2018-й рік ще не минув, і я все ще сподіваюся прочитати одну-дві книжечки (ну, хоча б котрийсь графічний роман – це теж вплине на загальну статистику), але є один пункт читацьких підсумків, що його вже можна сміливо закривати. Час визнати, що з географією читання цьогоріч не дуже, і краще вже точно не стане.
Отже цього року мені читалося книжки письменників і письменниць із 29 різних країн. Результат абсолютно середньостатистичний, радіти нема чому, плакати – загалом теж. Хоча мапа вийшла дещо нестандартна: уперше за багато-багато-багато років я не читала нічого японського, Балкани мають відверто блідий вигляд і лише одна африканська країна – це теж якось сумно. Ну, але таке вже вийшло.
От і з’явилися підсумки голосування користувачів ГудРідз. Знову все доволі передбачувано – є титани, що їх ніхто з місця не посуне. Але є й цікаві моментики. А з моїми книжками-фаворитками… з ними по-всякому, але переважно – погано і дуже погано.
Номінація “Художня література“: переміг варіант з категорії “Хто б оце сумнівався”. “Та сама я” Джоджо Мойєс – продовження розповіді про життя-буття Луїзи Кларк – почувається доволі впевнено. Розрив із другим місцем у чотирнадцять з хвостичком тисяч голосів.
Номінація “Детективи/трилери“: тут всіх обігнав варіант з категорії “Хто б оце сумнівався (в кубі). Тобто “Сторонній” Стівена Кінга. Четвертий том пригод Корморана Страйка та Робін Еллакот лише на третьому місці. Здається, я образилася на американський актив сайту.
Номінація “Історичні романи“: і продовжую ображатися. Ні, я розуміла, що в нового роману Кейт Аткінсон шансів не дуже багато, приголомшливий успіх “Життя за життям” був радше флуктуацією. А цього року без варіантів, перемогла The Great Alone Крістін Генни (єп, авторка “Солов’я“) – роман про Аляску та пропрацювання травм В’єтнамської війни. На другому місці, до речі, “Татуювальник з Аушвіцу“, Книголаву спецприз за передбачливість.
Чорноп’ятничні знижки майже відгули, але я була героїнею, я нічого не купувала. Воно стільки ще всякого з Форуму недочитаного, що якось і невдобно. Але попереду свята, а це означає, що час укладати вішлист до Різдва. Дещо з цих книжок я вже помацала на Форумі, але з якихось причин не купила. Дещо – вийде тільки ген-ген у наступному році. Але хочеться все.
Те, що варто було купити, але ще не встигла:
мандрівний епістолярій Софії Яблонської
мемуари білоруської шляхтянки XVIII століття – яскраву біографію мала жінка
Прийшов листопад, і з ним настала пора для мого улюбленого тоталізатора. Тоталізатор зветься “Угадай, наскільки відсотків твої симпатії збігаються зі смаками аудиторії ҐудРідз”. Як і попереднього року розказую, за кого я голосую у півфіналі. І як і попереднього року в більшості випадків маю симпатії авансового характеру (тобто видання зі списку “Дуже хочу прочитати!”), бо прочитати встигла лише декілька з книжок-номінанток (і сильно не за кожну варто проголосувати).
Поїхали?
Категорія “Художня проза”
Серед усіх варіантів, між якими очі розбігаються, перемогла історія про дружбу двох індійських дівчат.
Також можна було б проголосувати за нову книжку Ліян Моріарті або роман про, на перший погляд, ідеальний шлюб молодих і перспективних.
Від попереднього звіту про перебіг маленького, але дуже гордого челенджу #ЗКнижкоюНавколоСвіту – читати книжки, дія в яких відбувається в усіх країнах світу, – минуло рівно сім місяців. І нарешті настав час похвалитися наступною десяткою “відвіданих” країн (насправді, їх вже раптово стало дванадцять, але дві поки що залишаться інкогніто). І вже є, на що подивитися, – очевидні варіанти закінчуються, починається доросла гра.
