До головної київської книжкової події лишився рівно тиждень і, здається, я вже перейшла в overexcited-mod. Плани на два (більше, боюся, не витримаю) фестивальні дні гігантські, плани на книжкові закупівлі… Омммм. Я знову докладатиму всіх можливих зусиль, щоби стриматися, дещо планую замовити заздалегідь чи після того, але… Таки ом. І зрештою, подивитися ж можна, правда?

То що новенького і дуже мені потрібного анонсували з минулого вішлистового випуску?

Наприклад, книжечку есеїв різних жінок про те, чим для них є фемінізм. Судячи за змістом, організована книжка цікава. А що там, власне, зі змістом, перепрошую за каламбур, – ще подивимося (вже маю книжку).

Або ще один роман Алі Сміт, а Алі Сміт після “Як бути двома” має у мене необмежений кредит довіри. Книжку купила, відгук написала.

Або збірку кримсько-татарської прози (зміст до якої знайти так і не вдалося). І цю вже маю.

Або ще багато чого:

Продовжувати читання “Тижнева готовність. Останній вішлист до Арсеналу” →

Мала проза – якщо її взагалі читаєш – завойовує серця по-різному. Одні оповідання хапають за горло ідеально сконцентрованим сюжетом. Інші – гарно темперованою ідеєю. Треті – атмосферою, де “що” не так важливо, а головне – “як”. А мені нещодавно трапилася збірка, головна “зброя” якої – її наскрізна тема. Акуратно вписана в кожен текст, чітко структурована та така, що сама по собі, у відриві від власне сюжетів-ідей-атмосфери конкретних оповідань, апелює до читацького досвіду. Звучить трохи химерно? А це просто про чай – в усіх сенсах цього слова і напою.

“Чайна книжка” Олександри Орлової – це… так, книжка про чай. Вірніше, це збірка з 18 (переважно художніх) текстів, де в кожному чайна тема є або рушієм сюжету, або колоритною деталлю, чи навіть головною цінністю певного тексту. Серед цих оповідань є відверто казкові, є крихітні побутові замальовки, є невеличкі есеї, є мелодраматичні міні-сюжетки формату “Чекайте в наступному номері глянцю”, є кілька драматургійно й структурно складніших новел. Об’єднує їх те, що в кожному тексті й текстику розповідається про якийсь вид чаю: від давно знайомих “зелений з жасмином” або каркаде і до вишуканих улунів із обов’язковими для англоманів зупинками на станціях “ассам” і “лапсан”. Тексти ці і змістовно, і стилістично дуже різні й різноцінні, і вся конструкція тримається на живій “чайній” нитці. А вона аж бринить. А ще шелестить тіпсами, шумить вітром в соснах, булькотить, хлюпає і парує.

Як завше, спочатку про збіркові особливості “взагалі”:

Продовжувати читання “Вода, улун, ассам та інші вічні цінності. “Чайна книжка”” →

Софія Яблонська лишається головною “постмейкеркою” цієї весни. У Вандрівнику про неї писали, пост-цитатник про марокканських жінок робила, а тепер час поділитися ще одним спадком читання “Чару Марока“. Я нарешті зважилася приготувати щось а-ля марокканське. Без маминої допомоги, може, не ризикнула б.

Перебуваючи в Марокко, українська мандрівниця не лише багаторазово пила чай, а часом ще й обідала й вечеряла. Отак вона змальовує гостину у берберів:

По чаю з’явилася смажена курка, по курці – баранина, по баранині – кус-кус, по кус-кусі… і т.д. Все було наготовано на наше прийняття так, начеб він віддавна чекав і сподівався нашого приїзду.

Баранина в моєму випадку – не варіант, виходить, лишається курка та кус-кус. Ну ок. Непевна пам’ять стверджувала, що курка по-марокканському=апельсини+м’ята. Нестримне гугління швидко довело, що все не так однозначно, але з усіх можливих варіантів я обрала-таки той, де були присутні апельсини та м’ята.

