Я добряче занедбала одну зі своїх улюблених рубрик, але на те є виправдання. Аж два. Перше – останнім часом мені не траплялися аж настільки цікаві комікси/графічні романи, що про них кортіло отак в картинках розповідати. Друге – бо я все чекала, чекала на дещо особливе – і дочекалася!

Та-дам! Сьогоднішня “Графічна пауза” присвячена книжці українською – перекладу відомого франкоканадського дитячого графічного роману, що його Ізабель Арсено намалювала за мотивами п’єси Фанні Брітт. Зустрічаймо, “Джейн, лисиця і я” – книжка, в реальність якої я остаточно повірила лише тоді, коли стирала порохи зі сканера.

От наскільки складно мені ведеться з підлітковими коміксами – вони постійно здаються якимись надто простими, надто буквальними і надто бадьоро пригодницькими – настільки ж добре заходять ілюстровані книжки, розраховані на молодшу за віком аудиторію. Ті, що я їх читала останнім часом, чомусь набагато цікавіші, мають виразнішу концепцію та відсутність шаленої дії компенсують ліричністю та тихим споглядальницьким захватом. “Джейн” якраз із таких книжок: маємо дуже просту і спокійно розказану історію про болючий соціальний досвід маленької дівчинки. Проте не настільки маленької, як зазначає видавець. Віват вказує як рекомендований вік аудиторії 6+, але тут насправді щонайменш 9-10+ та й на старший вік непогано буде. Ні, нічого шокуючого в тексті чи ілюстраціях нема. Зате є інтертекстуальність, що не конче вимагає знайомства із “першоджерелами”, але все ж таки воно додає насолоди від читання (і це якщо навіть не згадувати про радість впізнавання окремих мізансцен та сюжетних поворотів).

Продовжувати читання “Графічна пауза. Сіре буття vs Руді мрії” →

Коли я тільки-но спланувала свої розлогі вішлистові дописи – була впевнена, що тих вішлистів буде 4: дитячо-підліткове, нехудожнє, художнє реалістичне та художнє спекулятивне. Аж ні. Щиро радію тому, що у нас все активніше видають фантастику та фентезі, але майже все з під-арсенального асортименту українських видавництв – то мій кричущий неформат: у більшості випадків давно прочитане та дуже “чоловіче” читання. Нє, “Скандинавську міфологію” я рано чи пізно собі куплю, але з трьох з половиною книжок гарний список не складеш. Тому сирітки потрапляють у загальний худло-перелік. Він, до речі, на диво короткий – це результат свідомого самобичування. Бо вирішила тут собі виписати лише ті книжки, що я їх абсолютно точно захочу купити й прочитати протягом найближчих місяців. А то боротися з наслідками багаторічних цундоку-закупів уже навіть мораторій на бук-шопінг не в змозі.

Після старанного й болісного викреслювання у списку лишилися:

• книжка моєї мрії – українська номінація. Я не знала, що нею буде саме “Земля загублених“, але на нову прозову книжку Катерини Калитко я чекала неповні десять років – власне, відколи прочитала “М.істерію“. Дочекалася (і купила).

• книжка моєї мрії – перекладена номінація. Альєнде українською я пропустити не можу. Якщо колись пропущу – нагадайте мені “цей твіт” (цього разу не оминула точно, книжку вже маю, а відгук отут).

Продовжувати читання “Вішлист до Арсеналу. Частина 3: худліт гамузом” →

Іноді трапляються книжки, ставлення до яких просто не може лишитися стабільним. За “Гострі предмети” Ґіліян Флінн я бралася з осторогою. На 75 сторінці, повільно соваючись разом з маршруткою десь між Шулявкою та Дорогожичами, я в цю книжку закохалася – через кілька речень опису депресії. А іншого весняного дня, в районі 205 сторінки та посередині затору на Московському, – збридилася й зненавиділа. Потім пробачала деякі… особливості, гаряче сперечалася, по-станіславському крутила носом над фінальним твістом і обурено доводила, що отут, отам, от в цьому моменті вийшло недостатньо логічно. Книжці доводила. Незворушним трьом сотням сторінок в чорній палітурці. Здається, так і не переконала.

Каміллі трішки за тридцять, вона живе в Чикаго і сяк-так будує кар’єру кримінальної репортерки у газеті відверто другого ешелону. На дворі майже літо, новин катма, забивати смуги чимось треба, і тут Каміллин редактор з’ясовує, що в рідному місті його проблемної улюблениці вже вдруге за останній рік зникла школярка. А раз першу знайшли мертвою, то шуруй, дівонько, до рідного вогнища і напиши нам гарненький душевний репортаж, такий, щоби за душу брало і в сльозах топило. Загублена невинність, втрачений рай, кам’яні підборіддя осиротілих батьків, “Ми, городяни, намагаємося триматися купи перед лицем біди” – оце от усе. І то швидше, поки інші газети не пронюхали – це ж такий матеріал, такий матеріал, якщо правильно підійти – можна й Пулітцера відхопити! Пулітцер – це аргумент, і Камілла змушена “шурувати”, хоча солодкаве рідне містечко бачить переважно у нічних страхіттях.