Минув місяць з гаком, відколи дочитала “Американу” Чимаманди Нґозі Адічі, а мене все не полишає бажання про неї поговорити. Причому поговорити не про книжку взагалі, хоча це розкішний великий роман виховання про двох молодих нігерійців із нижнього та верхнього середнього класу – тільки дівчина поїхала легально вчитися до США і прийшла до успіху там, а хлопець нелегалив у Великій Британії і до ще більшого успіху дошкандибав уже після депортації додому. А про один маленький аспект. Отой американський успіх головної героїні – це не тільки гарна робота в піар-галузі, що дозволила їй за кілька років купити квартиру, і не принстонська стипендія. Це те, що вона змогла покинути роботу і отримала ту ж таки стипендію, завдячуючи одному фактору – створила дуже успішний блог.
Життя топ-блогерки, як його змальовує Адічі, це форменний космос. Іфемелу цілком традиційна “текстовичка”, але працює з дражливою тематикою расових стереотипів. Фактично це лайфстайл-блог, писаний з точки зору африканки, для якої багато що і в “чорно-білій” Америці було чужим, незрозумілим, неприйнятним. Тож де взялася популярність – зрозуміло. Але ж там не тільки про популярність.
Блог пішов у люди і вже розгубив молочні зуби – це навперемінку дивувало її, тішило, перевершувало будь-які очікування. Кількість читачів – тисячі по всьому світу! – зростала так швидко, що вона уникала статистичних звітів, бо не бажала знати, скільки людей клікнули на її тексти цього дня – це просто лякало. Але також захоплювало. Коли вона побачила, що її дописи перепостив інший сайт, її аж переповнила гордість, але навіть тоді вона ще не уявляла, куди це може завести, не плекала жодних серйозних амбіцій. Надходили емейли від читачів, котрі хотіли би підтримати блог. Підтримати. Це наче ще більше відособило блог, підкреслило його окремішність, перетворило на щось, що може розквітнути чи ні, з її допомогою чи самостійно. Тож вона поширила лінк на свій пейпел-рахунок. Гроші почали надходити, багато маленьких сум і одна така велика, що коли вона її побачила, то видала якийсь незнаний досі звук – щось середнє між зойком і видихом. Така сума з’являлася на рахунку кожного місяця, анонімно, регулярно, як зарплата, і кожного разу коли гроші надходили, Іфемелу почувалася збентеженою, немов вона знайшла щось дуже цінне на вулиці і вирішила залишити собі.
О, так! Я хочу поговорити про гроші.
Питання: “За яких обставин люди готові платити за контент, коли схема не передбачає віддавання грошей наперед?” – мене останнім часом неабияк цікавить. Найпростішою є відповідь “У нас – ніяк, ми ж не американці!”. Відповідь цілком справедлива: сильно менше грошей, менше звички платити за контент в принципі, менше способів робити це легко й невимушено. Просто для статистики: будь ласка, підніміть руки ті, хто користується лікпеївськими donate-інструментами (до прикладу, воно прикручено до Читомо). І на предмет платити, і на предмет отримувати. Бо кожного разу, коли я до нього придивляюся зі суто теоретичним інтересом (ні, я ще не настільки замріялася, щоби сподіватися на монетизацію свого блогу), неочевидність роботи відштовхує на раз. Не Флаттр, не інші подібні сервіси, і взагалі – труба, дим, оце от усе. Ну але навіть якщо відволіктися від схеми доставки грошей (он інші некомерційні проекти – наприклад, Світ фентезі – просто сайд-банери з номером приватівської картки вивішують), за яких умов ми готові ділитися грошима там, де це не є обов’язковим?
Ko-fi.com – один із сервісів фінансової мікропідтримки творців
Минули ще три місяці 2018-го. І тепер вже остаточно очевидно, що в плані читацької географії похвалитися буде нічим. З одного боку, влітку та – особливо – у вересні читалося якось не дуже: багато поїздок, третій “Відьмак“, насичений був період. З іншого – плюс три країни? Ксеню, це ж стидобисько!
