Goodreads Choice Awards-2020. Мої фаворитки

От і настала улюблена розвага кінця осені-початку зими: голосування за найкращі книжки року за версією користувачів ГудРідз. І нехай на ділі найчастіше це голосування перетворюється на битву бестселерів або ж герць фендомів (скажімо, фанати Сари Маас пішли стінкою на фанатів Голлі Блек) – я ніжно люблю цю нагороду й роками рахую, скільки з номінантів потрапляє до мого читацького списку й скільки з того насправді читається. Бо цікаво глянути, наскільки я читачка-лемінг і чи кидаюся на наймодніші в Америці книжки. Енівей, ходімо подивимося, за кого я вболіватиму цього року?

/Стандартний дисклеймер: мій фаворитизм має дуже гіпотетичний характер – здебільшого йдеться про книжки, які я хочу прочитати, але ще не встигла – кожного року намагаюся не ганятися за новинками, кожного року виходить… по-різному./

Категорія “Художня проза”

Усі побігли і… Я точно збираюся читати “Ванессу” – оно, на полиці вже лежить, тож за неї і проголосувала.

Також можна було б проголосувати за роман про життя іммігрантів з Гани в алабамській глибинці, новий роман Емілі Сент-Джон Мандел (скрушне зітхання – я ж готова віддати шмат гіпотетичного королівства за можливість перекласти її “Станцію 11“, але… Ксеня – людина не фартова) та роман про дівчину, яка кожний наступний рік життя живе в своєму тілі – але в різні часи, відповідно – в різні епохи та за різних обставин. Така собі варіація на тему “Дружини мандрівника у часі“, тільки інакше реалізована і з точки бідолахи-“мандрівниці”.

Продовжувати читання “Goodreads Choice Awards-2020. Мої фаворитки”

#TheDarkestReading2020. Тиждень I. Інші світи, давні боги, леді-горореси

Головне правило комфортного книжкового марафону – зроби так, щоб повсякденне читання так і не здогадалося, що у нас тут марафон триває. Перший тиждень #TheDarkestReading2020: політ такий нормальний, що його можна назвати прозаїчним. Тобто читаю я приблизно теж саме, що й завжди, а тут ще й круто з книжками пощастило.

П’ять мандрагор на третій столик!

Що читалося:

  • як і планувала, свіженькі амазонівські закупи розбирати почала з The Hollow Places Урсули Вернон Т. Кінґфішер. Коли ще братися за модний горор, як не 31 жовтня, правильно? Як і у випадку зі своїм дебютом у жанрі – а це минулорічний роман The Twisted Ones – Вернон сміливо рушає на територію того, що пізніше назвали лавкрафтіанським жахом. Чому “пізніше”? Бо торік вона препарувала Мейкена, а цього разу замахнулася на творчий спадок Елджернона Блеквуда, про що чесно розповіла у післямові (божечки, як жеж я люблю письменниць, які пишуть післямови, хто б знав!). І що у нас тут? По-своєму дуже миле, хоча й збочене на всю голову поєднання Того Самого страху не те, що незвіданого, а ще й категорично непідвладного пізнанню, з перегорнутими з ніг на голову тропами романтичних комедій. Тизер: свіжорозлучена Кара на прізвисько Морквинка поєднує зализування ран з роботою в кунсткамері свого дядечка. Вона товаришує з красунчиком-баристою із сусідньої кав’ярні, стереже опудала та інші диковинки, рятуючи дрібний локальний бізнес, підпрацьовує графічною дизайнеркою на фрилансі, виховує кота й одного дня знаходить дивну діру у стіні. “От туристи паскуди, могли б попередити, що майно зіпсували!” – думаємо ми разом з Морквинкою. Що у нас далі в програмі? Роман з туристом-паскудою? Із сусідом-баристою? І з ветеринаром, до якого треба доправити котика Бо, бо він поліз у діру і щось собі там зламав? Ніфіга. У програмі у нас отой самий лавкрафтіанський жах, і зламає собі щось аж ніяк не бойовитий Бо. Скоро у блозі, чекайте. Мені б тільки вербу знайти для атмосферного фото. Бажано таку, що з місця не рухається та Їх не прикликає.

