Є такі видання, де в першу чергу важить соціальна складова і терапевтичний ефект. І їх дуже складно оцінювати з художньої точки зору, бо будь-яке “А чому так?” у власних же очах починає здаватися малахольною дріб’язковістю. Тому і писати про них дуже важко. Але треба. Тож спробую розповісти про яскраві особливості “першого в Україні коміксу про домашнє насилля”.

“Розквашене яблуко” – це коротка (56 сторінок лишень), але дуже концентрована історія про насилля в одній на позір щасливій та гармонійній родині. Вона – вчителює, заробляє трохи, дбає про чоловіка, дім та себе (приблизно в такому порядку). Він – десь там гарує, забезпечує родину і чекає на те, що кожне його бажання буде втілене ще до того, як навідає голову. У них все добре. Окрім того, що, коли недобре – погано стає лише одній стороні.

Продовжувати читання “Графічна пауза. Твій дім – твоя в’язниця” →

Читання другого тому потенційної трилогії – це завжди ризик. Особливо, коли авторка каже: “Спочатку я думала, що це буде stand-alone, але якось воно…”. Тож я чекала на продовження “Варти у Грі” Наталії Матолінець – бо Варта сподобалася, бо Прага, бо перша книжка була цікава, але надто сюжетоорієнтована, а з під того сюжету визирав потенційно дуже цікавий світ. Чекала, але трохи непокоїлася: а чи буде воно круто? Прочитала. Висновок перший: так, це було круто. Висновок другий: усе моє занепокоєння розвіялося, окрім одного – і за сумісництвом головного.

З героями “Варти у Грі” ми попрощалися в найцікавіший момент – Гра скінчилася, у Центральноєвропейському конгломераті влада переходить до темної фракції, головні герої дізналися про себе багато нового, а декого ще свіжонадбаною силою по голові бахнуло. Що ж може бути після такого шаленства? За логікою – нормальне життя, але все не так просто.

В “Артефактах Праги” знайома нам двійця вирушає до рідного міста Златана, щоб офіційно підтвердити свій новий статус та спостерігати за обранням нового голови Конгломерату. Але є кілька “але”. По-перше, герої миттю влізають по маківку у центральноєвропейську магічну політику. По-друге, провести ритуал ініціації неможливо – чехи провтикали потрібні артефакти, тож їх треба шукати. По-третє, в Празі відбувається щось дуже дивне – зникають молоді маги, а старші  навіть думати про те не хочуть. По-четверте, на тлі всього цього щастя стосунки Варти та Златана набувають нової кгхм глибини, і це теж суттєво впливає на обставини. А ще навколо точиться звичний герць “Світлі проти темних”, празькі відьми мутять щось незрозуміле, Златан має веселеньку родину та шухлядку з mommy issues, що заважають йому тверезо дивитися на ситуацію, а ще навколишні легенди поводяться дуже нечемно – вони, холєра, чомусь оживають!

Продовжувати читання “Summertime Craziness. “Артефакти Праги”” →

Я тут була подумала, що варто зробити нову блогову рубрику (ага, Ксеню, наче ти старі регулярно поповнюєш!). У Першому погляді розповідатиму про книжки, що тільки-но потрапили в моїх загребущі руки, але ними вже хочеться поділитися. Це має бути щось середнє між розпакуваннями, що їх інші люди роблять з книжковими закупами, а я – з новими ляльками, та експрес-оглядами найцікавіших особливостей видання. Бо до читання бува руки роками не доходять, а треба ж ділитися прекрасним! Але перший випуск треба присвятити особливій книжці – я тримала її в руках тільки кілька днів, поки вона не поїхала до майбутньої власниці, і за цей час сумлінно прочитала найцікавішу для мене половину. Ідеться про несподіване та дуже круте видання – напівкулінарну книжку, напіветнографічний наукпоп.

Створення видавництва Їжак для окремо взятої Ксені стало однією з головних “арсенальних” новин цього року. Ура, у нас з’явилися люди, які планують професійно працювати з історією кулінарії, – чи це не диво? І вже першим виданням ці чудові люди зайшли з козирів – розповіли про кримську кухню.

