Коли я кажу: “А загалом я нонфікшен не люблю і майже не читаю” – то трохи… цей, душею кривлю. Насправді люблю і читаю, що аж гай гуде. Просто мій нонфікшен має доволі вузькі жанрові рамки і на українському ринку в цьому місці велика біла пляма з незначними вкрапленнями дорогоцінних книжок. Цього літа на одну таку крапочку стало більше. У КМ-Букс вийшов історичний наукпоп, що не має прямого стосунку до переповідання визначних подій чи подробиць біографій великих людей. І він неймовірний.
“Міста. Перші 6000 років” – це, певною мірою, документальна книжка про дитинство. Дитинство великих людських поселень та того штибу життя, котрий вони створили. Американська археологиня Моніка Сміт створила щось середнє між посібником з прадавньої урбаністики та коротким екскурсом в психологію міського життя. І все це – на численних прикладах “Як ми копали”.
Обережний розквіт українського янг-адалту (єп, ще трішки і у нас, може, почнуть відділяти молодіжну літературу від суто підліткової) здебільшого стосується фентезі та соціально-психологічної прози в сучасному сетингу. Тому нечисленне “інше”, з одного боку, автоматично привертає увагу, з іншого – викликає легенькі побоювання. Тож, коли минулого року Віват анонсував пригодницький детектив про відважних шпигунок в декораціях початку ХХ століття, я привітала анонс бурхливими оплесками… а за книжку взялась майже за рік. Буває.
“Шпигунки з притулку “Артеміда” загалом скроєні за міркою сучасної американської/західноєвропейської старшопідліткової літератури. Шукаємо в минулому яскраву епоху відносного економічного добробуту, присмаченого глибокими соціальними протиріччями. На наші гроші – самий початок ХХ сторіччя, стабільно популярний в ретро-авторів. Вписуємо в це минуле головну героїню, яка і протиріччя за потреби проілюструє, і за права побореться. А тоді видаємо тій героїнями стільки пригод, щоб видихнути можна було б тільки під час любовної сцени, та й те – геть необов’язково. Усе це на українському матеріалі зробила Наталія Довгопол. Тільки таких героїнь у неї одразу чотири, і це водночас і баг, і фіча цього бадьорого тексту.
У другому кварталі (божечки, як це бюрократично звучить!) я так захопилася зоряно-смугастою епопеєю, що на географію читання сил вже не стало. Якщо чесно, там ще один несподіваний читацький фактор доклався, але про нього трохи пізніше. А наразі картина читацьких мандрів – не прям-таки сумна, але не дуже задовільна.
За три останні місяці до цьогорічної мапи додалося тільки чотири країни. Зате, можна сказати, майже не банальні.
Літо – час книжкового затишшя, традиційна прірва спокою, перетравлювання арсенальних закупів та моральної підготовки до форумних. Цього року з Арсеналом сталася пандемія, видавці анонсували, схоже, навіть не чверть від того, що планували були, і перспективи Букфоруму оповити вірусним туманцем. Але за майже два місяці від попереднього вішлиста деякі симпатичні анонси таки з’явилися. Включно з локально-епохальним.
Більша частина з цікавих мені книжок, які щойно вийшли чи от-от готові піти в друк, – це цілковито собі “літні бестселери” в розумінні західного ринку. Детективи, інші жанри сюжетної прози, легкий пізнавальний нонфікшен, оце от усе.
У КМ-Букс згадали, що вже кілька років не видавали нічого з Ліян Моріарті. І нарешті надрукували той її роман, що мене цікавив найбільше (як “Велику маленьку брехню” не рахувати). Уже маю книжку – відгук осьо.
У ВСЛ вийшов іронічний товстунець Катажини Ґрохолі – давно її українською не звучало.
КСД підхопився видавати позасерійну Аґату Крісті – уже вийшов “Чалий кінь” (і я його навіть придбала), на черзі – єдиний уповні історичний детектив її величності – про душогубство в Давньому Єгипті.