Продовжувати читання “#TheDarkestReading2020. Тиждень I. Інші світи, давні боги, леді-горореси”

#КнижковіТеревені. І собі і людям – мої правила букшопингу в коронакризові часи

Якось так вийшло, що останнім часом я все більше думаю про те, як саме купую книжки. Причина проста – коронакриза. Спочатку, на першому етапі, суттєво скоротилися доходи, а отже й вільні кошти на життєво-не-необхідні радощі. Потім загальна непевність ситуації добряче вплинула на книжковий асортимент – фактично книжковий ринок тільки от зараз починає потроху відлипати, та й те – не завжди і не в усьому переконливо. Тож за таких умов купувати все, що не встигло втекти, вже не випадає. А як тоді?

Святий покровитель моєї книжкової шафи Северус Ігнавус Тацит запевняє: хороші книжки нікуди не подінуться, але для цього треба докласти зусиль

Дисклеймер: всі правила, про які йдеться нижче, скеровані не на те, щоб зекономити, там все просто: купуй з рук, купуй зі знижками, просто бери й не купуй (а це взагалі законно?). Ні, оці-от напів лайфхаки, напів етичні максими радше мають стосунок до усвідомленого споживання та цілеспрямованих інвестицій у власне читацьке майбутнє. А, зрештою, і не тільки читацьке, книговидання й мене годує, якщо вже на те пішло. Це старий добрий принцип “Голосуй гривнею” – просто у книжковому розрізі.

Продовжувати читання “#КнижковіТеревені. І собі і людям – мої правила букшопингу в коронакризові часи”

Гоґвортс за Маттелом. Луна Лавґуд

Я трималася. Я довго трималася, зітхала, милувалася і переконувала себе, що я – надто доросла дівчинка, не аж така фанатка і взагалі в 1:6 колекціоную барбі та й тих – за кількома тематиками. Отак трималася два роки, а потім зірвалася. Бо в нещодавно запровадженій лінійці ляльок за мотивами “Гаррі ПоттераМаттел нарешті зробив одну з моїх найулюбленіших героїнь. Луну Лавґуд. І тут вся витримка розчинилася в повітрі.

Луна належить чи то до четвертої, чи то до п’ятої хвилі (залежить від того, як релізи групують) цієї нової колекції (про кілька попередніх хвиль я якось писала). Такі ляльки не вважаються колекційними – офіційно вони дитяча забавка, хоча дорослі колекціонерки та колекціонери на них яструбами кидаються. Особливо, коли майже водночас з Луною випустили Волдеморта й Снейпа (оооо, хотітихотітихотіти). Енівей, по-перше, американська корпорація не стала халтурити, і всі (чи майже всі) ляльки цієї серії – чесні портретки, а більшість – цілковито впізнавані.

Продовжувати читання “Гоґвортс за Маттелом. Луна Лавґуд”

Іди [й подивися]. “Остання війна імперій”

Чого ми чекаємо від продовжень книжок? Появи персонажів-улюбленців? Нових карколомних пригод? Занурення в теплу ванну знайомої реальності? Більше подробиць та розкриття загадок? Коли я читала “Останню обитель бунтарства” Ірини Грабовської, то завершувала книжку з думкою: “Будь ласочка, більше, більше світу, він тут цікавіший за героїв!”. Боги книжкового натхнення почули мої молитви. У продовженні я отримала рівно те, що хотіла. І навіть більше.

У попередній серії

(Умовно) минулорічна “Остання обитель бунтарства” – це доволі типове портальне фентезі, яке роздвоюється на дві генеральні сюжетні лінії: майже детективні пригоди “потраплянця” Данила в паралельному стімпанковому світі та оборону, яку в світі нашому тримають його друзі, захищаючи портал-перехід від зазіхання інший “фракцій”. На кінець першого тому читачі з героями опиняються в очікуваній точці біфуркації – ситуація потребує колективного переміщення в інший світ, де треба терміново вирішити проблему апокаліптичного масштабу. Прощавай, двоїстість оповіді, вітаємо на арені нічим не затьмарений світ Леобурга.