“Кримськотатарська кухня” Олени Соболєвої – це книжка рецептів, що вирішила отримати науковий ступінь. Рецептів в ній багацько, але окрім них тут ще є коротка, але достатньо вичерпна історико-етнографічна розвідка. На перших сторінках ідеться про загальні особливості і тренди кримської кулінарії – в яких умовах кухня формувалася, за яким принципом поділяється за напрямками (спойлер: географія+набір базових продуктів), на які традиції спирається і тому подібне. Основний матеріал поділено на три розділи – обрядові страви, повсякденні страви і страви, що їх кримські татари “вдочерили” на засланні (плов, лагман, самса – оці от загальновідомі хлопці). Кожен рецепт супроводжується короткою довідкою в стилі “Мрія домашніх етнологів” – що за страва, звідки взялася, як готують і чому саме з такою метою. Окрім того, видання містить експедиційні етнографічні матеріали – від фольклорних елементів (прислів’я про їжу, такого плану) до фрагментів інтерв’ю кримських старожилів, які діляться кулінарними лайфхаками або згадують, як ту чи іншу страву робили/подавали в їхньому дитинстві. Продовжувати читання “Перший погляд. “Кримськотатарська кухня” від видавництва “Їжак”” →

Дитяча хвилинка повертається – цього разу, щоб розповісти про премилий графічний роман для молодшої аудиторії. Але і старша аудиторія (в моїй особі, як жеж інакше) від нього в тихому захваті. Бо: а) це, можна сказати, ретелінг; б) тут принцеси дещо переосмислюють концепцію damsel-in-distress, в) воно дуже миле; г) а ще й сама історія має відчутний терапевтичний присмак – при чому на тлі пригод він геть не виділяється, як щось аж таке навмисне.

“Принцеса + принцеса: довго і щасливо” новозеландки Кейті О’Нілл – це в дівоцтві вебкомікс, що отримав паперове втілення (разом із бонусним фіналом) і низку галузевих нагород та номінацій на. Сюжет цієї 56-сторінкової історії простенький: зустрічаються якось дві принцеси і поринають у пригоди. Але вдале поєднання тих пригод із романом виховання (а ще все це присмачене цікавими і веселими детальками) створюють той самий ефект “Та ж яке ти в нас миле!”.

Що ж це таке миле?

Продовжувати читання “Дитяча хвилинка. “Принцеса + принцеса”” →

Після того, як в кінці минулого року я прочитала “Як бути двома” Алі Сміт, то вирішила: в цієї жінки треба читати все! Доречний драматизм, цікавий психологізм, помірна постмодерновість зі стилістичними привітаннями до класиків модернізму та адекватні ігри зі структурою, де вигадлива форма допомагає прокачати зміст, – що ще треба для щастя? І поки я думала, з якого боку підступатися до сезонного циклу в оригіналі (на сьогодні вже є три романи – “Осінь“, “Зима” та “Весна“), як Фабула видала ще один роман Сміт – не з нових, але уже радість.

“Готель Світ” – це впізнавання з перших сторінок. Уже знайома емоційність, уже знайомий фокус на розбіжностях між внутрішнім і зовнішнім, уже знайоме протиставлення/взаємодоповнення історій кількох персонажок, уже знайомі експерименти із синтаксисом. Синтаксис тут казково прекрасний, бо він водночас підкреслює і спосіб мислення кожної героїні, і її… скажімо чемно, організаційно-сюжетні проблеми. От від синтаксису і танцюватиму.

По-перше, у нас є Сара, а Сара втрачає ці… як його? як вони називаються? А! Слова. Сара померла. Пішла була на нову роботу до готелю і по-дурному, по-тупому, по-безглуздому загинула на другий день роботи. Смерть юної дівчини – гарної дочки, талановитої плавчині з олімпійського резерву – сколихнуло все містечко… Ну, тижні на два сколихнула. Але минув час, газетні заголовки вицвіли, батьки позбулися речей старшої доньки, і лише молодша сестра продовжує палати гнівом, адресованим світобудові. А від самої Сари вже майже нічого не залишилося – їй складно з’являтися рідним, її мертве тіло хоче лише спокою і жене душу геть, а душа поступово розчиняється, губить спогади, губить слова і чіпляється за останню думку: як це було – летіти чотири поверхи? Скільки часу це зайняло? Скільки секунд змінюють весь твій світ? І чому вони майже не змінюють світ загальний, адже він чомусь існує і без тебе.

