Протягом останніх років художні книжки про Другу світову війну та її наслідки складали настільки помітну частину повсякденного читання, що я їх почала боятися. Саме тому, схоже, відкладала читання купленого ще на минулорічному Арсеналі роману Ісабель Альєнде. Чилійська письменниця знає толк у драмах, від яких дихання забиває, – це я вже давно дізналася. І оце б, може, ще довго не насмілювалася, аж доки подруга мимохідь не сказала: “Та воно доволі легке. Геть не таке, як “Оповідки Еви Луни“. Гм, неочікувано, але треба розібратися.

Прочитала, розібралася трохи, здивувалася. І таки так – “Японський коханець” виявився значно менш важким читанням, ніж я від нього чекала. І то при граничній драматичності описуваних подій. Але, по-перше, ця драматичність в стилістиці роману часто має вагомий префікс “мело-” (про що, власне, подруга і попередила). А, по-друге, усі ці “мело” і “драми” мають трохи незвичне фокусування – ніби неясний відбиток у припорошеному дзеркалі. Припорошеному часом, вибриками пам’яті, зрештою – волею тих, хто має згадувати про щось у бажаний спосіб.

Неприкаяна мігрантка з Молдови Ірина перебивається в Каліфорнії на прекарних роботах (по кав’ярнях, миття песиків на замовлення – такого плану) та зачитується фантастичними романами. Але зрештою дівчині щастить знайти постійне місце – асистенткою у санаторному комплексі для проживання літніх людей. Згодом одна з найбагатших клієнток виділяє Ірину і пропонує їй додаткову роботу персональної секретарки-помічниці. Бо Альмі трохи нудно, бо Ірина їй симпатична, бо онук Альми (якому Ірина значно більш, ніж симпатична) хоче написати роман за мотивами родинної історії, і хтось має допомогти працювати із сімейними архівами. Отак Ірина занурюється в драматичну історію ХХ століття в особі однієї єврейської дівчинки, яку оминув Голокост, але трагедій на її долю все одне життя зважило добряче

Продовжувати читання “Неясне дзеркало. “Японський коханець”” →

Якщо замислитися, то читання бестселерів – це дуже захоплива лотерея. Хорошою чи поганою є книжка, яку купили сотні тисяч читачів – то питання середнього ступеню суттєвості. Найцікавіше у загальноприйнятих книжкових хітах – це корпус очікувань, і справджених, і не дуже. Тобто те, що від цієї популярної книжки читачі зазвичай отримують. Або не отримують – це теж варіант.

З черговим бестселером у мене вийшло прикольно. “Мила, добра, життєствердна, весела книжка”. Нууу… Таке. “Драматична та гуманістична”. Уже трохи цікавіше. “Про сучасну молоду шотландку”. О! “Про сучасну молоду шотландку з проблемами, що вона їх рішуче вирішує”. Так-так-так. “Відгуки гарні”. Окей. “Вийде українською!”. Все, переконали, продано!

І продали заздалегідь. Я чекала “З Елеанор Оліфант усе гаразд“, відтягувала замовлення в КСД, підхопилася читати майже одразу, як отримала, читала в маршрутці, за їжею, під ковдрою… Але чи треба казати, що якоїсь миті спіймала себе на тому, що дивлюся в одну крапку (в кінці речення) і тихенько, але затято матюкаюся. Просто щоби не ридати. Не допомогло. На наступній сторінці мила, добра, життєствердна і весела книжка розірвала мене на сто тисяч зажурених бурозубок. І такого ефекту я вже не чекала.

Ні-ні-ні, анотації не брехали. Книжка шотландки Ґейл Ханімен направду оповідає про життя-буття молодої жінки, що вкладається в межі трикутника “Робота-телевізор-горілка”. І одного дня Елеанор дійсно підхоплюється змінювати… ну, спочатку не спосіб життя, а себе, аби досягти омріяної мети – неквапливого завоювання уваги призового мужика – радше гарного, аніж талановитого місцевого музиканта. Щоби складовим стандартного чик-літу не було самотньо, в книжці ще є трішечки дрібних офісних чвар, трішки гламуру, несподівані зустрічі, що змінюють життя, і не менш несподівана дружба, яка певною мірою це життя рятує. А от що рятує “Елеанор Оліфант” від шаблонності стандартної романтичної комедії, то це фігура головної героїні. А з Елеанор тут все дуже непросто.