Читаючи дебютний роман Ґіліян Флінн, я нарешті зрозуміла, чому Селесте Інґ з її “Несказаним“ американські критики так часто порівнювали з творчістю цієї письменниці. Померлі дівчатка, маленькі містечка, родини, що лише на перший погляд здаються бездоганними, каламутна вода, де хтось ловить свою рибку… На перший погляд спільного чимало. Але й відмінностей вистачає.

Продовжувати читання “Розтин по-домашньому. “Гострі предмети”” →

Невблаганна статистика каже, що я не стала читати навесні суттєво менше, хоча враження є саме таким. Але от з писати про прочитане проблеми маю очевидні. То сьогодні на календарі вже 2 травня, а в ефір іде тільки третій звітний пост #ФабулаКнигоманія2017. Щоби масштаби катастрофи стали геть очевидними: якщо я ще дещо підчитаю, то вже цього тижня можна буде писати пост про четверту п’ятірку. Тому саме час розповісти як і чому я обирала книжки для попередньої порції читаного.

Пункт “Книжка, написана співавторами”

Що: Beautiful Darkness Фаб’єна Вельмана та компанії – сюрреалістичний графічний роман-горор.

Чому: чомусь мені одразу здалося, що в моєму списку виконаного співавторською книжкою неодмінно має бути котрийсь комікс чи графічний роман, де пишуть/малюють різні люди. Бо ж синтетичні жанри тим і цікаві – як відбувається взаємодія різних підходів, творчих засобів, стилістичних манер. А “Прекрасна темрява” – це дистильований випадок – тут текст дві людини створювали, а малювало відоме подружжя художників. Вийшла штука дуже своєрідна – романтично-няшні акварельні ілюстрації різко контрастують із бридкувато-сатиричною історією про те, як невдало робінзонували крихітні істотки, що повтікали з тіла померлої дівчинки (є відгук на Гудрідз).

Пункт “Книжка з нещасливим фіналом”

Що: “Мілева Айнштайн” Віди Оґнєнович – цікавий зразок сучасної європейської драми.

Чому: як подумати, то тексти за мотивами реальних подій для цього пункту – варіант ідеальний. Тут спойлер в чистому вигляді спойлером не є (принаймні, не більшим, аніж стаття у Вікіпедії), тому потрапляння книжки в цю етично-проблемну для сумлінних читачів категорію нікого не має засмутити. Обдарована студентка Мілева вийшла заміж за обдарованого студента Альберта. Нічого доброго з того не вийшло. Але всі і так в курсі (є відгук на ГудРідз).

Продовжувати читання “Весняне сповільнення. Третя п’ятірка #ФабулаКнигоманія2017” →

Якщо ділити мої великі книжкові вішлисти за жанрами/напрямками, то найпростіше укладати ті, де йтиметься про нонфікшен. По-перше – нехудожнього я майже не читаю. По-друге (і це насправді головне) – нехудожнього я майже не читаю з тієї простої причини, що цікаве мені нехудожнє у нас майже не видають. Культурологічний наукпоп, історія повсякденності та історія речей, та кулінарія, що виходить за межі збірок рецептів, попсове та концептуально-прикольне літературознавство, біографії цікавих та відомих жінок – і вся ця радість жіночого авторства… Малувато у нас такого, малувато!

Та під цей арсенал трішки назбиралося. Причому тут є профеміністичні проекти, що особливо радує.

Одна з найочікуваніших книжок року – це, поза будь-який сумнів, оцей історичний проект під редакцією Оксани Кісь. Власне, тут достатньо двох слів “жінки” та “модернізація”, і моє серце завойоване навіки. До Арсеналу було б незле прочитати закинуту минулого року книжку Сьюзі Стейнбах, яка писала плюс-мінус про оце, але на англійському матеріалі, але тут жеж про Україну! КСД несподівано потішив (вже є книжка, і відгук на неї теж).

Мастхев номер два – “узагальнююча” книжка Тамари Марценюк за мотивами її лекційного курсу. Тут дякуємо Основам.

Мастхев номер три – спроба Анастасії Мельниченко переробити спільний болючий досвід, що вилився у відомий флешмоб, на лікнеп-застереження для підлітків. Чи дякувати в цьому випадку Фоліо – ще не знаю, за обкладинку точно не варто, бо це якийсь провал на рівні концепту.