Продовжувати читання “Місце тимчасового перебування. “Готель Світ”” →

Минулого року “мій Арсенал” був доволі радикальний – одна субота, але майже від дзвоника до дзвоника. Цьогоріч фрилансерський статус дозволяв ні в чому собі не відмовляти, поки в дедлайни вкладаюся. Тому Арсенал-2019 перетворився на кількагодинний денний забіг у п’ятницю, спецвиїзд на позаарсенальну презентацію того ж дня та нічогеньку таку суботу. Чим запам’яталися ці два шалені дні?

• порушеною обіцянкою “Я майже нічого не купую на місці”. Минулого року вдалося дотриматися, цього року вийшло… По-всякому. У перший день я героїчно спустила майже всі гроші на чотири найбажаніші книжки і… І в суботу прийшла з наступною порцією гривень і забаганок. Все, що можу сказати на своє виправдання: щось пішло не так після відвідин стенду АССИ, де мені все найцікавіше просто подарували. А раз уже є важкенький пакетик, то… (см. під катом)

Продовжувати читання “Арсенал-2019: нові видавці, тусовка, сподівані і несподівані книжки” →

До головної київської книжкової події лишився рівно тиждень і, здається, я вже перейшла в overexcited-mod. Плани на два (більше, боюся, не витримаю) фестивальні дні гігантські, плани на книжкові закупівлі… Омммм. Я знову докладатиму всіх можливих зусиль, щоби стриматися, дещо планую замовити заздалегідь чи після того, але… Таки ом. І зрештою, подивитися ж можна, правда?

То що новенького і дуже мені потрібного анонсували з минулого вішлистового випуску?

Наприклад, книжечку есеїв різних жінок про те, чим для них є фемінізм. Судячи за змістом, організована книжка цікава. А що там, власне, зі змістом, перепрошую за каламбур, – ще подивимося (вже маю книжку).

Або ще один роман Алі Сміт, а Алі Сміт після “Як бути двома” має у мене необмежений кредит довіри. Книжку купила, відгук написала.

Або збірку кримсько-татарської прози (зміст до якої знайти так і не вдалося). І цю вже маю.

Або ще багато чого:

Продовжувати читання “Тижнева готовність. Останній вішлист до Арсеналу” →

Мала проза – якщо її взагалі читаєш – завойовує серця по-різному. Одні оповідання хапають за горло ідеально сконцентрованим сюжетом. Інші – гарно темперованою ідеєю. Треті – атмосферою, де “що” не так важливо, а головне – “як”. А мені нещодавно трапилася збірка, головна “зброя” якої – її наскрізна тема. Акуратно вписана в кожен текст, чітко структурована та така, що сама по собі, у відриві від власне сюжетів-ідей-атмосфери конкретних оповідань, апелює до читацького досвіду. Звучить трохи химерно? А це просто про чай – в усіх сенсах цього слова і напою.

“Чайна книжка” Олександри Орлової – це… так, книжка про чай. Вірніше, це збірка з 18 (переважно художніх) текстів, де в кожному чайна тема є або рушієм сюжету, або колоритною деталлю, чи навіть головною цінністю певного тексту. Серед цих оповідань є відверто казкові, є крихітні побутові замальовки, є невеличкі есеї, є мелодраматичні міні-сюжетки формату “Чекайте в наступному номері глянцю”, є кілька драматургійно й структурно складніших новел. Об’єднує їх те, що в кожному тексті й текстику розповідається про якийсь вид чаю: від давно знайомих “зелений з жасмином” або каркаде і до вишуканих улунів із обов’язковими для англоманів зупинками на станціях “ассам” і “лапсан”. Тексти ці і змістовно, і стилістично дуже різні й різноцінні, і вся конструкція тримається на живій “чайній” нитці. А вона аж бринить. А ще шелестить тіпсами, шумить вітром в соснах, булькотить, хлюпає і парує.

