Настав час підбивати книжкові підсумки і я традиційно почну з Географії читання. Ну, бо з географією все дуже сумно, і цьогоріч це буде десь як: 15 хвилин ганьби – і вільна.
Минулого року я червоніла, зеленіла і вважала поганим результатом начитати за рік книжки авторів з 29 різних країн. Ну і сама собі sweet summer child – бо за 2019-й тих країн вийшло всього лише 23. Але радує те, що є кілька незвичних пунктів і один – ексклюзивний.
Get your own travel map from Matador Network.
2019-й рік був доволі вдалим для української фантастики. До справжнього буму ще дуже далеко, але виходили нові романи, з’являлися нові імена, продовжувалися вже розпочаті серії і видавалися антології, аж на диво багато антологій, а вони – штуки для літпроцесу дуже корисні. Потроху розбудовуються і вузькі жанрові напрямки – коли вдало, коли не дуже, але у нас ще стільки (напів)порожніх ніш!
“Остання обитель бунтарства” Ірини Грабовської стала однією з ключових підФормуних фантастичних новинок-2019. Хоча насправді новинка це умовна – двома роками раніше роман з’являвся був у російськомовній редакції, але перевидання вийшло симпатичним, доволі гучним (фактично з точки зору маркетингу для КМ-Букс це був “Лазарус” цього року”) плюс неприкрито обіцяло: агов, буде продовження! Останнім аргументом на користь “Треба читати” спрацював дирижабль на обкладинці – ура! здається, нам нарешті підселили новий стімпанк до майже порожнього вольєрчика. Щоправда, стімпанковою в романі виявилися лише одна половина. “Обитель” – це типове попаданське (окей, будемо чемними – портальне) техно-фентезі, але таке, де події в нашому світі для сюжету важливі. Через це маємо під однією обкладинкою практично дві книжки, що суттєво різняться і сюжетом, і динамікою, і жанрами.
Після травми життя молодого спортсмена Данила змінилося назавжди: не буде більше Олімпіади, нічого хорошого взагалі більше не буде, минуле лишилося в минулому, теперішнє невиразне, а про майбутнє й думати не хочеться. Хоча чекайте, з теперішнім все не так просто – дядько хлопчини зникає без сліду і молодику пропонують вступити в права наслідування злегка пошарпаним готичним маєтком. А дім той дуже дивний – електрика працює без підключення до мережі, коридорами шелестять потойбічні протяги, сусіди дивляться вовками й розповідають байки про привидів та таємничі зникнення, ще й на решту до будинку йде панкувата зеленокоса сирітка. От тільки Джекі – це не головний сюрприз. Головний – портал до іншого світу.
Продовжувати читання “У чужій сторонці. “Остання обитель бунтарства””
Звістка про те, що Видавництво готує серію дитячих художніх книжок за мотивами біографій українських художниць (?) (таку собі доповнену й розширену версію “Це зробила вона“) для мене стала одним з найцікавіших післяФорумних анонсів. Казка? Про Примаченко? З картинками? Писала Світлана Тараторіна? Ви тільки скажіть: коли? Як з’ясувалося, акурат під “перше” Різдво. Пречудовий вийшов подарунок, бо як відкрила, так і не випустила з рук, поки не прочитала.
“Оця Марія звірів малювала” – це дуже симпатичний зразок дитячої біографічної прози. Зроблено його за впізнаваними лекалами: розповідаємо про дитинство визначної особистості, наближуємо до аудиторії, додаємо пригодницького чи казкового колориту (в цьому випадку – і того, й того, і ще з вершечком, бо матеріал дозволяє) і перекидуємо місточок до дорослого життя й основних досягнень. Але це ж про Марію Примаченко – і стандартна схема per aspera ad astra тут міниться яскравими кольорами і підморгує очиськами дивовижних створінь.
