Я й ніби взяла паузу у читанні збірок оповідань, але деякі не погоджуються відпустити мене з миром. Тому, здається, настав час нашвидкуруч розповісти про книжку, що я її читала майже два роки і закінчувала якраз в районі недавнього Різдва. І це було правильне довге читання, адже дочитуючи цю збірку, я вже дивилася на оповідання трохи іншими очима. Більш практично, мабуть, і на те є причина.

Малазійська письменниця Цзень Чо (Zen Cho) – одна з тих юних зірочок сучасного фентезі, що повільно, але впевнено приходять до успіху. Оповідання й повісті, цифровий селфпринт, журнали, антології… А потім авторська збірка, що вийшла в маленькому малазійському видавництві, отримує другорядну, але помітну міжнародну премію (імені Вільяма Кроуфорда, якщо вдаватися в деталі), а майбутній дебютний роман підгрібає під себе “доросле” видавництво. Sorcerer to the Crown виступив чудово: кілька номінацій (зокрема на “Локус”) та найкращий дебют British Fantasy Award, плани на трилогію – поки що кар’єра вчорашньої дебютантки вибудовується так, що хотілося б зичити такого всім друзям, які пишуть фантастику. Oh wait, у нас з “інфраструктурою” все набагато гірше, але nevertheless – будьте як Цзень Чо!

Повертаючись до того, з чого я почала: чим настільки цікаві ті самі преміальні Spirits Abroad, “Привиди за кордоном“? Тим, що це чудова дебютна збірка, що старанно і цілком концептуально об’єднує ранні тексти, з яких… видно, що вони ранні, видно, як міняється авторський фокус, як розширюється діапазон, як трансформуються ідеї (пояснення авторки, як одне з оповідань виросло з фанфіків про Леголаса та Гімлі – це мімімі в квадраті), як в принципі мультикультурна письменниця (китаянка з Малайзії, що живе нині в Британії)  працює з матеріалом. Якраз матеріал – це те, через що я закохалася в ці твори. Цзень Чо щедро черпає з південноазійського фольклору, балансуючи на межі “А тут читачам-не-в-темі ніфіга не буде зрозуміло” (і іноді зриваючись в ту прірву неочевидності), бадьоро перемішує літературні традиції і взагалі – облаштовує доволі цікаву версію легкого та романтичного фентезійного постмодернізму. Її тексти чимось нагадують паперові будиночки – пожертви для предків – все таке маленьке, гарненьке, декоративне, але як починати медитувати над підтекстами – отут драматизм і накриває.

Якась задовга вийшла передмова, тому закруглюючись ще мушу попередити: не всі оповідання в збірці літературно рівноцінні, і не всі навіть цікаві. Але як цілісне явище вона заслуговує на увагу. Ну і зрештою це може бути навіть свого роду затишним читанням, якщо пропустити кілька справді жорстоких текстів.

Продовжувати читання “Привид у відпустці, дракон на канікулах, вампірка у школі… Spirits Abroad” →

Останні півтора місяці цієї зими я жила на два світи. У нашому – феноменально бридка зима, холоди, свята, дрібні поїздки та дрібні застудки. В іншому – якщо зима, то вже з айсбергами, якщо хвороби – то смертельно небезпечні, якщо свята, то такі, щоби все місто гуляло, але холодів небагато – зате багато пустель. Майже півтора місяці – з великими перервами між томами та всередині них – я читала казково прекрасні The Orphans Tales Кетрін Валенте. Це було страшно, боляче і неймовірно круто.

З якоїсь загадкової причини я вважала, що готова до цієї грубенької дилогії, бо мала загальне уявлення про: основи фольклористики, основи текстології, основи літературознавства та творчість Кетрін Валенте, що сама жартома зве свої надбання “міфпанк”. А ще прочитала кількадесят ретелінгів – ну шо, невже не подужаю черговий переспів “Тисяча і однієї ночі“? Ееее. Ні, аж до такого я готова не була.

