Я тут була подумала, що варто зробити нову блогову рубрику (ага, Ксеню, наче ти старі регулярно поповнюєш!). У Першому погляді розповідатиму про книжки, що тільки-но потрапили в моїх загребущі руки, але ними вже хочеться поділитися. Це має бути щось середнє між розпакуваннями, що їх інші люди роблять з книжковими закупами, а я – з новими ляльками, та експрес-оглядами найцікавіших особливостей видання. Бо до читання бува руки роками не доходять, а треба ж ділитися прекрасним! Але перший випуск треба присвятити особливій книжці – я тримала її в руках тільки кілька днів, поки вона не поїхала до майбутньої власниці, і за цей час сумлінно прочитала найцікавішу для мене половину. Ідеться про несподіване та дуже круте видання – напівкулінарну книжку, напіветнографічний наукпоп.

Створення видавництва Їжак для окремо взятої Ксені стало однією з головних “арсенальних” новин цього року. Ура, у нас з’явилися люди, які планують професійно працювати з історією кулінарії, – чи це не диво? І вже першим виданням ці чудові люди зайшли з козирів – розповіли про кримську кухню.

“Кримськотатарська кухня” Олени Соболєвої – це книжка рецептів, що вирішила отримати науковий ступінь. Рецептів в ній багацько, але окрім них тут ще є коротка, але достатньо вичерпна історико-етнографічна розвідка. На перших сторінках ідеться про загальні особливості і тренди кримської кулінарії – в яких умовах кухня формувалася, за яким принципом поділяється за напрямками (спойлер: географія+набір базових продуктів), на які традиції спирається і тому подібне. Основний матеріал поділено на три розділи – обрядові страви, повсякденні страви і страви, що їх кримські татари “вдочерили” на засланні (плов, лагман, самса – оці от загальновідомі хлопці). Кожен рецепт супроводжується короткою довідкою в стилі “Мрія домашніх етнологів” – що за страва, звідки взялася, як готують і чому саме з такою метою. Окрім того, видання містить експедиційні етнографічні матеріали – від фольклорних елементів (прислів’я про їжу, такого плану) до фрагментів інтерв’ю кримських старожилів, які діляться кулінарними лайфхаками або згадують, як ту чи іншу страву робили/подавали в їхньому дитинстві. Продовжувати читання “Перший погляд. “Кримськотатарська кухня” від видавництва “Їжак”” →

Я маю дуже складні стосунки із напівколишньою професією, але цілковито усвідомлюю – в журналістиці колишніх не буває. Це тільки професія, але й значною мірою спосіб мислення, картина світу та манера оформлювати висловлювання – будь-яке висловлювання, від репліки в черзі за полуницями до художнього тексту, бо “чіпляти треба першим реченням”. І хоча нині я звела контакти з журналістикою до мінімуму, але все одно продовжую віддано відшукувати книжки та фільми про роботу колег. Про шість таких книжок – неймовірно різних за жанрами і підходами до журналістської роботи – вирішила сьогодні розповісти.

 

Перші два романи з цієї шістки – це трилери, в яких журналістська робота є чи то маленькою вишенькою на торті, чи то сюжетною індульгенцією. Про “Гострі предмети” Ґіліян Флінн (колись писала про цю книжку докладно) після минулорічної екранізації, здається, вже чули всі. А раптом ні – це тягучий роман про спекотне літо в маленькому містечку на Півдні США з його традиційним соціальним розшаруванням і дуже специфічними етикетними практиками. А ще про дівчат, які в цьому містечку зникають. І про Каміллу, яка має зробити про зі зникнення репортаж з претензією на Пулітцера. От тільки Камілла – не стороння спостерігачка і ненависне рідне місто лишило на ній забагато шрамів.

“Осяйні дівчата” Лорен Б’юкес – це приблизно та ж сама ліга, але із ще сильнішим замахом. Є маніяк, що вбиває молодих обдарованих жінок. Вбиває плюс-мінус в однаковий спосіб, але простежити в цьому всьому виразну серію практично неможливо. Вірніше, простежити можна – повірити неможливо, адже ці вбивства на позір хаотично розкидані протягом багатьох років – люди можуть стільки й не жити. Кірбі, одна з жертв цього маніяка, виживає, але щоб здолати внутрішніх демонів потребує відшукати демона зовнішнього. Влаштувавшись практиканткою до газети, дівчина знаходить колегу, готового дослухатися до її дивних теорій. Разом з Деном вона продовжує копирсатися в збігах та шукати патерни. От тільки в те, що вони знайдуть, дуже складно повірити. “Дівчата” – дуже складно сконструйований, міцно написаний і вкрай неприємний в читанні текст. Б’юкес – крута, але це не так книжка, яку можна безоглядно радити усім.