Хто-хто в світі живе?

Анонсуючи “Останню війну імперій“, авторка попереджала: в другій серії буде більше політики, більше геополітики, більше глобального, а не локального екшену. Власне, так і сталося. Леобург стоїть на порозі революції: Вигнанці повернулися й вимагають справедливості та зміни влади, а світ стоїть на порозі великої війні. Крихка рівновага між численними імперіями ось-ось порушиться, бо Австро-Боснійська отримала в своє розпорядження незвідану зброю масового ураження, за створенням якої, по всьому видно, стоїть зниклий безвісті Данилів дядько. А як пов’язані ці події? А напряму. Місто-держава Леобург збудоване посеред нейтральної зони, яка мусила б відійти Українському королівству, але натомість вона ризикує стати полем бою між двома агресивними державними утвореннями. Так, перед нами розгортається алюзія на події Першої світової війни, тож нічого хорошого землі на березі Дніпра не чекає. І в отакій непростій ситуації, коли в місті щойно змінилася влада і фактично точаться вуличні бої за підтримки “їхтамнєтів”, що виступають на стороні скинутого диктатора (псковські “леобуржці” – в асортименті), героям, які напіввимушено ту нову владу уособлюють, треба терміново знайти як не союзників, то хоча б гарантів безпеки потерпаючого міста. Варіантів катма: Росію очолює божевільний цар, Відень вже готовий атакувати все, що ворушиться, британці раді б відсидітися в бункері, але їхніх союзників французів атакують прусаки, нейтральні країни висловлюють глибоку занепокоєність і обіцяють гуманітарну допомогу, а Українське королівство затіяло щось дуже складне і воліє укладати “союзи без союзів”. І що в такій ситуації героям робити?

Продовжувати читання “Іди [й подивися]. “Остання війна імперій””

Сімейні драми, ельфи з привидами та бойова сковорідка. Вішлист середини осені

Здається… Ні, анітрохи не здається, що за останній місяць я цьому блогу заборгувала близько десятка постів. І оскільки просто зараз є трохи часу, щоб перевести робочий дух, почну виправлятися. А найпростіший спосіб розкачатися – це помилуватися найсвіжішими книжковими забаганками. Тим паче, від останнього вішлиста їх вже добряче нападало.

То почнімо?

Найпершим і найбажанішим пунктом чесніше за все зробити книжку, яку я чекала, аж підстрибуючи, майже рік і понеслася передзамовляти першого ж дня, коли те передзамовлення оголосили. Єп, леді та джентльмени ще трішки – і на арені з’явиться другий том “Монстриці“. Ура!

А ще великий ВСЛ-проєкт з публікації Пратчеттового доробку нарешті дійшов до підциклу про юну відьмочку з Тіфані, бешкетних духів, злобних ельфів та надзвичайно ефективної залізної зброї. Про перші дві книжки цього підциклу я кілька років тому вже розповідала, але перечитати кортить аж завтра (вже маю книжку).

А ще, а ще, а ще українською виходить моя найулюбленіша з книжок Астрід Ліндґрен. Так, в дитинстві я дотримувалася трохи неортодоксальних поглядів на творчість цієї письменниці.

А далі у програмі забаганок:

Продовжувати читання “Сімейні драми, ельфи з привидами та бойова сковорідка. Вішлист середини осені”

Географія читання-2020. Три чверті року позаду

Завершується вересень, час підбивати тримісячні підсумки читання, а… Ні-ні, підбивати плюс-мінус є що. Але пишатися все ще рано. Попередні три місяці моє читання мандрувало країнами другого ешелону: варіанти не найочевидніші, але такі, що майже кожного року трапляються.