З усіх ключових фантастичних нагород, особливо, коли йдеться про американську Велику Трійку, найменше уваги я зазвичай приділяю щорічним результатам роздачі “локусів”. За Г’юґо стараюся слідкувати от просто в прямому ефірі, на Неб’юлу теж позираю і в обох випадках короткі списки сприймаю як “Треба буде якось почитати”. А от Локус – це якийсь бідний родич, “Ну, може, гляну, якщо натраплю” – і все таке. Чому так? Припускаю, що справа в щедрості самої премії. Якщо інші дві нагороди пропонують прочитати по шість романів (списки яких незрідка збігаються заледве не на 50%), то Локус рахує одразу десятками. Не десятком. Саме десятками. Десять фантастичних романів, десять фентезійних романів, десять горорних… Дебюти окремо, підліткові окремо… І після публікації коротких списків кожного року настає мить, коли від тих переліків хочеться втекти з криками “Мамо, я стільки ніколи не прочитаю!”. Зазвичай і не читаю. Навіть улюблену “оповіданькову” номінацію, бо туди дбайливо визбирують тексти не лише по онлайн-журналах, а й по збірках та антологіях, тобто просто так в інтернетиках з ними не познайомитись. От і виходить, що для мене Локус – це ретроспективна премія: бува гляну за кілька років – ого, а я виявляється отого переможця прочитала. Сильно постфактум, але то вже таке. А цього року вирішила проекспериментувати і глянути, що ж вдалося прочитати з номінованих текстів до того, як 27 червня роздадуть “слонів”.
Дисклеймер: кришталево чистим експеримент не є, дещо з малої прози я прочитала саме через номінацію на Локус. Але про всі ці тексти знала й раніше. Таке собі виправдання, та яке вже є.
Фантастичний роман. Серед десяти науково-фантастичних текстів просто-таки мусив бути один прочитаний. Але не склалося. Прошу в усьому винуватити КСД! Бо в шортлисті є “Заповіти” Маргарет Етвуд, а я як дурна віддано чекаю на українське видання. Рахунок 0/10.
Фентезійний роман. Сильний список, в якому кілька молодих зірок, кілька живих класиків (це я на Свенвіка з Вандермеєром дивлюся) і щонайменш чотири книжки, котрі я заприсяглася прочитати. А рахунок 1/10.
З довготривалими проєктами часом настає такий момент, коли вже від них нічого не чекаєш – аж тут зненацька! Десь отак сталося з коміксовою лінійкою Pretty Deadly – перші два томи по п’ять випусків кожен Келлі Сью ДеКоннік та Емма Ріос неквапом робили десь плюс-мінус три роки: з 2013 по 2016 – потім нічого, нічого і знову нічого, і раптом восени 2019-го потихесеньку почав виходити “Щур“, складові котрого під однією обкладинкою зібралися в березні цього року. Дочекалися! Але чого саме?
Про що це взагалі: Pretty Deadly – це по-своєму культова лінійка Image Comics. Якщо в трьох словах: кровіща, фольклор, постмодернізм. У першій арці, The Shrike, йшлося про криваві пригоди доньки Смерті та її не прямо-таки випадкових супутників на тлі бурхливого життя американського Дикого Заходу. Друга арка, The Bear, розповідала про те, як нащадок однієї з героїнь першого тому бере участь у Першій світовій війні, а за хлопчиною назирають старі й нові знайомці Женці – підручні Смерті, уособлення певних вад, чеснот та й загалом – особливостей світоустрою. І от після кількарічної перерви настав час хороших новин. По-перше, вийшов The Rat. По-друге, нам пообіцяли ще дві арки – “Якщо Джинні (головна героїня циклу) буде не проти”.
Про що третій том: історія робить наступний стрибок – і ось ми вже в Лос-Анджелесі 1930-х, де раптово вкорочує собі віку крихітка Клара – ще одна родичка тієї самої Сари Філдз З Першого Тому. Молода, гарна, успішна дівчина, попереду кар’єра в кіно – причому не акторська, ні, Клара хоче самотужки створювати історії. Її дядечко не вірить в те, що все отак просто, і готовий поринути в розслідування. А для цього медіуму-шахраю знадобиться допомога надприродних сил. І хто ж тут підійде краще за Джинні – Жницю Помсти?
Книжки навколо мене ходять парами, а то й трійками. Останнім часом отак ходили пуритани, епідемії та боги. Найрізноманітніші боги. Про грецький пантеон в “Цирцеї” днями розповідала, а тепер настав час Африки та Мезоамерики. А якщо точніше – богів майя та йоруба. А ще – юних героїв, яких ті боги направляють. Часом опосередковано, а іноді – аж надто прицільно.
