Існують такі книжки, що посідають почесне місце у списках до прочитання. Зветься воно: “Що пізніше, то краще, бо шож інакше залишиться?”. У випадку з моїм “міфопоетичним” мега-викликом такою книжкою було “Чорнильне серце” Корнелії Функе. Бо якщо я її прочитаю – з перекладених українською та ще не прочитаних номінантів лишиться одненьке мишеня Десперо. Власне, уже лишилося. І йому самотньо.

Свою номінацію на дитячу версію премії “Чорнильне серце” отримало фактично одразу після публікації – у 2004 році. Не виграло, але на популярності це жодним чином не відбилося. Ні, я знала, що серед моїх знайомих багато хто читав цю книжку, але під 290 тисяч читачів на ГудРідз – для перекладеної книжки це дуже багато. Така всенародна любов часто трохи лякає. Мене, до речі, злякала дуже переконливо, але про це трохи згодом.

Тож одна з найвідоміших (оголошую хвилинку епічних узагальнень, аякже) молодшо-підліткових книжок першого десятиліття нинішнього сторіччя має всі складові потенційного бестселера та джерела фанатського культу: симпатичну 12-річну головну героїню, яскравих другорядних героїв, няшне звірятко, карколомні пригоди та прекрасну в своїй абсолютності фіксацію на книжках.

Школярка Меґі живе доволі звичним життям. Щоправда, вона втратила матір в малому віці, а ще вони з батьком – “книжковим лікарем” – підозріло багато переїжджають. Але ж хто знав, хто знав… Спраглі читачі знали – “просто так” в подібних книжках не буває. Тож і Меґі протягом кількох днів довелося познайомитися із злодійкуватим вогнедувом та його рогатою куницею; рушити з батьком до Італії; зустрітися з незнаною родичкою, яка згодом допоможе дівчинці в головному: виявляється, батька треба рятувати. Бо він має неабиякий талант – вичитувати речі з книжок. І добре, якби лише речі. Адже, виявляється, казковим Темним Володарям на пів-ставки і в нашому світі непогано ведеться.

Продовжувати читання “Гості з книжки. “Чорнильне серце”” →

Некалендарна зима вже прийшла, я собі читаю дуже зимовий містичний трилер, але осінні обітниці – це святе. Тому сьогодні про мій маленький марафон – коротко і з картинками.

(Оскільки з об’єктивно-суб’єктивних причин під кодовою назвою “АААААА, шоста Цивілізація!” я поки що читаю дуже мало, то довелося узгодити із сумлінням два читацькі рішення. Перше – #DarknessFALLs буде подовжено до середини грудня. Бо хочу-таки, щоб у нього було три випуски (а писати раз на десять днів протягом місяця банально не вистачає матеріалу). Друге – через це моє Вікторіанське бінго буде подовжено на 2017 рік. Це в мене з такими челенджами вперше, але чомусь снаги нема – просто не хочеться читати те, що запланувала, просто зараз. “Отаке”).

Перш за все хотілося б зізнатися: те, що в порядних домах вважається за guilty pleasure, – робить мене щасливою. Давно мені так затишно не читалося, як оце тепер – коли дозволила собі об’їдатися фентезятиною, полохливими дитячими казками та похмурими детективами. Читацькі канікули – це все ж таки прекрасно! І мені ще не набридло.

Що ж там знайшлося – у темряві?

Продовжувати читання “#DarknessFALLs. Перший випуск” →

Побачила, як Фейсбуком (Ладо, привіт!) гуляє флешмоб #ДеньУкраїнськоїПисемностіТаМовиНаближається, присвячений україномовним книжкам, які мали найбільший вплив на ніжні дитячі мізки. Опиратися ностальгії було не сила, але щоб не загубилося, вирішила повісити базову версію тут.

Отже – покаянний мемуар. У моєму дитинстві книжок українською… майже не було. Російськомовне місто та болгаромовне село, етнічно-строката родина із дефолтною “мовою міжнаціонального спілкування”, але головне – у мої три рочки наша родина переїхала туди, де з книжками взагалі було доволі сутужно. У продажу, комунальна бібліотека була нічогенька – принаймні, дитяча її секція. Тому з трьох моїх улюблених книжок українською дві – малюкові, що залишилися в діда та бабуні, і лише третя – спеціальний подарунок для вже трохи свідомої мене.

