Затягувати далі із розповіддю про мої тематично-хронологічні читання вже непристойно. Але початок марафону вийшов не настільки цікавим, як це здавалося в теорії, тому сьогодні я по верхах.

Першим мені випав квадратик “Книжка, опублікована між 1871 та 1880 роками“, і це вже було цікавим: довелося переворушити майже все, що хотілося прочитати, але жодної книжки такого віку не знайшла. У діло пішов запасний варіант – “Чорний Красень” Анни Сьюелл, який в дитинстві пройшов повз мене.

(NB: в цієї книжки є переклад українською. Але його видало “Свічадо“, і я… не ризикнула втемну витрачати гроші, бо мали вже трабли з їхніми кострубатими перекладами).

Оскільки навіть екранізації не дивилася, все, що я знала про цей твір: він про тяжку долю коника. Але чомусь вбачалося щось романтичне, а направду вийшов цілком соціальний роман про важку долю пролетаря. Ну й пофіг, що в пролетаря чотири ноги, менш значущим трудівником його то не робить!

Такий підхід британської письменниці 19 століття мене трішки шокував. У часи палкої механізації (в тому числі – “механізації” природи), позиція “Тварина-особистість, і заслуговує на повагу” – це звучить дуже круто.

Я видел, как бедствуют многие лошади в Лондоне. Происходило это в основном из-за людской черствости или недомыслия. Интересно, наступит когда-нибудь время, когда все до единого хозяева лошадей наконец поймут: если с нами как следует обращаться и думать о нашем здоровье, мы будем долго и хорошо работать.

Десь таке: нічого революційного, недайбоже, але фокус вже мігрує в бік захисту прав тварин.

А з літературної точки зору маємо доволі повчальний (проте також в межах, якщо порівнювати із іншими вікторіанськими дитячими творами) мелодраматичний роман виховання із незвичним на той момент героєм. Причому виховання відбувається в майже сучасному етичному ключі. З другою книжкою в цьому огляді ситуація трохи інакша.

Продовжувати читання “Вікторіанське бінго-2016: перша трійця” →

Коли я писала про підліткові серії, які можна (або навпаки – не конче треба) читати далі після першої книжки, то пообіцяла якось розповісти про цикли книжок, де мені залишилося дочитати трішечки – і це справді варто зробити. Дивовижно, але виявилося, що з дев’яти ключових дочитайок одна тетралогія цього року справді “закрилася” повністю, а ще одна трилогія – на порозі цієї чудової події. Хто зна, може, й іншим у 2016-му пощастить.

Наприкінці січня в минуле пішла приємна думка “У мене завжди є ще одна книжечка про Джексона Броуді”. Не одразу вкурила цей дивний цикл блискучої Кейт Аткінсон, що є доволі хитро покрученою пародією на “крутий детектив”, але якоїсь миті зрозуміла, що всерйоз закохалася. Попри те, що головний героїв в циклі – чоловік, сюжети Аткінсон здебільшого вибудовує навколо жіночих та дитячих проблем. Саме жінки в більшості випадків є жертвами злочинів в її творах. Але не лише жертвами (і з цим пов’язано кілька крутих моментів). А ще там цікава атмосфера й дуже круті другорядні персонажі. Ну й Джексон… Хоча нє, Джексон по-справжньому вштирює в отакому вигляді (копніть мене хто-небудь, щоб я таки зробила красивий пост із картинками про цей серіал).

Інший майже дочитаний варіант – це божественна трилогія Нори Джемісін. Власне, основну трилогію я днями дочитала, але ще є my precious – триптих з оповідань та повістина з того ж світу.

Продовжувати читання “Дочитайки. Дев’ять книжкових циклів, які було б класно догризти-таки до кінця” →

Черговий пункт з номінантів на Міфопоетичну премію виявився трохи нестандартним. Анотація обіцяла романтичний ретеллінг. Та фактично книжка стартувала як янг-адалт, раптом стрімко розвернулася й перетворилася на підкреслено дитячу, аж потім повільно, шкандибаючи, перебігла на підліткові-такі рейки, тільки якісь не такі, що притаманні сучасному YA. Загальна лінія створює дивне враження: ніби всю “педагогічну” частину Гаррі Поттера запхали в одну книжку, до того ж відверто старомодну. Заплутала? Зара’ будемо розплутуватися.