Продовжувати читання “Дитяча хвилинка. “Оця Марія звірів малювала””
Бувають книжки, яким щиро пофігу, що ти там про них думаєш. Бувають книжки, які старанно повертаються то одним боком, то іншим, розчепірюють пір’ячко, трусять плюмажиком, підморгують і кажуть: “Ну диви ж, диви, яка я гарна!”. А бувають книжки, які скромно стоять десь в куточку і від душі хочуть сподобатися, бо такі ж вони милі і щирі”. І ти така на них дивишся і думаєш: “Божечку, яка ж я злидня недобра! Але ніт”. От “Амстердам-Київ. І трохи Святого Миколая” – вона якраз з такої третьої категорії.
Сама по собі ідея була дуже прикольна – сплести дві сюжетні лінії: історичну та сучасну – та поговорити про вічні цінності: щедрість, доброту, взаємопідтримку, а ще здатність не тільки творити добро, а ще й зважати на те, чи воно прохане. Що тут могло піти не туди?
Та частина, що “Амстердам – Київ” починається, як зав’язка стандартного ромкому: молода wannabe-письменниця Олена та молодий уже-не-аж-так-wannabe художник Марко випадково міняються валізами в аеропорту. І якщо Марко може просто посумувати за сувенірами для рідних, то Олена втратила набагато більше – єдиний екземпляр рукопису роману про життя Святого Миколая. Якщо ви вже подумки збудували подальший сюжет, спираючись на ті ж таки ромкоми… Ні, його в інший бік заведе, і не виключено, що даремно він отак.
Колись дуже давно, коли сага про Гаррі Поттера ще писалася, фільми не встигли її наздогнати, а про “Звірів” ще й на гадку не спадало помріяти, увесь фанатський стафф за мотивами історій Мами Ро був шалено популярним. Ляльки – не виключення, було їх багато і на будь-який смак. Долучився до того шаленства і Маттел: випустив кілька ігрових лінійок, але… Але чесно, ляльки були без сліз не глянути своєрідні, добір персонажів – надто буквальний, та й те фантаське щастя хутко зникло, і тепер має хороші такі цінники. Але нема такої ріки, до якої не хочеться залізти вдруге. У 2018 році Маттел знову отримав ліцензію і вирішив наробити нових ляльок. Цього разу до справи підійшли серйозніше – власне, на сьогодні йдеться вже про четверту хвилю ляльок, кожна з яких отримує нових персонажів.
Спершу на світ з’явилася мініколекція з шести ляльок за мотивами “Таємної кімнати“. Три з них очевидні, три – можна сказати, бонусні.
Звісно, що йдеться про головну трійцю:
Оці всі ляльки – підліткового формату, частково артикульовані і з доста деталізованими аутфітами. Це були хороші новини. Погана – у хлопців молдовані зачіски. Але хто ж там іще був?
Продовжувати читання “Ляльковий “Гаррі Поттер”: реінкарнація лінійки від Маттел”
Днями користувачі ГудРудз остаточно визначилися, які цьогорічні книжки вони вважають кращими. Там все стабільно: є гіганти, для яких не існує конкурентів, є модні теми й персони, є фантастично ефективні фендоми, а є й сюрпризи і навіть невеличкі несподіванки. А ще мої книжки-фаворитки виступили… ну, ще трішки, і можна буде казати “Непогано”. Ксеню, вітаю, ти майже в тренді! От тільки геть не там, де очікувала. Попліткуємо про це коротенько?
Номінація “Художня література“: оцей пункт меню з самого початку виглядав як “Без варіантів, розходимося”. Проти “Заповітів” Маргарет Етвуд, схоже, шансів не було ні в кого. Майже сто тисяч голосів. У другого місця – дуже модних “Нормальних людей” Саллі Руні – тих тисяч тільки сорок. “Отаке” (с). Треба перевірити, чи вже було таке, щоб у користувацькому рейтингу з таким гучним залпом вистрелила букерівська книжка.