Перша з цих книжок – знана готична версія “Івасика-Телесика” з отакою ілюстрацією на обкладинці.

З нею пов’язаний досвід майже екзистенційний. Здається, під час чергового читання саме я збагнула, що казки, які мені розповідають, і “книжечки” – можуть бути одними й тими самими текстами. З віршиками було зрозуміло: їх точно за книжкою читали, а от з казками то було не очевидно. Ну й кріпі-ілюстрації тренували дитячу уяву та нерви. Пам’ятаєте, яка там хтонічна Змієвідьма?

Продовжувати читання “Мої перші українські книжки” →

Моє несподіване занурення у світ графічних романів призвело до розуміння: якщо не структурувати це читання – ризик “втопитися” в морі нового є неминучим. А наводити лад у читацьких планах можна по-різному: обирати “книжки з картинками” за авторами, напрямками, жанрами, тематиками… Останній варіант виявився найцікавішим. І одним з його практичних проявів слугує невеличка добірка ілюстрованих текстів про те, як минає літо американських підлітків.

Lumberjanes, Vol. 1: Beware the Kitten Holy (2015)

Спільний проект Ноелль Стівенсон, Шеннон Воттерс, Ґрейс Елліс та Брук Аллен з усієї добірки найближчий до стереотипного уявлення про комікси. Lumberjanes (найпростіший переклад – “Лісорубки“, хоча шкода втрачати гру слів) виходять окремими тоненькими зшитками, вони дуже яскраві й розповідають про карколомні пригоди. Від початку авторки планували створити цикл з восьми окремішніх випусків, але комікси про пригоди п’ятьох дівчаток в літньому таборі стали настільки популярними, що на сьогодні маємо вже 28 “основних” випусків, два спешіали та викуплені права на екранізацію (не кажучи вже про кілька отриманих премій Айснера – однієї з найпрестижніших нагород в світі коміксів та графічних романів).

Перша збірка “Лісорубок” включає в себе чотири випуски, які нашвидкуруч знайомлять нас із головними героїнями. “Нашвидкуруч” – не фігурально, цей твір характеризується якоюсь майже блискавичною швидкістю дії. Під час читання першого випуску трохи мерехтить в очах і не одразу легко розібратися: хто ці всі люди і що вони тут роблять. Усі люди – це, в першу чергу, Мел, Ейпріл, Моллі, Ріплі і Джо, які потрапили до однієї хижки у таборі для найсправжнісіньких леді, і тепер призвичаюються до тамтешньої дисципліни, добряче дістаючи свою вожату Джен. А призвичаїтися до таборового повсякдення непросто. Спочатку дівчата зустріли жінку, що перетворюється на ведмедицю. Потім їх почали переслідувати тварини та птахи із трьома очима. А попереду ще зустріч із річковим чудовиськом, подолання смуги перешкод у прадавній печері та інші надзвичайні пригоди.

Популярність “Лісорубок“, мабуть, пояснюється просто. Це приємне відпочинкове читання, яке і розважає, і щиро розказує про стосунки між дівчатами-підлітками, і іронізує над скаутською культурою в США. Узагалі, пригодницька серія, центральними персонажами в якій є виключно дівчатка, що не сидять у вежі в ролі “Прекрасної Діви в Біді”, а самі долають своїх драконів, – це все ще доволі рідкісний товар, на який швидко знайшлися радісні покупці.

Слайди!

Продовжувати читання “Графічна пауза. Літо в картинках” →

Коли хочеться на хвильку перепочити від моїх нескінченних історичних романів (зараз на черзі сага про вікторіанське розлучення), з’являється чудова нагода згадати про інший челендж. Сьогодні в програмі “міфопоетичного” читання Террі Пратчетт.