Цього року ми виїхали на Букфорум завчасно – хотіли ще зустрітися з друзями, що на рік виїжджають з України. І якось уже так одразу повелося, що це став тиждень розслабленого відпочинку і приємних зустрічей, а не інтенсивного фестивалення. І тоді, коли Форум урочисто відкривався, я якраз налагоджувала плідні (для однієї сторони) зв’язки з білками Стрийського парку.
Ні-ні, на Форум ми, звичайно, дійшли: у четвер зробили основні закупи (а потім кожного дня ходили, як на роботу, до стенду НК-Богдан, бо брат видивлявся певну новинку “з диваном”), у п’ятницю-суботу тусили в режимі захід-поїсти-захід-поїсти. Сходили на чергову презентацію коміксових новинок DC+Vertigo (це вже тягне на традицію), на дискусію про екранізації sf&f, на презентації творів Володимира Арєнєва та “Лазаруса” Світлани Тараторіної. NB: хоч на чомусь з Воттсом з усіх нас був лише один агент (не я). Натомість інші після того мимохідь взяли участь в найвеселішому розвіртуаленні останніх років. Потому була няшна камінопаті (брат на них спеціалізується – ото пощастило людині з хатою), а потім була неділя, коли я вже застудилася і проґавила всі можливі можливості. Зате книжечки лишилися. Осьо my precious. Кухонний Стіл Продакшн представляє!
До Форуму видавців лишився тиждень, я повернулася до України, і все це означає, що за кілька днів треба пакувати валізу наново (насправді ніт, просто не буду її розпаковувати повністю) і вже просто зараз треба доукладати вішлист. Топовий список обов’язкового на папірчику можна буде записати у Львові, але спочатку треба визначитися, в який бік дивитися. Тим більше, що під цей Форум українські видавці підготували кілька новинок, на які я дуже довго чекала. А ще є книжки, про які навіть не мріяла.
Почнемо з довгоочікуваного. Нарешті. Нарешті. Ні, не так, НАРЕШТІ! Фейл, довга пауза, і отепер Елена Ферранте виходить українською. Технічно вдруге, але того разу я купити книжку не встигла. Дочекалися. Ну фух! (Уже маю книжку – відгук отут)
Наступне “дочекалися!” набагато спокійніше – там оголосили завчасно, підготували і ось видали. Наш Формат видав другий роман Селесте Інґ. І от на нього відгук.
А от неочікуваним, але фантастичним сюрпризом стане Сью Монк Кідд від КСД. “Набуття крил” серед всього, що я читала у письменниці, трохи вирізняється. І біографічною історичністю, і більшою люттю, і цікавим переплетенням двох наративів. Я вже про цю книжку неодноразово згадувала, це роман про знаних американських аболіціоністок-протофеміністок сестер Ґрімке та їхню (гіпотетичну) рабиню.
Коли я підписувалася на Літній читацький челендж від ГудРідз, чесно-чесно пообіцяла собі, що не підбиратиму книжки навмисно. Посунути щось вгору зі списку “До прочитання” можна, спеціально підшукувати щось – ні. А в результаті… А в результаті тактика призвела до вельми неблискучих результатів, перепрошую за епічну тавтологію.
З червневих 11 пунктів вийшло закрити лише 6. Такі смаколики, як Campfire Story пройшли повз мене. Це сумно, думаю, спробую їх якось врахувати як штрафні. Але лише в тому випадку, якщо інші місяці закриватиму повністю, бо інакше якось неспортивно виходить.
Як я і здогадувалася, зняття мораторію на американські книжки географічне розмаїття читання скосило. Не під корінь, там книжки-британки все ще непогано почуваються, але що є то є. Три місяці тому на мапі було 18 країн, а оце зараз – 24. Ніби й не мало (особливо, як порівняти з минулим роком), та все одне – хотілося би більшого.
Книжковий Арсенал-2018 мене щиро лякав ще на етапі підготовки. Так багато нових книжок, так багато подій, так багато планів – і так мало сил після дводенного марафону на КомікКоні. Що ж робити, з цим треба щось рішать!
Рішення №1 – болісне: йти лише на один день. Серед варіантів планів було: відпроситися з роботи на ранок четверга, прийти ввечері після роботи у п’ятницю, прийти у неділю, але опція “Суботи вистачить” перемогла. І на ділі перемогла з розгромним рахунком, бо в ту суботу вийшла з території Арсеналу десь так в районі 20:30.