Видання перекладу “Дітей кісток й крові” для мене було однією з ключових торішніх подій українського фантастичного ринку. Ура, наші видавці не обмежилися “Хто боїться смерті” Ннеді Окорафор і видали ще щось з африканським колоритом! Вибір доволі прогнозований, бо книжка Томі Адеємі отримала гучний розголос на батьківщині, має перспективи екранізації, а ще – це відвертий янг-адалт, а навіть у нас на старших підлітків вже почалися дивитися як на комерційно значущу аудиторію. Та американські бестселери в наших реаліях вистрелюють не завжди, тож в будь-якому разі – Книголаву 30 балів за сміливість. Намір шляхетний, ідея класна, а з книжкою що?
Ситуація з перекладним фентезі в Україні надто часто нагадує погано закручений кран. У трубах багато чого цікавезного шумить, і часом щось із цього цікавого робить “кап” – а далі знову чекайте. І ми чекаємо. Власне, цього “під-арсенального” сезону мало яку книжку я чекала з такою силою, як другий роман Медлін Міллер.
З Міллер взагалі вийшло цікаво. Жила собі в США жінка з класичною освітою, викладала греку і латину, написала була роман про стосунки Ахілла та Патрокла – і зненацька здобула премію Оранж (нині – Women’s Prize for Fiction), одну з найпрестижніших в Британії, це щось навроді відмітки “пів шляху між солідним мейнстримом та високою полицею”. “Зненацька” в тому сенсі, що критики сильно здивувалися і почали чекати, що ж вона далі напише. Чекати довелося аж до 2018 року. Тоді вийшла “Цирцея“. Знову ретелінг античного матеріалу. Знову текст зі стилістичними “витребеньками”. І знову “зненацька” – другий роман раптом став фентезійним бестселером: на сьогодні – під триста тисяч голосів на ГудРідз, премія за “Фентезі року” отам само, номінація на мою улюблену Міфопоетичну премію (це вже логічно, там таке люблять), анонсований мінісеріал від HBO, сплеск популярності “Пісні Ахілла” за компанію… Що це було? Очевидно, дивовижний збіг запиту і пропозиції. Бо цього разу Міллер не просто трохи змінила акценти, а суттєво струсила канон.
Дочка Геліоса та океаніди Перси майже непоміченою зростала у царських палатах бога сонця. Ані божественної вроди, ані божественного темпераменту – дівчина собі й дівчина, ніц особливого, хіба за котрогось земного царя можна заміж віддати – нехай собі людинка такій честі порадіє. І, може, якось воно так і велося б, якби Цирцея не зробила дивовижне відкриття – і так і не знайшла сили втримати його при собі. Діти Геліоса і Перси прийшли до цього світу з дивовижним даром – вони могли чаклувати. Творити чари, а не дива, і то такі, що впливають на самих безсмертних. За свою недалекоглядність і необачність (перетворила людину на бога! перетворила німфу на чудовисько! – а могла ж просто з людцями й драконами експериментувати, як її брати Перс та Еет) Цирцея мусила випити найгіршу чашу. Довічне вигнання, ізоляція й позбавлення божественного заступництва. Усе. Тепер сама. Живи сама. Шукай межі своєї влади. Захищай себе. І давай собі раду з богами і людьми. І, так, це теж переважно про захист.
У цьогорічній Географії читання американські книжки продовжують лідирувати з великим таким відривом, тож начитати книжки для другого випуску ЗСЧ багато часу не забрало – за півтора місяці подужала. Заразом дізналася трохи нового про свої читацькі плани, а ще – про власні книжкові запаси. Виявилося, що замальовувати мапу штатів україномовними книжками доста важко: за що не візьмусь – майже кожного разу в Нью-Йорк втрапляю. Тому цього разу тільки одна з п’яти книжок – переклад українською. Зате пункт почесний, хоча й трохи… знущальницький.
Оновлена мапа має отакий вигляд:
Усі пункти доволі прості, хоча двійко – не елементарні.