Продовжувати читання “До 6 червня. Шість дуже різних книжок про журналісток та редакції” →

Софія Яблонська лишається головною “постмейкеркою” цієї весни. У Вандрівнику про неї писали, пост-цитатник про марокканських жінок робила, а тепер час поділитися ще одним спадком читання “Чару Марока“. Я нарешті зважилася приготувати щось а-ля марокканське. Без маминої допомоги, може, не ризикнула б.

Перебуваючи в Марокко, українська мандрівниця не лише багаторазово пила чай, а часом ще й обідала й вечеряла. Отак вона змальовує гостину у берберів:

По чаю з’явилася смажена курка, по курці – баранина, по баранині – кус-кус, по кус-кусі… і т.д. Все було наготовано на наше прийняття так, начеб він віддавна чекав і сподівався нашого приїзду.

Баранина в моєму випадку – не варіант, виходить, лишається курка та кус-кус. Ну ок. Непевна пам’ять стверджувала, що курка по-марокканському=апельсини+м’ята. Нестримне гугління швидко довело, що все не так однозначно, але з усіх можливих варіантів я обрала-таки той, де були присутні апельсини та м’ята.

Продовжувати читання “Літературна кухня. Марокканська курка за мотивами подорожей Яблонської” →

Варто було прочитати “Чар Марока” – перший з тревелогів Софії Яблонської, і стало очевидно, що одна з ключових героїнь мого читацького року знайшлася на самому початку. Яблонська – чудова. Вона безпосередня мало не по-дитячому (власне, на момент подорожі до Марокко їй неповні 22), а проте дуже спостережлива, відкрита новому досвіду, доброзичлива й оптимістична. А ще антиколоніально налаштована (і постійно знущається із французької зарозумілості), мінімально орієнтально ангажована (не без замилування “звичаями, близькими до природи”, але у порівнянні з багатьома європейськими мандрівниками – просто-таки зразок адекватності) та з цілком собі профеміністичною картиною світу. На відміну від багатьох туристів вона щиро цікавиться повсякденним життям марокканців, розрізняє арабські й берберські звичаї та всіляко співчуває спалахам боротьби проти Франції. На відміну від багатьох подорожан-чоловіків вона цікавиться життям жінок. Причому не в режимі “Мммм, гарем!”, хоча подивитися гарем ізсередини дуже прагне, а із співчуттям та інтересом до того, як влаштоване жіноче життя в умовах очевидних обмежень.

Ще треба сказати, що на ці обмеження мандрівниця дивиться без філософського спокою, а радше із тихим: “Чужі монастирі не обговорюємо”. При цьому вона завжди готова допомогти своїм знайомицям: де можна – пропонує подарунки або дає поради, де не можна – категорично відмовляється від пропозиції нагородити її чужою дружиною. І протягом всієї подорожі вона лише двічі несхвально відгукується про жінок. В одному випадку йдеться про пихату американську туристку. В іншому… О, про інший випадок треба докладніше розповісти. Але не лише про нього. Тож, трішки про жінок Марракеша очима Софії Яблонської.

Продовжувати читання “Цитатник. Софія Яблонська про жінок, яких зустріла в Марокко” →

Розповідаючи про мій блог, знайомі кілька разів характеризували мене як: “А це Ксеня – людина, яка вміє класно розповідати про гарні книжки”. Мовляв, написати довгий і в’їдливий відгук на книжку, що не сподобалася, – справа недовга і по-своєму доволі приємна. А от коли книжка хороша й хороша очевидно – то вже інше діло. Така оцінка мене дуже гріє довгими зимовими вечорами, але… Але мушу зізнатися: я теж маю цю проблему. Мені дуже складно розказувати про книжки, настільки ідеальні, що до них можна зробити тільки одне зауваження (та й те – технічного характеру), а вся розмова може вкластися в захоплене: “Уаааааааау!”. А проте час від часу треба робити над собою зусилля. От сьогодні й роблю.

