Іноді буває дуже важко пояснити собі спонтанні покупки. А ще важче потім, після термінового “освоєння” спонтанної покупки, написати щось про книжку, створену в ім’я вау-ефекту останніх сторінок. Спойлер її вбиває, до спойлеру – вона не вельми цікава. Але ж можна спробувати.

Якби я була дуже зла, я б написала, що найяскравіше у свіжому молодіжному бестселері від КСД – це чудовий відтінок фіолетової фарби, яким помальовано форзаци українського видання. Та я сьогодні добра, у мене знову є кава і стиглий аґрус, і необов’язкове читання зараз не гріх, а норма життя.

У “Ми були брехунами” Емілі Локгарт розвиває просту ідею “Багаті також плачуть” у підлітковому варіанті. Кейденс – “літня” принцеса на острові, що належить її дідусеві. У неї є багатство, розум, врода, порівняно привітні тітки, порівняно сумирні молодші двоюрідні, але також вона має мігрені та таємниці, що її мозок ховає від неї під рятівною завісою посттравматичної амнезії. Протягом П’ятнадцятого літа сталося Щось, і тепер Кейді треба терміново все згадати. А її найближчі друзі-родичі продовжують відбріхуватися.

Цей невеличкий роман часом нагадує капустину, з якої поспішно знімаєш листя, чекаючи, що вже нарешті знайдеш це Щось, а воно все ніяк і ніяк. Це текст про ідеальне літо? Судячи за дискусіями навколо цього – гостро популярного для сучукрліту в нинішньому сезоні – жанру, гарний літній мемуар має відзиватися дрібничками в пам’яті читачів. З цим важкенько – щось я сумніваюся, що досвід літування на приватному острові з катерами, лобстерами та покоївками є ностальгійно-релевантним навіть для більшості американських підлітків. Це ода першому коханню? Так, безсумнівно, але їх таких багато. Це легенька сатира на спосіб життя новоанглійських аристократів? Певною мірою, хоча воно дійсно подається через: “Не дивіться на статки, ми також страждаємо!”. Принаймні, расовий снобізм письменниця розмітила порівняно вдало: ти можеш бути класним, багатим, освіченим, але якщо до твого походження є питання – вершки поважного товариства погрожують скиснути від такої наруги… Це трилер? Так, легенький, м’якенький, дуже підлітковий…

Якщо пам’ятати про підкреслено різку кінцівку (я й подумала була про щось близьке, проте не настільки масштабне, але згодом авторка трохи приспала увагу) – то, мабуть, треба оцінювати “Ми були брехунами” як лайт-трилер, хоча теґ “Любовний роман” до нього ліплять чи не частіше. Тільки трилер справді підлітковий не лише з огляду на вік героїв. Складається враження, що подібні книжки – це загублена еволюційна ланка між так званими класичними дитячими детективами, навроді книжок Енід Блайтон, якими і я зачитувалася в 10-13 років, і не просто “дорослими” (Шерлока Голмса читала рівно тоді ж), а сучасними “дорослими” детективами-трилерами. Ну, знаєте, кров, кишки, маніяки, збочення, скелети з клозетами, корупція, страхіття за побіленими фасадами – все, як в найкращих жанрових вітальнях останніх 20-30 років. Так от “Брехуни” є своєрідним місточком між молодшими братами-сестрами cosy mysteries та книжок, “де все по-справжньому”. “Брехуни” вчать не вірити сказаному та звертати увагу на дрібнички – в тому числі, мінімальні прояви соціальної упередженості. “Брехуни” у спрощено-мелодраматичній версії пропонують увазі фігуру ненадійного оповідача і демонструють, яку функцію вона виконує в тексті. “Брехуни” показують на пальцях, як певна особливість точки зору, point of view, впливатиме на сприйняття світу та добір інформації – у тутешньої головної героїні це проблеми зі здоров’ям на межі інвалідності. Тому роздивлятися оті квапливо зідрані “капустяні листи” сюжету доволі цікаво у технічному відношенні. Але чи зачепить ця книжка досвічених читачів “Усюди ми були, все ми бачили” – важко сказати (мене – не дуже). Ну, якщо хочеться чогось літнього з класу “Червивий ґламур” – чому б і ні. Я ж вже казала, що необов’язкове читання – не гріх? 🙂

PS: а от що – прогнозовано – потішило, так це елементи “казкотерапії”. Намагаючись якось пояснити собі дійсність, Кейденс переповідає сімейні негаразди через класичні казкові сюжети. Ці мікро-ретелінги важко назвати оригінальними, але вони влучні, по-своєму поетичні й додають романові глибини в тих місцях, де він трохи недоладно хлюпається, намацуючи фарватер фірмового епілогу.