До попередніх 14 пунктів додалося ще 6, тож це практично пост-ювілей.

Отака тепер мапа. Побільшало замальованого в Азії і перша “плямка” в Африці:

Продовжувати читання “Географія читання-2020. Три чверті року позаду”

Тактико-технічні характеристики бойового печива. A Wizard’s Guide To Defensive Baking

Більша частина фентезі про Обраних (і то надто – фентезі дитячого) починається з того, що в мить епохальних змін маленькі й непримітні герої отримують Великий Дар. А якщо дар – аж ніяк не великий? А якщо його не отримають, а співіснують з ним все життя, а епохальні зміни просто вимагають вчитися жити з ним по-новому? Імовірно, десь отак собі думає Урсула Вернон, пардон, Т. Кінґфішер, бо тема магів з дрібними обдаруваннями та негероїчних героїв в її творчості спливає знову й знову, в неї навіть максимально тематична дитяча повість є. Так і зветься – Minor Mage. Але сьогодні не про неї. Сьогодні про прекрасну, як свіжоспечена булочка, книжку про пекарську магію, що рушила на війну.

Моні – чотирнадцять і на перші кілька поглядів вона – найзвичайнісінька казкова сирітка-попелюшка: батьків забрала пошесть, дівчинка встає ще вдосвіта, щоб тяжко працювати, а найкращий друг в неї – пряничковий чоловічок. Oh wait… Працює Мона у пекарні своєї ж тітки, успішний малий бізнес, скоріш за все, вона й успадкує, та в будь-якому разі в іншій ролі дівчинка себе не бачить. У Мони талант. Магічний талант. До випічки. Її мафіни й булочки завжди найкращі, її хліб – найдухмяніший, а пряникове тісто виходить настільки слухняним, що невеличкий магічний імпульс дозволяє фігурки буквально анімувати. А що після одного прикрого інциденту її фірмова закваска набула певною мірою хижого самоусвідомлення і точить собі щурів у льосі – то таке, хто ж без провтиків вчився, правильно? І все в Мониному житті було відносно прекрасно, поки одного нечудового дня вона не перечепилася через мертве тіло, і це навіть не було найгіршим. Найгірше те, що місцевий інквізитор одразу ж звинуватив дівчину в цьому злочині, і тій довелося постати перед судом. На щастя, обійшлося, але звістка про те, що хтось в їхньому місті послідовно вбиває магічно обдарований люд, прямо скажемо, представницю цього люду не потішила.

Продовжувати читання “Тактико-технічні характеристики бойового печива. A Wizard’s Guide To Defensive Baking”

#КнижковіТеревені. Як я перестала дратуватися і полюбила аудіокнижки

Мій шлях до аудіокнижок був тернистим, але не можна сказати, що довгим. Насправді, я їх просто не слухала. Малою  була з тих дітей, в котрих найкращий друг – програвач з платівками, а потім… А потім я навчилася читати сама, асортимент платівок скоротився, каналів з мультиками в телевізорі побільшало і – вжух… /Інтертитр: Минуло двадцять з гаком років/ За ці роки я встигла зрозуміти, що маю певні еммм… конструктивні баги здатності до зосередження, і майже навчилася не губити щелепу, коли чула, як знайомі розповідали, що книжки вони переважно не читають, а слухають. А потім вирішила поставити над собою експеримент і змусити себе прослухати хоч одненьку аудіокнижку. І все в мене вийшло, але було одне але.

Тоді я зробила все правильно: знаючи свої проблеми з концентрацією, взялася слухати книжку англійською – менше шансів, що увага попливе. Хорошу й знайому книжку, яку я вже читала. Начитану людиною, голос якої на мене діє, незгірше за сопілочку чувачка з Гаммельна. Так, це був перший “Гаррі Поттер” у виконанні Стівена Фрая. Експеримент минув блискуче, але результат був абсолютно провальний. Я ще спробувала послухати одну-дві книжки, і – ніяк. “Мабуть, просто не моє”, – урочисто вирішила я. Ну, не моє, то не моє, але…

/Інтертитр: Минуло два роки/

… але днями ми з Audible відсвяткували сто годин разом.