Кожного року, коли оголошують короткі списки фантастичних премій, я урочисто обіцяю, що “ну хоча б оповідання прочитаю всі”. Кожного року… Ні, не так. Не кожного року я щось таки з тих текстів читаю. Часом – і запізненням на рік-два-три-п’ять. Але цьогоріч вирішила бути відповідальною букблогеркою. Тож якщо ви дивилися на перелік номінантів з думкою: “А про що це все?” – то зара розкажу. Принаймні за оповідання.
Отже в сезоні 2019-2020 на Неб’юлу та Г’юґо (прошу пардону, на Локус мене вже не вистачило б) номінували дев’ять оповідань – на цей раз списки двох премій збігаються наполовину. Оскільки сьогодні вночі роздаватимуть “Туманності” почнемо з оцього флангу претендентів.
Карен ОзборнThe Dead, In Their Uncontrollable Power: безмежний космічний обшир долає корабель-ковчег, і як то часто буває, на кораблі-ковчегу панує релігійна диктатура. Тисячі й тисячі пасажирів століття за століттям летять до Раю під проводом безгрішним Капітанів. Чому капітани безгрішні? Бо вони отримують від своїх попередників найкраще, а все найгірше в них успадковують Пожирачі Гріхів. Трохи нанотехнологій, багато релігійної символіки (я якраз днями читала книжку про пуритан, так що окремим місцям – от прям вірю) і наше улюблене “Все не таке, яким здається”. Стилістично оповідання доста цікаве, саспенсове, криваве, але за підходом до розвитку сюжету – аж надто підліткове. І справа не в тому, що сюжет стартує з миті, коли свої чаші успадковують нові Капітанка та Пожирачка, а в тому, що тільки янґ-адалт так щиро вірить в подібну схему вичерпання конфлікту на сотню поколінь.
Я довго приглядалася до “Палімпсеста” Ярини Каторож. Українське фентезі? Безоглядно виписувати кредит довіри ще зарано. Недописана трилогія? Ще один мінус, куди, куди поділися старі добрі окремішні романи? В передмові аж бринить тема обраності, перші сторінки натякають на старе недобре потраплянство? Еееее… Але ж дівчата-героїні! Активні й бойовиті дівчата героїні! І, кажуть, світ цікавий, і сюжет захопливий. Чи й не ризикнути? Довго думала, вже й третя книжка на підході, а таки ризикнула – і не пошкодувала.
Таки правду натякали анотація, передмова та поголоска в буктернеті. Трилогія “Палімпсест” – дійсно портальне фентезі про Обрану. А ще – добряче продистильований роман виховання (за два томи авторка встигає “виховати” кількох персонажів), міцний клубок кількох фентезійних піджанрів (від лірично-міфологічного фентезі до елементів доволі переконливої даркухи), історія щонайменше п’яти кохань і більшого числа ненавистей, політичний трилер, не така вже коротка інструкція “Колаборація з завойовником: плюси, мінуси, підводні камені”, та головне – розлога й деталізована оповідь про непростий шлях до свободи – від особистої емансипації до усвідомлення права на свободу всього народу.
Україна вже майже два місяці просиділа на карантині, в книжковій галузі – неприємне затишшя перед потенційно жорстокою бурею… а як же нові книжечки? З попереднім вішлистом я “встигла” якраз під початок офіційного карантину, і спочатку скидалося на те, що наступного доведеться чекати дуже довго, бо все завмерло. Але ні, після адаптаційних перших тижнів видавництва почали-таки потроху радувати нас анонсами. І деякі з них – ну дуже очікувані.
То на що впало око цього разу?
Головна новин(к)а сезону – це літературна есеїстика. У Ганни Улюри виходить нова книжка, і цього разу вона – про письменниць. Аж 113 одразу. І з ілюстраціями Крістіни Золотарьової. Це форменне ААААААА, і захопленому біганню стелею заважає тільки одне. Це ж ArtHuss, їхні книжки, на жаль, навіть з передпродажною знижкою не вписуються в купівельні параметри моїх різко схудлих карантинних статків. Але знижка справді хороша, рекомендую. (Ура книжка в мене є!)