Продовжувати читання “Життя – це біль та інші відкриття. “З Елеанор Оліфант усе гаразд”” →

Кілька років тому мені наснилося, що я лялька. Звичайна порцелянова лялька, лежу собі в коробці у гніздечку з білого паперу, хочу повернути голову, щоби озирнутися, але рухати можу лише погляд, та й той – трішечки, в межах можливостей лялькових очей. У рейтингу найстрашніших нічних жахіть оце от – на почесному другому місці.

А книжки про “людей перетворили на ляльок” були guilty pleasure і до сновиддя, і до того, як я почала колекціонувати барбі – мабуть, десь з того моменту, коли вперше зустрілася з цим мотивам в Абрахама Мерріта (тобто давно діло було, дуже давно). Ну, і відтоді час від часу хочеться чогось прицільно отакого. А як хочеться, то можна і пошукати.

“Broken Dolls” – це якраз воно. Про занедбане горище, дивного Професора та крихітну танцівницю (хто одразу спитав “Андерсен?”) Еллу, яка живе цілком щасливим ляльковим життям, витанцьовуючи балетні вправи та переглядаючи мюзикли, і не дуже переймається тим, що колись була людиною. Але на горищі з’являється нова лялька – суїцидальна готка Лайза – і вона значно краще пам’ятає своє живе життя. А ще – хоче негайно дізнатися, що це з ними зробили і як можна все виправити.

Молода австралійська письменниця Тайролін Паксті написала доволі типовий за схемою підлітковий долл-трилер, але з нетипової перспективи. Страшкувата атмосфера, божевіль дивний вчений, жаске, але непроговорене перетворення, моторошне теперішнє і непередбачуване майбутнє, дружба з “людською” дівчинкою та складні стосунки з іншими ляльками – у “Зламаних ляльках” є практично всі елементи, що їх можна нафантазувати собі у такому контексті. А їм ще й драматизм викрутили на повну. Знаєте, сімейні трагедії, невиліковні хвороби, божевілля – усе, як у дорослих! Але є одне але, і це але – фігура Елли.

Продовжувати читання “Хто на горищі живе? Broken Dolls” →

На початку року, зважуючи зобов’язання та персональні виклики, я ще роздумувала: долучитися чи ні до нового читацького флешмобу від Фабули, бо у 2018-му він мав бути географічним. Зрештою засмутили оновлені правила участі, та й розуміння “Або власні плани, або навіяні” – не дозволило розслабитися. 45 країн за рік? Та ну, це надто важко!

А от минули перші три місяці – і у скарбничці читацької географії уже 18 “монеток”. На диво пристойний результат (за весь минулий рік назбиралося лише на десять пунктів більше), який частково обумовлений #ЗКнижкоюНавколоСвіту. І все одне географія вийшла от ніби й передбачуваною, але місцями дивною.

Get your own travel map from Matador Network.

Продовжувати читання “Географія читання-2018. Перші три місяці” →

Березень був дивним в усіх значеннях – не лише в погодному, але й в читацькому також. Середньомісячні показники читання були й ніби цілком середніми, але насправді читалося напливами, читалося всяке – іноді дивне, іноді не дуже бажане, а таке, що “Ну давно же збиралася”, а ще я двічі балансувала на межі зриву мораторію.

Ні, я не взялася за чесні американські книжки, але прочитала дві, дипломатично кажучи, спірного походження. Обидві написані неамериканцями англійською мовою на американський ринок. У першому випадку це Еріх Фромм, якого, з огляду на біографію, вважати американцем мозок не повертається. В другому випадку ще цікавіше, бо там книжка з країни, яка може стати 51-м штатом, але так поки що і не стала. Власне, вся книжка – це розповідь про те, чому Україна не Росія Пуерто-Рико – отаке, яке воно виросло. Оскільки, запускаючи мораторій, я собі завбачливо “дозволила” читати іммігрантів – то навіть формально до порушення ще не підступилася. Але вже земля совається під ногами. Попереду ще місяць. Буду обережнішою.