Продовжувати читання “Літературна кухня. Марокканська курка за мотивами подорожей Яблонської” →

Кілька романів Сесілії Агерн, кілька книжок Софі Кінселли, перший том “Шопоголіка“, перший роман про Бріджит Джонс, а тепер от Віват видає дебютний роман Дженніфер Вайнер… Здається, український книжковий ринок вже майже готовий до дискусій про те, що на ринку англомовному звуть чик-літ – не минуло і двадцяти з гаком років. У повітрі забриніло “Let’s fight!”.

Коротко про піджанр: “ціпочкова література” – доволі презирливий термін, в затінку якого наприкінці 1990-х викристалізувався прошарок книжок про і для молодих жінок. На відміну від більш традиційних любовних романів, ці твори не аж так зосереджувалися на романтичних стосунках (хоча й приділяли їм чималу частину “ефіру”), вони також розповідали про кар’єрні перспективи чи їхню відсутність для 25-35-річних, про стосунки молодих жінок з батьками, сіблінгами, дітьми, подругами, колегами – ну і ніде правди діти, ще й брендами. Специфічний наратив (часто – іронічний), стандартизована схема побудови сюжету і майже обов’язковий щасливий фінал добряче зіпсували репутацію юного літературного піджанру. Майже одразу після народження він отримав тавро “Солодкої жуйки для яппі в спідницях”. Частина авторок вже тоді, на межі ХХ та ХХІ століть, відреагували в дусі: “Ви таке кажете, наче трохи розважитися – це погано”. Інші зосередилися на позиції “Все не так просто” і рушили розширювати ще не стійкі жанрові межі, тримаючи в руках транспаранти з цілком собі (про)феміністичними гаслами.

Коротко про авторку: Дженніфер Вайнер від початку належала до групи “розширювачок” жанрових меж. Майже тридцятирічна журналістка з проблемами в особистому житті написала роман про майже тридцятирічну журналістку з проблемами в особистому житті? Шансів уникнути ярличка “чик-літ” у неї просто не було. Але є кілька “але”. Перше – Вайнер із самого початку наполягала на тому, що хоче писати і пише про суто жіночий досвід – і це нормально. Друге – коло проблематики уже її дебютного роману “Добре в ліжку” було суттєво ширшим за “Яку спідницю вдягти на вечірку?”, “Як підсидіти колегу?” або “Як відбити хлопця в молодшої сестри?”. І це має свій ефект: книжки американської авторки є радше терапевтичними, аніж релаксаційними.

Коротко про книжку: Кендес Шапіро – успішна журналістка, письменниця-початківиця, власниця щурячого тер’єра Ніфкіна, симпатичної маленької машинки і купи психологічних проблем. Батько пішов з дому, коли вона була підлітком, мати під шістдесятку з’ясувала, що вона – лесбійка (нестрашно) і здибалася з на двадцять років молодшою неприємною жінкою (вже страшніше), яка влаштувала майстерню в колишній спальні Кенні (а оце вже капець!); у дівчині непрості стосунки з деякими колегами, дуже погані – з власним тілом і вже ніякі – з колишнім хлопцем. Але краще б вони лишалися ніякими. Бо Брюс знайшов нову роботу – колумністом “про секс” в популярному глянці. І одного неприємного ранку Кенні потрапив на очі есей “Як тяжко любити повну дівчину, коли вона сама себе не любить” з купою інтимних подробиць. Плюнути й розтерти на це “Трахаю і плачу” дівчина, зрозуміло, не змогла. Але обурення швидко переросло у відчай: цей хоча б любив, а як жити далі, якщо Кенні більше ніхто й ніколи не полюбить? Тер’єра ж зарахувати не можна?

Продовжувати читання “Тер’єр чи інший журналіст? “Добре в ліжку”” →

В ідеальному світі цей допис мав би починатися словами: “На другий роман Цзень Чо ми чекали майже чотири роки”. Але я – читачка-слоупок, і перший роман Цзень Чо читала всього лиш минулого року. Тож очікування було не аж таким тривалим, та й налаштуватися на пряме продовження Sorcerer to the Crown я не встигла. Навпаки, звістка про те, що у другому томі сюжет забезпечить більше, більше орієнтальних мотивів, тільки радувала. Непокоїло інше: а як там буде з персонажами, з динамікою, із загальним настроєм? З частиною пунктів все гаразд. А от з дечим все ще трішки біда.