Для того, щоб прочитати “Світила“, мені знадобилося десь так місяців 10 на розкачку та повний календарний тиждень – майже 8 діб – на саме подужання. Якось вже останніми роками вирішити братися за 800-сторінковий томисько непросто (хіба що його написали п. Мартін, п. Сіммонс чи п. Гейблдон). А тут ще й маємо просто-таки взірцеве необов’язкове читання.

Нє, суто технічно оминути “Світила” увагою складно. По-перше Букер. По-друге, Букер наймолодшій (на момент вручення) особі серед переможців. По-третє, Букер за найтовстішу книжку в історії лавреатів (виходить, даремно я вірила у Мантел). А ще це лише другий Букер для Нової Зеландії, а з часів першого минуло майже 30 років. А ще Елінор Каттон – цікава дівчина, яка свого часу епічно поскандалила із проурядово налаштованими колами одразу двох країн. Ну і як таке не прочитати?

А просто насправді, бо якраз для читання, а не для милування й солодких мрій “Прочитаю – крута буду!” це не дуже зручна книжка. Перевірки на стійкість “Світила” запускають одразу. Перший рівень – багатофігурність. У романі – 12 POV-ів та ще під десяток значущих персонажів, які і є головними героями. Другий рівень – багатослівність: оповідь ведеться довго, розмірено, плутано та докладно. Третій рівень – багата деталізація. Ну дуже багата деталізація, яка, з одного боку, допомагає непогано уявити собі життя крихітного старательського містечка в anus mundi, а з іншого – ризикує поховати під собою будь-які чесні читацькі наміри. От чесно, в момент, коли кілька абзаців приділяється надзвичайно важливій проблемі: наприклад, чому в містечку не одразу взнали ім’я дружини начальника в’язниці – вже хочеться плюнути й розтерти. От тільки через майже тисячу рідерівських сторінок з’ясується, що це ім’я – дійсно важлива для сюжету деталь.

Продовжувати читання “Twinkle Twinkle Little Star: Елінор Каттон та її “Світила”” →

Наступний випуск звітів про перебіг ВБ виходить на диво тематичним, хоча це випадковий збіг. В обох випадках ідеться про абсолютних класиків британської літератури 19 сторіччя, проте класиків, певною мірою, другого ешелону, бо сприймаються (а місцями і є такими) як вузько-жанрові. В обох випадках я читала невеликі повісті, і з’ясувалося, що це було веселіше за ковтання романів – бо в певних випадках коротка форма чесніша. Але рівноцінними ці повістинки не є, адже одна з них – розминка майбутнього чемпіона, яка більш цікава поціновувачам, а інша – прародителька дуже специфічного субжанру.

Анітрохи не дивно, що квадратик “Книжка Вілкі Коллінза” змусила читати книжку Вілкі Коллінза. Найвідоміші його твори – “Жінку у білому” та “Місячний камінь” я вже читала в дитинстві, братися за соціальні мелодрами (егеж, не лише детективи!) не дуже хотілося, то серед усього іншого було обрано “Жовту маску” – доволі ранній його твір.

Якщо коротко: це драматична історія про те, як не дуже розумного спадкоємця солідних статків одразу декілька конкуруючих партій намагалися розвести на гроші, використовуючи жінок. Якщо розлогіше: це дуже весела (ні, вона такою не планувалася) й невимушено ксенофобська (люблю вікторіанців) оповідка про аристократичного баранчика, жадібного скульптора, зарозумілу красуню, хитрого священника,підступну кравчиню і Геній Чистої Краси – і майже всі вони є італійцями, тож мають бути пристрасними, нелогічними і такими аж ух!

Его лицо не принадлежало к тем традиционным итальянским лицам, которые обычно глядят на мир с мрачной подозрительностью и коварством.