Березень мораторію у цифрах:

• 3984 сторінки (зачаклована величина, третій місяць за межі “три тисячі з чимось” вийти не можу!);
• 14 книжок (могло би бути більше, але нехай так);
• 1 книжка англійською (та й та – графічний роман, shame on me, але спробую виправитися);
• знову 4 книжки британських авторів і всякого зверху;
• 2 книжки нонфікшену (я цього року розумничка!);
• нових авторів сильно побільшало, у березні – аж дев’ять;
• половину книжок написали в ХХ столітті, половину – ХХІ (нууу, це вже затягнулося);
• з челенджів героїчно добила черговий етап #ЗКнижкоюНавколоСвіту (і навіть трішечки просунулася вперед за його межі) і прочитала ще один пункт із улюбленої сотні Bookriot.

Усе могло би бути краще, але і так – цілком годиться.

А книжки – це:

Продовжувати читання “#Vaenn’sМораторій. Межевий березень” →

Любов з першого погляду у книжковому вимірі зародилася з першого погляду на вухасте створіння з гіпотетичної обкладинки. Таня Малярчук написала дитячу книжку? Вау! Це книжка про кінець світу? Двічі вау! Там на обкладинці летюча лисиця, яка ніжно обіймає… каштан? “Зовні дуріан схожий на плід каштанів, його шкаралупа теж вкрита колючками, але сплутати їх неможливо, бо, на відміну від каштанів, дуріан дуже смердить”. Ну, точно про летючу лисицю! Дитяча апокаліптика про летючу лисицю. Shut up and take my money!

За місяць ми з “Mox Nox” возз’єдналися і всі мої сподіванні були сплачені з відсотками.

У дивному-дивному-дивному світі серед геологічних “формацій”, підозріло схожих на людські будівлі, живуть єдині розумні істоти на Землі – кажани (ну, або птеропуси). А як не рахувати комашок – то, вважай, взагалі єдині істоти істоти на землі. Народ Терези глядить сади, запасає фрукти й ягоди на зиму, виховує малих птеропусів – живе собі, як жили покоління й покоління їхніх предків, відколи Вухатий Вульпес відірвався від землі. Але Тереза – типова для дитячої книжки допитлива героїня. Вона хоче знати все: куди зникли всі, хто побудував їхнє місце, чи є життя на Марсі за гірським хребтом, чи насправді існують райські манґрові ліси, ніби навмисно створені для ідеального буття птеропусів, яке на смак муміфіковане манго, перепрошую, священна реліквія, чому панянка з пристойної родини не може подружитися з мишем-пиргачем з гір і чи справді перший хлопець у садах на неї прихильно дивитися?

Вау. По-перше, “Mox Nox” – це дитяча книжка і книжка, дитяча по-хорошому. Є атмосфера, є плавний сюжет “тут пригоди, тут поміркувати”, є Велика Таємниця (тм) – навіть штуки три, не менше, є моральні дилеми для обговорення (неповні сім’ї, догляд за літніми людьми членами спільноти та смерть, підліткове кохання, цькування, ксенофобія – багато всякого різного),  є яскраві персонажі, а в тих ще й особливі мовні характеристики є, що для дитячої книжки – момент незайвий. А також – настільки розкішні ілюстрації, що книжку хочеться всюди тягати із собою та кожної вільної хвильки – розгортати й милуватися. Малювала цю нелюдську красу Катя Слонова.

Продовжувати читання “Крилатий вінець еволюції. “Mox Nox”” →

І тут мене осяяло: здається, останнім часом не пишу оглядів на окремі книжки, бо не трапляються мені книжки, про які хотілося б затято говорити. Це трохи сумно, ну але покладаю великі сподівання на новинки, а ще серед прочитаного деякий час тому лишилося трохи книжок з категорії “Не можна не розказати”. І як не дивно, найбільше враження справило дитяче історичне фентезі. Хоча можна було й не дивуватися, адже минулого року інша книжка Френсіс Гардінг уже провокувала в мене напади шаленого захвату.

У сім’ї Мейкпіс не говорять про батька. Не говорять про те, чому вони з матір’ю живуть в материних родичів. Не говорять про те, як звали Мейкпіс до того, як вони приєдналися до пуританської громади. Не говорять про багато суттєвих речей і майже ніколи – про жахіття Мейкпіс. А коли вже говорять, то мати не пояснює, чому вона “лікує” страхи доньки саме так – лишаючи її ночувати у церкві, де малу переслідує жахливе відчуття, ніби зловісні тіні намагаються проникнути до її голови. От тільки під час чергової колотнечі у Лондоні Маргарет загине, і тривала мовчанка ніяк не вбереже дівчинку від горя, страху, одержимістю ведмежим духом та родини батька, в якій дуже цінують спадкоємців, здатних стати вмістилищем душ.