Загадковий острів Янда-Баїк лихоманить: британці все пильніше придивляються до ласого шматка малайських земель, яким керують богопротивні відьми. Що у самій Британії жінки вже можуть офіційно практикувати магію, політиків і дипломатів не цікавить. Але не тільки британці непокоять тутешню наймогутнішу чаклунку. Злий шторм був виніс на пляж двох дівчат. Шакті і Муна – двійнята, а ще вони прокляті. Сором’язлива й відповідальна Муна позбавлена будь-яких магічних здібностей, у що складно повірити, зважаючи на рідкісне обдарування її сестри. А нахабна й різка Шакті… просто поступово розчиняється в повітрі. Спроби відшукати автора нетипового закляття вказують на Англію. Ту саму Англію, головною чародійкою якої нині є зухвала Прунелла Вітт. Саме вона – перша жінка, яка отримала посох Королівського Чарівника та насмілилася заснувати Академію, де дівчат навчають магії, а не притлумленню здібностей до неї – може допомогти. Має допомогти. Якщо інші біди не завадять. Війна з Францією триває, чарівники-ретрогради з радістю знесли би Прунеллу з її посади, а тут ще й Королева фей готова оголосити британцям війну, бо ті начебто вкрали найдорожчий її талісман, що містить силу Істинної королеви – переможеної спадкоємиці чарівного трону. І все б може обійшлося, якби дорогою  через Чарокрай до Англії Муна не загубила би Шакті. А тепер про зважені вчинки не йдеться – рятувати сестру вона готова в будь-який спосіб. Навіть якщо для цього треба обманювати Прунеллу Вітт, кидати виклик повелительці іншого світу чи викрасти декого у драконів.

Продовжувати читання “Змії серед нас. The True Queen” →

Виборча лихоманка вплинула не лише на те, що останніми днями я майже не читаю. Я ще й не пишу, причому особливо цинічно: геть забула, що це ж перший квартал минув і треба ділитися географією читання. Хвалитися, правда, нема чим. От взагалі. Десятка країн, всі до сліз очевидні.

My Reading List has been to: Australia, Canada, Germany, Ireland, Malaysia, Spain, Sweden, Ukraine, United Kingdom, United States.
Get your own travel map from Matador Network.

Продовжувати читання “Географія читання-2019. Перші три місяці” →

Березень вийшов дуже кіношно-серіальним – я дивилася нетипово багато всякого різного, зробила випуск Вісника екранізацій, а тепер настав час нечастої, але традиційної добірки трейлерів. Цього разу вони як на підбір – усі екранізації читаних книжок (про деякі я кілька років тому писала відгуки), але в усіх – крім одного, зрозуміло, пункту – мінімальні шанси опинитися на українських екранах. А шкода, на деякі з цих фільмів я чекаю давно. А, ну ок, ще там є один серіалець.

/Барабанний бій/ по-перше, днями виходить в світовий прокат кіноверсія The Aftermath Рідіана Брука (пост-відгук на книжку) – роман про британську родину та німецьку родину. Про окупантів та окупованих. Про Гамбург, зруйнований бомбардуваннями союзників, перші етапи денацифікації, несприйняття Іншого та заборонене кохання.