Як завше, спочатку про збіркові особливості “взагалі”:

Продовжувати читання “Вода, улун, ассам та інші вічні цінності. “Чайна книжка”” →

Кілька романів Сесілії Агерн, кілька книжок Софі Кінселли, перший том “Шопоголіка“, перший роман про Бріджит Джонс, а тепер от Віват видає дебютний роман Дженніфер Вайнер… Здається, український книжковий ринок вже майже готовий до дискусій про те, що на ринку англомовному звуть чик-літ – не минуло і двадцяти з гаком років. У повітрі забриніло “Let’s fight!”.

Коротко про піджанр: “ціпочкова література” – доволі презирливий термін, в затінку якого наприкінці 1990-х викристалізувався прошарок книжок про і для молодих жінок. На відміну від більш традиційних любовних романів, ці твори не аж так зосереджувалися на романтичних стосунках (хоча й приділяли їм чималу частину “ефіру”), вони також розповідали про кар’єрні перспективи чи їхню відсутність для 25-35-річних, про стосунки молодих жінок з батьками, сіблінгами, дітьми, подругами, колегами – ну і ніде правди діти, ще й брендами. Специфічний наратив (часто – іронічний), стандартизована схема побудови сюжету і майже обов’язковий щасливий фінал добряче зіпсували репутацію юного літературного піджанру. Майже одразу після народження він отримав тавро “Солодкої жуйки для яппі в спідницях”. Частина авторок вже тоді, на межі ХХ та ХХІ століть, відреагували в дусі: “Ви таке кажете, наче трохи розважитися – це погано”. Інші зосередилися на позиції “Все не так просто” і рушили розширювати ще не стійкі жанрові межі, тримаючи в руках транспаранти з цілком собі (про)феміністичними гаслами.

Коротко про авторку: Дженніфер Вайнер від початку належала до групи “розширювачок” жанрових меж. Майже тридцятирічна журналістка з проблемами в особистому житті написала роман про майже тридцятирічну журналістку з проблемами в особистому житті? Шансів уникнути ярличка “чик-літ” у неї просто не було. Але є кілька “але”. Перше – Вайнер із самого початку наполягала на тому, що хоче писати і пише про суто жіночий досвід – і це нормально. Друге – коло проблематики уже її дебютного роману “Добре в ліжку” було суттєво ширшим за “Яку спідницю вдягти на вечірку?”, “Як підсидіти колегу?” або “Як відбити хлопця в молодшої сестри?”. І це має свій ефект: книжки американської авторки є радше терапевтичними, аніж релаксаційними.

Коротко про книжку: Кендес Шапіро – успішна журналістка, письменниця-початківиця, власниця щурячого тер’єра Ніфкіна, симпатичної маленької машинки і купи психологічних проблем. Батько пішов з дому, коли вона була підлітком, мати під шістдесятку з’ясувала, що вона – лесбійка (нестрашно) і здибалася з на двадцять років молодшою неприємною жінкою (вже страшніше), яка влаштувала майстерню в колишній спальні Кенні (а оце вже капець!); у дівчині непрості стосунки з деякими колегами, дуже погані – з власним тілом і вже ніякі – з колишнім хлопцем. Але краще б вони лишалися ніякими. Бо Брюс знайшов нову роботу – колумністом “про секс” в популярному глянці. І одного неприємного ранку Кенні потрапив на очі есей “Як тяжко любити повну дівчину, коли вона сама себе не любить” з купою інтимних подробиць. Плюнути й розтерти на це “Трахаю і плачу” дівчина, зрозуміло, не змогла. Але обурення швидко переросло у відчай: цей хоча б любив, а як жити далі, якщо Кенні більше ніхто й ніколи не полюбить? Тер’єра ж зарахувати не можна?

Продовжувати читання “Тер’єр чи інший журналіст? “Добре в ліжку”” →

Спочатку я думала скласти цей пост до дня народження – це ж так логічно. Але здалося, що книжок виходить замало. Потім вирішила зачекати з вішлистом до середини березня. Правильно, знову здалося, що книжок виходить замало. Згодом ухвалила була відкласти до кінця березня, аж кинулася – ще трішки і книжок буде забагато. Астрологи оголосили два місяці до Арсеналу, не інакше.