Номінація “Детективи/трилери“: а тут вже набагато цікавіше. На перше місце доволі впевнено (з другим розрив більш як в шістнадцять тисяч голосів) вийшла “Мовчазна пацієнтка“. Книжка вже давненько вийшла українською, привітаємо Віват з гарною чуйкою! Моя фаворитка – трилеро-драма про складний обов’язок старшої сестри розгрібати наслідки вбивчих дій молодшої – на другому місці. З цікавинок: схоже, детективи – цей той жанржанр, де британські книжки цілком впевнено почуваються на американську ринку. А ще на четвертому місці нова книжка тієї самої Джейн Гарпер, що в нас її видає Нора-Друк (а на третьому – Рут Веа, але Наш Формат, схоже, на неї забив).
Номінація “Історичні романи“: от скажіть, ви теж чекали, що переможе “Місто дівчат“? А ні, тільки четверте місце. Перемогла всіх з великим відривом дуже популярна “Дейзі Джонс” зі своєю “Шісткою”. Слідом за нею Колсон Вайтгед та Кейт Квінн, а, скажімо, новий роман Діани Сеттерфілд аж на сьомому місці опинився.
З розважальною літературою є така цікава штука – дуже часто замість того, щоб власне розважати, вона бісить. І фабульність надто фабульна, і герої надто передбачувані, і жодного оригінального колориту, і жарти наче з методички “Двадцять п’ять влучних фраз для іронічної героїні” списані, а “зате читається легко” – це не той аргумент, що рятує будь-який текст. Тож коли я раптом знаходжу релакс-чтиво, задля якого не треба прокачувати дзен, то тішуся тому неймовірно. Про одне таке сьогодні розкажу.
Насправді взятися за цикл книжок Калайни Прайс про пригоди юної некромантки я збиралася, ще коли тільки-но зареєструвалася на ГудРідз і придивлялася до тамтешнього рекомендаційного движка. Grave Witch – була номером 16 у моєму тамтешньому списку “Хочу прочитати”, але руки дійшли тільки оце зараз – після того, як я капітально передознулася підлітковим фентезі та страшенно захотіла почитати щось легеньке, але про дорослих людей.
Чого я очікувала від книжки: пригоди, романтика з легкою еротикою, небісюча героїня. Що я отримала від книжки: усе це плюс детективний сюжет, ельфи (мій улюблений кінк!), елементи альтернативної історії, виробничий роман та доволі цікава магічна система. А тепер про все потроху, але трохи в іншому порядку:
Останнім часом майже все моє читання складає фентезі, а ще комікси – переважно теж фентезійні. На те є свої причини (ключові слова: “замовили огляд”, “обнесла бібліотеку брата”, “відкрила для себе kindle unlim”), а ще є свої наслідки. Наприклад, я вкотре звернула увагу на те, як зі схожими мотивами працюють різні автори. А від уваги до тематичних добірок – пів кроки лишень.
Ідейною спонсоркою цієї добірки є “Академія Аматерасу” Наталії Матолінець – книжка про той самий університет, де свіженькі реінкарнації вчаться опановувати божественну силу, що згадувався в “Гессі“. Але про саму “Академію” ми дуже докладно поговоримо згодом – зокрема в офлайні, на київській презентації, а сьогодні – про інші книжки, де так чи інак згадується оця тема: “Як це – бути богами поряд з людьми або ж людьми поряд з богами”. А підемо шляхом від мінімального втручання до масштабної присутності.
Сумовита й чарівна (від слова “чари”) “Дівчинка, яка випила місяць” – це історія про багато що. Про магію та відповідальність за неї, про страх та маніпуляцію суспільної свідомістю, про сім’ю і її значення, а ще про те, як створити світ і майже забути про це. Келлі Барнгілл отримує від мене приз за найліричніше божество, про яке доводилося читати останніми роками. Це справді шикарний персонаж (минулого літа писала про цю книжку докладніше).
Продовжувати читання “Божою волею. (Більш як) Сім книжок про втручання божественного у життя людей”
Як то завше буває о цій порі року, у листопаді я починаю захоплено спостерігати за улюбленими перегонами – річною книжковою премією користувачів ГудРідз. Дуже корисне заняття – миттю згадую, скільки всього цікавого я протягом року не прочитала. Але фавориток, як і в попередні роки, маю.