Продовжувати читання “Вісник екранізацій. Весняний вішлист у трейлерах (+1 тизер)” →

Варто було прочитати “Чар Марока” – перший з тревелогів Софії Яблонської, і стало очевидно, що одна з ключових героїнь мого читацького року знайшлася на самому початку. Яблонська – чудова. Вона безпосередня мало не по-дитячому (власне, на момент подорожі до Марокко їй неповні 22), а проте дуже спостережлива, відкрита новому досвіду, доброзичлива й оптимістична. А ще антиколоніально налаштована (і постійно знущається із французької зарозумілості), мінімально орієнтально ангажована (не без замилування “звичаями, близькими до природи”, але у порівнянні з багатьома європейськими мандрівниками – просто-таки зразок адекватності) та з цілком собі профеміністичною картиною світу. На відміну від багатьох туристів вона щиро цікавиться повсякденним життям марокканців, розрізняє арабські й берберські звичаї та всіляко співчуває спалахам боротьби проти Франції. На відміну від багатьох подорожан-чоловіків вона цікавиться життям жінок. Причому не в режимі “Мммм, гарем!”, хоча подивитися гарем ізсередини дуже прагне, а із співчуттям та інтересом до того, як влаштоване жіноче життя в умовах очевидних обмежень.

Ще треба сказати, що на ці обмеження мандрівниця дивиться без філософського спокою, а радше із тихим: “Чужі монастирі не обговорюємо”. При цьому вона завжди готова допомогти своїм знайомицям: де можна – пропонує подарунки або дає поради, де не можна – категорично відмовляється від пропозиції нагородити її чужою дружиною. І протягом всієї подорожі вона лише двічі несхвально відгукується про жінок. В одному випадку йдеться про пихату американську туристку. В іншому… О, про інший випадок треба докладніше розповісти. Але не лише про нього. Тож, трішки про жінок Марракеша очима Софії Яблонської.

Продовжувати читання “Цитатник. Софія Яблонська про жінок, яких зустріла в Марокко” →

Спочатку я думала скласти цей пост до дня народження – це ж так логічно. Але здалося, що книжок виходить замало. Потім вирішила зачекати з вішлистом до середини березня. Правильно, знову здалося, що книжок виходить замало. Згодом ухвалила була відкласти до кінця березня, аж кинулася – ще трішки і книжок буде забагато. Астрологи оголосили два місяці до Арсеналу, не інакше.

То що будемо полювати найближчим часом? Усяке-дуже-різне:

• наприклад, “гуцульський детектив”. Не знаю, яке воно, але на ВСЛ покладаю сподівання

• або збірка “письменницьких” есеїв Кларісе Ліспектор – завжди було цікаво зазирати до творчих майстерень модерністів і постмодерністів

• або графічний роман про домашнє насилля (маю книжку – відгук тут)

Продовжувати читання “У повітрі віє Арсеналом. Перший вішлист цієї весни” →

Говорячи про фентезі, я вже якось згадувала, що останнім часом, коли мені хочеться почитати “щось екзотичне”, у перегонах впевнено перемагають книжки про Схід. Іноді Близький, але переважно читацькі захцянки чвалом несуться кудись далеко-далеко. Внутрішній голос на це каже: “Фе, як орієнтально-передбачувано”, – і кривить уявний ніс. А я згадую, як таким саме чином років десять тому запоєм читала латиноамериканських письменниць і письменників, і вважаю трохи дивну звичку черговим етапом читацького розвитку. Проблема одна – “орієнтальних” книжок українською виходить небагато, то доводиться якось викручуватися.

Про малайзійську письменницю китайського походження Янши Чу, яка нині живе й пише у Штатах, я абсолютно випадково дізналася кілька років тому. Ну, як випадково… Насправді – закохалася в обкладинку її дебютного роману. “Наречену привида” тоді примудрилася вихопити в паперовій версії і дуже тому тішилася. Як і самій книжці – сумній історії про буддистське потойбіччя, дивні китайські традиції та дівчину, якій не поталанило. А оскільки фінал там був такий, що давав надію на продовження, зізнання письменниці: так, я пишу другий роман, ні, він буде про інших героїв і в інший час – не дуже порадувало. Та що робити, довелося чекати. От і дочекалися нарешті. Час дійсно інший, зв’язка з попередньою книжкою тоненька, як шовкова ниточка, але це все одно було дуже цікаво, хоча й геть про інакше. Ну, як інакше… Насправді, теж про варіанти посмертного існування. Тільки цього разу йдеться не про фентезі, а радше про елементи магічного реалізму, а ще другий роман – багатофігурніший та багатший проблематикою.