Рішення №2 – авантюрне: не планувати жодних відвідин івентів. Насправді, це рішення вимушене. Ні, навіть не так. Це рішення травматичне, бо програма навіть на один день викликала у мене запаморочення й легеньку панічну атаку: “Як таке розпланувати, і як люди всюди встигають, АААА?”. Не знаю, як люди, я вирішила, що – ніяк. Тому розставила в умі позначки, о котрій годині в якій з локацій можна знайти когось знайомого – і за цим планом вибудовувала маршрути. Ну, поки двіжуха не перемістилася на двір і там успішно осіла. В результаті так і не виловила декого з тих, з ким попередньо забивалися обов’язково побачитись, зате зустріла багатьох інших (і суттєво, дуже суттєво розширила коло навколокнижкових знайомств). Аж так це було несподівано, але дуже весело.
Рішення №3 – “дієтичне”: а ще я заздалегідь вирішила, що не купуватиму багато книжок. Принаймні, не купуватиму на самому Арсеналі. І це було правильно. Ідея рознести видавництва за напрямками і більш зручне розташування стендів цього року – це зер ґут. Суботні натовпи, скупчення навколо стендів, де відбувається щось цікаве, і ота епічна черга за автографами Шовковського – це “Та ну, я пішла витрачати гроші на другий поверх!”. Кінець кінцем сталося дивовижне – я купувала книжки за списком, відступила від нього лише в одному випадку (та й те – дуже умовно) і практично не підходила до стендів видавництв, в яких не збиралася щось купувати от прямо зараз. З одного боку, це профдеформація, бо уважно відстежую новинки і наперед знаю, в кого що цікавеньке можна купити. З іншого боку, малих видавців треба було помоніторити, оце вже щонайменш тактична помилка. NB на майбутнє: от з такою метою треба йти не у вихідний, у вихідний це робити боляче. Буде наука на майбутнє. А, і результати.
Результат теоретичний: зрозуміла, що для мене внутрішня суперечка “Арсенал – це про купити книжки” та “Арсенал це про послухати/побачити прикольних людей” уже закінчилася. Арсенал – це про людей та івенти. Книжки – таке, приємний бонус. Але, як подумати, це проблема масштабів битви слона із китом. Цікаво буде спостерігати, яка складова переможе – ринкова чи культуртрегерна.
До Книжкового Арсеналу лишився тиждень, а режим бойової готовності наступати не поспішає. З одного боку, певно, в тому “винен” КомікКон. Було круто і весело, але масовий захід на всі вихідні, – це для мене трішки ой. З іншого – як не дивно, моральну підготовку ускладнює багатство вибору. Єп, ми до цього дожили! Від програми і кількості арсенальних новинок аж в голові паморочиться, і думка: “Це ж треба скласти розклад! Це ж треба остаточно подомовлятися про зустрічі! Це ж треба остаточно остаточний список-мінімум складати!” – уже починає лякати. Але поки до “остаточно остаточного списку” ще далеко, можна продовжити мріяти. А це вже від початку гарячого сезону на третій вішлист книжок назбиралося.
Обов’язковим першим пунктом тут іде книжка, яка мала з’явитися ще у першому переліку “під Арсенал”, а не з’явилаося лише тому, що на мене якесь незбагненне затьмарення найшло. Маст-рид з категорії “Спробувати зрозуміти, що сталося на Балканах у 1990-х”. Нарешті Славенка Дракуліч виходить українською (подякуємо Коморі. І ще вона приїде на Арсенал.
У сфері “Таке, щоб доросле і нонфікшен” ще страшенно порадував КСД. От просто новою любов’ю полюбила “Українських жінок у горнилі модернізації” – це чудова збірка, але я недооцінювала її промоційний ефект. Енівей, стаття Марти Гавришко було там з найцікавіших, а тепер у дослідниці виходить “сольник”. Видавничий опис нагадує про “У війни не жіноче обличчя“, але усна історія Другої світової голосами жінок? Тут уже позиціонування – штука двадцять п’ята! (Уже маю книжку.)