“Неймовірні. П’ятнадцять жінок, які творили мистецтво та історію” я прочитала ще минулого літа перед довгими роз’їздами, але так і не встигла тоді про них розповісти. А розповідати є про що, адже це видання увійшло до списку найголовніших книжок мого читацького-2018. Якщо коротко, це збірка міні-біографій 15 художниць різних епох, написаних мистецтвознавицею Бріджит Квінн та стильно проілюстрованих художницею Лізою Конгдон. Якщо дуже-дуже коротко – це ідеальний мистецтвознавчий нонфікшен, як я його бачу. І спробую пояснити це бачення чотирма причинами.

Причина перша: Бріджит Квінн пішла шляхом, що мені неймовірно імпонує. Вона зухвало і з насолодою підважила стару-добру тезу “Мистецтво – це нежіноча справа” і розповіла про художниць, які творили, творять і продовжуватимуть творити історію мистецтва – і саме такого, яким ми його уявляємо за замовченням, і такого, про яке ми ніколи не чули або не замислювались. Характерною в цьому сенсі є історія Юдит Лейстер, яка була написала “найвишуканішу роботу” Франса Галса, але упс, невдобно вийшло, коли правда з’ясувалася.

Причина друга: при всьому цьому дослідниця не пише про своїх героїнь як про “загальнолюдьок”. Вони не тільки Митці, вони ще й жінки – отак просто. Квінн детально зупиняється на трагічній долі Артемізії Джентілескі, на яку багато в чому вплинуло жорстоке зґвалтування; розповідає історію про те, як анімалістка Роза Бонер офіційно отримувала дозвіл носити штани; докладно пояснює, наскільки значущим стало візуальне відображення власного материнства у творчості Паули Модерзон-Бекер; згадує, як Еліс Ніл “лікували” мирним і жіночним шиттям; глузує з того, як про Лі Краснер сучасники висловлювалися в дусі “Страшненька, звісно, але ну нехай…”; коротко переповідає, якою несподіванкою стала творчість пані професорової Луїз Буржуа для середньокласового оточення її чоловіка – та нагадує про інші історії, більшість з яких з художниками-чоловіками просто не сталися би. Можна завжди шанобливо зробити вигляд, що “Високе мистецтво не має статі”, але це не так. А на шляху до мистецтва гендерні перешкоди можуть мати критичне значення.

Продовжувати читання “Скарби книжкової шафи. “Неймовірні” Бріджит Квінн” →

Нонфікшен-читання – справа довга і відповідальна, особливо коли йдеться про книжки не для загального розвитку, а для цілком конкретної користі. З іншого боку, між монографією, цікавою вузькому колу спеціалістів, та науково-популярним виданням для середньостатистичного читача є комплект різниць. Але іноді ці різниці змішуються, розплавляються та прикипають до дна каструлі так, що й не відірвати. Отака книжка трапилася мені минулого літа, і читала я її практично півроку. Окей, більшу частину цього часу я її урочисто не читала, лише завдяки героїчному зусиллю не забула на столику у фудкорті аеропорту імені Ференца Ліста, а потім у Києві запхала на далеку полицю і зробила вигляд, що ми з цим ошатним томиком незнайомі. От від слова “взагалі”, пані книжечко, я вас уперше бачу!

Та життя – сувора штука. Днями я витягла стражденне томисько з шафи, змахнула з нього порохи і почала читати, щоп’ять хвилин жаліючись то реально доступним людям, то в месенджер: “Ну, я просто більше не можу!”. Виявилося, що їх просто треба було перетерпіти. Їх – це вступний розділ та розділ “Історіографія та джерела”. Бо змістовна частина цієї роботи – один з найкорисніших текстів у моєму житті, 120 сторінок, густо заклеєних анотованими стікерами, чотири п’ятих з яких можна рясно конспектувати – бо точно ще згодиться. Ця неймовірна книжка – “Колись русалки по землі ходили…” Юлії Буйських – вражаюча наукова робота з етнології, яка невміло прикидається наукпопом.