У Малайї 1930-х років вирує життя, а у випадку з деякими героями – вирує аж з особливим цинізмом. Чжи* Лінь змушена підробляти платною танцюристкою в дансінгу, щоб сплатити маджонгові борги матері – до жорстокого вітчима з такими проханнями краще не потикатися. Життя дівчини, яка мріяла вивчитися на медсестру чи хоча б учительку, і без того зіпсоване, але підібрати засушений палець-талісман, що його загубив один з відвідувачів, було геть поганою ідеєю… Її зведений брат Сінь повертається з навчання (на медика, авжеж, для хлопців цей шлях відкрито) у Сингапурі якимось дивним та нашорошеним – схоже, в нього теж є якісь приховані проблеми. А інші герої раді були б свої проблеми сховати значно глибше за тривоги Чжи Лінь та Сіня. Хірург колоніальної лікарні Вільям Актон прокидається ночами від жахіть: його коханку роздер тигр, паталогоанатом вважає цю смерть підозрілою, і є людина, яка готова шантажувати білого пана схильного тихцем тягатися по місцевих жінках. Але найгірше в цій ситуації почувається новий служник Актона маленький Жень. Хлопчик знає, хто може полювати у хащах, і він має лише 49 днів на те, щоби впокоїти примарного тигра-перевертня. А для цього йому треба відновити особливу чутливість до надприродного, яку він втратив після смерті свого близнюка Ї, розшукати п’яту людину з їхнього “комплекту” і ще, бажано, вижити.

Продовжувати читання “Тінь в саду чи тінь всередині? The Night Tiger” →

Це сталося! В Україні з’явилася своя антологія оповідань-ретелінгів! Алілуя, сльози, хусточки. А тепер до діла.

У 2016-му фензін “Світ Фентезі” оголосив конкурс міні-ретелінгів, за результатами якого планувалося видати тематичну збірку. По тому минуло майже три роки, і от нарешті збірку тримаємо в руках. Оскільки я від самого початку стежила за проектом (так, три роки тому я вже була трохи схиблена на цьому ділі), то сказати, що чекала на цю книжку – це якось невдало сформулювати. Чекала дуже сильно. І чого дочекалася?

Дисклеймер: ретелінги – перекази відомих сюжетів – жанр доволі підступний, бо насправді він не має виразних меж. Але переказані оповідки можна поділити на дві великі групи. Перша – тексти, які спираються виключно на сюжет-персонажів-якісь промовисті деталі першоджерела. Друга – тексти, яким важить жанр та стилістика того першоджерела. Особливого значення це набуває тоді, коли йдеться про перекази казок, адже там за сюжетом ховається своєрідна логіка і дуже чітка структура. Так от, казкових ретелінгів, які чесно відвойовують собі місце в другій групі, насправді не дуже багато. Це не добре й не погано, просто така особливість роботи з матеріалом: одна справа позичити дещо з інструментів постмодернізму, інше – гратися на практиці із засобами та поняттями (пост)структуралізму. Я ретелінги люблю всякі, але до таких, де казка попри вивертання й переосмислення лишається казкою, маю особливий сентимент.

Збірка “ДЕREЗА” – це 16 ретелінгів казок і майже всі вони – чесна перша група. Окей, є кілька, що не дуже чесна, там казкове першоджерело ще треба розколупати і спитати: нащо? тобто окрім очевидного – щоб умовам конкурсу відповідало (знову ж таки, це не робить текст поганим, це просто робить його невиразним ретелінгом). Частина казок – “загальносвітова” класика, є й питомо українські сюжети. Генеральним спонсором конкурсу виступила “Попелюшка“, але “Русалонька” теж доклалася нівроку. Зараз ще спробую трішки за загальні тенденції поговорити, а під кінець традиційно топчик топну.