Питання: читати чи не читати підцикл про малу відьму з крейдяних пагорбів – направду не поставало ніколи. Звісно, що читати, це ж Пратчетт! Проблема була з “Коли?” та “Як?”, адже побачивши, як пратчетова варіація на тему скотішу вигляда в оригіналі, я банально злякалась. (Соромно зізнатися, але я не читаю англійською книжки з “шотландським колоритом” – скотіш інглиш в письмовому вигляді просто виносить мозок з другого пострілу, навіть на слух краще його розбираю.) А тут збіглися й затанцювали дві обставини: цикл про Тіффані почали видавати російською, а тут його ж гамузом переномінували на Міфопоетичну премію (раніше номінувалися окремі книжки, “Капелюх” свого року переміг). Ну й куди тоді з цього човна?

(На початку скажу, що як на дитячу книжку, де треба все перепирати та пояснювати – переклад непоганий, хоча деякі “діалектні” рішення… доволі сумнівні, ну й грою слів в багатьох випадках довелося пожертвувати, хоча воно в принципі більше на дорослих розраховане. Але це не привід не волати: “А коли буде переклад українською?!”)

У теорії уявити собі Пратчетта для молодшого та середнього шкільного віку було чомусь непросто, а дарма. Адже “Вільний народець” – це чесна та струнка, як ручка від пательні, авторська чарівна казка. На мій подив, вона мінімально співвідноситься з реаліями Плаского Світу – ну, декілька топонімів у фоні згадали та наприкінці Матінку показали. То якби не було “Лордів та Леді“, які познайомили із пратчетовою концепцією ельфів (хороша, правильна концепція, явважаю!) та зі скаженими татуйованими феєчками Нак-Мак-Фіглями, цілком можна було б уявити цю повість частиною кантрі-фентезі доробку тієї ж Діани Вінн Джонс. Чом би й ні: смілива дівчинка, обтяжена своєрідними родинними стосунками та обов’язками; англійські та шотландські фольклорні алюзії та географічні особливості, які багато про що натякають британським дітлахам. Але це Пратчетт. Тут усе трохи… нетаке.

Отже, за що можна полюбити “Вільний народець“? Список принад довгенький, але я згадаю лише про п’ять із них.

Продовжувати читання “Найкраща відьма молодшої вікової категорії. Перші книжки про Тіффані Ейкінґ” →

Швидке з’ясування читацьких пріоритетів пояснило, що Фейсбук-аудиторія воліє почитати про острови. Я також люблю острови, це у мене одна з тем для регулярного читання (вкотре переконуюся, що “ізольоване” дитинство з себе не витравити), тому рада поділитися.

Острівна тематика взагалі є поширеним мотивом складання читацьких добірок, тому я вирішила уникати найочевидніших варіантів. І якось так вийшло, що майже варіанти з уже читаного – книжки про острови в холодному морі.

У варіанті номер 1 оповідається ще про порівняно нехолодні місця. “Узбережники” (російськомовний переклад залишимо на совісті російських видавців) – це приклад фірмової Джоанн Гаррис: багато Франції, багато побутописання, багато родинних таємниць і місцевого колориту. А от магії майже немає – не “Шоколад“. Сюжет крутиться навколо крихітного бретонського острівця (з тих, що під час відпливу поєднуються з материком), мешканці якого намагаються врятувати свої пляжі від претензій курортного містечка, що розташувалося поблизу.

Рушаючи на Північ, зупинимося на Шетландських островах. Пункт номер 2 – “Чорний, як крукове крило” – перший роман з циклу детективів Енн Клівз, в яких життя в маленькому містечку ускладнюється острівною специфікою. Днями чекати на результати експертизи, конфліктувати з Материком, марно сподіватися на те, що всі злочинці не місцеві, і таке всяке. Плюс Шетланди як такі – місце… Своєрідне. Північне море, кепський клімат, відсутність дерев (вітер-с), солідний відсоток гельськомовного населення та гарно законсервовані традиції вікінгів – є, на що подивитися. До речі, про подивитися – за мотивами (і місцями – добряче за мотивами) книжок Клівз зняли симпатичний шотландський серіал. Але якраз цю книжку переписали круто, тому я б порадила спочатку її прочитати, а потім вже дивитися.