Як же так вийшло? Виявляється, щоб полюбити аудіокнижки, треба було дочекатися, поки разом зберуться кілька “зірочок”.

Продовжувати читання “#КнижковіТеревені. Як я перестала дратуватися і полюбила аудіокнижки”

А ким ви були до просвітлення? “Дев’ять незнайомців”

У коронавірусне літо, коли з відпустками у багатьох сильно не склалося, читання часто залишається чи не найпростішим способом відвідати інші краї. А коли це читання про чужу відпустку? Зааааздрість? Насправді, ні, бо у героїв “відпусткового” роману Ліян Моріарті відпочинок був – не позаздриш. Але з безпечної відстані спостерігати за ним дуже цікаво.

Про що. Дев’ять абсолютно незнайомих людей (власне, в оригіналі книжка й зветься Nine Perfect Strangers) вирішують відвідати модний ретрит “Оселя безжурності”. Рекламні проспекти закладу обіцяють очищення, просвітлення і карколомне оновлення особистості завдяки революційним методикам звільнення та удосконалення глибоко захованого в клієнтських тільцях “я”. Строго кажучи, більшість героїв того просвітлення та віднайдення своєї потаємної сутності й не прагнуть. Підупала на славі авторка любовних романів зализує емоційні рани, молоде подружжя переживає кризу в стосунках, старша пара з юною дочкою їде куди подалі від дому, щоб звичні обставини не нагадували про пережиту трагедію, немолодий буркотун вкотре пробує схуднути, модний адвокат просто має отаке хобі – відпочивати на подібних курортах, і тільки розлучена багатодітна матір щиро вважає, що з нею щось не те і треба стати іншою. Десять днів приємного перепочинку у глушині, з гарною їжею, прогулянками і медитаціями – це ж ідеально, правда? От тільки є одна заковика – власниця курорту кілька років тому пережила клінічну смерть, переосмислила життя й вирішила, що тепер вона буде сіяти добре й світле далі. І нехай тільки клієнти спробують опиратися!

Про жанр. Такі стартові умови дозволяють зробити з “Дев’яти незнайомців” практично все, що завгодно. І Ліян Моріарті радісно пірнає в цю ополонку. Хочете соціальний роман про те, як багаті й благополучні люди з жиру бісяться не можуть знайти рівновагу в цьому нашому непростому світі? Буде. Хочете сімейну драму про те, як радикальні зміни – від трагедії до неймовірного талану – змінюють звичний триб життя? Буде. Хочете психологічних етюдів про кризу середини молодості, кризу середнього віку, кризу втрати сенсу життя, кризу уявлення про власне майбутнє? Буде. Хочете дошкульної сатири на хіпстерський стиль життя й критики сучасних практик пошуку духовних істин на дорогих курортах? І це буде. І трилер буде (ну як жеж з такою зав’язкою: купа незнайомців у замкнутому просторі – геть без старого доброго трилеру обійтись?). І пародія на любовний роман буде, і порція кпинів на адресу видавничого бізнесу, і… І багато всякого. “Дев’ять незнайомців” – роман об’ємний, майже 600 сторінок, і дуже вигадливий.

Продовжувати читання “А ким ви були до просвітлення? “Дев’ять незнайомців””

Віє свіжим друком. Перший вішлист на підступах до Форуму

Книжковий рік цього разу полетів шкереберть (не те, щоб мій читацький до нього не долучився), але є, є все ж таки вічні цінності! Попри те, що Букфорум цього року пройде віртуально, про його наближення віщують стандартні ознаки. Ще середина серпня, а книжкових анонсів все більшає і більшає. І нехай цьогоріч частина з цих гарячих передфорумних новинок очевидно “арсенальна”, зате ми їх нарешті побачимо. Частину книжок, які щойно вийшли чи вийдуть найближчими тижнями анонсували так давно, що вони потрапили до попередніх вішлистів. А дещо – таки чесні новинки (або те, що мені ще на очі не траплялося – таких книжок теж трохи є).