Схема, за якою я коротко розповідала про “Жіноче тіло у традиційній культурі українців” Ірини Ігнатенко, наче непогано себе зарекомендувала, то за нею знову і піду.

Трохи про зміст: у передньому слові етнологиня Юлія Буйських пояснює, що останнім часом сфера її наукових інтересів змістилася в бік антропології релігії, але колеги порадили їй створити науково-популярне видання, засновуючись на попередніх дослідженнях “нижчої міфології”. Ідея, без жартів, на мільйон! Те, що зараз продається широкому загалу як “Наша прадавня віра” – у більшості випадків не витримує не те, що наукової критики, але й просто вдумливого прочитання із зіставленням джерел. Власне, у першому розділі “Русалок” дослідниця докладно зупиняється на проблемах синкретичних культів, вторинній фольклоризації (от все ж таки – страшними людьми романтики були, за ними тепер розгрібати й розгрібати), а також розглядає конкретні кейси навроді, що таке “Берегиня” і звідки вона взагалі взялася. Далі науковиця простежує шлях вивчення українського фольклору і нарешті переходить до того, заради чого оце все затівалося – до розгляду жіночих образів в український демонології. Спираючись на численні джерела (від робіт фольклористів ХІХ століття до польових записів самої Юлії Буйських та її колег), учена знайомить з базовим корпусом героїнь української нижчої міфології. Чим знахарка відрізнялася від відьми? Звідки бралися потерчата та за яких умов вони ставали русалками? Хто такі мавки і чи бувають чаклунки вроджені, а чи тільки навчені? За яких умов можна було зустріти свою Долю чи Недолю і що саме П’ятниця робила з порушницями робочих приписів? Яка з виду була Смерть і чи відрізнялася вона зовні від Холери? Як приборкувати ходячих мерців (от розкажіть, розкажіть, що зомбі – це тлєтворний вплив західного кінематографу!) і чи обов’язково “дводушники” мусили шкодити громаді? І це я ще так, коротенько переказала, там ще багацько цікавезного!

Продовжувати читання “А наша відьма супроти вашого чумака! “Колись русалки по землі ходили…”” →

Антології все ще лишаються для мене літературною версією життя за мамою Фореста Гампа – великою коробкою цукеркового асорті. Цікаво, прикольно, не факт, що все сподобається, але цікаво – і пішли на нове коло. А коли ця антологія тематична – спокуса придивитися збільшується. А якщо вона ще й про ляльок…

Шансів встояти проти підфорумної новинки від ВСЛ я просто не мала. “Лялька. Історії про дитинство” – це збірка оповідань сучасних українських письменників (а радше письменниць), кожне з яких є варіацією на тему дитячих іграшок. Є, щоправда, кілька “але”.

“Але” перше: не всі з тих тринадцяти текстів є оповіданнями. Власне, більше половини з них – це чесні есеї, ще кілька новел межують з ними, а чисто художніх, сюжетних і не автобіографічних текстів на всю антологію тільки три (це оповідання Маріанни Кіяновської, Вікторії Амеліної та Івана Андрусяка, якщо що). І це створює той самий ефект шоколадок з невідомими начинками: як починаєш читати, ніколи не знаєш, що отримаєш, поки якісь виразні маркери не з’являться. З одного боку, це додаткова розвага. З іншого – доволі весело спостерігати за тим, як есеї в сучасній українській літературі все не можуть визначитися: вони з красивими, тобто белетристика, чи з розумними – тобто, тяжіють до публіцистики.

“Але” друге: усі ці тексти про дитинство, але не всі вони про іграшки, є такі, де ті ляльки й не згадуються, є такі, де іграшки виступають суто декорацією, але трапляються й такі, що через іграшку розказують про героїв або епоху – і ці тексти, мабуть, найкрутіші.

Окрім оцих формальних моментів ще привертають увагу деякі спільні риси, що стосуються змісту:

• більшість автобіографічних текстів, що природно, розповідають про дитинство радянське. Але дуже по-різному. Хтось згадує про це похапцем (або в принципі не акцентує увагу), хтось зосереджується на комічних моментах (Лариса Денисенко в “Яшасі та Буратінасі“), хтось – на драматичних (Богдана Матіяш у “Цукрі і солі дитинства” коротко розповіла про підводні камені виховання україномовних дітей в недружньому середовищі, тоді як її старша сестра Дзвінка в “Дорозі до дідуня Петра” просто намалювала сільське літо).
• у двох із трьох однозначно художніх текстах – “Безіменних” Вікторії Амеліної та “Прєлєсті” Маріанни Кіяновської йдеться про дитинство під час війни. Нинішньої війни. Обидва оповідання пронизливі й моторошні, але обидва якісь трохи плинно-узагальнені в деталях (здебільшого побутових), як на такий підкреслено чіткий хронотоп. Хоча, “Безіменні” – взагалі тяжіють до притчі, тому…
• А третій художній текст – “Креденс” Івана Андрусяка – помітно дисонує з усіма іншими, бо він тут єдиний – послідовно дитячий (чи, точніше, молодшо-підлітковий). Усі інші оповідання та есеї адресовані дорослим читачам: якісь пропонують розділити ностальгійні почуття, в інших уже дорослі авторки та автор (Дорж Бату) аналізують власні дитячі почуття.

Продовжувати читання “Фігури дитинства. “Лялька”” →

Два Форуми знадобилися мені, щоби нарешті вполювати одне з потенційно найцікавіших нонфікшен-видань на українському ринку. Чому з найцікавіших? Бо цікавлюся “повсякденною” культурологією, історією побуту, а моя зацикленість на художніх текстах про життя в тилу за часів Другої світової війни – уже, здається, загальновідома. Тому пройти повз “Життя після окупації: побут киян 1043-45 рр.” Оксани Овсіюк було просто неможливо. “Мій” період, і ще й робота української історикині? Ааааа, хочу-хочу, давайте швидше!

Про книжку загалом

Увага – дисклеймер: “Життя після окупації” – це монографія. От монографія-монографія – з історіографічним розділом, з переліком джерельних баз, з довгим списком літератури і посторінковими посиланнями. А ще – з ретельним аналізом тієї частини джерельних баз, що складають статистичні дані, отже там багато (і нуднувато) про цифри. Увага – дисклеймер-2: наукова коректність і відповідність етикету українських академічних текстів (з усіма характерними особливостями, навроді “також зазначимо”, “згадані категорії”, “таким чином” та розмаїттям пасивних конструкцій) не завадили прочитати книжку практично за день. По-перше, бо дуже цікаво. По-друге, бо поза обов’язковими елементами наукової пташиної мови, авторка має дуже приємний стиль.

(Я про це окремо пишу тому, що лежить он на полиці добряче почата книжка, яку просто не можу змусити себе читати далі попри дуже привабливу тему, бо там офіційно заявлений наукпоп насправді є мало адаптованим для загалу науковим текстом і читати його майже фізично боляче.)

“Сфера інтересів” цього видання – побут киян, яким він був після звільнення з-під окупації і до літа 1945 року. Період дуже цікавий, бо, здавалося, для мешканців найстрашніше лишилося позаду, але війна триває і попереду ще багато випробувань. Основні розділи присвячені легендарному квартирному питанню (включно з поясненнями як швидко і за яких обставин до Києва повертали блага цивілізації aka комунальні послуги) і принципам розподілу незруйнованого житла, організації харчування (як постачання продуктів, так від(роз)будови системи общєпіта) та відновлення забезпечення товарами повсякденного вжитку: від одягу до меблів. Читати все це дуже цікаво, робота направду класно структурована, а обсяги опрацьованої інформації змушують тремтіти від лячного захвату (друзі кажуть, що в київських архівах дуже холодно). Єдине, чого мені не вистачало – то це прямої мови, бо тема така, що воно аж напрошується. Трохи посилань на его-документи тут є, але не вони були основним джерелом, і розподілені цитати очевидців нерівномірно.

Продовжувати читання “Цитатник. Оксана Овсіюк про побут киянок після окупації” →

Замість передмови. Книжкова мода – страшна річ. Спочатку у мене вся гудрідз-стрічка читала “Як писали класики“. А я терпіла, бо… бо сильно не всі автори, про яких ішлося у виданні, були цікаві, а хто цікавим таки був (або була) – то про тих багацько читалося і раніше. Потім вся стрічка взялася за “Як читати класиків” і захвату генерувала ще більше. А я терпіла, терпіла, аж потім дізналася, що є в кого книжку позичити, і зламалася. Коротким вердиктом вже ділилася в Телеграмі: хороша книжка, мені не сподобалася. Зараз буду пояснювати – чому.

Про “Класиків”. Ростислав Семків написав симпатичну книжку про стратегію і тактики читання – такий розширений курс вправ “З чого починати, щоби не зомлівати перед полицями з модерністами”. NB: автор наполягає, що саме модернізм є вершинною літературою, Ксеня не сперечається, але сумно зітхає.

І цю симпатичну книжку вирізняє бадьорість викладу (а сучасному українському наукпопу цього часто не вистачає), наочність (постійні апеляції до досвіду читачів – а частіше навіть читачок), низка лайфхаків, численні переліки знакових творів або імен (Семків через кому згадав про Октавію Батлер*! їх вже можна колекціонувати – ці скромні ненав’язливі згадки про Батлер через кому) та чіткість запропонованої схеми опанування літературних глибин. Щоправда, коли лектор (а позиція автора в тексті тут наближується до жирафі, якій завжди видніше), наприклад, дбайливо прилаштовує фантастику гамузом на другий рівень складності, Ксеня косплеїть свою улюблену гіфочку.

Тобто загалом воно цілком ок, але… Але деякі речі дратують. Дратує оця зверхня риторична позиція (між нонфікшеном в стилістиці “Аааааа, мене пре, так хочу поділитися класним” і “Чекайте, мишки, зара поділюся істинним способом  стати їжачками” є певна різниця). Піддратовують деякі стилістичні рішення (а ще демонстративне використовування фемінітивів поряд зі спірними жартиками на адресу дівчат-читачок). Змушують трішки ніяковіти надто широкі жести задля красного слівця класу “Оце зараз класно узагальнив чувак!”. Воно здебільшого дрібні блощиці, навроді Westworld – це серіал про “закамуфльованих під людей кіборгів” (meh, біомехи та кіборги – все ж таки не тотожні поняття), але іноді викликають напади фінського сорому (NB: приблизно отам, де “троє провідних американських фантастів того часу” – Хайнлайн, Кларк** та Азімов – Ксеня починає дихати в пакетик). Але все це плюс-мінус об’єктивні моменти. Для мене ж головною проблемою стало суб’єктивне нерозуміння: “А чому мені про все це розповідають оцим тоном строгого, але доброго батечка?”. Чесна відповідь ховалася довго, аж до 162 сторінки. На цій сторінці було отаке речення:

Продовжувати читання “Як я перестала читати класиків і дозволила собі не хвилюватися” →

Завершилося літо, а разом з ним мав завершитися б літній челендж від Гудрідз. І він завершився. Але щось не дуже блискуче.

Десь в середині серпня я почала боятися, що поблизу чатує жорстокий нечитун. Трохи минулося, все виявилося не аж так страшно, але на челенджі результат позначився капітально. Я могла би закреслити всі серпневі квадратики і майже всі додаткові, якби… дочитала, а не відклала ті п’ять-шість книжок, що їх заради цього треба було прочитати. Не вийшло. Навіть книжку під ідеально мій пункт “про феміністку або написану феміністкою” я дочитала вранці 1 вересня (і це була “Американа” Чимаманди Нґозі Адічі, якщо що). Ну, яке вийшло – таке вже вийшло. Спробую до кінця осені прочитати всі свої “штрафні” – і за попередні місяці також.

А поки що докладніше про серпень.

Продовжувати читання “Goodreads Summer Reading Challenge. Серпневі фейли” →

Я почала складати черговий вішлист з новинок сезону – імені Форуму, хто б сумнівавсі – і серед них найяскравішою зіронькою сяє “Персеполіс“. Собі поки що не замовляла (можливо, навіть і не буду – залишу як подарунковий варіант, є такий особливий списочок книжок), але всім щиро раджу, бо “Персеполіс” дуже крутий. А заразом надумала помріяти про те, серед яких книжок цьому виданню би класно стоялося на одній полиці.

Виявилося, що таких дуже багато, більшість варіантів – дуже неправдоподібні з точки зору #ВидайтеУкраїнською, тому вирішила трохи обмежити політ фантазії. Тож склала невеличкий перелік most wanted графічних романів (комікси-онгоїнги тихо заплакали в куточку), написаних жінками. А! І важливий момент – це ті, графічні романи, що я їх вже прочитала. Бо список нечитаних має очолювати Fun Home (ага, я все ще нє – в тому психологічна травма від ремонту винна).