Продовжувати читання “Двічі по п’ять. На острові” →

Якось так вийшло, що протягом місяця мені прочиталося два тексти з класичного “сирітського” канону – і то в українських перекладах. (Це у мене натуральна батрахоміомахія: колись заприсяглася наздоганяти англомовному класику дитліту в оригіналі, але #bookchallenge_ua змусила скорегувати плани, бо саме дитячі книжки у нас тут перекладають найохочіше). І це був дуже цікавий досвід: дві книжки, написані з різницею всього лише в 10 років (тільки в цей час “трапилася” Перша світова) про близьких за віком двох дівчат-сиріток в схожих умовах. Кожна з них дуже рано втрачає матір, виховується батьком – безсрібником та мрійником, кожна потрапляє до не дуже привітних родичок, кожна має…  фічу поведінки. І кожна книжка розповідає про добрих людей та має виразну християнську проблематику. Думаю “Полліанну” за таким описом впізнати неважко. А друга – менш очевидна “Емілі з Місячного Серпа” Люсі Мод Монтґомері.

Сюжет найвідомішої книжки Елеанор Портер увійшов в маскульт настільки, що прислужився психіатричній науці. Це одна з причин, через які я з осторогою бралася за цю книжечку. Буду щирою: я от близько не оптимістка, і люди “на позитиві” мене дратують. Та виявилося, що все не настільки страшно. У випадку самої Полліанни доволі детально розписується, чому і як саме в дитини працює цей захисний механізм – “Знайдемо дрібку меду в діжці іншої субстанції”. Ну а те, що Гру В Радість підхопили дорослі (і що вони з неї зробили під кінець оповіді) – коні не настільки дитина вже й винувата.

Коли живеш голіший од миші, доводиться вишукувати щонайдешевше. Ми з татусем часто купували їжу в закусочній. Найчастіше брали боби і рибні котлетки. Ми з ним раділи, що любимо боби і рибу, особливо, коли дивилися на смажену індичку, яка коштувала шістдесят центів.

Оцей простенький сюжет та тепла й прибавлива картинка маленького містечка у Вермонті – те, що в книжці однозначно радує (якщо забути, що в цьому благословенному місті кожен другий мешканець – вправний маніпулятор). Хоча, схоже, головною принадою має бути життєрадісна дитина, проте з образом Полліанни є певні проблеми. Вірніше, не з  дівчинкою,  а з усім текстом. “Полліанна” – повість суто концептуальна, частинки рушниці дбайливо і майстерно розвішані текстом, і на ідейному рівні усе стріляє моцним залпом (а влучить чи не влучить – то вже від читачів залежить, мене такі штуки, що там наприкінці творяться, відверто кажучи, виморожують). Але в цій гучній та вправно виконаній симфонії поганенько чутно окремі голоси. Тому, якщо замислитися: а якою ж є ця дитина, що дала ім’я знаковій повісті – то на таке питання доволі важко відповісти. Полліанна = сум+радість+трохи бешкетування. А виразні ознаки хоч якоїсь вдачі, а не емоцій, у неї можна помітити лише в кількох епізодах. Найцікавіше, що з дорослими героями аж такої проблеми немає. Нє, звісно, більше половини з них – це люди-функції, але тітка Поллі, містер Пендлтон, навіть вічно незадоволена місіс Сноу при кожній своїй появі спритно перетягують ковдру уваги на себе. Ефект цікавий і передбачуваний: Полліанна фактично є педагогічним інструментом, за допомогою якого письменниця перевиховує містечко, де хутко знижується духовна температура. Але ж хотілося почитати про виховання дитини…

Але з цим, мабуть, до грубенького роману про Емілі. От де є майже всі елементи попереднього тексту, які цього разу чесно зліплюються в більдунгзроман.

Продовжувати читання “Сирітська класика. Про Полліанну та Емілі” →

За збігом обставин читати у день Депортації книжку про репресії – це дивний виверт долі, на які така щедра до мене ноосфера. А от прочитала б швидше ісландський детектив – взагалі б на 15 травня мені ця книжка припала. І було б ще страшніше, бо там йдеться якраз про 1938 рік. А, про головне забула. Це дитяча книжка. Казка.