Ну і далі царює ВСЛ

Продовжувати читання “Вішлист до Арсеналу. Частина друга: дрібка нехудожнього” →

До Книжкового Арсеналу лишається ще місяць, але від уже озвучених анонсів паморочиться в голові. Тому я сумлінно посапала попередні вішлисти на предмет вже купленого-подарованого, підчитала трохи запаси та свіжі надбання (і героїчно вийшла майже на те, з чого починався цей рік – ДН був дуже плідним) і готова до жадібних пароксизмів. Укладаючи попередній “передарсенальний” вішлист, я чомусь була впевнена, що потенційно цікавих книжок стане на ще один пост. Але ні, як все увіпхати в один запис – вийде щось дуже негарне та майже нечитоме.  То вирішила трохи розподілити мрії між різними кошиками. Сьогодні поділюся захцянками з дитячо-підліткового асортименту. Але далі обов’язково буде!

У дитячому сегменті панують книжки, на які приємно дивитися.

По-перше, книжка-картинка про Фріду Кало.

По-друге, добірка “мишачих” книжок (є у мене маленька мрія – колекціонувати ілюстровані книжки про гризунів та деяких комахоїдів, але поки що реалізувати її не вдалося).

“Миші” вже прочитані, відгук лежить отут.

Ну і дрібка класики, що непрямим шляхом подарувала російській мові слово “краснолюд”.

Продовжувати читання “Вішлист до Арсеналу. Частина перша: дитяче й підліткове” →

Серед втішних тенденцій в українському книговиданні, мало що радує мене настільки ж, як дедалі активніша готовність друкувати збірки оповідань. Збірки знаних авторів, антології, де серед знаних авторів є й новачки, антології за мотивами конкурсних відборів, перекладені збірки… Та окремий пункт – збірки дебютні, перші книжки їхніх авторів. Минулого року їх чимало вийшло, але я от поки що лише до одної добралася.

(Постфактум важко визначитися, яка гирька на терезах “Нє, оце треба читати!” є вирішальною при виборі книжки. Тут було одразу кілька “за”: мала проза, дебют, авторка з Харкова (більше, більше голосів зі Сходу та Півдня), чудове видання з гарною обкладинкою та внутрішніми ілюстраціями (більше, більше дорослих книжок з картинкам, шо ж ми, не люди!). І кілька “проти” – майже всі рецензенти наголошували на підкресленій соціальною значущості та форсованій трагічності текстів. Здається, остаточно мене переконала посестра по читанню фантастики Beauty and Gloom – якщо вже Даша сказала, що реалістичну книжку варто брати, то точно треба брати.)

Продовжувати читання “Життя, ковдра і мистецтво. “Неболови”” →

Треба, треба здувати порох з трохи призабутої рубрики! І “Двічі по п’ять” сьогодні тематична. На честь Дня авіації та космонавтики (він у нас доволі обмежено всесвітній, але все ж таки) закортіло поділитися книжками про польоти. Кілька років тому вони мене просто переслідували, але й зараз регулярно трапляються.

Продовжувати читання “Двічі по п’ять до 12 квітня. У польоті” →

Спочатку були якісь книжки-картинки, потім “Подорож “Блакитної стріли“, але справжню цікавість до книжок про ляльок в мені розігрів Абрагам Мерріт. Як не дивно, “Диявольські ляльки мадам Менділіп” (в дівоцтві Burn Witch Burn) не лишили по собі якогось по-фетишистському неприємного присмаку. Як і старенькі жахлики. Тож уявлення про те, що ляльки – це моторошно, в моїй голові не затрималося надовго. Це потім я почала колекціонувати ляльок і з прикрістю усвідомила, що деяких гостей мої дівчатка змушують трохи нервувати. “Вони ж такі класні!” – дивувалася я. От і героїня роману німецької письменниці Майї Іліш теж дивується: чого це її благодійники жахаються дбайливо зібраної лялькової колекції, що зберігається в зачиненій секретній кімнаті?

Уже не у вікторіанські, а у глибоко едвардіанські часи до дівочого сиротинця Святої Маргарити завітав джентльмен у чорному і “позичив” там спритну сирітку. Свіже надбання привезли у віддалений загадковий маєток, обрядили у біле мереживо, нагодували солодким та пояснили кілька речей: її не вдочерили, а взяли на роботу; вона може робити майже, що завгодно, але тільки не відходити далеко від дому; вона мусить доглядати колекцію дорогоцінних порцелянових ляльок, а ще: “Тепер тебе, любонько, зватимуть Флоранс!”. І ось 14-річній “Флоранс” довелося попрощатися з мріями втекти із цирком та стати еквілібристкою та розпочати дивну та, на перший погляд, нікому не потрібну працю.  Що не так з цим будинком та чому в його саду одночасно квітнуть всі можливі квіти? Чому служники так дивно поводяться? Чому в Кімнаті ляльок можна почути дитячий сміх? І чи є взагалі людьми холоднувато-доброзичливі пан та панна Моліньє?

Продовжувати читання “Іграшкова готика. “Комната кукол”” →