Три базові правила для морально непідготовлених читачок “Казок сироти“. Перше: напружити пам’ять. Або навпаки – радикально розпружити пам’ять, бо дилогія – це чотири внутрішні книжки, кожна з яких складається з півтора-двох десятків казок, що розповідаються нелінійно та впереміш. А потім ще щедро діляться деталями, сюжетиками та героями між собою. Триматися “генеральної лінії” можна, але це важко і… З тією генеральною лінією в книжці десь як з особистим життям в соціальних мережах – “Усе складно”. Варіантів прочитання цього тексту багато: можна креслити схеми, можна розставляти уявні чекпойнти, можна повертати назад й уточнювати дрібнички, можна розслабитися і махнути рукою – кудись воно винесе. Обов’язково винесе… Друге: терміново виховати в собі граничну толерантність до строкатості. Любите казки народів світу? Тут вам їх запропонують всі водночас. Я майже не жартую – китайські мотиви переплетені з африканськими, слов’янські з індійськими, полінезійські з арабськими, перські зі скандинавськими і так далі. Ключове слово”водночас”. У сатириці роман із селкі? Тут ще й не таке буває. А що зверху там ще добряче підсипано кондового постмодернізму із прихованими цитатами, то якоїсь миті ефект від цього двотомника починає нагадувати певну стадію сп’яніння – світ уже відчутно “поплив”, але все ще доброзичливий. Третє: є таке слово “міра”. Його краще забути, почуттям міри тут і не пахне. Це нескінченно довга оповідь в оповіді (в оповіді), розцяцькована детальками та прийомчиками з немислимою, аж нудотною, бароковою надмірністю. Тут дуже багато всього, і від цього “всього” паморочиться в голові і хочеться подихати чистим повітрям. Саме тому читати “впідряд” я “Казки” не змогла. Але й не читати також.

Продовжувати читання “Світ болю і краси. “Сказки сироты”” →

Здається, перший том Pretty Deadly Келлі Сью ДеКоннік був першим же онгоінг-коміксом, до якого я дісталася у свідомі роки (а було це лише минулої весни, ну то й можна собі уявити, скільки часу витрачено марно). Тоді пригоди Джинні – доньки Смерті – та її друзів і ворогів залишили по собі типові _змішані почуття_: цікава історія, вкорінена в індіанські легенди, дуже незвичні динамічні малюнки Емми Ріос vs певного сюжетного сумбуру і легкого нерозуміння “Отаке все красиве, але навіщо?”. Другий том справляє вже інше враження – там все більшою мірою працює на одну лінію, одну ідею, одну метафору. До того – травматичну для західної масової культури і все ще “ювілейну”. Випуски 6-10 Pretty Deadly показують коміксову, але не менш від того жахливу Першу світову війну.

Сюжет “Ведмедя” лише скраєчку торкається тих змін, до яких призвела мммм… революція в Царстві Смерті, а до знайомих за першим томом героїв звертається тільки за нагальної потреби. Але дещо лишається вічним – скелетик Кроля продовжує розповідати казки Метелику. Цього разу про Ведмедя, що знищує вулики, бо такою є його природа. У Царстві, де порядкує нова господиня, все спокійно.

Продовжувати читання “Графічна пауза. Персоніфікації йдуть на війну” →

Більшою за мою любов до тематичних антологій є, мабуть, лише моя дивовижна схильність недочитувати їх до кінця. Але серед кількох томисьок, покинутих цьогоріч напризволяще, є дві дочитаних книжки. Обидві українських видавництв і обидві – підліткові. Про “Чат для дівчат” я ще, може, колись розкажу, а сьогодні буде трохи про “Книжку заборон і таємниць“.

Укладена Володимиром Арєнєвим збірка з шістнадцяти текстів, приміряється облаштуватися у ніші “читання з ліхтариком під ковдрою” – видання для підлітків та про підлітків, яке говорить про гарячі для тих підлітків теми – “відверто, сміливо, іноді – провокаційно” (обіцяє анотація). Заборон та таємниць в текстах справді багацько. Сміливо, відверто і навіть провокаційно – трохи є. З підлітковістю дещо гірше. До мого любого янґ-адалта належить лише десь третина оповідань (плюс найбільший текст – повість самого пана упорядника). Інші – це чесний середній шкільний вік. Власне, видавництво дбайливо проставило позначку “10+”, і я би це радо вітала, якби не кілька “але”. Те, що там є дорослі тексти, де просто герої (ну, так вийшло) підлітки, то таке, буває. Але є ще “Автострада” Лукаша Орбітовського – сюрреалістичне оповідання, серцевиною якого є історія про моторошну пригоду ліцеїстів-випускників, проте рамочкою – алкомарафон тридцятирічних хлопів, що згадують юність. “10+” кажете?