То що будемо полювати найближчим часом? Усяке-дуже-різне:

• наприклад, “гуцульський детектив”. Не знаю, яке воно, але на ВСЛ покладаю сподівання

• або збірка “письменницьких” есеїв Кларісе Ліспектор – завжди було цікаво зазирати до творчих майстерень модерністів і постмодерністів

• або графічний роман про домашнє насилля (маю книжку – відгук тут)

Продовжувати читання “У повітрі віє Арсеналом. Перший вішлист цієї весни” →

Це сталося! В Україні з’явилася своя антологія оповідань-ретелінгів! Алілуя, сльози, хусточки. А тепер до діла.

У 2016-му фензін “Світ Фентезі” оголосив конкурс міні-ретелінгів, за результатами якого планувалося видати тематичну збірку. По тому минуло майже три роки, і от нарешті збірку тримаємо в руках. Оскільки я від самого початку стежила за проектом (так, три роки тому я вже була трохи схиблена на цьому ділі), то сказати, що чекала на цю книжку – це якось невдало сформулювати. Чекала дуже сильно. І чого дочекалася?

Дисклеймер: ретелінги – перекази відомих сюжетів – жанр доволі підступний, бо насправді він не має виразних меж. Але переказані оповідки можна поділити на дві великі групи. Перша – тексти, які спираються виключно на сюжет-персонажів-якісь промовисті деталі першоджерела. Друга – тексти, яким важить жанр та стилістика того першоджерела. Особливого значення це набуває тоді, коли йдеться про перекази казок, адже там за сюжетом ховається своєрідна логіка і дуже чітка структура. Так от, казкових ретелінгів, які чесно відвойовують собі місце в другій групі, насправді не дуже багато. Це не добре й не погано, просто така особливість роботи з матеріалом: одна справа позичити дещо з інструментів постмодернізму, інше – гратися на практиці із засобами та поняттями (пост)структуралізму. Я ретелінги люблю всякі, але до таких, де казка попри вивертання й переосмислення лишається казкою, маю особливий сентимент.

Збірка “ДЕREЗА” – це 16 ретелінгів казок і майже всі вони – чесна перша група. Окей, є кілька, що не дуже чесна, там казкове першоджерело ще треба розколупати і спитати: нащо? тобто окрім очевидного – щоб умовам конкурсу відповідало (знову ж таки, це не робить текст поганим, це просто робить його невиразним ретелінгом). Частина казок – “загальносвітова” класика, є й питомо українські сюжети. Генеральним спонсором конкурсу виступила “Попелюшка“, але “Русалонька” теж доклалася нівроку. Зараз ще спробую трішки за загальні тенденції поговорити, а під кінець традиційно топчик топну.

Продовжувати читання “Більше ретелінгів богам ретелінгів. “ДЕREЗА”” →

Протягом останніх років українські видавці почали оперативно друкувати переклади англомовних бестселерів. Але ніколи не вгадаєш, що саме раптом потрапить на радари. Отак минулого року я із легким здивуванням чекала на “Елеанор Оліфант“, а цьогоріч – раділа, що не встигла-таки прочитати в оригіналі The Immortalists Хлої Бенджамін. Книжки ці дуже різні, але дещо спільне між ними є. Кожна з них показує протистояння життя і не-життя – по-своєму, з різними акцентами, а післясмак виходить уже подібний і дуже характерний.

Спекотного літа 1969 року юні Ґолди вирішили дізнатися, коли вони помруть. Ні-ні, нічого екстремального – просто сходити до ворожки, про яку шепочуть у чергах та закутках. Навіщо знати дату своєї смерті дітям від 13 до 7 років – то вже питання і велике. Бо круто, бо пригода, бо “Тоді ти зможеш устигнути все зробити”. Ні, юний Деніеле, ти був неправий. Тобто свій зворотній відлік кожне запустило, але про “все встигнути” згодом вже не йшлося. Одного спекотного дня… можна було б скористатися зручним штампом і сказати, що в Ґолдів закінчилося дитинство. Але насправді тоді в них закінчилося звичне й нормальне життя.