Категорія “Художня проза”
Не жмогла я, не жмогла не проголосувати за продовження “Оповіді служниці“. Ні, ще не читала – чекаю на український переклад. Так, вірю в Етвуд. Та й відгуки знайомих, чиїм смакам довіряю, дуже обнадійливі. Ну й, зрештою, то є Букер.
Також можна було б проголосувати за проводження розповіді про Олію Кіттерідж, книжку про книгоманку-інтровертку та модний роман Саллі Руні.
Продовжувати читання “Goodreads Choice Award-2019: мої книжки-фаворитки”
Форум своє відгомонів, післяфорумну ревізію вішлистів я провела, але щось таки на нашому книжковому ринку змінюється. Це щось називається “Побільшало міжсезонних цікавинок”. Власне, у нас давно є видавництва не аж так залежні від системи двох сезонів – переважно завдячуючи схемам розповсюдження (і так, КСД з його квартальними каталогами тут попереду всієї країни). А що більше книжок – то рівномірніше вони можуть розподілятися в річному масштабі. Душа радіє – завжди можна знайти щось прикольне свіженьке. Гаманець – ні, але хто ж до нього в таких випадках дослухається.
Отак і вийшло, що за пів осені мій вішлист трохи розширився. На деякі з цих книжок я давно чекала, а дещо стало цікавою несподіванкою.
До кінця року було б непогано прикупити:
Продовжувати читання “В очікуванні “чорної п’ятниці”. Листопадовий вішлист”
“Принцеса + принцеса” Кейті О’Нілл – це надзвичайно мімімішний дитячий графічний роман про пригоди. Та пригоди – це щось казкове і прекрасне, але від повсякдення доволі віддалене. І поки я міркувала, чи може оте саме повсякдення бути не менш казковим і привабливим, як виявилося, що новозеландська письменниця й ілюстраторка на це питання вже відповіла. Ще й як може! – начеб каже нам “Товариство чайних драконів“.
“Товариство” – це також казка, що розповідає приблизну ту ж саму історію – про те, наскільки непросто бути собою. Тільки звитяги й подвиги тут відсунуті убік, бо ця книжка про… можна сказати, що про мистецтво. А ще – про ремесло. Але головно – про дружбу та взаємопідтримку, про вразливість та крихкість, а ще про чар та тягар традицій.
Головна героїня “Товариства чайних драконів” – маленька Ґрета, донька ковальки. Їхнє шляхетне ремесло вже потроху відмирає – бо кому в негероїчні потрібні гарні мечи? – але батьки раз по раз нагадують: у Ґрети талант, Ґрета має продовжити сімейну справу. А сама дівчинка тим часом випадково рятує дивну істотку і відкриває для себе принципово інший світ – затишне та церемонне царство власників чайних драконів.
Продовжувати читання “Дитяча хвилинка. Товариство чайних драконів”
Свого часу мене так вразив дебютний роман Селесте Інґ “Несказане“, що з другою книжкою вийшло цікаво: одночасно хотілося і бігти читати його одразу, як тільки вийшов, і… можливо, не читати взагалі. Бо з дуже вдалими дебютами непросто не лише авторкам й авторам, але й читачам також: а раптом “уже не торт” – і що тоді робити з марними сподіваннями? Тож друга книжка вийшла, дочекалася українського перекладу, по тому минуло майже півтора роки – і нарешті Ксеня зважилася.
Чи “торт” другий роман Селесте Інґ? Однозначно торт, причому за схожим рецептом – сімейні проблеми, міжпоколінні проблеми, соціальні проблеми, проблеми мультикультуралізму, шкільні проблеми, підліткові проблеми – усе на місці. Чи сподобався цей “торт” так само? Не аж так. І проблема не в тому, що друга книжка гірша – ні, написана вона на тому ж рівні, з використанням тих самих прийомів, а структурно складніша. Ні, проблема у мене була з двома моментами: один – текстово-організаційний, а інший – ідейний. Але про все по порядку.