Та все ж, більшість текстів – це чесний про-підлітковий наратив про шкільні проблеми, нерозуміння з боку дорослих, труднощі соціалізації та тому подібне. Деякі – дуже прості, інші мають айсбергового масштабу підтексти та добрячі затексти. Є позачасові і є гранично актуалізовані. Є про впізнавані сучасними школярами реалії, але є й підкреслено ностальгічні тексти. Не всі рівної ваги та масштабу узагальнення і не всі рівно цікаві. Тому я по-волюнтаристському вирішила коротенько розповісти лише про ті, що мені самій здалися найяскравішими. Їх вісім – рівно половина.

Продовжувати читання ““Підковдрове” читання. “Книжка заборон і таємниць”” →

Півтора місяці з #DarknessFALLs минули дуже швидко. Це було найприємніше сезонне читання останній років – бо, здебільшого, ішлося про те, щоб читати те, що хочеться, ні в чому себе не обмежуючи. Виявляється, десь в межах марафонного чтива знаходиться моя читацька зона комфорту: щось невиразно дивне, щось химерне, щось готичне, щось фентезійне, детективне, коміксове і тому подібне. Треба буде якось повторити, а поки що розкажу, що ж я дочитувала останні два тижні, коли думки вже ширяють в передсвятковими емпіреях.

Продовжувати читання “#DarknessFALLs. Сезон завершується” →

Існують такі книжки, що посідають почесне місце у списках до прочитання. Зветься воно: “Що пізніше, то краще, бо шож інакше залишиться?”. У випадку з моїм “міфопоетичним” мега-викликом такою книжкою було “Чорнильне серце” Корнелії Функе. Бо якщо я її прочитаю – з перекладених українською та ще не прочитаних номінантів лишиться одненьке мишеня Десперо. Власне, уже лишилося. І йому самотньо.

Свою номінацію на дитячу версію премії “Чорнильне серце” отримало фактично одразу після публікації – у 2004 році. Не виграло, але на популярності це жодним чином не відбилося. Ні, я знала, що серед моїх знайомих багато хто читав цю книжку, але під 290 тисяч читачів на ГудРідз – для перекладеної книжки це дуже багато. Така всенародна любов часто трохи лякає. Мене, до речі, злякала дуже переконливо, але про це трохи згодом.

Тож одна з найвідоміших (оголошую хвилинку епічних узагальнень, аякже) молодшо-підліткових книжок першого десятиліття нинішнього сторіччя має всі складові потенційного бестселера та джерела фанатського культу: симпатичну 12-річну головну героїню, яскравих другорядних героїв, няшне звірятко, карколомні пригоди та прекрасну в своїй абсолютності фіксацію на книжках.

Школярка Меґі живе доволі звичним життям. Щоправда, вона втратила матір в малому віці, а ще вони з батьком – “книжковим лікарем” – підозріло багато переїжджають. Але ж хто знав, хто знав… Спраглі читачі знали – “просто так” в подібних книжках не буває. Тож і Меґі протягом кількох днів довелося познайомитися із злодійкуватим вогнедувом та його рогатою куницею; рушити з батьком до Італії; зустрітися з незнаною родичкою, яка згодом допоможе дівчинці в головному: виявляється, батька треба рятувати. Бо він має неабиякий талант – вичитувати речі з книжок. І добре, якби лише речі. Адже, виявляється, казковим Темним Володарям на пів-ставки і в нашому світі непогано ведеться.

Продовжувати читання “Гості з книжки. “Чорнильне серце”” →

Некалендарна зима вже прийшла, я собі читаю дуже зимовий містичний трилер, але осінні обітниці – це святе. Тому сьогодні про мій маленький марафон – коротко і з картинками.

(Оскільки з об’єктивно-суб’єктивних причин під кодовою назвою “АААААА, шоста Цивілізація!” я поки що читаю дуже мало, то довелося узгодити із сумлінням два читацькі рішення. Перше – #DarknessFALLs буде подовжено до середини грудня. Бо хочу-таки, щоб у нього було три випуски (а писати раз на десять днів протягом місяця банально не вистачає матеріалу). Друге – через це моє Вікторіанське бінго буде подовжено на 2017 рік. Це в мене з такими челенджами вперше, але чомусь снаги нема – просто не хочеться читати те, що запланувала, просто зараз. “Отаке”).