Продовжувати читання “Більше ретелінгів богам ретелінгів. “ДЕREЗА”” →

Астрологи оголосили тиждень ретелінгів у цьому блозі. Не завжди буквальних, але книжки добрали самі себе цікаво. По-перше, збірка текстів, де переказ казкових сюжетів є частиною концепції і самоціллю. По-друге, ще одна збірочка, де ретелінг – це суто інструмент. І зрештою, по-третє, довгенький роман, де перекази легенд окреслюють і скеровують сюжет у потрібному авторці напрямку. Оцю третю я ще не до кінця прочитала, але будемо вірити в краще.

Отже першим пунктом в цьому випадковому списку чимось подібних книжок іде Kissing the Witch Емми Доног’ю – збірка казок, що вона їх написала ще на світанку письменницької кар’єри (тобто не лише бестселерної “Кімнати“, але їй своєрідних історичних романів, що зробили цю ірландсько-канадську авторку відомою). Сама Доног’ю каже, що жодну книжку вона не писала з такою легкістю. І дійсно, що сюжетно, що структурно “Цілуючи відьму” – це монолітний потік свідомості казкової героїні. Вірніше, 13 різних героїнь різних казок, але кожна оповідка закінчується початком наступної, усі вони нероздільно пов’язані, а ще – подібні за настроєм та світовідчуттям.

Тут Попелюшка сама себе карає тяжкою працею, виплескуючи назовні біль від утрати матері. І стосунки з Хрещеною феєю у неї складаються інакші.

Тут Мізиночка маліє від батьківської нелюбові, а кохання порядного крота стає для неї тягарем.

Тут Красуня не заперечує проти переїзду до замку Чудовиська, а Чудовисько приховує незвичний комплект таємниць.

Продовжувати читання “Від дурненької дівчинки до сердитої жінки. Kissing the Witch” →

Write like a girl. Пиши-як-дівчина, подорожуй-як-дівчина, живи-як-дівчина…

Останніми роками нам дедалі частіше книжки нагадують: дівчата можуть все. Дівчата справді можуть все. Головне про це завжди пам’ятати. А ще часом за це треба поборотися. Усе ще треба. Але нехай.

Протягом останніх років українські видавці почали оперативно друкувати переклади англомовних бестселерів. Але ніколи не вгадаєш, що саме раптом потрапить на радари. Отак минулого року я із легким здивуванням чекала на “Елеанор Оліфант“, а цьогоріч – раділа, що не встигла-таки прочитати в оригіналі The Immortalists Хлої Бенджамін. Книжки ці дуже різні, але дещо спільне між ними є. Кожна з них показує протистояння життя і не-життя – по-своєму, з різними акцентами, а післясмак виходить уже подібний і дуже характерний.

Спекотного літа 1969 року юні Ґолди вирішили дізнатися, коли вони помруть. Ні-ні, нічого екстремального – просто сходити до ворожки, про яку шепочуть у чергах та закутках. Навіщо знати дату своєї смерті дітям від 13 до 7 років – то вже питання і велике. Бо круто, бо пригода, бо “Тоді ти зможеш устигнути все зробити”. Ні, юний Деніеле, ти був неправий. Тобто свій зворотній відлік кожне запустило, але про “все встигнути” згодом вже не йшлося. Одного спекотного дня… можна було б скористатися зручним штампом і сказати, що в Ґолдів закінчилося дитинство. Але насправді тоді в них закінчилося звичне й нормальне життя.

“Шукачі безсмертя” – це така собі сімейна сага в мініатюрі. Формально називати сагою роман на чотири сотні сторінок і чотири долі якось і нечемно, але письменниця витиснула зі стартового матеріалу все і навіть трішки більше. Четверо різних головних героїв, чотири принципово різні життя – і це вже дає чудову можливість розповісти про американське життя різних мікро-епох, різних класів і в різних місцях. Хлоя Бенджамін вирушає послідовно – від найкоротшого життя і до найдовшого, і в кожному випадку детально розповідає про те, як на когось із сім’ї Ґолдів вплинуло оте кляте передбачення.

Продовжувати читання “Історія чотирьох смертей, про які знали заздалегідь. “Шукачі безсмертя”” →