Студентка Поллі, збираючи речі перед від’їздом у коледж на другий рік, зненацька з’ясовує, що її спогади про дитинство “попливли”. От вони ніби є – прості, зрозумілі та – будемо відверті – стандартно-нудні. Але серед них чомусь проблискує те, чого не може бути: згадки про стару садибу та дивний похорон, гонитва за цінними картинами й рятування чарівного коня, листи звідусюди та пакунки з книжками, підписані різними кумедними іменами. А ще – сумний чоловік, що грає на віолончелі. І портрет хлопчика. Чи це того чоловіка? А ще ж має бути фото із болиголовом у вогні!

Структурно Fire and Hemlock Діани Вінн Джонс, що його російською назвали “Рыцарь на золотом коне” (ну, справді, болиголов звучить дещо неромантично, таке батькам не продаси) є типовим дитячим романом виховання в англійському стилі, а початок та кінець про дев’ятнадцятирічну студентку – це “рамочка”, що допомагає відпрацювати фольклорний сюжет. Хороший до всього роман – прямий, як шпала, але переконливий, із гумором, із обережним промальовування конфліктних ситуацій, розмаїттям літературних та мас-культурних алюзій та безліччю прикольних детальок. Але треба зважати на те, що детальки та мас-культ там своєчасні моменту написання, а роман був опублікований 30 років тому. Ну й для розуміння всієї прєлєсці сюжету краще б знати класичні балади, шматочки з яких дбайливо розставлені епіграфами. Фабульно це Там Лін, атмосферно – Томас-Рифмач, а ще є купка посилань на лицарські романи, що переказують вітання своїй новій ітерації – коміксам про супергероїв.

За всіма цими рюшечками маємо доволі струнку історію дорослішання дуже самотньої дитини-мрійниці з проблемної родини. Під час читання шалено шкодувала, що її не перекладено українською. Попри специфічний культурний контекст ще одна книжка, де проговорюються труднощі соціалізації дитини скандально розлучених батьків, протистояння булінгу в школі, дружба з однолітками та старшими людьми (і яка між ними різниця), необхідність співвідносити реальність та фантазії та, врешті-решт, метода відкараскування від набридливого залицяльника “Він хоче цілуватися, а мені це ще нецікаво, я маленька!” – зайвою б не була. І це все ж таки Вінн Джонс! Хоча там є бентежні моменти.

Продовжувати читання “Сумна казка про дорослішання у призабуті вісімдесяті” →

Сабж короткий, що той лютий. Але зафіксувати свіжеобіцяне треба, хоча дещо з цих книжок вийде лише в березні. Просто наступний вішлист буде “під Арсенал” – красивий й розлогий, сподіваюся.

Хоча ті сподівання трохи засмутилися. Участь (навіть така куца, як моя) в #bookchallenge_ua змусила нарешті розкрити очі й побачити неприємне: українські видавці мене не люблять 🙂 Основні поклади мого читання складає сучасна перекладна література. Так от: з перекладами книжок, написаних жінками – і то не лише стандартно-мелодраматичних, а цікавого мейнстримного та преміального сегментів (я чемна, я мовчу про цікавезні sf&f останніх десяти-п’ятнадцяти років чи ті ж таки “жіночі” модні скандинавські та британські детективи) – все дуже-дуже сумно. Своєрідним зрізом може попрацювати перелік пропозицій, поданих із надією на державну підтримку за програмою “Українська книга”. Із дитячою парафією там ще все більш чи менш пристойно (“Астролябія” думає видати Беатрис Поттер!), із дорослою – сум і зубожіння. Нє, цікавих проектів вдосталь (переглядаючи те, що запланувало собі “Фоліо”, ледь слиною не вдушилася), але щось воно трохи не те. Збиратиму на пам’ятник тим видавцям, які насміляться видавати українською хоча б Етвуд! Та де там.

Але годі про сумне. Здається, у мене майже з’явилося улюблене маленьке видавництво. Бо “Видавництво Анетти Антоненко” обіцяє одразу дві класні книжки.