… і десь таке воно усе. Але попри всю карикатурність, маємо доволі милу детективну псевдоготичну історію. І якраз псевдоготикою – тобто намаганням пояснити незбагненне раціональними причинами “Жовта маска” приємна й цікава. Ну й сабжева фігура майже демонічної злоєхидни там класна – просто-таки втілене уявлення про зіпсуту красуню-месницю, готову на все. Люблю такі образи в літературі позатого століття – вони, принаймні, є повновісно дійовими особами,  а не лише обдаровують героїв посмішками. Та треба сказати, що тутешня Прекрасна Дама, хоча і є блідою чеснотою, без діла також не сидить, і це теж було доволі несподівано.

У другому випадку також є зловісно-прекрасна незнайомка, але тут – офіційно демонічна. Як “Екранізовану книжку” я нарешті прочитала знамениту “Карміллу” Джозефа Шеридана Ле Фаню.

Продовжувати читання “Вікторіанське бінго-2016. Друга порція: демонічні жінки” →

Черговою книжкою зі списку номінантів на Міфопоетичну премію для мене стала порівняно свіжа (перегони-2014) “Наречена привида“, що я її отримала у подарунок до Різдва. І добре, що отримала, бо це той випадок, коли книжку краще читати паперову – надто вже вона вигадливо зроблена. Але зовнішніми перевагами список плюсів не вичерпується.

Наприкінці 19 століття в під-англійській Малайї живе собі дівчина з порядної, хоча й зубожілої родини. І живе Лі Лань порівняно щасливим життям, допоки їй, як сніг вулканічний попіл на голову не впала несподівана шлюбна пропозиція. Для гарної 17-річної дівчини з порядної родини сама по собі пропозиція несподіванкою не має бути. Справа в деталях, адже запропонований Лі Лань наречений –  спадкоємець ще поряднішої родини Лім – трішечки… мертвий.

“Шлюби з привидами” для китайської культурної традиції штука екзотична, але не прям такий жах жаский. Таким чином можна було уникнути деяких специфічних скандалів, уклавши шлюб постфактум, або ж знайти додаткового спадкоємця чи зайву рабиню невістку в дім, де такої не вистачало. Але у випадку з Лі Лань химерна пропозиція “Здивувались-посміялись-забули” отримала несподіваний розвиток. Нє, те, що її батько, який давно скурив майже все майно та половину мізків разом з опіумом, був би не проти отак вирішити проблему з боргами, ще не головна причина для занепокоєння. Головна – це те, що майбутній наречений унадився ходити до Лі Лань у сни, і в своїх залицяннях є таким наполегливим, що не кожен медіум подужає. Особливо, якщо необережно перебрати із захистом та опинитися поза межами свого тіла – беззахисною та неготовою до складного й жорстко регламентованого буття китайського потойбіччя.

Продовжувати читання “Як сховатись від мерця? The Ghost Bride” →

Для того, щоби два тижні збиратися написали про книжку, а все якось ніяк, потрібні переконливі самовиправдання. Наприклад, дуже важко розповідати про роман, дві третини якого викликали доволі виразну нудьгу навпіл із подивом “Що тут роблять ці люди, і що з ними маю робити я?”, а остання третина – щирий майже-захват. Чи зайти з іншого боку: доволі важко щось формулювати про текст, який не дуже послідовно прикидається детективом. Що це насправді така зла сатира-критика повсякдення, загалом, стає зрозумілим одразу, але до гідної концентрації абсурду ще треба дочитати. А тут ще й інших жанрів намішано… Та про це треба казати окремо.

Суто загребський детектив Нади Ґашич поволі розгортається, повсякчасно оперуючи титульними образами. “Поволі” треба сприймати буквально: тут справа не в пролозі, який розповідає про давню повінь, що назавжди визначила чи то долю, чи то характер головної героїні. Ні, мертве тіло нам дбайливо показують вже на перших сторінках, але протягом більшої частини роману загадкове вбивство персонажів хвилює…  хіба що не з примусу. Десь таким макаром: померлу знала Катаринина сестра, тіло викинули біля школи, де жінки вчителювали, але хіба це має цікавити Катарину… стоп! Катаринин син мав щось бачити, але згодом малого збиває трамвай, і поліція вважає, що тут щось не те… отепер Катарину це цікавить! Такими павутинками до центрального сюжету підв’язується купка героїв, яка ніби й не зобов’язана мати прямий стосунок до подій. Але сувора й геть не детективна правда життя вимагає.