Фух! Про “A Skinful of Shadows” не так вже й просто розповісти, бо це доволі нетипова дитяча книжка. По-перше, вона балансує на межі підліткової та допідліткової літератури: на початку оповіді Мейкпіс – дванадцять років, далі вона стрімко старшає до п’ятнадцяти, і при тому роман не перетворюється на типове сучасне підліткове читання, лишаючись в межах більш-менш олдскульної дитячої пригодницької літератури.  Це якщо не зважати на проблематику: проблеми ідентичності, проблеми сімейної відданості, проблеми небуквального сімейного насилля – а на додачу там ще дуже виразно змальовується країна, яку роздирає громадянська війна. По-друге, власне от – “Вмістилище тіней” є повноцінним романом з розлогою сюжетною лінією, до того ж романом історичним, що ще й потребує від читачів певної зануреності у контекст. А оскільки контекст – це Англійська революція, то… Чесно кажучи, бували під час читання моменти, коли треба було галопом нестися у Вікіпедію та уточнювати хронологію подій. Хороша дитяча книжка. Пізнавальна дуже.

Продовжувати читання “Багатство внутрішнього світу. A Skinful of Shadows” →

Моя любов до британської літератури вічна й нескінченна і має багато проявів. Один з них – любов цупити з британських книжок рецепти. Прям-прям рецепти там нечасто зустрічаються (і не всі британські письменниці – Джоан Гаррис), але сконструювати щось за мотивами – завжди приємний челендж. Одна з таких “викличних” книжок для мене – “Життя за життям” Кейт Аткінсон.

У цьому романі не лише багато живуть (буквально, головна героїня проживає своє життя знову, знову і знову), але й багато їдять. У тому числі солодкого. Можу помилитися, але здається, я ще ніде не зустрічала такої концентрації актів шарлоткопоїдання, як в оцій книжці. А коли герої відволікаються від яблук, вони перемикаються на сливи. Пироги, пудинги, пироги, пудинги… Challenge accepted, спробую зробити сливовий пиріг в британському стилі!

Завдання виявилося не настільки елементарним, як обіцяє ідіома. Шукати автентичні кулінарні книжки мені було ліньки, варіант “Спокуситися на класичний рецепт з “Нью-Йорк Таймз”(є така легенда газетної кулінарії) здавався надто простим, а гугління сучасними кулінарними блогами запропонував два шляхи. Перший  – as easy as a pie в найгіршому варіанті: візьміть заморожену заготовку під коржик, змастіть сливовим джемом – такого штибу. Другий шлях: звичайний сливовий пиріг – це нудно, давайте спечемо шикарний французький тарт зі сливами та вимоченим у коньяку мигдалем? ні? ну, добре, давайте спечемо отой класичний німецький сливовий торт із назвою, що ви її ніколи не вимовите?

Ні, будемо пекти щось наближене до первинних варіантів. Щось типу того, що мені хотілося спробувати, знайшлося в цікавому американському фудблозі  Smitten Kitchen, але пропатчені елементи (цедра, апельсиновий сік, поєднання в начинні слив та яблук) я звідти викреслила. Нам потрібен сливовий пиріг. Простий сливовий пиріг. Хоча ні, є один моментик.

They had planned on somewhere swanky but ended up in a British Restaurant and dined on roast beef and plum pie and custard. The plums were tinned, of course. They enjoyed all of it though.

“Сливи були консервовані, але їм все одне сподобалося”. Сливи були консервовані. Сливи були консервовані. Сливове повидло – варіант для слабаків. Підемо шукати консервовані сливи!

Продовжувати читання “Літературна кухня. Сливовий пиріг з “Життя за життям”” →

Минає березень, за вікном сніг та мінус сім, а в мене раптово відросли лапки. Себто несподіваний блок на написання притомних книжковідгуків. Воно, звісно, причини очевидні: погода, авітаміноз та дуже складний період на роботі (цей, на щастя, вже майже позаду). Ну, але треба якось цей блок знімати, тому сьогодні почну з мотиваційних картинок. У цій ролі – обкладинки прийдешніх книжок. У повітрі вже повіяло Арсеналом, анонси стають все цікавішими, тому за місяць назбиралося всякого: і такого, що випадково пропустила, і такого, що переоцінила, і вирішила – “Так, мені воно треба”, і такого, що так кортить прочитати якнайшвидше, що воно вже, чесно кажучи, в передзамовленнях мотиляється.