Збірку Ісабель Альєнде (уже маю книжечку)…

… та чудовий маленький роман Кларісе Ліспектор.

Фух, хоч десь щось зрушило!

Продовжувати читання “Останній вішлист зимового сезону” →

Обрати з довжелезного списку номінантів на Міфопоетичну премію один із казкових романів Гейл Карсон Лівайн мене змусили дві речі: нещодавно читаний схвальний відгук на її іншу книжку (більш відому у нас “Зачакловану Еллу“) та щира жага мімімішества. В _ітого_ я таки прочитала цілком симпатичну, хоча й відверто дитячу книжку. Але мімімішество там таке. Зубате, я б сказала.

Попри яскраву обкладинку (а вони майже в усіх видань солодкі до нестями) “Двох принцес з Бамарри” маємо доволі похмуру квестову казочку з пригодами. Королівство Бамарра століттями потерпає від нападів чарівних істот та ще й страждає від незрозумілої пошесті – “сірої смерті” (на дядько-джорджеву, до речі, не схожа). Чи не єдиною втіхою для посполитих залишаються епічні пісні про героїв, які майже наваляли всім небезпекам і залишили по собі пачку пророцтв. От на такій фольклористиці й зростають дві чергові принцесочки – хоробра Меріл та мрійниця Аделіна. Тільки доля любить мухлювати – і рятувати не світ, а сестру рушить не та дівчина, що вимальовувала схеми балістичних атак проти огрів, а та, для якої слово “схема” асоціюється виключно із вишиванням.

Читаючи Лівайн, стає зрозумілим, що Ельза та Анна з Frozen – не білі ворони мас-маркету (ну, добре, коли йдеться про аж такий мас – то може буть), а верхівка айсберга культурної продукції, розрахованої на дівчат-підлітків. Алілуя! Мені подобається мотив сестринської любові. Мені подобається, коли романтична лінія пасе задніх (тут без неї не обійтися – сюжет таким колом замкнений). Зрештою, мені подобається, коли хтось збирається із силами та йде виписувати люлів, в першу чергу, своїм власним страхам. Це корисна навичка.

И тут сквозь пелену страданий до меня дошло, насколько нелепо бояться паука, когда рядом спит дракон! Эта мысль вызвала невольную улыбку и придала мне стойкости. Я скатала лоскут в комок и стукнула им по омерзительному черному тельцу.

Он был мертв. Я убила его.

И только теперь, когда бедняга умер, я поняла, что он не собирался причинять мне никакого вреда. Мой страх перед пауками испарился. Впредь я постараюсь не уничтожать невинную жизнь.

Продовжувати читання ““Две принцессы Бамарры”, один чаклун, одна дракониця та інші чарівні звіри” →

Із героїчними зусиллями та допомогою Тієї-Таки-Матері затягла ці галери у порт. Не знаю, чому на останніх етапах було так важко і постійно хотілося читати те, що геть не відповідає умовам. Але подужала – ну й молодець, піду з’їм цукерок.

У порівнянні із листопадовою версією мені залишалося закрити 10 квадратиків – це п’ята частина усього виклику. Тому, згідно із заповітом сусідського президента, довелося трохи перетрахнути річний список прочитаного. На щастя, там знайшлося двійко книжок під два пункти. Ну а фінальна версія картинки отака.

Продовжувати читання “Reading Challenge 2015. Добила” →

Мої читацькі шляхи ходять дивними манівцями, регулярно повертаючись на свою… тему. Здається, читання історичних мелодрам українських письменниць потроху перетворює мене на Human-Guinea-Pig – піддослідного кроля, якщо по-нашому. І не те, щоб там взагалі було все настільки сумно, але… Не так часто цікаво читати рівно ті самі книжки, які подобаються моїм бабуням… І тим веселіше опинитися в ситуації, коли цілком “моя” книжка ледь не просвистіла над головою, бо мала дуже необнадійливий вигляд.