І ще у нонфікшенову скарбничку – чергова книжка про книжки. Тут я першим ділом кинулася на ілюстрації Крістіни Золотарьової, ну але проект в цілому обіцяє бути дуже цікавим. Треба ще якось з внутрішньою жабою домовитися – книжки від ArtHuss для мене дорогуваті, а у двобої “Гарно видане нехудожнє” vs “Кілька фікшен-новинок” переможець зазвичай один і той самий.
Майже півроку тому я впевнено відповіла на це питання, а тепер готова почервоніти, забрати відповідь назад і сховати її якнайдалі. Бо була пообіцяла у 2018-му читати лише давно наплановане і не встрягати в жодні додаткові читацькі виклики формату “Прочитай три книжки з жовтогарячою обкладинкою”, але…
Кілька місяців жила собі спокійно, але у травні завершився #VaennsМораторій і… моє повсякденне читання почало шалено буксувати. Нє, я читаю, я читаю оте бажане і давно наплановане, включно з тимчасово відкладеними американськими книжками, але… Але раптом стало не вистачати чогось дивного і шаленого, спонтанного та божевільного. То я трішки помикалася і вирішила спокуситися на симпатичний літній челендж. Тільки на своїх умовах.
Ось і настало 1 травня, а це не лише гарна погода та несподівана спека, квітучі каштани і “миртрудмай”, а ще й завершення #Vaenn’sМораторій. Чотири місяці я не читала книжок, написаних американськими авторами, і з’ясувалося, що:
життя на Марсі існує, тобто читати є що;
а от книжкові закупи організовувати складніше, значна частина перекладених цікавих новинок у нас таки американки за походженням;
вижити, не читаючи американські книжки можна з легкістю;
але коли йдеться про звичну жанрову літературу (у першу чергу це стосується фентезі) – то ситуацію рятують інші англомовні країни. І не лише очевидна Велика Британія, Канада та Австралія – теж сила (і я даремно раніше не копирсалася в австралійській фантастиці, там купа цікавезного);
читання англійською допомагає розширювати горизонти;
а Британія радо переймає роль гегемона і головної країни походження книжок.
Фух. Це було круто, цікаво і по-своєму дуже весело. Але під кінець трохи втомило, і десь із середини квітня я вже затято складала списки “А що б такого американського почитати в першу чергу”. Не тому, що в якихось книжкових нішах у мене стався критичний дефіцит. Це список з конкретних назв і конкретних імен (в тому числі улюблених письменниць і письменників). От в чому сучасна американська література перемагає, так це в тому, що там є практично все – на будь-який смак, будь-який сюжет і сетинг. Ну, і популярні “екзотичні” романи в багатьох випадках часто пишуть нащадки іммігрантів до США. Тож маю погане передчуття, що наступні пару місяців я буду так надолужувати “втрачене”, що кожна не-американська книжка стане несподіванкою. Насправді, ні, у мене тут кілька проектів недочитані, але доля жарту в цьому жарті…
Квітень мораторію у цифрах:
3859 сторінок (та що ж таке! третій місяць мотиляюся під планкою у чотири тисячі, і все ніяк!);
13 книжок (малувато, але в малочитанні останніх днів винна не я, винен “Скайрім“);
3 книжки англійською (так, дві з них – графічні романи, причому один – перекладений з французької, буває);
5 книжок британських авторів (і це я просто дві залізно заплановані не встигла прочитати);
знову 2 книжки нонфікшену (однозначно я собою цьогоріч пишаюся);
відкрила для себе чотирьох нових авторів, але це якщо брати сольні книжки, бо серед прочитаного ще є мега-антологія;
майже всі книжки (одинадцять, якщо конкретніше) було написано в ХХІ столітті (фух, я повернулася до звичного режиму);
челенджи тимчасово тупцяли на місці, але в мене наполеонівські плани на підтягування “міфопоетичних” хвостів. Перший сеанс підтягування з’їхав на травень, але він обов’язково відбудеться.
Vaenn's Bookblog 