А це у нас…

• нова Ліян Моріарті. Тут дивно склалося: я собі спокійно прочитала минулої осені “Велику маленьку брехню“. Захопливо, атмосферно, симпатично – гарне відпочинкове читання з мораллю та уроками з побутової психології. Потім за два-три тижні натрапила на “Таємницю мого чоловіка“. Вердикт приблизно той самий,  а заразом звернула увагу, що письменниця оперує сталим набором сюжетних і (а це навіть важливіше) персонажних кубиків. І от поки  неквапливо вирішувала, що це – стабільність стилю чи вторинність, КМ-Букс запустили в передпродаж “Три бажання“. Міркування знесло миттю – наступного дня замовлення наче само себе оформило, сидимо тепер… чекаємо. Оце і є магія направду цікавого читання (дочекалася).

• а ще є гаряча шотландська новинка, яку цієї зими масово читала моя ГудРідз-стрічка. Як ідейний лемінг людина, яка любить складати власну думку про популярні новинки, я вже чесно зібралася читати про “Елеанор Оліфант” англійською. Аж раптом КСД здивували анонсом. Ну ок. Тільки вихід книжки вже кілька разів відкладали, я ж квартальний анонс оформити не можу (теж дочекалася, уже є пост про книжку)!

Продовжувати читання “Гарячий сезон майорить на горизонті. Перший вішлист цієї весни” →

Як завжди цього дня. Зі святом, сестри! Пишіть, читайте, боріться, живіть своє життя,  а не те, що від вас чекають.

Плакатик (с) Раяна Шеффілда. У нього багато прикольних.

Цього року мої день-народженні подарунки виявилися трішечки нестандартними. Поки що жодної ляльки. І книжки стосиками ще теж ніхто не дарував. Але без нового читання не залишуся, бо серед основних подарунків знайшлася березнева коробочка від “Буковини”. Мімімі, мій перший букбокс ever!

Насправді, я нечасто отримую геть несподівані подарунки (і не можу себе назвати фанаткою абсолютної спонтанності як концепції – радше навпаки), але це той випадок, коли сюрприз поводиться чемно. Обіцяли книжки і вино – маємо книжки і вино. Ідеальне жеж поєднання!

Продовжувати читання “Свято поруч. Мій перший букбокс – і це Bookowina” →

Мораторій триває, безамериканскьке читацьке життя стає цікавішим. У лютому я вже кілька разів сумно зітхнула з приводу “Не можна!” – головне зітхання стосується одного з ключових минулорічних графічних романів. Але не можна – то не можна, зачекає два місяці.

У лютому мені вдалося підтягнути одні хвости, але як наслідок – загубила інші. При цьому читала, як не дивно, більше, аніж у січні, і загалом вийшла на середні показники минулих років. Заразом кілька разів заміряла швидкість читання за півгодини на різних книжках. Вийшло пізнавально.

А ще нарешті почала реалізовувати плани з активного читання українських електронок. Поки що дві книжечки done, одна не порадувала версткою, інша – змістом. Обидві дитячі. Дитячого читання взагалі було в лютому багацько, треба з цим трохи зав’язувати. Ну, або переводити на англомовні рейки. А от на чому мораторій позначається все більше, то це на шопінгу. І не сказати, що у нас на ринку таке вже засилля американських перекладів, але поки що виходить приблизно так: або більш-менш екзотичне, або авторка-жінка. Але простіше не паритися і брати британське. Ну… уже не завжди хочеться, відсоток британщини у лютому суттєво знизила.

Лютий мораторію у цифрах:

• 3832 сторінок (більше, ніж у січні, але все ще малувато);
• 14 книжок (як на місяць з 28 днів цілком непогано);
• 3 книжки англійською (again);
• 4 книжки британських авторів і (зненацька!) 3 книжки-скандинавки;
• 1 книжка нонфікшену (це все ще  вище за середній показник мого читання);
• 4 нові автори (оце вже краще)
• 6 книжок були написані в ХХ столітті (трохи забагато)
• майже всі челенджі в прольоті, я зосередилася на #ЗКнижкоюНавколоСвіту – отам +5 країн, скоро буде звіт (вирішила робити звіти не кожні 15 країн, а кожні 10 уже зараз, бо інакше це будуть пости раз на півроку).