Перш за все хотілося б зізнатися: те, що в порядних домах вважається за guilty pleasure, – робить мене щасливою. Давно мені так затишно не читалося, як оце тепер – коли дозволила собі об’їдатися фентезятиною, полохливими дитячими казками та похмурими детективами. Читацькі канікули – це все ж таки прекрасно! І мені ще не набридло.

Що ж там знайшлося – у темряві?

Продовжувати читання “#DarknessFALLs. Перший випуск” →

Термінове підчитування давно запланованих хвостів іноді отримує чудовий таймінг. Чергове занурення в “міфопоетичних” номінантів виявилося напрочуд вдалим. І це радує, бо оту конкретну книжку я збиралася читати влітку, а воно було б не те. Ця повість не є якоюсь позірно сезонною, і трапляються там чудові весняні та зимові сцени, але загальний настрій – дуже елегійно осінній, така меланхолійна романтика-романтика.

У далекому королівстві, що межує із прадавнім Лісом (once again!), є маленьке село. І живе в тому селі багатий купець із жінкою – ученицею відьми-травниці – та маленькою донечкою Ешлін. Ні, Еш не просить у батька червоненьку квіточку – може, тому що просто не встигає. Бо два дні змінюють її життя навіки. Той, коли померла мати, і той, коли батько привіз з Півдня нову дружину та двох її дочок. А далі все буде, як годиться: батькова передчасна смерть, зубожіння, знущання й нескінченне прокляття репродуктивної праці. А ще переїзд ближче до столиці, королівські лови, королівські бали… Принц також буде, хоча відіграє не аж таку канонічну роль. І фея буде. Вірніше, фей. Якому ще треба платити за допомогу. І дорого, я б сказала, платити.

Те, що Ash, тобто “Попіл“, Малінди Ло буде переспівом “Попелюшки” не зрозуміти було важко. Але якщо багацько з тих ретелінгів якраз у випадку з цією класичною історією занурюються в політику, палацові інтриги або ж соціалку формату “Як можна так знущатися з дітей!”, то в своїй версії молода американська письменниця пішла іншим шляхом. Теж доволі очевидним. Вона просто додала первинної хтоні концепції “хрещеної феї” і ввела до оповіді цілком класичних фейрі – чарівних, нелюдських, негуманних. І, чесно кажучи, оце і є те, заради чого варто читати Ash.

Продовжувати читання “Попелюшка + Там Лін = любов. Ash” →

Здається, я таки визначилася із головною осінньою книжкою цього сезону, хоча та осінь ще навіть до середини не добігає, а книжку прочитала ще на початку вересня. Головною осінньою книжкою буде “Урізька готика” Галини Пагутяк. По-перше, вона справді осіння, тільки це не золотаво-блискуча осінність, а та, що сіра мряка, дощ, болото. Депресія і безвихідь. Нудьга і безнадія. Одним словом, типова листопадова книжка. А, по-друге…

(А по-друге, це книжка, яку я мусила б зненавидіти, а натомість вона лишила дуже складні, але однозначно позитивні відчуття. Так, з огляду на все, зазначене вище, – сум, сірість, знудженість. А просто це той випадок, коли досконалість форми нав’язує свої правила, і вже все рівно, що ти там любиш чи хочеш читати… “Урізька готика” – це дуже повільна книжка. Я не переношу повільного читання. Воно мене мучить, вимотує всі жили з нервів і не дає нормально спати вночі. Можливо, в тому є щось нейрофізіологічне: найкомфортніший темп сприйняття інформації для мене – це доволі швидкий. Я швидко читаю, судячи за замірами – десь в півтора-два рази швидше за середньостатистичні показники (і знаю лише одну людину, яка читала б швидше за мене, не рахуючи тих, хто використовує спеціальні техніки, та й то є мій брат). Я не можу слухати аудіокнижки, відколи навчилася читати сама (а як любила платівки з казками!). Я не здатна витримати відеолекції (і не дивлюся купу всякого цікавого в ютьюбі), а під час звичайних виживала лише завдяки ретельному конспектуванню, бо інакше шансів на збереження концентрації не лишалося. Тож будь-який примус до уповільненого сприйняття – це формене “Програма здійснила неприпустиму операцію і буде закрита”. Читати “Готику” було боляче майже фізично. Але воно того вартувало.)