“Шукачі безсмертя” – це така собі сімейна сага в мініатюрі. Формально називати сагою роман на чотири сотні сторінок і чотири долі якось і нечемно, але письменниця витиснула зі стартового матеріалу все і навіть трішки більше. Четверо різних головних героїв, чотири принципово різні життя – і це вже дає чудову можливість розповісти про американське життя різних мікро-епох, різних класів і в різних місцях. Хлоя Бенджамін вирушає послідовно – від найкоротшого життя і до найдовшого, і в кожному випадку детально розповідає про те, як на когось із сім’ї Ґолдів вплинуло оте кляте передбачення.

Продовжувати читання “Історія чотирьох смертей, про які знали заздалегідь. “Шукачі безсмертя”” →

Видавничий рік потроху розігрівається, далекі анонси викликають напади гострого ентузіазму, ближні… З ближніми все також непогано, плюс я продовжую знаходити смаколики, які чомусь пропустила минулого року. Тож перший вішлист 2019-го назбирався – не аж такий гарячий (окрім одного пункту), але вже добряче привабливий.

Найбажанішим пунктом тут є книжка, що її вже думала днями замовляти, але КСД відклав її вихід на два тижні. Бєбєбє, я обурена. Що ж, чекаю далі – нарешті українською буде Ннеді Окорафор! Ура, у мене книжка є!

Пункт два: мінісімейна сага і вона ж – модний американський бестселер. The Immortalists Хлої Бенджамін виходять українською раніше, аніж я встигла їх прочитати англійською – і це великий плюс (уже маю книжку – отут на неї відгук).

Пункт три: ВСЛ продовжує експериментувати з ранньо-підлітковим фентезі. Будемо подивитись. Особливо на те, чи фентезі – бо йдеться там про черговий блекаут.

Пункти подальші – всяке різне:

Продовжувати читання “Що новенького? Перший вішлист 2019 року” →

Свято наближається, свято наближається… Дні зараз стоять такі, що хочеться читати то казки для дорослих, то довгі й повільні сімейні саги, а то й зовсім дитячі книжки. Хоча з оцими останніми в мене непросто: відверто малюкові книжки я читаю вкрай рідко і переважно тоді, коли вони про магічних істот (це ж майже фентезі виходить!) чи про звірів (бажано – гризунів). Цікаво іноді буває зазирнути у світ сучасних дитячих книжок і подивитися, як там із моєю улюбленою тематикою. Особливо, коли йдеться про українських авторів і авторок. Саме для таких видань спробую зробити окрему нерегулярну рубрику. Раптом хтось із часом спеціально напише щось для мого внутрішнього дитяти – про землерийок там, скажімо, чи про морських свинок і щоб з гендерною проблематикою. Ніхто ж мріяти не забороняє, еге ж?

Книжка харківської письменниці Юлії Ілюхи не про землерийок і навіть не про пацючків, а про свійських птахів (і лише трішки – інших тварин), але вона уже на старті підкупила мене двома моментами. По-перше, головним героєм в ній є курча, яке вважає себе каченям. “Ого, проблеми ідентичності у версії для п’ятирічок? Беремо!”. По-друге, рекламна фраза: “А ще там є мама-качкомеханік!” – теж спрацювала на раз. Видова непевність, розмиття гендерних ролей – невже в дитячій книжечці все це справді є? Відповідь: і так, і ні.

“Історії Цвірінька” – це щось навроді повісті в новелах, комплект з одинадцяти оповідань, перше з яких розповідає про народження нестандартного “каченяти”, останнє – про його Велике Відкриття. Поміж оцима двома ключовими точками міститься низка зручних для разового читання історійок. Одні з них мають виразно терапевтично-педагогічний характер: про те, де і як шукати друзів, як сприймати виклики, зрештою – як користуватися світлофором. Інші – цілком пригодницькі і нагадують класику жанру, а-ля книжки тієї ж Астрід Ліндґрен – про пошуки скарбів, влаштування циркової вистави, блукання в лісі тощо. Історія про ліс – одна з найсимпатичніших, там дуже класні світляки:

Продовжувати читання “Дитяча хвилинка. “Історії Цвірінька”” →