Прочитане – це:

Продовжувати читання “#Vaenn’sМораторій. Лютневе розмаїття” →

У мене триває (насправді, уже закінчився) сезон раптового читання дитячої літератури. На деякі книжки я давно облизувалася, а от одна знайшла мене сама, кинулася під ноги і сумно спитала: “Невже ти не читатимеш таку от мене у першу чергу?”. Ідеться про антологію передпідліткових (на аудиторію 10-13 років) оповідань українських письменниць, що створена як спецпроект – електронна книжка для безкоштовного завантаження. Звісно, я не змогла пройти повз таке маленьке видавниче диво!

Сама ідея – беззаперечно крута, і я страшенно радію, що у нас таке роблять – причому на дуже пристойному рівні – як текстів, так і оформлення. Як антологія “Окуляри і кролик-гном” чудова, як ранньопідліткова книжка – дуже симпатична, хоча деякі речі щодо проблематики все ще дивують (хоча вже менше, аніж у “Чаті для дівчат” і особливо у “Книжці заборон і таємниць“, як електронна книжка – ммм, є деякі застереження. Але про все докладніше.

Продовжувати читання “Більше дитинства – всякого і різного. “Окуляри і кролик-гном”” →

Наближається весна і приносить із собою бажання наводити лад у хаті (точно нездорове!) і в блозі (а оце вже щось). Тому вирішила згадати практику збирання сторонніх інфоприводів у дайджести. Читачі Фейсбук-сторінки та Телеграм-каналу все це вже бачили, але і в блозі скирдувати посилання не зайве, а то потім шукай їх… То що трапилося протягом останніх двох місяців зими?

У середині січня трапилася презентація “Скляного меча” із супутньою дискусією. Мій відгук на книжку отут, а про дискусію (та яка там дискусія! – приємна і весела розмова із прекрасними людьми), організовану Нашим Форматом, можна прочитати у блозі видавництва.

Тизер:

Наразі Мара — головна героїня книжки — уже встигла наробити безліч помилок, пошкодувати про них, кілька разів майже все запороти, втратити близьких та геть заплутатись із тим, що з натяжкою можна назвати особистим життям. Втім, як зауважує Ксенія, їй помилки Мари певною мірою імпонують. Мара, пояснює блогерка, поступовоеволюціонує від особистих потреб — врятувати друга, допомогти сестрі, батькам тощо — до якогось умовно загального блага — рятувати багряних, які вже століттями відіграють роль слуг для срібних та гарматного м’яса в їхніх війнах з іншими країнами. Це краще, ніж починати із суспільних інтересів і закінчувати особистими. Хоча деякі вчинки Мари все ж бісили, як говорить Ксенія, «під час читання періодично доводилося відкладати книжку й говорити собі спокійно, Ксеня, згадай себе у 17–18 років». Тобто те, що Авеярд вдалося безсумнівно, так це написати дівчину-підлітка — з усіма її тарганами, зривами й метаннями туди-сюди.

До речі, про цей блог – він дуже цікавий (майже загітувати мене прочитати двійко книжок з економіки – я ще тримаюся, але сили вже не ті) – це неймовірно круто, повірте). А його ведуча Наталка Шнир пише класні відгуки на книжки у ФБ. І вона ж змусила мене вдатися до складних екзистенційних роздумів – запросила долучитися до кола учасників рубрики “Книжкові люди”. Мда, як на людину з журналістською освітою та майже 15-річним професійним досвідом я й не уявляла, що інтерв’ю це так… стрьомно складно. Результат вийшов цікавий – от дійсно дізналася про себе та блог дещо нове, а треба було просто подивитися на нас іншими очима.

Тизер:

Є в мене ще мрія-мрія — книжкова серія фантастичних та фентезійних текстів, написаних жінкам. Від класичних текстів, але з фокусом на ультрасучасні — написані протягом останніх 5–10 років. Плюс навколишній мерчандайз, плюс дотичний лекторій, плюс тематичний нонфікшн — можна було б зробити дуже круто.

А ще до інтерв’ю пішла фотосесія, яку знімала моя улюблена фотографиня Оля Ліцкевич, тому за посиланням не лише багато літерок про мене, а ще й трохи прикольних фото:

Продовжувати читання “Блогодайджест: дискусія про супергероїнь, інтерв’ю та барбі моєї мрії” →