Світ роману Галини Пагутяк – це повільно-циклічне буття галицького села “за цісаря”. Живуть собі люди, восени бульбу копають, між копаннями ховають близьких, докопують врожай і повертаються до свого доволі безрадісного життя. У неділю ходять до церкви, а потім у шинок – попліткувати про нового дідича та послухати корабельного агента, який американськими землями чесний люд зваблює. Усе як усюди. Хоча… Є в Урожі і свої, суто місцеві, “розваги” – не заговорювати до перехожих вночі, стерегтися тинів та завжди бути готовими піти підпалити опирів.

Продовжувати читання “Морок, твань, (не)людська туга. “Урізька готика”” →

Переглядаючи список номінантів/переможців цьогорічної премії Айснера, серед інших знайомих імен та назв побачила такі, що їх в фем-спільнотах згадують. “А кину оком”, – подумала я… і, на щастя, встигла дочитати до тієї миті, коли вже конче треба було спати лягати. Неочікувано захопливий комікс зветься Monstress, а писали-малювали його американка Марджорі Ліу (авторка численних “паранормал-романс” книжок, але також – коміксів для мейджорів, “Марвелів” у першу чергу) та японка Сана Такеда.

Перший томисько – Awakening – включає в себе шість випусків (сьомий от тільки-тільки виходить, тому поки що про продовження говорити зарано). А те, що у нас уже є – це сюжетно кучерява історія дорослішання надзвичайної дівчинки в несприятливих умовах. Війна між цивілізаціями, шалені сегрегація та дискримінація, рабство, вівісекторські експерименти, біль, жах і підлота. Скидається на сюжет стотищ стандартних підліткових фентезійних саг? Загалом воно так і є. Тільки ще є і комплект “але”.

Перше – це стімпанк (в пам’яті автоматично спливає небагатий арсенал передивленого аніме і, власне, так, там багато спільного в стилістиці та сюжетних штампах). Друге – це орієнтальний стімпанк. Аналог “західного світу” там, схоже, є, але локацій, що їх уже показали, це не торкнулося. Третє – це орієнтальний стімпанк із потужною міфологічно-фольклорною компонентою – власне, на перший план виходить далекосхідна. Четверте – це збіса постмодерновий міфологічний орієнтальний стімпанк. І якщо цитати з класики фентезі та сайфаю я ще якось виловлювала, то можливі відсилання до того ж таки аніме чи популярних корейських-китайських історичних серіалів можу пропускати.Ну й п’яте – це постмодерновий міфологічний орієнтальний стімпанк з виразним присмаком матріархатності. Наскільки це справедливе твердження – поки що сказати складно, але усі особи “при владі”, що трапляються в першому томі, – жінки, пригоди пригоджуються з жінками, та й взагалі серед більш-менш значущих персонажів з іменами у перших випусках чоловіків аж три. Правда, двоє з них – коти. Але в кожного – не по одному хвосту, то, може, це трохи компенсує…

Що ж воно є?

Продовжувати читання “Графічна пауза. Східний стімпанк та проблеми ідентичності” →

Часом трапляються такі анонси, що півроку, пританцьовуючи, чекаєш на конкретну книжку, хапаєш читати, як тільки-но воно з’явиться поряд, ковтаєш за n днів, а потім думаєш: ойвсьо? Певною мірою спонсором цього запису є невблаганний Синдром Невиправданих Очікувань. Нє, книжка, про яку йдеться, прикольна і симпатична, але це той випадок, коли класна ідея отримує не настільки класне втілення, як вже намріялося. А який був розмах!

Липень 1916 року був гарячою порою для британських військ підтримки духу. На фронті розпочалися зрушення, що стануть першим етапом битви на Соммі, і роботи у жінок побільшало. Зовнішній бік діяльності цього специфічного підрозділу – зони Гостинності, де вояки, переведені в неглибокий тил, можуть випити чаю, погомоніти в приємному жіночому товаристві, послухати музику, потанцювати, пофліртувати. Але частина приязних леді має ще другу зміну. Чи кілька других змін на день, адже вже перші великі втрати британців суттєво перевантажили систему, що має працювати, як годинник. Налагоджену систему Кіл (у кожному два медіуми та четверо “якорів” з групи підтримки), перед якими має звітувати кожен загиблий “томмі”. Де загинув, коли, за яких обставин, що бачив востаннє. Дякуємо, рядовий, за сумлінне виконання післябойового обов’язку, продиктуйте, будь ласка, останнє повідомлення, і ваша душа може бути вільною.

Продовжувати читання “Привид у траншеях. Ghost Talkers” →