Кілька романів Сесілії Агерн, кілька книжок Софі Кінселли, перший том “Шопоголіка“, перший роман про Бріджит Джонс, а тепер от Віват видає дебютний роман Дженніфер Вайнер… Здається, український книжковий ринок вже майже готовий до дискусій про те, що на ринку англомовному звуть чик-літ – не минуло і двадцяти з гаком років. У повітрі забриніло “Let’s fight!”.

Коротко про піджанр: “ціпочкова література” – доволі презирливий термін, в затінку якого наприкінці 1990-х викристалізувався прошарок книжок про і для молодих жінок. На відміну від більш традиційних любовних романів, ці твори не аж так зосереджувалися на романтичних стосунках (хоча й приділяли їм чималу частину “ефіру”), вони також розповідали про кар’єрні перспективи чи їхню відсутність для 25-35-річних, про стосунки молодих жінок з батьками, сіблінгами, дітьми, подругами, колегами – ну і ніде правди діти, ще й брендами. Специфічний наратив (часто – іронічний), стандартизована схема побудови сюжету і майже обов’язковий щасливий фінал добряче зіпсували репутацію юного літературного піджанру. Майже одразу після народження він отримав тавро “Солодкої жуйки для яппі в спідницях”. Частина авторок вже тоді, на межі ХХ та ХХІ століть, відреагували в дусі: “Ви таке кажете, наче трохи розважитися – це погано”. Інші зосередилися на позиції “Все не так просто” і рушили розширювати ще не стійкі жанрові межі, тримаючи в руках транспаранти з цілком собі (про)феміністичними гаслами.

Коротко про авторку: Дженніфер Вайнер від початку належала до групи “розширювачок” жанрових меж. Майже тридцятирічна журналістка з проблемами в особистому житті написала роман про майже тридцятирічну журналістку з проблемами в особистому житті? Шансів уникнути ярличка “чик-літ” у неї просто не було. Але є кілька “але”. Перше – Вайнер із самого початку наполягала на тому, що хоче писати і пише про суто жіночий досвід – і це нормально. Друге – коло проблематики уже її дебютного роману “Добре в ліжку” було суттєво ширшим за “Яку спідницю вдягти на вечірку?”, “Як підсидіти колегу?” або “Як відбити хлопця в молодшої сестри?”. І це має свій ефект: книжки американської авторки є радше терапевтичними, аніж релаксаційними.

Коротко про книжку: Кендес Шапіро – успішна журналістка, письменниця-початківиця, власниця щурячого тер’єра Ніфкіна, симпатичної маленької машинки і купи психологічних проблем. Батько пішов з дому, коли вона була підлітком, мати під шістдесятку з’ясувала, що вона – лесбійка (нестрашно) і здибалася з на двадцять років молодшою неприємною жінкою (вже страшніше), яка влаштувала майстерню в колишній спальні Кенні (а оце вже капець!); у дівчині непрості стосунки з деякими колегами, дуже погані – з власним тілом і вже ніякі – з колишнім хлопцем. Але краще б вони лишалися ніякими. Бо Брюс знайшов нову роботу – колумністом “про секс” в популярному глянці. І одного неприємного ранку Кенні потрапив на очі есей “Як тяжко любити повну дівчину, коли вона сама себе не любить” з купою інтимних подробиць. Плюнути й розтерти на це “Трахаю і плачу” дівчина, зрозуміло, не змогла. Але обурення швидко переросло у відчай: цей хоча б любив, а як жити далі, якщо Кенні більше ніхто й ніколи не полюбить? Тер’єра ж зарахувати не можна?

Продовжувати читання “Тер’єр чи інший журналіст? “Добре в ліжку”” →

Говорячи про фентезі, я вже якось згадувала, що останнім часом, коли мені хочеться почитати “щось екзотичне”, у перегонах впевнено перемагають книжки про Схід. Іноді Близький, але переважно читацькі захцянки чвалом несуться кудись далеко-далеко. Внутрішній голос на це каже: “Фе, як орієнтально-передбачувано”, – і кривить уявний ніс. А я згадую, як таким саме чином років десять тому запоєм читала латиноамериканських письменниць і письменників, і вважаю трохи дивну звичку черговим етапом читацького розвитку. Проблема одна – “орієнтальних” книжок українською виходить небагато, то доводиться якось викручуватися.