Як і перший роман Інґ, “Усюди жевріють пожежі” починається з катастрофи. У багатому і захмарно благополучному передмісті палає будинок, що належить комплекту стовпів місцевої громади – і найімовірніше підпалила його молодша дочка подружжя. Як таке може бути? Подальші триста сторінок розкажуть, що ж всьому цьому передувало. Власне, річне зіткнення двох світів на одному полі.
Родина Річардсон – ідеальні мешканці містечка щастя Шейкер-Гайтс: він – адвокат, вона – журналістка місцевої газети (на сидіти ж мамі вдома, треба щось суспільно корисне робити, але отак… без фанатизму), у них троє ідеальних дітей і одна ходяча халепа. А ще у них є пожильці – Річардсони в щедроті своїй занедорого здають менший будинок тим людям, які за інших обставин ніколи б не могли собі дозволити розкіш жити в їхньому спокійному Едемі з чудовими школами і гарним показником вступу до пристойних вишів. Тільки з черговим об’єктом благодійності Єлені Річардсон трохи не пощастило. ні-ні, юна Перлина Ворен – та сама ідеальна дитина, яка заслуговує на свій шанс. Але її матір Мія – якась неправильна. Вона працює на пів ставки, де прийдеться, бо вважає себе… ви тільки уявіть! – художницею. А мистецтво – своїм справжнім заняттям. Чи впишеться сім’я сучасних номадів в таку своєрідну спільноту? Складно сказати. Хоча, насправді, нескладно.
Продовжувати читання “Теорія і практика сімейних катастроф. “Усюди жевріють пожежі””
Букфорум минув майже два тижні тому, до Києва прийшла якась аж занадто осіння осінь, я повернулася до активних трудових буднів і стандартних букоголічних обіцянок: більше – нічого! Але не впевнена, що встою. Тим більше, що деякі цікавезні анонси на Форум спізнилися, а інші книжки я лише там живцем роздивилася, але вже тоді, коли книжкові бюджети було вичерпано. Власне, про них сьогодні й йдеться – про ті книжки, за якими я собі пообіцяла ще повернутися. Просто, не факт, що до Львова, звичайної книгарні буде досить.
До списку “Треба було брать!” потрапили:
Продовжувати читання “Чи є життя після Форуму? Коротенький осінній вішлист”
Здається, мою улюблену статистичну рубрику час перетворювати із щоквартальної на щорічну. Такого ганебного року у мене давно не було.
My Reading List has been to: Argentina, Australia, Canada, Chile, People’s Republic of China, France, Germany, Ireland, Malaysia, New Zealand, Norway, Poland, South Korea, Spain, Sweden, Ukraine, United Kingdom, United States.
Продовжувати читання “Географія читання-2019. Треті три місяці”
Американська письменниця Ліза Клайн зробила собі ім’я на підліткових романах за мотивами визначних подій з історії США та на таких само підліткових ретелінгах шекспірівських сюжетів. І от поки я неквапно (тобто роки десь так з чотири) сбиралася прочитати її “Дочку леді Макбет“, добрі люди екранізували інший роман авторки – “Офелію“. Окей, подумала я, будемо тоді дивитися. Тим більше, що фільм зненацька дошкандибав до напів широкого українського прокату.
Ідея переповісти сюжет “Гамлета” з точки зору Офелії – багата і вдячна: образ відомий, дуже яскравий, але в самому тексті п’єси Офелії мало, тож можна добряче розважитися, вигадуючи те, що лишилося “за кадром”. Не знаю, як воно в книжці, а от у фільмі крім очевидної “гамлетовщини” в сюжеті з’явилося трохи з “Ромео і Джульєтти“, трошки з “Макбета” і “Зимової казки“, дрібочка того, дрібочка сього… Вийшло цікаво.
Отже при данському дворі зростає крихітка Офелія – дочка радника короля. Дівчинка мріє вчитися – “як брат!” – але в неї такої опції нема. А проте дикувату розумницю Офелію бере під крило королева Гертруда. І якось воно все спокійно крутиться, поки з університету не повертається принц Гамлет. Отоді все направду завєртє…
До плюсів цього фільму можна вписати:
