеціальний подарунок для вже трохи свідомої мене.

Перша з цих книжок – знана готична версія “Івасика-Телесика” з отакою ілюстрацією на обкладинці.

З нею пов’язаний досвід майже екзистенційний. Здається, під час чергового читання саме я збагнула, що казки, які мені розповідають, і “книжечки” – можуть бути одними й тими самими текстами. З віршиками було зрозуміло: їх точно за книжкою читали, а от з казками то було не очевидно. Ну й кріпі-ілюстрації тренували дитячу уяву та нерви. Пам’ятаєте, яка там хтонічна Змієвідьма?

Продовжувати читання “Мої перші українські книжки” →

“А наступною книжкою можна почитати американський підлітковий роман про сталінські репресії”. Еее? Сталінські репресії – гаразд, такого читалося багато. Але підліткове? Американське? Еее?

А воно таке є. У 2011 році рок-музична продюсерка Рута Шепетіс опублікувала дебютний роман. Так, підлітковий – це зараз перспективна ніша. Але його п’ятнадцятирічна героїня Ліна живе у Каунасі 1941 року. Не дуже довго живе, треба сказати. Ні-ні, жодного постмодерну чи містики, головна героїня не помре на перших сторінках. Просто затишний будиночок у Каунасі та мрії про літню школу з живопису швидко підуть в історію. “Двадцять хвилин – або ви взагалі ранку не побачите!”. Так, Руту Шепетіс прославив підлітковий роман про депортацію литовців.

(Неліричний відступ: мені сьогодні сказали, що я є майже професійною читачкою художньої літератури “про концтабори” – мовляв, можу робити доповіді про відбиток історичної пам’яті в сучасних перекладених текстах. Нууу… Може, й так. Я не знаю, чому ці книжки обирають мене – я від них уже ховаюся і ніколи не шукаю “щось таке” навмисно. Але більшість отої читаної художки все ж таки стосується Європи та таборів нацистських. Тоді як в романі Рути Шепетіс йдеться про життєві обставини, про які особисто мені читати важче, бо – упс! особисте. Уже не одноразово згадувала і згадуватиму, що моя бабуня народилася на сонячній Амурщині, бо 1930 року отакі “Збирайтеся швидко!” постукали в двері дому, що так і не став її. Те, про що і як пише Шепетіс, дещо схоже на стримані (і, схоже, внутрішньо цензуровані) оповідки, на яких я зростала. Хіба що “в куркулів” режим був трохи м’якший. Хоча депортованих героїв американської авторки теж ніхто за “колючку” не заганяв. Який в тому сенс, коли навколо – нічого).

Отже життя обдарованої юної художниці Ліни та її родини назавжди змінилося 14 червня 1941 року. Людей, дібраних за незрозумілим принципом, – жінок різного віку, малих дітей, старих – повантажили у теплушки для скоту та повезли… кудись. Перше кудись знаходилося на Алтаї, де знесилені люди мали сапати державні буряки. І це ще не найгірший варіант. Бо минув майже рік, і концепція змінилася.

Продовжувати читання “У самого білого моря. “Поміж сірих сутінків”” →