До повноцінного розпаковування подарунків у нас справа поки що не дійшла (та й не всі подарунки до нас доїжджають під Різдво, деякі й по три місяці шкандибають…), але я вже маю виразне передчуття, що книжок серед них буде небагато. Дарувати мені книжки – це банально, вважають близькі. Даремно вважають, та… Із цим теж можна вижити. Енівей, серед планів на наступний рік все одне неодмінно будуть пункти “Читати менше” (богине, як жеж важко було це написати) та підчитати давні запаси (нещодавно я тими запасами нефігурально отримала по голові – звалилися з верхньої полиці – і тепер маю зуб на Салмана Рушді та Йозефа Рота). Тому останній вішлист 2017 року буде отакий “міжсвятковий” та куценький. Переходимо до режиму зимового енергозбереження.

Здається, це буде сезон бажання нонфікшену, бо його якось нетипово багато. Але художнього трохи є.

 

 

 

Є страшенно бажана та так довго очікувана Гіларі Мантел! “Вулфгол” у мене давно вже є (те саме перше легендарне російське видання з назвою “Волчий зал“, яку через особливість шрифту на обкладинці всі називали “вовчим задом”). Саме видання для мене книжка з такою історією, що міняти його не ризикну, зате зазирнути у продовження дуже хочеться. Раніше я його не прочитала з трохи дивної причини: “Вулфгол” здається мені ідеальним історичним романом формату “Особистість та Епоха”. Просто страшно, що продовження не дотягнеться. Ну, але ж треба здолати цей ганебний страх! Я і майже до цього готова. Принаймні, “Везіть тіла” вже купила.

Також серед художніх новинок є бельгійський преміальний бестселер (уже прочитала).

Американський підлітковий бестселер (“Ми були брехунами” лишили неоднозначне враження – своєю показовою сюжетною декоративністю зокрема – але почитати Емілі Локгарт ще було б цікаво – і вийшло справді цікаво, відгук тут).

Та свіженьким українським текстом про життя-буття молодих талантів в академічному середовищі (також done – і відгук маю).

Тепер нонфікшен – він ще розмаїтіший.

Продовжувати читання “Останній вішлист 2017 року” →

Наближається найдовша ніч року – ідеальний час, щоби поділитися добіркою книжок, парною до дитячо-підліткового магічного списку. Але сьогодні – про темний бік зимових сил: містика, трилери, фентезі про непривітну та ворожу магію, всяке отаке. Серед цих книжок є кілька для найстарших підлітків (молодших студентів навіть), а є й такі, до читання яких я й досі не уповні доросла. Аж страшно згадати, як читала.

Продовжувати читання “Одної зимової ночі. Моторошні історії для старших” →

У Києві оселилася зимова казка і зробила це трішки невчасно з погляду транспорту і логістики (а коли це в нас зима була очікуваною), але з календарної точки зору її таймінг – ідеальний. Я зиму не люблю, але тут сам вид з вікна вимагає тематичного читання. Чи – принаймні – тематичного списко-складання.

Відійду на два разочки від формату “Двічі по п’ять” і розкажу про “двічі по дев’ять” цікавих книжок про зиму, зимове, зимові чари і всяке таке. Сьогодні – про книжки для молодшої аудиторії: від картинок для найменших до підліткової романтики.

Продовжувати читання “Одної зимової днини. Чарівні історії для молодших” →

Дякувати славетному списку жіночого SF&F від Bookriot – я продовжую замальовувати пробіли у фентезі 1980-х. Корисна справа, як з’ясувалося, – моє “теоретичне” уявлення адекватним не було. Чомусь здавалося, що то була епоха змальовання пригод хлопчиків, а дівчатка сиділи в куточку і зайвий раз не відсвічували. Ага-ага. Цього разу настав час “Стріл королеви” Мерседес Лекі – і це було навіть цікавіший експірієнс, аніж з “Аланною” Тамори Пірс.

Одного дня дівчинка, яку не люблять і не розуміють вдома, з’ясовує, що вона Обрана, що створена вона для геть інакшого життя і місце її серед інших людей, що їй тепер треба вивчитися в чарівній школі з давніми добрими традиціями, а далі – королівська служба, слава, звитяги. Телію обрав Супутник, і вона має стати Герольдом королеви – нести світло правосуддя і королівської волі мешканцям держави. Щось таке середнє між дипломатичною службою та функціями магічних спецпризначенців (справжня стара магія з цього світу пішла, але можливості Герольдів цілком собі нічого) з елементами роботи детектором брехні на півставки. В отакій версії воно якось цікавіше за “Ти народжена для того, щоби стати найвидатнішою чарівницею в околицях”, але, так, така зав’язка все одне нагадує оберемок інших книжок (в тому числі – пізніших). От тільки… От тільки “Стріли королеви” дивують.