Отже парад книжок, на які так довго чекали книжкові люди, можуть відкрити:

  • один з ключових торішніх бестселерів англомовного ринку – анонсовані ВСЛ на початку року “Нормальні люди” Саллі Руні (купила, прочитала)

normalni_lyudy_cover_3d

  • другий том стімпанкової дилогії Ірини Грабовської про паралельні світи та боротьбу з нахабними імперіями (прочитала і відписала)

757941_1_original

  • обіцяний Видавництвом графічний мемуар про переживання (або ж проживання) сімейної історії – а що сім’я німецька, то масштаб історії можна собі уявити

117309589_4129960237076563_7336300040905801314_o

І ще зі сподіваного:

Продовжувати читання “Віє свіжим друком. Перший вішлист на підступах до Форуму”

Франкенштейн 2.0 і бунтівні інструменти. Middlegame

Уявіть, що оце зараз, в розпал XXI століття, з могили раптом постала класична готика – розливу навіть не другої половини ХІХ століття, а його початку чи навіть кінця XVIII-го – і пішла активно плодити незаконних дітей з усіма доступними жанрами: античною драмою, темпоральною фантастикою, урбан-фентезі, постмодерновим романом-колажем, Великим Американським Романом виховання білого хлопчика на тлі /підставити щось потрібне/, сучасним соціальним романом про місце дівчинки в реальності, науковим горором, сімейною драмою про всиновлення та його психологічні наслідки, криптоісторичним екзерсисом і навіть з брошурою “Давньогрецька естетика за 15 хвилин”. Уявили? А тепер припустімо, що всі ці діти – це один химерний і доста переконливий в цій своїй химерності кадавр. Ось за нього Шонін МакҐвайр цього року Локус і отримала.

ByFireAbove_hc.indd

Колись світом правили алхіміки. Або думали, що правили, а тепер на їхнє уявлення про правильне всім начхати, бо модерність менш поблажливо дивиться на магічне уявлення про дійсність, сучасна наука рветься вперед та взагалі, а що, алхіміки існують? Існують і мріють про велике: трансмутацію, трансформацію, задоволення власних амбіцій. Асфодель Бейкер – найталановитіша майстриня алхімії в своєму поколінні, але в пізньовікторіанські часи хто там на досягнення якоїсь баби зглянеться. Асфодель Бейкер пише дитячі книжки, угноюючи фантазію прийдешніх поколінь, і створює собі ідеального учня. Сюжет “Франкенштейна” ми знаємо –  кінець Асфоделі трохи передбачуваний. Знає його і вона. І насправді Джеймс Рід потрібен науковиці для того, щоб продовжити її справу й зробити немислиме: ув’язнити світову гармонію в людському тілі і спробувати за її допомогою контролювати закони всесвіту. От тільки для одного людського тіла, для однієї людської свідомості Доктрина етосу – це трохи занадто. Після першого провалу Рід вирішує проапдейтити експеримент і створювати подвійний носій. Двійнят. Дівчинку та хлопчика, втілення математики та втілення граматики. А щоб Доктрина не маніфестувала завчасно, напівносіїв треба розділити. Дві складові одного цілого не мусять контактувати. Ага. Щяз.

Продовжувати читання “Франкенштейн 2.0 і бунтівні інструменти. Middlegame”

Спасибі, я більше не можу. 6 причин не дочитувати книжкові цикли (з прикладами та кривавими подробицями)

Здається, пекло для читачів-перфекціоністів має приблизно такий вигляд: сидиш собі на розжареній сковорідці, а навколо пурхають сердиті книжки, загрозливо лопочуть сторінками та верещать “Не дочитала! Не дочитала!”. Уфф, аж в холодний піт кинуло! Здрастуйте, мене звуть Ксеня і я – та дивна людина, яка старається дочитувати навіть не дуже цікаві та не дуже приємні книжки. Але насправді в цього правила є величезне виключення – воно не розповсюджується на продовження тієї книжки. Крапка – то крапка, остання сторінка – то остання сторінка, навіть якщо фінал був відкритим, як поле взимку. Є цикли, які я кидала після першої, другої, третьої, восьмої (тру сторі, не для красного слівця) книжки і сплю спокійно. Майже. Бо спочатку треба було собі пояснити, чому ж “Дякую, наїлася”.