А чи не розповісти вкотре казку про Попелюшку? Взагалі не питання. А так, щоб в тій казці були зловісні й прекрасні фейрі? Та стопіццот разів таке було, он, в Малінди Ло непогано вийшло. Ага, а так, щоб Попелюшка, але з пуританами та іншими ознаками бурхливості XVII століття? Ага. Вже складніше, але щось близьке до цього зробила Френсіс Гардінг. Окей, а так, щоб все одразу? Ееее.
А, власне, десь так воно і є. У Лондоні 1650-х років живе чарівна крихітка Коріандр. Тато в неї купець, що торгує шовками, а мама… А мама насправді чарівна. Та наступають темні часи, король Карл втрачає голову, встановлюється похмурий режим правління Кромвеля, мама Коріандр раптово помирає, а батько хутко одружується з праведною пуританкою, бо суворі часи – суворі рішення, треба ж роялісту якось викручуватися. З мачухою Коріандр сильно не пощастило, а ще за нею слідкує величезний крук та дивна стара жінка. Але чому, в Коріандр вже навіть отих чарівних срібних черевичків нема, котрі мама взувати забороняла!
Ннеді Окорафор пішла в комікси. Це гаряча новина? Та, взагалі-то, ні, враховуючи, що американська фантастка вже пару років співпрацює з “Марвелом” і написала кілька арок для Чорної Пантери та Шурі. Окей, зайдемо з іншого боку. Власні світи Ннеді Окорафор отримали ще й коміксове втілення. Отак вже цікавіше! Світовий фендом теж так подумав, і цьогоріч LaGuardia номінували на Г’юґо.
Отже “ЛаҐуардія“. Дистильований афрофутуризм в картинках. М’яка НФ з виразним гуманістично-правозахисним мотивом. “Контактна” фантастика про взаємодію з негуманоїдними расами. Легка й весела авантюрна історія… однієї вагітності. Так, все одночасно.
Транспорт майбутнього
Ф’юче Чуквуебука народилася та виросла в США, але згодом повернулася до рідної країни батьків – Нігерії, де розмістився чи не найбільший в світі космопорт. Там молода лікарка кілька років вела практику для людей та ееее… флоральних іншопланетян, познайомилася з чудовим хлопцем на ім’я Сітізен – університетським професором та активістом руху за незалежну та вільну від прибульців Біафру (тільки про це тссс, це трохи протизаконно), отримала в подарунок чудову квіточку, завагітніла, а далі все закрути… І от уже Ф’юче застрибує в літак і терміново повертається до США. Але не сама. І, ні, йдеться не тільки про ще ненароджену дитину, а ще й про нелегала в багажі – симпатичну іншопланетну рослинку, яка вирішила називати себе Летмі Лів. В Нью-Йорку Ф’юче треба визначитися, як їй далі жити і що робити з Летмі. На допомогу молодій жінці готові встати бабуся-правозахисниця і всі її строкаті квартиранти – колишні “напів легали” – і земного, і позаземного походження. А тим часом перелякана Америка готова закритися й заборонити в’їзд усім носіям позаземної ДНК.
Коли я писала про перші результати челенджу “Прочитай всі США“, то згадувала, що до американських письменників несподівано долучилася Джоджо Мойєс з романом про англійку в Кентуккі. Дикий Південь англійська авторка описує з любов’ю, але і обов’язковому забігу всіма стереотипними чекпойнтами там теж знайшлося місце. У тому числі – коли йдеться про характерну кухню Старого Півдня: герої їдять багато смаженого, багато смаженої курятини, багато бобів і просто-таки тонни кукурудзяного хліба. А для Еліс, головної героїні, освоєння нехитрого рецепту стало ще одним етапом “вписування” в нову реальність.
Вона лягала рано, спала міцно й підіймалася о 4:30 ранку разом із сонцем, умивалася крижаною водою із джерела, годувала тварин, одягалася і готувала сніданок з яєць і хліба, рештки якого віддавала курям та диким птахам, що зліталися до її підвіконня. Снідаючи, вона читала одну з книжок Марджері та через ранок запікала цілу пательню свіжого кукурудзяного хліба (…).
Що за ідилія! (Якщо відставити убік деякі драматичні перипетії сюжету.) Але я, поки читала, собі руки до ліктя згризла. Давно мріяла скуштувати кукурудзяний хліб і от – нарешті! – не витримала.
Видання перекладу “