По-перше, дивують своєрідною сюжетною стриманістю. От дуже видно, як за неповні тридцять років змінилася схема написання книжок, розрахованих на підлітків. З одного боку, тут явно цільова аудиторія – молодша за середню читачку сучасного янґ-адалту, і від героїв очікують відповідної поведінки. Старші героїв всю дорогу страшенно сумують, що Обраних дітей позбавили дитинства, молодші періодично чудять без баянів… І в найкритичніший момент ці діти спокійно схиляються перед авторитетом: “Так, дорослі краще знають, як чинити в такому випадку”. Насправді, дорослі дійсно краще знали, але мені вже дуже важко уявити, щоби героїні та герої сучасних підліткових книжок погодилися з таких сюжетним поворотом – так, ми викрили змову, але ми не будемо нічого робити, ми просто доповімо, куди слід. Ага, щяз!

Продовжувати читання “Стара школа. “Стрелы королевы”” →

Не встигла я трішки засумувати через шорт-листи “Книги року”, як щиро потішила премія від читачів ГудРідз. Так, цього разу знову результаті місцями дуууже передбачувані, але а) не настільки, як минулого року, б) цього року в категорії Fiction перемогла книжка, за яку я вболівала всіма кінцівками (і голосувала також). Ура-ура-ура!

Номінація “Художня література“: бурхливі овації, радісні танці – цього року перемогли Little Fires Everywhere Селесте Інґ, з приводу чого у мене тут невеличка радісна істерика. На другому місці модний Бакман, розрив – менше тисячі голосів. Фух. Наш Формат уже анонсув, не перемикаємося!

Номінація “Детективи/трилери“: абсолютно несподівано для мене знову перемогла книжка, за яку я голосувала. “Глибоко під водою” Поли Гокінз примудрилася обставити свіжого Дена Брауна з розривом, меншим за 200 голосів. Оце було вау!

Номінація “Історичні романи“: а тут переміг роман про скандал із усиновленням крадених дітей – Before We Were Yours Лізи Вінгейт. На другому місці – пан Букерівський Лавреат (“Лінкольн у бардо” тобто). “Лінкольна” вже обіцяли, але, думаю, переможну книжку у нас є шанс побачити українською – декілька видавців цією номінацією непогано гуляються. З моїх фавориток найвищої сходинки дісталася The Alice Network – вона четверта.

Продовжувати читання “GoodReads Choice Awards 2017. Чарівна двадцятка і мої більш щасливі фаворитки” →

Ще кілька років тому навколокнижкова аудиторія скаржилася: “У нас замало книжок для підлітків”. А потім книжки почали перекладатися. Писатися. Писатися цікаво – з експериментами з формою/жанром. Нарешті – писатися проблемно, зачіпаючи гарячі теми. Іноді аж надто гарячі – цього літа-осені після шквалу уваги до “груп смерті” у соцмережах вийшло кілька текстів про підліткові самогубства. Я поки що натрапила на два, і підфорумна новинка від Вівату здалася цікавішою.

Після трагедії, про яку не можна говорити, Ліза з батьками переїхали до маленького приморського містечка. Здавалося б, здійснилася давня дівоча мрія, але життя кращим не стало: нічні жахіття нікуди не зникли, стосунки з батьками якось майже непомітно зіпсувалися, стосунки у школі так і не налагодилися, ніхто Лізу не розуміє, окрім таємничого Білого Кита – віртуального знайомця, завжди готового розділити бесіди про паскудство цього світу. Правда, є ще прикута до візочка загадкова Аня, яка так само, як і Ліза, залюблена в море, але старого доброго моря та нової дружби може бути замало, щоби компенсувати звичну нестерпну важкість усього буття. Особливо, коли це буття робить все, от просто все, щоби переконати в своїй нестерпності.

“Сіль для моря, або Білий Кит” – це гранично сюжетний роман про те, як тяжко жити підлітку. Усі лінії тут старанно впадають до моря, як ті шекспірівські річки, усі деталі – дбайливо в’яжуться у вузлики, а сюжетні стіни рясно увішані рушницями, що у правильний момент і стрельнуть, і самі себе почистять, і по-боллівудському заспівають і станцюють, провіщаючи фінал. Така аж декоративна гармонійність та виважена соціально-психологічна Правильність спочатку бентежить, але згодом у мене вийшло пристати на правила цієї гри. Це роман для підлітків і роман проблемний – окей, тут все підпорядковане проблематиці. Відсутність розуміння – це погано. Знущання – це неприпустимо. Депресія – це проблема, що сама собою не минає. В інтернеті можуть водитися тигри. Самогубство – не вихід. Checked. Кожна теза обґрунтована, проілюстрована і навіть ставить питання для самоперевірки. Але, якщо чесно, “як?” тут в багатьох випадках цікавіше за “що саме?”.

Продовжувати читання “Як безліч рік в одне впадають море… “Сіль для моря, або Білий Кит”” →

Чорна-чорна п’ятниця – чудовий день для того, щоби укладати вішлисти. Правда, скористатися з них я найближчим часом не планую, але попереду масовані свята, а готові списки забаганок мають покращувати карму (принаймні, в моєму ідеальному світі). Але оцей вішлист буде трохи незвичним. Більше половини книжок я з нього вже колись читала. Тож вийшов такий собі гімн спробам українських видавців заповнити прогалики. Дуже схвальні спроби, я їх гаряче підтримую!

Підтримую там, де дебютний роман Донни Тартт, що виніс мені мозок та змусив читати “Вакханок”.

І там, де йдеться про одне з найоптимістичніших читань серед можливих.

А це вже знову ВСЛ – і одне з найболючіших читань серед можливих.

Продовжувати читання “Black Friday, або Вішлист до Різдва (Перший. Маленький)” →

Як подумати, то апельсини – страшна річ. Один перспективний юрист-помічник прокурора шаленів від самої думки про досяжність свіжих апельсинів у Каліфорнії. Вийти з дому, зірвати з гілки, вичавити сік – і життя одразу стає прекраснішим. До того моменту, коли схему з доступним соком Берт Казенс не перевірив на хрестинах чужої дитини. Не менш чужа дружина-красуня Беверлі Кітінґ та соковита спільна праця на такій само чужій кухні… І от уже під двома сім’ями задрижала земля. Чи обвалилось небо. Не те, щоби в усьому були винні тільки апельсини, але хто його зна. В усякому разі, ці небезпечні фрукти лишилися на обкладинці оригінального видання. В оформленні української версії “Співдружності” помаранчевої загрози нема. А шкода.

Тож одного спекотного дня життя двох родин змінилося назавжди. За кілька років матір двох доньок пішла до батька чотирьох дітей і жили вони… Ну, навіть щасливо, хоча й не завжди. І діти їх жили… Так, іноді непогано – але не однією щасливою родиною, а якимсь бойовим братством, співдружністю проти дорослих, які схильні змінювати не лише своє, а й чуже життя, не питаючись в наймолодших.

“Співдружність” Енн Патчетт – це роман про півстоліття з життя однієї великої родини, що бути такою – однією і великою – ніколи не планувала. Ну, але так вийшло. Жонглювання нащадками, спільні літні канікули, готовність молодшого покоління стояти єдиним фронтом проти старшого, що не зникла з часом – довелося викручуватися, і крутить авторка своїми героями майстерно.

Продовжувати читання “Стережіться апельсинів. “Співдружність”” →

Я тут подумала, подумала… І вирішила, що тоталізатор на одну персону у виборах найкращих книжок року з точки зору аудиторії ГудРідз, що я його влаштовувала минулого року, може стати чудовою традицією. Треба ж якось восени розважатися. Тому цьогоріч зроблю приблизно теж саме – покажу, кому з книжок я співчуваю у цих перегонах.

Той же самий дисклеймер: абсолютну більшість з цих книжок я ще не читала, це є радше вішлист і зайве нагадування самій собі, що з модного-популярного може бути цікавим.

Категорія “Художня проза”

Мене настільки вразило “Несказане“, що кортить авансово проголосувати за другий роман Селесте Інґ. Власне, я не стала стримувати це бажання.

Також можна було б проголосувати за доповнення до “Люсі Бартон” Люсі Страут та новий роман Арундаті Рой.

Продовжувати читання “Goodreads Choice Award-2017: мої книжки-фаворитки” →

Деякі книжкові теми мене переслідують, але не можу сказати, що я шалено опираюся. Тема “Життя жінок за часів Другої світової війни” – одна з них. Тому я не дуже здивувалася, коли минулої весни (чи то був початок літа?) дбайливий ГудРідз порекомендував тренді-новинку – книжку про трьох жінок та Равенсбрюк. Потім дебютний роман Марти Холл Келлі непогано виступив на Goodreads Choice Award, я остаточно вирішила, що таки треба читати, встигла про це призабути, аж раптом побачила неймовірний анонс – Нора-Друк взяла його в свій портфель на 2017 рік! Потім я ще раз про це забула, а серед літа абсолютно випадково згадала, пішла подивитися, як там діло просуває – і примудрилася замовити книжку в останній день акційного передпродажу. “Це точно доля”, – вирішили ми з товстенькою книжкою, аж згодом з’ясувалося, що доля – панянка примхлива – і “Бузкові дівчата” є трохи не тим текстом, якого я від нього чекала.

Формально тут все на місці. Нам обіцяли роман про трьох жінок, і ось вони є. 1939  рік. Кароліна – нью-йоркська світська левиця, колишня акторка, яка волонтерить у французькому консулаті, збираючи посилки з подарунками для сиріт. І звістка про початок війни захоплює її посеред перспективного роману із одруженим французьким актором. Кася – звичайна польська вчорашня школярка з Любліна, в якої в голові грає романтика двох штибів – патріотична та суто любовна. І коли предмет інтересу рушає в бік підпілля, то як тут дівчині втриматися? Герта – незвичайна німецька вчорашня студентка-медичка, яка призвичаюється до неприємної думки – практикувати хірургію жінка в Третьому Рейху права не має. Але чи можна відмовитися від спокусливої пропозиції трішки попрацювати у виховному таборі для жінок? Ні, не можна.

І уникнути сюжету, що його запланувала авторка також не можна. У “Бузкових дівчатах” є все, на що можна очікувати – багато болю, страху, розпачу, шалені контрасти – от вам різдвяний Нью-Йорк, а це от “свята” у концтаборі, розповідей про те, що таке сумління, ПТСР та помста, яку іноді краще охолодити. Американська письменниця веде три сюжетні лінії за ручку вздовж двадцяти років – і це нечастий випадок, коли роман про Другу світову війну не закінчується разом з війною, а намагається пояснити, як же жити далі, як надзвичайні обставини змінюються на позірно стабільні та звичні. Проте робить це роман в такий спосіб, з яким я довго не могла змиритися. І висновок “Здається, все ж таки сподобалося” до мене прийшов навіть не на останній третині тексту – остаточне прийняття сюжету накрило мене на авторській післямові. Так, отак розповідати про війну теж можна. Але це було дещо несподівано.

Продовжувати читання “Кароліна та її кролики. “Бузкові дівчата”” →

Ще кілька років тому гарна настільна гра у моєму уявленні повинна була мати величезну коробку, купку мініатюрок, складні правила та нескінченні сесії. Що ж тут скажеш… У мене є “Цивілізація“. У брата є “Гра престолів” – велика настолка, не карткова. А ще у мене є кілька менш “вагомих” ігор, що їх я люблю більше і граємо ми в них частіше. І лінійка ігор за мотивами Дискосвіту серед них посідає почесне перше місце.

Теоретично на честь виходу перших книжок Террі Пратчета українською можна було б зробити огляд заграного до потертих карток “Анк-Морпорку“. Але сьогодні такий день, що хочеться коротенько розповісти про другу гру з цього циклу. Ту, що про відьм.

Це порявняно простенька гра на 1-4 особи з елементами кооперації та впізнаваним колоритом. Локації, проблеми, персонажі на картках – усе тут, як рідне.

The Witches – це той випадок, коли елементарно прості базові правила і близько не означають, що грати в це діло буде просто. Власне, поки що у нас хтось зміг виграти лише один раз з усіх сесій. Йєп, це гра з колективною відповідальністю – якщо відьми погано виконують свою роботу – програють тут усі.

Продовжувати читання “Тяжкі відьомські будні. Terry Pratchett’ The Witches” →

Книжок, колись номінованих на Міфопоетичну премію, так негусто українською, що кожна нова мені – як велике свято. І одне діло, коли йдеться про пачечку свіжих видань Ніла Ґеймана – не дивно, що рано чи пізно його дочекалися. А от те, що Віват видав нашумілий кілька років тому роман Ерін Моргенштерн – оце була несподіванка.

“Нічний цирк” я почала читати ще навесні, але закинула після першої сотні сторінок, бо “Щось настрій не той”. За майже півроку з’ясувалося, що то було стратегічно бездоганне рішення. Адже молода американська письменниця написала правдешню осінню казку, враженням від якої яскравіше сонце могло б і нашкодити. А так виходить майже ідеальне гелловінське читання – дуже сезонне і дуже атмосферне. І атмосфера там виразніша за сюжет.

Підзаголовком для товстенького роману цілком могло би бути “Як посперечалися Іван два чарівники”: один ховається серед фоліантів (не містер Норрел, але щось подібне є), інший – збирає повні зали як видатний ілюзіоніст. Теоретично-практична суперечка між ними точиться десятиліттями, а той століттями, але самі майстри безпосередню участь в ній не беруть. Замість них на арені б’ються їхні учні. І в черговий раз ця арена стає публічною, хоча й не дуже очевидною. Завдання Селії і Марко – докласти руку й обдарування до створення найдивовижнішого цирку серед усіх, що існують. Найсміливіші ідеї, найвигадливіші атракціони, найтяжчі для постійної підтримки та захисту проекти. Але цирк є чимось більшим за зібрання шатрів з дивовижами. Та й змагання стає чимось більшим для двох молодих людей.

Продовжувати читання “Сни на роботі. “Нічний цирк”” →