Про малайзійську письменницю китайського походження Янши Чу, яка нині живе й пише у Штатах, я абсолютно випадково дізналася кілька років тому. Ну, як випадково… Насправді – закохалася в обкладинку її дебютного роману. “Наречену привида” тоді примудрилася вихопити в паперовій версії і дуже тому тішилася. Як і самій книжці – сумній історії про буддистське потойбіччя, дивні китайські традиції та дівчину, якій не поталанило. А оскільки фінал там був такий, що давав надію на продовження, зізнання письменниці: так, я пишу другий роман, ні, він буде про інших героїв і в інший час – не дуже порадувало. Та що робити, довелося чекати. От і дочекалися нарешті. Час дійсно інший, зв’язка з попередньою книжкою тоненька, як шовкова ниточка, але це все одно було дуже цікаво, хоча й геть про інакше. Ну, як інакше… Насправді, теж про варіанти посмертного існування. Тільки цього разу йдеться не про фентезі, а радше про елементи магічного реалізму, а ще другий роман – багатофігурніший та багатший проблематикою.

У Малайї 1930-х років вирує життя, а у випадку з деякими героями – вирує аж з особливим цинізмом. Чжи* Лінь змушена підробляти платною танцюристкою в дансінгу, щоб сплатити маджонгові борги матері – до жорстокого вітчима з такими проханнями краще не потикатися. Життя дівчини, яка мріяла вивчитися на медсестру чи хоча б учительку, і без того зіпсоване, але підібрати засушений палець-талісман, що його загубив один з відвідувачів, було геть поганою ідеєю… Її зведений брат Сінь повертається з навчання (на медика, авжеж, для хлопців цей шлях відкрито) у Сингапурі якимось дивним та нашорошеним – схоже, в нього теж є якісь приховані проблеми. А інші герої раді були б свої проблеми сховати значно глибше за тривоги Чжи Лінь та Сіня. Хірург колоніальної лікарні Вільям Актон прокидається ночами від жахіть: його коханку роздер тигр, паталогоанатом вважає цю смерть підозрілою, і є людина, яка готова шантажувати білого пана схильного тихцем тягатися по місцевих жінках. Але найгірше в цій ситуації почувається новий служник Актона маленький Жень. Хлопчик знає, хто може полювати у хащах, і він має лише 49 днів на те, щоби впокоїти примарного тигра-перевертня. А для цього йому треба відновити особливу чутливість до надприродного, яку він втратив після смерті свого близнюка Ї, розшукати п’яту людину з їхнього “комплекту” і ще, бажано, вижити.

Продовжувати читання “Тінь в саду чи тінь всередині? The Night Tiger” →

Протягом останніх років українські видавці почали оперативно друкувати переклади англомовних бестселерів. Але ніколи не вгадаєш, що саме раптом потрапить на радари. Отак минулого року я із легким здивуванням чекала на “Елеанор Оліфант“, а цьогоріч – раділа, що не встигла-таки прочитати в оригіналі The Immortalists Хлої Бенджамін. Книжки ці дуже різні, але дещо спільне між ними є. Кожна з них показує протистояння життя і не-життя – по-своєму, з різними акцентами, а післясмак виходить уже подібний і дуже характерний.

Спекотного літа 1969 року юні Ґолди вирішили дізнатися, коли вони помруть. Ні-ні, нічого екстремального – просто сходити до ворожки, про яку шепочуть у чергах та закутках. Навіщо знати дату своєї смерті дітям від 13 до 7 років – то вже питання і велике. Бо круто, бо пригода, бо “Тоді ти зможеш устигнути все зробити”. Ні, юний Деніеле, ти був неправий. Тобто свій зворотній відлік кожне запустило, але про “все встигнути” згодом вже не йшлося. Одного спекотного дня… можна було б скористатися зручним штампом і сказати, що в Ґолдів закінчилося дитинство. Але насправді тоді в них закінчилося звичне й нормальне життя.

“Шукачі безсмертя” – це така собі сімейна сага в мініатюрі. Формально називати сагою роман на чотири сотні сторінок і чотири долі якось і нечемно, але письменниця витиснула зі стартового матеріалу все і навіть трішки більше. Четверо різних головних героїв, чотири принципово різні життя – і це вже дає чудову можливість розповісти про американське життя різних мікро-епох, різних класів і в різних місцях. Хлоя Бенджамін вирушає послідовно – від найкоротшого життя і до найдовшого, і в кожному випадку детально розповідає про те, як на когось із сім’ї Ґолдів вплинуло оте кляте передбачення.

Продовжувати читання “Історія чотирьох смертей, про які знали заздалегідь. “Шукачі безсмертя”” →

Я не дуже люблю писати про книжки, що мені не сподобалися, і практично ніколи не роблю такого, коли йдеться про комікси та графічні романи. Ібо нашо? Але іноді аж розпирає, як хочеться поділитися своїм розчаруванням/обуренням/злостивим форкання/підставте потрібне. То вирішила сьогодні ні в чому собі не відмовляти, бо це ж не я перша почала! Це Марвел замахнувся на святе – на “Гордість і упередження“!

Адаптації класики – це окремий напрямок діяльності відомого коміксового видавництва, і вони вже встигли розважитися з багатьма знаковими творами англомовної літератури. Що стосується проекту Jane Austen, то в нього входять чотири мінісерії – за мотивами “Гордості“, “Чуття і чутливості“, “Нортенґерського абатства” та “Емми“. Тексти під коміксовий формат в кожному випадку підлаштовувала Ненсі Батлер, а от художників на проекті було троє, і тепер мені цікаво подивитися на інші варіанти, бо те, що з “Гордістю” зробив Г’юґо Петрус, мені не дуже сподобалося.

Загальновідомою істиною є те, що секрет вдалої адаптації класики полягає в аптечному балансі між старим і новим: очікуваннями аудиторії (а солідна частина праведних остенів – аудиторія доволі консервативна) та свіжими поглядами. У марвелівській коміксовій версії і з першим, і з другим вийшло якось не дуже.

Продовжувати читання “Графічна пауза. Не всі прочитання класики однаково корисні” →

“Не зважай на гуркіт, мені просто знадобилася чабань!” – це все, що треба знати про лютневу неділю, коли Ксені треба терміново з чимось сфотографувати прочитану книжечку. Щоб дістати ту чабань, знадобилося витягти півполиці кухонного начиння, зате реквізит! Найсмішніше, що йдеться про книжку, герої якої чаю майже не п’ють. Вони п’ють каву, як варіант – зі згущеним молоком. Бо вони – французи чи пофранцужені в’єтнамці середини ХХ століття.

Про романи британської письменниці Дайни Джефферіс я почула кілька років тому. Вірніше, як почула. Побачила – в англомовних видань дуже яскраві обкладинки. І дуже багатообіцяючі анотації – Індія, Малайя, Цейлон, ще Цейлон, В’єтнам… “Ухти, письменниця, яка спеціалізується на історичній прозі про Південну та Південно-Східну Азію, треба пошукати!”. Шукати не довелось, Фабула взялася її видавати українською. І як тут встояти?

Вісімнадцятирічна Ніколь живе в Ханої щасливим життям багатої спадкоємиці, і на перший погляд найсоліднішими проблемами в її житті є обурене “Чому батько віддає управління сімейним бізнесом старшій сестрі в одні руки?” та замріяне “Чи поцілує мене отой привабливий американець?”. Як на другий погляд, вперед вилазять задавнені сімейні драми і зачаєні страхи: чому батько не любить своєї молодшої доньки? чому старша сестра то знущається з Ніколь, то поводиться так, наче вона перед молодшою завинила? що сталося багато років тому і чому Ніколь постійно переслідують жахіття про річку? На третій погляд… На третій погляд дівчині ще треба визначитися з тим, ким вона почувається сьогодні: француженкою, як батько та Сільві, чи в’єтнамкою, як мати, котру вона ніколи не бачила? Але ще є четвертий погляд – невблаганної історії. Дівчино, це 1952 рік, останнє, про що варто думати в Ханої – це про цілунки та майно! А от про ідентичність замислюватися – саме той момент! Але краще одразу пакувати речі.

Показати перший етап війни у В’єтнамі очима дівчини змішаного походження – це направду класна ідея. З одного боку у нас французькі вулички, французькі кафе, французька кава, французька цивілізаційна місія “Ми принесли цьому народу дороги та лікарні (а ще забрали незалежність, але за все треба платити, чи не так?)”. З іншого боку – в’єтнамська їжа, в’єтнамські традиції шовківництва, в’єтнамські пісні, в’єтнамське уявлення про відновлення національної та соціальної справедливості – вогнисте, справедливе, комуністичне. Обираючи таку героїню, Дайна Джефферіс користається з можливостей на повних обертах: колонізатори і колонізовані, ЦРУ і В’єтмінь, французька в’язниця і комуністичні “табори перевиховання”, “Вони ніколи не підуть з миром” VS “Вони ніколи не дістануться до Ханоя… ой!”. Авторка береться за те, щоби виткати барвисте шовкове полотно культурних конфліктів, політичних вузлів, ідеологічних розбіжностей і людських трагедій. Що ж тут могло піти не так?

Продовжувати читання ““Облога Атланти” в ханойських декораціях. “Дочка торговця шовком”” →

Антології все ще лишаються для мене літературною версією життя за мамою Фореста Гампа – великою коробкою цукеркового асорті. Цікаво, прикольно, не факт, що все сподобається, але цікаво – і пішли на нове коло. А коли ця антологія тематична – спокуса придивитися збільшується. А якщо вона ще й про ляльок…

Шансів встояти проти підфорумної новинки від ВСЛ я просто не мала. “Лялька. Історії про дитинство” – це збірка оповідань сучасних українських письменників (а радше письменниць), кожне з яких є варіацією на тему дитячих іграшок. Є, щоправда, кілька “але”.

“Але” перше: не всі з тих тринадцяти текстів є оповіданнями. Власне, більше половини з них – це чесні есеї, ще кілька новел межують з ними, а чисто художніх, сюжетних і не автобіографічних текстів на всю антологію тільки три (це оповідання Маріанни Кіяновської, Вікторії Амеліної та Івана Андрусяка, якщо що). І це створює той самий ефект шоколадок з невідомими начинками: як починаєш читати, ніколи не знаєш, що отримаєш, поки якісь виразні маркери не з’являться. З одного боку, це додаткова розвага. З іншого – доволі весело спостерігати за тим, як есеї в сучасній українській літературі все не можуть визначитися: вони з красивими, тобто белетристика, чи з розумними – тобто, тяжіють до публіцистики.

“Але” друге: усі ці тексти про дитинство, але не всі вони про іграшки, є такі, де ті ляльки й не згадуються, є такі, де іграшки виступають суто декорацією, але трапляються й такі, що через іграшку розказують про героїв або епоху – і ці тексти, мабуть, найкрутіші.

Окрім оцих формальних моментів ще привертають увагу деякі спільні риси, що стосуються змісту:

• більшість автобіографічних текстів, що природно, розповідають про дитинство радянське. Але дуже по-різному. Хтось згадує про це похапцем (або в принципі не акцентує увагу), хтось зосереджується на комічних моментах (Лариса Денисенко в “Яшасі та Буратінасі“), хтось – на драматичних (Богдана Матіяш у “Цукрі і солі дитинства” коротко розповіла про підводні камені виховання україномовних дітей в недружньому середовищі, тоді як її старша сестра Дзвінка в “Дорозі до дідуня Петра” просто намалювала сільське літо).
• у двох із трьох однозначно художніх текстах – “Безіменних” Вікторії Амеліної та “Прєлєсті” Маріанни Кіяновської йдеться про дитинство під час війни. Нинішньої війни. Обидва оповідання пронизливі й моторошні, але обидва якісь трохи плинно-узагальнені в деталях (здебільшого побутових), як на такий підкреслено чіткий хронотоп. Хоча, “Безіменні” – взагалі тяжіють до притчі, тому…
• А третій художній текст – “Креденс” Івана Андрусяка – помітно дисонує з усіма іншими, бо він тут єдиний – послідовно дитячий (чи, точніше, молодшо-підлітковий). Усі інші оповідання та есеї адресовані дорослим читачам: якісь пропонують розділити ностальгійні почуття, в інших уже дорослі авторки та автор (Дорж Бату) аналізують власні дитячі почуття.

Продовжувати читання “Фігури дитинства. “Лялька”” →

Деякі книжки потрапляють до рук неочікувано, можна сказати, – зненацька, а от на інші ще треба чекати. І якраз першу книжку з “Неаполітанського квартету” Елени Ферранте я чекала довго. Десь так з моменту, коли прогримів англійський переклад – спокійно, з моменту, коли анонсували українське видання – з ажитацією, відколи КСД відкликав перший, погано перекладений, наклад – напружено. Але, коли вже дочекалася, зрозуміла, що ці кілька років минули недаремно. У моїй голові уже встиг скластися певний образ цієї книжки і він… Чесно скажу, виявився не страшенно далеким, але нічогенько так далекуватим у порівнянні з реальністю. Цей роман кілька разів змушував мене казати: “Але й я не могла подумати, що…”. Ого, це було прикольно!

Неаполь, 1950-ті, у бідному передмісті зростають дві подружки – Лену і Ліла, красуня і розумниця… Чи ні, розумниця і красуня. Хоча, ні, все ж таки красуня і розумниця. Стоп! Ні, навпаки! Чи все ж таки?.. І поки дівчата ростуть, життя навколо іде звичним чином: чоловіки пиячать, жінки готові повисмикувати одна одній коси, дітей луплять по-чорному, маленький бізнес ледь животіє, середній бізнес почувається незлецько лише тоді, коли підкріплений не дуже чесно нажитими статками або ж арматуриною – арматурина дуже пожвавлює бізнес.Чи є вихід з цього похмурого кола? Учителі кажуть, що є, цілком ленінський – учитися, учитися, оце от усе. Тільки в тому, що наука справді може змінити життя Лену та Ліла ще мають переконати близьких. І переконуватимуть з перемінним успіхом.

Увесь “Неаполітанський квартет” зазвичай презентують як історію жіночої дружби-суперництва, яку героїні пронесли крізь все життя. Перша книжка – “Моя неймовірна подруга” – присвячена зародженню цієї дружби. А ще це роман виховання розумних дівчат в несприятливих умовах все ще живого й активного традиційного суспільства. Про все це я начебто знала. Але дещо здивувало.

Несподіванка номер один: “ненеапольський” Неаполь. Коли берешся читати книжку про південь Італії, маєш в голові дбайливо зібраний гербарій очікувань: тінь Везувію, гніт історії, багато сонця, багато моря, багато апельсинів, багато яскравих барв та смачної їжі. Майже нічого з того в “Моїй неймовірній подрузі” нема. Причому дечого нема підкреслено, демонстративно, від душі. Елена Ферранте прискіпливо описує життя неблагополучного району таким, яким його дуже легко уявити: бідність, сірість, злість всіх і до всього. Низькооплачувана робота, проста їжа, автівка як найвищий прояв соціального успіху, пляж кілька разів на рік – і те не для всіх, хто ж оце може собі дозволити так байдикувати, а гніт історії переважно проявляється у глухій ненависті до тих сусідів, що нажилися на біді інших за війни. До умовного переліку “Двадцять п’ять книжок, після яких ви побіжите купувати квитки до Італії” цей роман включити можна, але він злобно кепкуватиме із сусідів. З іншого боку, має повне право.