Охайне й по-своєму стильне оформлення “Звичайника” разом із анотацією конфіскували на вході всі сподівання почитати щось бадьоре й прикольне. Стримані фотоматеріали дев’ятнадцятого століття не лише натякали на сюжет формату “Кров-біда-безмежна туга”, що його так полюбляють в наших літературі й кіно, але й – як з’ясувалося – нафіг забивали власну ефектність тексту. Про монструозний спойлер прямо в анотації краще промовчу. Для тих, хто таке створює, має бути окремий казан у пеклі – і без фуфлону! Ну, думаю вже зрозуміло, що невеличка книжечка не є тим, чим здається з першого погляду. Це не опра-стайл мелодрама про страшні давні часи, як вже ввижалося. Нє, це симпатичний й дуже світлий (попри змалювання доволі страшних речей) більдунгзроман у квазі-історичних (в хорошому смислі) декораціях.

(Оця часова непевність, яка м’яко критикується в передмові, направду класна штука, бо вона створює майже міфологічний хронотоп-уроборос “Люди жиють – люди бідують – пани лютують – держави чубляться – татари скачуть – а люди жиють…” За схожим принципом написана “Земля благословенна” Перл Бак – і нобелівську лавреатку за це також шпиняли… І спалах історичної конкретизації на останніх сторінках має бути для розслабленого вже читача підбадьорливим ведром з холодною водою, а не – най їх жаба копне – підтвердженням спойлерів з анотації!)

Але я не про те. Отже – незрозуміло коли і майже невідомо де (здається, десь на Поліссі, але хіба це справді важливо…) 12-річний напівсирота Устимко зачув поклик Дороги і пішов у сезон поводирем до сліпого кобразя Мартина. Оцей Сезон – одне літо пригод та поневірянь – і складає весь сюжет, протягом якого Устим знайомиться з купою незвичних людей, взнає цікаве, оминає небезпеки та зустрічається із надзвичайним.

(Перепрошую, але я знову про позіціонування. Дуже цікаво було б подивитися на “Звичайника”, виданого у яскравішій обкладинці та зі стриманими ілюстраціями – але в підлітковій серії. Чомусь здається, що таке просування пішло б веселіше, бо зараз певності із цільовою аудиторією ніби й нема… Чи у нас на полі а-ля Рутківський видавці грати бояться?)

Надзвичайне (поряд із екскурсами в народно-альтернативно потрактовану християнську мораль) – це один з головних героїв твору. Нарешті! Нарешті мені трапився цілком повновісний український магічний реалізм – із тим невимушеним чудесним як повсекденним, яке за бажання можна пояснити раціонально, але чи треба? Бо Лілія Мусіхіна (що спеціалізується на етнографічному нонфікшині) створила дуже органічний запилюжений світ Дороги, де кобзарі мають укласти угоду із чортом (люди подейкують!), пошесть їздить каретою та гукає під вікнами, квітка папороті цвіте і пахне, а надто приязне до людей вовченя таким не з дуба впало…

Якщо подумати, то нічого аж такого в цьому тексті нема: ну українські реалії, ну історія дорослішання, ну приємні персонажі та симпатичний сюжет (не без провисань, але)… А от якесь воно правильно вибудоване й дуже затишне. Не в тому сенсі, що комфортно-солодке читання, ажніяк, а просто як добре припасована рукавичка на свідомість налазить. Мабуть, читачка-я саме такого шукала/чекала. І із задоволенням почитала б продовження (а з найбільшою насолодою не сіквел, а приквел  про мати Устима – стихівничу, там така фактура пропада!). Але щось не впевнена, що воно буде – із огляду на часи…

 

Бігаючи списком номінантів та лавреатів Міфопоетичної премії, цього разу я зупинилася на переможниці у дитячо-підлітковій номінації-2000. “Хранителька Народцю” Френні Біллінґслі в анотації обіцяла більш-менш стандартну молодіжну історійку про _обрану_ із надзвичайними здібностями. На ділі так воно і є, але атмосферно книжка помітно вирізняється серед іншого сюжетно схожого янг-адалта.

Несподіванка №1: це чесна готика. Вірніше, навіть погляд на готику “зсередини”: готичці сумно, готичці млосно, готичка в депресії і не дуже добре розуміє, як їй взаємодіяти зі світом.