НІТ, ПРОСТО НІТ

Найпростіший варіант не читати далі серію книжок – це коли по-чесному там навіть першу не варто було дочитувати. Чому таке буває?Сюжет нецікавий, стиль не зайшов, героїв хочеться прибити канделябром, бо чого вони це, якісь подробиці настільки огидні, що хочеться триматися від них подалі – на те є сотні причин. Та головне – одразу з цим визначитися: так, ця книжка настільки погана чи категорично не моя, що перевіряти це читанням другої геть необов’язково. Безумовно, на другому томі циклу може покращати. Але на світі надто багато книжок і спірні варіанти точно зачекають.

Приклади. Численні та яскраві, але якось так вийшло, що серед них – доста багацько сучасного янгадалту.

Продовжувати читання “Спасибі, я більше не можу. 6 причин не дочитувати книжкові цикли (з прикладами та кривавими подробицями)”

Homo urbanus. “Міста. Перші 6000 років”

Коли я кажу: “А загалом я нонфікшен не люблю і майже не читаю” – то трохи… цей, душею кривлю. Насправді люблю і читаю, що аж гай гуде. Просто мій нонфікшен має доволі вузькі жанрові рамки і на українському ринку в цьому місці велика біла пляма з незначними вкрапленнями дорогоцінних книжок. Цього літа на одну таку крапочку стало більше. У КМ-Букс вийшов історичний наукпоп, що не має прямого стосунку до переповідання визначних подій чи подробиць біографій великих людей. І він неймовірний.

img_1331

Міста. Перші 6000 років” – це, певною мірою, документальна книжка про дитинство. Дитинство великих людських поселень та того штибу життя, котрий вони створили. Американська археологиня Моніка Сміт створила щось середнє між посібником з прадавньої урбаністики та коротким екскурсом в психологію міського життя. І все це – на численних прикладах “Як ми копали”.

Продовжувати читання “Homo urbanus. “Міста. Перші 6000 років””

Діви у пошуках біди. “Шпигунки з притулку “Артеміда”

Обережний розквіт українського янг-адалту (єп, ще трішки і у нас, може, почнуть відділяти молодіжну літературу від суто підліткової) здебільшого стосується фентезі та соціально-психологічної прози в сучасному сетингу. Тому нечисленне “інше”, з одного боку, автоматично привертає увагу, з іншого – викликає легенькі побоювання. Тож, коли минулого року Віват анонсував пригодницький детектив про відважних шпигунок в декораціях початку ХХ століття, я привітала анонс бурхливими оплесками… а за книжку взялась майже за рік. Буває.

DSCN0347

Шпигунки з притулку “Артеміда” загалом скроєні за міркою сучасної американської/західноєвропейської старшопідліткової літератури. Шукаємо в минулому яскраву епоху відносного економічного добробуту, присмаченого глибокими соціальними протиріччями. На наші гроші – самий початок ХХ сторіччя, стабільно популярний в ретро-авторів. Вписуємо в це минуле головну героїню, яка і протиріччя за потреби проілюструє, і за права побореться. А тоді видаємо тій героїнями стільки пригод, щоб видихнути можна було б тільки під час любовної сцени, та й те – геть необов’язково. Усе це на українському матеріалі зробила Наталія Довгопол. Тільки таких героїнь у неї одразу чотири, і це водночас і баг, і фіча цього бадьорого тексту.

Продовжувати читання “Діви у пошуках біди. “Шпигунки з притулку “Артеміда””