Про детектив. Щедрі порівняння а-ля “хорватська Крісті” – це щось не тойво. У романі Нади Ґашич немає майже нічого з  того, за що люблять пані Агату. Нема виразної картини злочину, чіткого розслідування, робочих “герметичних” правил, чарівних й розумних детективів (тут поліція дуже правдоподібно бовтається в мутній воді ополонки, хапаючись за якісь дрібнички й мимохідь вирішуючи власні проблеми), тут навіть катарсису нема! Є шмат життя людей та міста, дев’ять днів, вихоплених з реальності і готових радо туди повернутися. А, ну ще є купа гарненько розвішаних рушниць, з яких стрілятимуть навіть не половина; а у тих, що спрацює-таки, все одне схочеться спитати: ну й ото треба було так довго підводити до події, яка на детектив не працює? Гаразд, це тут для сімейної драми.

Про сімейну драму. От де у Ґашич море розливане. Не всі герої “Води, павутини” нещасні люди (наймолодша Катаринина сестра протягом роману героїчно виходитиме заміж), але з більшістю все дуже сумно. Любий читачу, дорога читачко, вам чого зважити? Материнських проблем жінки середнього віку? Складнощів дорослішання десятилітки, якого розтягують між розлученими батьками? Кризу другого шлюбу в чувака, якому краще б взагалі не одружуватися? Побоювань немолодого поліцейського щодо більш нарваних молодих колег? Справжніх страхів порєдної дівчини із не дуже порєдними, але грошовитими “хобі”? Труднощів адаптації до сірої дійсності невербального інваліда із релігійними приходами? Чи негараздів молодої, якій сумління не дає з розмахом святкувати весілля, коли біда в домі, але ж так хочеться! А потім милі читачі, візьміть оце все та ретельно перемішайте, додайте трішки психоаналізу, всепоглинаючих проблем із батьківськими фігурами та складних стосунків із суспільством. Хоча нє, там вже починається сатира.

Продовжувати читання “Щось прозоре й липкувате. “Вода, павутина”” →

Із героїчними зусиллями та допомогою Тієї-Таки-Матері затягла ці галери у порт. Не знаю, чому на останніх етапах було так важко і постійно хотілося читати те, що геть не відповідає умовам. Але подужала – ну й молодець, піду з’їм цукерок.

У порівнянні із листопадовою версією мені залишалося закрити 10 квадратиків – це п’ята частина усього виклику. Тому, згідно із заповітом сусідського президента, довелося трохи перетрахнути річний список прочитаного. На щастя, там знайшлося двійко книжок під два пункти. Ну а фінальна версія картинки отака.

Продовжувати читання “Reading Challenge 2015. Добила” →

Учора навіть не згадала про те, що звітний період за челенджем підкрався. Але це не дуже суттєво: вчора також не було сил читати, тому сьогоднішні результати абсолютно тотожні вчорашнім.

Середньо-відчутний прогрес найпростіше підбити знаменитою фразою про “Я стараюсь”. Залікова таблиця має такі обриси:

Книжки, написані жінками – 34/150
Із них:
українською (паперові видання) – 5 (4)/50
англійською – 5/25
неєвропейських та непівнічноамериканських авторок – 6/25

А ближче?

Продовжувати читання “Другий місяць #bookchallenge_ua” →

І ще один “сезонний” пост. Моє читання набуває панічного характеру: треба закрити цей челендж, і географічний, і b00kchallenge_ua не образити… А хочеться читати не те, що треба, а щось миле й простеньке: ненапряжне фентезі чи затишні детективи. Та хоч чик-літ, зрештою – не люблю зиму, потребую компенсації! Подивимося, що переможе.

А зараз річний залік має отакий вигляд.

Що додалося у порівнянні із минулим місяцем?

Продовжувати читання “Reading Challenge 2015. Лишився місяць” →

Протягом місяців, що минули, в мене не лише із географією читання була біда-біда. Із головним челенджем справи також йшли не дуже. І нова картинка непринципово відрізняється від попередньої. Навіть дрібне читерство не врятувало.

Свіжі пташечки з’явилися лише в кількох квадратиках.

Продовжувати читання “Reading Challenge 2015. Третій квартал” →