У невиразно-вікторіанському похмурому місті є похмурий притулок для сиріт “діккенс-стайл”. У похмурому притулку є ще більш похмурий підвал. А в тому підвалі живе похмурий Корин. Похмурим Корин був завжди, а от Корином він став лише чотири роки тому. Бо саме тоді Коринна втомилася від Humiliation (одне з ключових слів у тексті), яке супроводжує життя дівчини, й вирішила стати хлопцем. Не те, щоб хлопам-сиротам велося принципово легше, та лише вони можуть розраховувати на кар’єру Хранителів Народцю.

Несподіванка №2: тут такий хтонічний Народець! Мимохіть згадується, що Otherfolk взагалі-то багато всяких. Але той Народець, який треба пасти – це якась збоченна суміш лангольєрів, гоблінів та гремлінів із сільськогосподарською спеціалізацією. Неприємний такий Народець із традиційно-негативістськими інтересами: ну там збіжжя згноїти чи худобу зурочити. Потворок треба годувати (обов’язок номер один) та слідкувати, аби не бешкетували (обов’язок номер два). А якщо на тих вже шиза напала – треба ставати в ментальному проламі (заплатити життям, якщо “щось пішло не так” – це обов’язок номер три).

Продовжувати читання “Між кельтським морем та готичним підвалом. The Folk Keeper” →

Учора навіть не згадала про те, що звітний період за челенджем підкрався. Але це не дуже суттєво: вчора також не було сил читати, тому сьогоднішні результати абсолютно тотожні вчорашнім.

Середньо-відчутний прогрес найпростіше підбити знаменитою фразою про “Я стараюсь”. Залікова таблиця має такі обриси:

Книжки, написані жінками – 34/150
Із них:
українською (паперові видання) – 5 (4)/50
англійською – 5/25
неєвропейських та непівнічноамериканських авторок – 6/25

А ближче?

Продовжувати читання “Другий місяць #bookchallenge_ua” →

Кілька розмов про нескінченні цикли підліткового чтива та про початі й закинуті трилогії змусили мене нарешті навести лад в недочитаному. Вирішила подивитися, за що ж я колись не дуже ефективно бралася. Ну й зрештою визначитися, котрі галери ще заслуговують на увагу, а які справедливо почують: vaya con Dios. І тих, і інших назбиралося чимало, але любов до красивих циферок змусила обрати чарівну десятку.

NB: в цей непристойно суб’єктивний рейтинг потрапили по чотири трилогії і по одному довшому циклу, і всі такі, з яких я читала тільки першу книжку. Про почесних недобитків “Та ж мені залишився лиш один том!” напишу іншим разом, і там коло буде ширше за янг-адалт.

Почну з аутсайдерів. Наприклад, тут знайшлося тепле місце для славнозвісної (і то навіть культової у злегка екзальтованих колах) трилогії Лейні Тейлор.

Я чесно дочитала “Доньку з диму і кістки” до кінця, і добре розумію, що в ній подобається. Теоретично мені самій мало припасти до душі: є Прага (та дрібка Магрибу), є художниця, інтересне поєднання магій, з яких найсмачніше дещо алхімічно-вівісекторське. Але також там поєднуються сюжетні штампи, які в одному казані моя свідомість вже не перетравлює: паралельні світи, варіація на тему посмертного існування навпіл із невмирущим коханням, Ромео та Джульєта, зрештою там є Ангели. Ні, не аж прям фольклорно-християнські, але ні, дякую. Якби це фентезі залишилося “урбан”, я б іще подумала. Та коли Обрана має рятувати Світ… Я ж уже подякувала, правильно?

Продовжувати читання “Двічі по п’ять. Підліткові серії, які (не) хочеться читати далі” →

Форумні новинки перетравилися потроху, мораторій на купівлю книжок майже скасовано, час зануритися в новинки, що їх українські видавництва обіцяють на кінець року.

Не думала, що колись це скажу, але Віва КСД!

Люблю цю книжку! І обкладинка нормальна, тільки б ще переклад притомний – і чудовий сувенір під ялинку був би. Бо таке варто й перечитати (так, останні десять років я того майже не робила) (уже маю книжку!).

Але КСД вперто торує шлях “А чи не хочете ще цих хрустких бестселерів?”. Щодо книжки Стедман маю великі сумніви відколи вперше прочитала анотацію, але нехай тут полежить – а раптом?

Продовжувати читання “Свято наближається. Передріздвяний вішлист” →