Продовжувати читання “Біжи, Ліло, біжи! “Моя неймовірна подруга”” →

Останнім часом я щось все більше згадую слова “готика” та “неоготика”. У зізнанні в любові до книжок Джоанн Гарріс згадувала, у пості про “Таємницю покинутого монастиря” згадувала, одну книжку ледь прочитала і вже іншу купила… Думаю, слушна нині мить, щоби зробити “Двічі по п’ять” про неоготичні романи. Це, звісно, могло би бути двічі по тридцять, але поки що ділюся лише десяткою похмурих книжок – про старі будинки і ще старіші таємниці, про привидів та кровопивць, про вбивства та інші неподобства, про вади вікторіанства і не тільки – про все те моторошне й незбагненне, що нам подарувала олдскульна література жахів.

Неоготику я люблю страшенно і обирати поміж варіантів обмежене число книжок дуже складно. Але спробую підібрати із цікавого/улюбленого.

П’ятірку прочитаного відкриває книжка, через яку я вчора ввечері забула про існування смартфона. “Мовчазні компаньйони” Сари Перселл – це концентрована неоготична історія про проклятий будинок та фамільних… ну, можна сказати, майже привидів. А ще про невдалий магічний ритуал двохсотрічної витримки. І про божевілля. І про сімейне насилля. І про дуже хороброго чорного котика. Але в першу чергу – про мовчазних компаньйонів – людські фігури-обманки, що у XVII столітті були дивної забавкою родом з Голландії, а в XIX-му перетворилися на несподівану небезпеку.

Другим пунктом в такому списку обов’язково має бути щось із книжок Сари Вотерс, бо у Сари Вотерс неоготичною є більша частина творчості. Але сьогодні перегони виграє оцей варіант – роман про одну добросерду жінку і одну дівчину-медіумку, яку перша героїня навідує у в’язниці. А краще би ні – це ж готика, бігме!

Третьою має бути одна з небагатьох чесних неоготичних книжок, перекладених українською. Про “Тринадцяту казку” багато хто чув, вона про молоду жінку, який випадає рідкісна удача – почути правдешню історію життя відомої письменниці. От тільки правда – це… гнучке поняття. І іноді – аж занадто небезпечне.

Продовжувати читання “Двічі по п’ять. Темніша й моторошніша версія світу” →

Коли майже два з половиною роки тому запускала рубрику Двічі по п’ять, мені здавалося, що таких добірок буде дуже багато: стільки книжок навколо, стільки тем, та по два випуски щомісяця можна робити! А то й по три! Не так сталося, як гадалося, і попередній випуск з’явився щось близько року тому. Але треба вже виправлятися. Бо книжок менше не стало, більше того – увагу все частіше привертають українські видання. А щоби підкреслити “тяглість поколінь”, сьогоднішня добірка є вітанням одній з найперших. Та звалася “Володарки пензлів” і зібрала книжки про жінок-художниць. А тепер розкажу про те, що читалося і що ще хочеться прочитати про жінок-письменниць.

З книжками про письменниць нині значно простіше, ніж з книжками про художниць. Мало не чверть і мейнстримної, і жанрової літератури, що потрапляє мені до рук, запускає сюжет десь приблизно так: “До містечка приїжджає молода письменниця і все закрути…”. Але в цій добірці буде трохи інакше: стос нечитаних книжок складається із (майже) біографічних романів, стос читаних – і з таких, де письменництво є радше контрапунктом, навколо якого крутиться сюжет, аніж головною темою.

П’ятірку читаного відкриває компактний роман Елізабет Страут, який літав зі мною у відпустку. Я до того в американської письменниці читала тільки “Олівію Кіттеридж” та “Будь зі мною“, і треба сказати, що “Люсі Бартон” на них одночасно схожа і не схожа. Схожа тематикою – у центрі уваги соціальні та сімейні негаразди. Несхожа якраз підкресленою оповідною скупістю: подій як на повість (а за обсягом воно десь так близько і є), підтекстів – як на сімейну сагу. І про письменництво тут лише кілька влучних епізодів з “початку довгого шляху” – перші твори, письменницька майстерня, благословення старшої авторки – отак приблизно. Але разом з цим видно, як саме життєва драма переплавляється  у текст. І як цей перехід допомагає оцінити і зрозуміти те, що сталося насправді.