Якщо судити за присвятою, то російська журналістка Юлія Яковлева загорнула в магічно-реалістичний флер життєвий досвід своїх старших родичів і вирішила написати пенталогію повістей: про те, як велося дітям в Ленінграді до, під час та одразу після Другої світової. Перша з них вже видана, інші – на черзі і, сподіваюся, все ж таки з’являться, бо концепція вийшла цікава. Зрештою, це популярний жанр – розповісти дитям про попередні часи так, щоби їм було зрозуміліше. А це таки дитяча книжка, а не доросла книжка про дітей в екстремальних історичних умовах.

У березні 1938 року першокласник Шурка випадково помічає дивний поїзд, який у закритих вагонах везе не скотину, а людей. “Це, мабуть, шпигуни”, – кажуть Шурці дорослі. Шпигуни, ворожі агенти, вони скрізь – оно той дядько, що запропонував хлопчику ескімо (в їхньому дворі ще ніхто не куштував нове модне морозиво!) за так – імовірно, також шпигун. І, здається, і тато теж шпигун, бо не могли за ним прийти вночі просто так, правильно? Але мама й найменший братик також зникли… Вони шпигуни? Як так сталося, чому вони на це пішли? А головне – куди забирає людей Чорний Ворон?

Продовжувати читання “Чорний птах у сірому місті. “Дети ворона. 1938 год”” →

Повернулася, збігала на Арсенал, трохи розгреблась – а тепер можна й про прочитані книжки поговорити. Або просто подивитися, бо є ж такі випадки, коли ілюстративний матеріал перетягує до себе ковдру уваги. До таких випадків вже на старті належав проект “Напиши мені книжку”, коли одразу сповістили, що малювати буде Мар’яна Прохасько, а текст… Текст – діло наживне.

Тим не менш, перша книжка в цій серії вийшла цікавою з обох боків. “Сузір’я Курки“, схоже, відповідає свіжим (хоча й не дуже оригінальним) віянням укрдитліту – братися за ненайочевидніших персонажів. Ось і в цій майже-казці йдеться про повсякденне життя та маленьку пригоду бабці Марії, що разом із куркою Марічкою живе у Карпатах. Доволі приємний текст Софії Андрухович, симпатичні персонажі, органічна космологія й простенька сюжетна інверсія (передбачувана, звісно, але дітям, мабуть, може бути цікаво) – в “Сузір’ї” все якесь таке ніби й “нічого такого”, а загальне враження справляє дуже тепле. Ну й героїзм Марії та Марічки – це гарний “кейс”, мені сподобалось.

Єдине, що дряпає увагу – доволі частий (а ще – мені абсолютно неблизький) мотив “Рай – це десь за межами міста” тут промальовується в гендерному розрізі.

– Що ти тут робиш посеред лісу, дівчинко? – запитала Марія.

– Живу.

– Сама?

– З татом. Він лісник.

– А мама?

–  А мама моя зануда. Їй наше дике життя не підходить. Вона любить зручне життя в місті. Вона лікар, лікує людям зуби. Часом ми з татом до неї їздимо, але в місті складно витримати, там мало дерев і багато людей, і все закатано асфальтом. Рися там мало не сказилася.

– А мама до вас їздить?

– Їздить. Але вона боїться Рисю, і їй тут вічно холодно, і ванни немає, і вночі пугикає сова, і виють вовки, і не можна піти до театру, і немає інтернету, і не взуєш туфлі на підборах. Але зрідка їй подобається. Вона каже: іноді корисно відпочити від цивілізації.

Виносячи за дужки питання “А чого одразу мама і чому через підбори?”, хочеться вже помріяти про книжки, де будь-які опції: “А мама живе у місті, бо має дуже важливу роботу”/”Поїхала до Африки рятувати слонів”/”Живе на дереві в сусідньому лісі, бо їй так схотілося, і я думаю переїхати до неї” – не були б екзотикою. Чи я забагато хочу від дитячих книжок? Енівей, апологія “дикого життя” тут ще помірна і не аж надто романтична. Гаразд, і так бува.

А от ілюстрації сподобалися беззастережно. Комбінація малюнків та фотоколажів – штука тонка, але тут все вийшло класно й атмосферно. Ну, може, подекуди, трохи похмуро, але стримана гамма добре працює на загальне казкове враження.

Трохи прикладів.

Продовжувати читання “Чи тут куе, чи тут куо – ось питання. “Сузір’я Курки”” →