І чого ж мені не вистачає для щастя?

Раз – Маржан Сатрапі багато не буває. “Персеполіс” – це класно, але треба іще. Першим пунктом для іще має бути “Вишивання“. Це такий собі “Персеполіс“-лайт, графічна хроніка жіночих розмов в родині авторки. Розмови – про _своє жіноче_ і значною мірою про чоловіків. Ну, але якщо максимально узагальнено – як поряд з цими чоловіками жити в патріархальному суспільстві (маю відгук на ГудРідз).

Продовжувати читання “На поличку до “Персеполіса”. 6 з половиною most wanted графічних романів” →

Коли я підписувалася на Літній читацький челендж від ГудРідз, чесно-чесно пообіцяла собі, що не підбиратиму книжки навмисно. Посунути щось вгору зі списку “До прочитання” можна, спеціально підшукувати щось – ні. А в результаті… А в результаті тактика призвела до вельми неблискучих результатів, перепрошую за епічну тавтологію.

З червневих 11 пунктів вийшло закрити лише 6. Такі смаколики, як Campfire Story пройшли повз мене. Це сумно, думаю, спробую їх якось врахувати як штрафні. Але лише в тому випадку, якщо інші місяці закриватиму повністю, бо інакше якось неспортивно виходить.

Найкраще велося таким категоріям:

Продовжувати читання “Goodreads Summer Reading Challenge. Не дуже вдалий червень” →

Зазвичай “Графічна пауза” була такою спеціальною рубрикою, де можна нав’язливо рекламувати графічні романи і комікси. Але буває, буває, що находить нестримна жага розповісти про “щось інше”, ґрунтуючись на ілюстраціях. Із сюжетними книжками робити таке у більшості випадків трохи ніяково (це не те саме, що зізнаватися в прочитанні книжки через шикарну обкладинку, але щось до того близьке). А з не-сюжетними… Така не-сюжетна книжка мені зустрілася чи не вперше. Але тут так і задумано, що художня довершеність – це головна складова. І це не мистецьке видання в “музейному” сенсі слова. Хоча… wait… І мистецьке, і музейне – просто в трохи незвичному ракурсі.

Тож якщо мене зараз спитати, що за книжка є найкрасивішою на світі, я довго не міркуватиму. “Ботанікум“! “Ботанікум” від Кейти Скотт і Кесі Вілліс – фантастично чудова книжка, гортаючи яку мені хотілося плакати

З двох причин. По-перше, це неймовірно красиво. Ок, припустимо, я – фанатка ботанічної ілюстрації, тобто є людиною упередженою. Але… це ж правда захмарно прекрасно! По-друге, ця книжка викликає бентежно заздрісний розпач. Чому, чому в моєму середньошкільному дитинстві не було такої прекрасної книжки, а була “Біологія для шостого класу” Морозюк? Причому в моєму шостому класі був ще якийсь спрощений радянський підручник, а отой біленький монстр з маком на обкладинці наздогнав уже у восьмому, коли проганяли програму для “районки” з біології. Believe me, прочитати перше видання підручника Морозюк (з усіма респектами до “першого вітчизняного шкільного підручника з ботаніки”) з його переускладеною лексикою та манерою викладу, ніби то для дуже замотивованих студентів, а не для школярів, за два дні – це нефігова психологічна травма. Ні, в “Ботанікумі” теж розповідають про вайї з архегоніями, але роблять це повільно, охайно та старанно повторюючи “людськими словами”. Професорка Кесі Вілліс – завідувачка науково-дослідницького управління в К’ю – свою частину справи зробила круто. Статті тут поділяються на дві частини: перша – дуже загальний вступ до теми, друга – уточнення специфіки, що йдуть “додатком” до ілюстрації. І от складні технічні моменти та більшість специфічних термінів ідуть якраз в тих “додатках”, а їх можна читати, а можна і нє. Можна й взагалі не читати, а картинки роздивлятися, вони ще крутіші. Зараз покажу.

Продовжувати читання “Графічна пауза. Найкрасивіша книжка на світі” →