Другим пунктом іде дуже відома книжка, яка цікаво поєднується з попередньою. Певною мірою навіть можна сказати, що з Естер” з “Під скляним ковпаком” могла би вирости жінка, чимось схожа на Люсі Бартон. Ну, а крім усього іншого, роман Сильвії Плат – це про юну письменницю, яка от тільки-тільки шукає свій голос. Виходить в неї не завжди.

Продовжувати читання “Двічі по п’ять. Володарки слів” →

Серед усіх можливих варіацій на тему підліткової літератури найскладніші почуття у мене викликають янґ-адалтові трилери. Книжки про проблеми підліткового життя, підліткові любовні, пригодницькі, фантастичні, фентезійні романи – з цим всім жодних проблем. Підліткові горори? Тисячі їх. Історичні романи про героїв-підлітків? Уже складніше, але чому й ні. Підліткові детективи? Та можна й дитячі, Енід Блайтон вже скільки десятиліть тому гарантувала це. А з трилерами важче. Бо такі, де підлітки виступають жертвами, надто легко можуть перетвориться на жестячкове еспло про те, як катують вчорашніх дітей, – бо цих вчорашніх дітей дуже просто й зручно об’єктивізувати. Натомість трилери, де підлітки виступають еммм… найактивнішою стороною діла – це вже щось трохи занадто, це вже межує з незручними відкриттями, навроді жорстокості хлопчаків з “Володаря мух“, про це й думати зайвий раз якось нецейво… А тепер давайте трохи ускладнимо завдання. Оця жорстока й непередбачувана стихія… точно має бути хлопчаком?

Американська письменниця Емілі Локгарт відома у нас завдяки “Ми були брехунами” – підлітковому літньому трилеру, прищепленому до дерева родинної саги. В другій виданій українською книжці вона загалом зберігає рецепт попередньої. “Щира шахрайка” – це теж про літній відпочинок багатеньких підлітків із сімейними проблемами та їхню подругу з нижчого класу (так, цього разу це дівчина). І тут теж є простір для саспенсу та копирсання в тому, що ж сталося насправді. Але цього разу авторка йде далі. Вона не лише зосереджується на суб’єктності маргінальнішої з головних героїнь. Вона виписує їй карт-бланш – дитино, розважайся на повну. І дитина розважиться.

Вісімнадцятилітня Джул переїжджає до Нью-Йорка і перебивається на дрібних роботах (іноді навіть не під своїм іменем). Обслуговуючи прийняття в дорогій приватній школі, вона випадково знайомиться із багатою жінкою, яка помилково вважає її за подругу своєї доньки. Імоджен трохи відбилася від рук і родини, і хтось має її переконати, що час повертатися із курортного раю-небуття додому. Чому б оце Джул це не зробити, в них же колись були такі гарні стосунки? А дійсно, чому? Джул звикла до думки, що дівчині в цьому житті треба за себе боротися в будь-який спосіб. І стати ідеальною подругою для багатої спадкоємиці – це ще й ненайгірше, що може чекати попереду. Найгірше буде значно-значно цікавішим.

Джул прочитала дві книги про сиріт, які Іммі поклала на нічний столик, і геть усе, що Іммі приносила їй. Вона запам’ятовувала винні та сирні етикетки, уривки з романів, рецепти. Вона була милою з Форрестом. Відчайдушною, але готовою догодити, феміністкою, але жіночною, сповненою гніву, але приязною, чітко виражала свої думки, але не занадто самовпевнено.

Продовжувати читання “Girl Power юної авантюристки. “Щира шахрайка”” →

Останнім часом я незручно мало пишу про комікси та графічні романи, хоча здавалося б: у світі з цим ділом все добре, і в Україні стрімко кращає. Але щось таке, щоби “Ах-і-зомліти”, трапляється прикро нечасто. І тут несподівано перечепилася через цікавий проект. Не у повному сенсі АІЗ, але щось до цього дуже близьке. А проект цей – комікс у п’яти частинах про долю Марґарети Ґертруди Зелле, більше відомої як Мата Харі.

Авторка коміксу – британка Емма Бібі, яка багато пише для графічного “Доктора Хто“, а також увійшла в історію як Перша-Жінка-Яка-Писала-Суддю-Дредда – у післямові до першого випуску зізнається, що її захоплення відомою танцівницею-куртизанкою-авантюристкою-шпигункою тяжіє до обсесії. А матеріал і справді цікавезний – межа культур, межа століть, межа світів – порівняного вільного чоловічого і жорстко регламентованого жіночого. І перетин деяких меж Марґареті не пробачило ані суспільство, ані історія. А нині, вважає Емма Бібі, якраз той час, щоби нагадати про цю незвичайну жінку:

“У світлі справи Гарві Вайнштейна та численних інших викриттів мені здалося, що саме зараз настала ідеальна мить, щоб розповісти історію про те, що трапляється, коли в жінок немає влади”.

Нічого хорошого, показує Емма і з нею складно сперечатися. Авторка жене свою героїню через усі ключові моменти: щасливе дитинство дівчинки з багатої голландської сім’ї, банкрутство батька, смерть матері, епізод із перерваним навчанням (УкрВікі про причину скромно каже “коли директор училища почав відкрито фліртувати з нею”, в коміксі ця ситуація змальована жорсткіше), заміжжя, переїзд до Індонезії, народження дітей, смерть сина, повернення до Європи, розлучення, втрата доньки, початок артистичної кар’єри, вершина артистичної кар’єри, війна, арешт, суд, розстріл. Факти відомі, але сценаристка залишає за собою право на інтерпретації (як із директором училища чи з однозначністю причин хвороби дітей). Лишає вона таке право і читачам.

Продовжувати читання “Графічна пауза. Шпигунка-танцівниця у світлі MeToo” →

Завершилося літо, а разом з ним мав завершитися б літній челендж від Гудрідз. І він завершився. Але щось не дуже блискуче.

Десь в середині серпня я почала боятися, що поблизу чатує жорстокий нечитун. Трохи минулося, все виявилося не аж так страшно, але на челенджі результат позначився капітально. Я могла би закреслити всі серпневі квадратики і майже всі додаткові, якби… дочитала, а не відклала ті п’ять-шість книжок, що їх заради цього треба було прочитати. Не вийшло. Навіть книжку під ідеально мій пункт “про феміністку або написану феміністкою” я дочитала вранці 1 вересня (і це була “Американа” Чимаманди Нґозі Адічі, якщо що). Ну, яке вийшло – таке вже вийшло. Спробую до кінця осені прочитати всі свої “штрафні” – і за попередні місяці також.

А поки що докладніше про серпень.

Продовжувати читання “Goodreads Summer Reading Challenge. Серпневі фейли” →

2018-й читацький рік крім усього іншого буде роком читання про міс Марпл. Я й раніше зустрічалася з цією героїнею пані Аґати, але давно і не дуже виразно. А тут завдяки ошатним яскравим книжечкам від КСД тимчасово відмовилася від амбітного плану “Крісті треба читати тільки в оригіналі”. Тож на кінець літа уже маю три книжки прочитані, а ще одна намагається проштовхатися між іншими “Читатиму негайно”.

Спрощений рецепт детективів про міс Марпл: цікаві сюжети+звична затишність. Та обов’язковим елементом цього затишку є постійні й наполегливі згадки про чаювання (в половині випадків за тих чаювань когось отруюють, але це вже неуникні ризики, що ж поробиш). І в цих чаювань є бічний ефект – вони стимулюють кулінарні амбіції. Ще коли я взимку читала “Поїзд о 4:50 з Педдінгтона” мені закортіло спекти скони. Але зважилася на це лише зараз. І коли зважилася, то зрозуміла дивовижне: в Аґати Крісті сконів нема! У детективах про міс Марпл, де кількість чаювань на сотню сторінок перевищує середньобританські показники, немає класичної файв-о-клок випічки! Як таке взагалі може бути?

Продовжувати читання “Майже детектив. Як я шукала скони в книжках про міс Марпл” →