Треба, треба здувати порох з трохи призабутої рубрики! І “Двічі по п’ять” сьогодні тематична. На честь Дня авіації та космонавтики (він у нас доволі обмежено всесвітній, але все ж таки) закортіло поділитися книжками про польоти. Кілька років тому вони мене просто переслідували, але й зараз регулярно трапляються.

Продовжувати читання “Двічі по п’ять до 12 квітня. У польоті” →

Спочатку були якісь книжки-картинки, потім “Подорож “Блакитної стріли“, але справжню цікавість до книжок про ляльок в мені розігрів Абрагам Мерріт. Як не дивно, “Диявольські ляльки мадам Менділіп” (в дівоцтві Burn Witch Burn) не лишили по собі якогось по-фетишистському неприємного присмаку. Як і старенькі жахлики. Тож уявлення про те, що ляльки – це моторошно, в моїй голові не затрималося надовго. Це потім я почала колекціонувати ляльок і з прикрістю усвідомила, що деяких гостей мої дівчатка змушують трохи нервувати. “Вони ж такі класні!” – дивувалася я. От і героїня роману німецької письменниці Майї Іліш теж дивується: чого це її благодійники жахаються дбайливо зібраної лялькової колекції, що зберігається в зачиненій секретній кімнаті?

Уже не у вікторіанські, а у глибоко едвардіанські часи до дівочого сиротинця Святої Маргарити завітав джентльмен у чорному і “позичив” там спритну сирітку. Свіже надбання привезли у віддалений загадковий маєток, обрядили у біле мереживо, нагодували солодким та пояснили кілька речей: її не вдочерили, а взяли на роботу; вона може робити майже, що завгодно, але тільки не відходити далеко від дому; вона мусить доглядати колекцію дорогоцінних порцелянових ляльок, а ще: “Тепер тебе, любонько, зватимуть Флоранс!”. І ось 14-річній “Флоранс” довелося попрощатися з мріями втекти із цирком та стати еквілібристкою та розпочати дивну та, на перший погляд, нікому не потрібну працю.  Що не так з цим будинком та чому в його саду одночасно квітнуть всі можливі квіти? Чому служники так дивно поводяться? Чому в Кімнаті ляльок можна почути дитячий сміх? І чи є взагалі людьми холоднувато-доброзичливі пан та панна Моліньє?

Продовжувати читання “Іграшкова готика. “Комната кукол”” →

Дивні читацькі настрої, які іноді мене охоплюють, призводять до того, що хочеться читати дивне. І першим дивним цієї весни став майже незвіданий для мене піджанр у веселій сім’ї “Американське підліткове фентезі”- ретелінг а-ля рюс. Ні-ні, я була в курсі, що білосніжки та красуні з чудовиськами заяложені, шо жуть, і в хід вже давно активно пішли японські легенди та африканські міфи. Але з оцим цікавим звіром зустрічатися ще не доводилося. А знайомство вийшло доволі повчальне.

Свіженький потенційний бестселер від Кетрін Арден “купив” мою читацьку увагу кількома речами. По-перше, авторка – американка, що є спеціалісткою з російської літератури та вчилася у Москві. По-друге, вже перші сторінки натякнули на те, що мова йтиме не про аморфний фентезійний світ у вакуумі, а про криптоісторичний сюжет. По-третє, The Bear and the Nightingale – це трохи ускладнений (зокрема мотивами з “Дванадцяти місяців“) ретелінг “Морозко“, а американський переказ сюжету фільму Роу був одним з невмирущих інтернет-хітів часів мого навчання. Ну як в таке не зазирнути? А воно щось за три дні вже і прочиталося…

На далекій Півночі Русі серед лісів живе заможна боярська родина. Петро Володимирович свого часу вдало одружився – з наймолодшою донькою Івана Калити та “лісової відьми” (табличка “Криптоісторія”). Але ані Марина, ані жодне з її дітей не успадкувало бабчиних талантів. Хоча, ні, ще є шанс. І нехай Марина не переживе пологів – до цього вона готова – але Василиса має вирости особливою. Головне – вберегти дівчинку від уваги надприродних сил. От тільки люди для не схожої на інших дитини можуть бути небезпечнішими.

Один з очевидних (а, може, навіть найбільшим) недоліків “Ведмедя та Соловейка” – це те, що текст є типовим Дебютним Романом З Претензією На Трилогію. За ритмом та динамікою – не сюди, тут перша частина – чесна експозиція, друга також не спотворена надлишком екшену, і лише в третій діє починає ворушитися з блискавичною швидкістю надто добре гальванізованого тіла (перепрошую за неапетитне порівняння, але воно справді трохи перекручене). Проте авторка повільно, але дуже старанно вибудовує, імовірно, незвичний для читачів світ “навколослов’янських” казок і робить це з увагою та любов’ю. Щоправда, більше це стосується фольклорних моментів, бо виловлювати там історичні “шо-шо?” – це окреме задоволення. Людям, які добре знаються на пізньому середньовіччі буде цікаво читати, та і я знайшла, чим себе “порадувати”. Та коли вийшло приспати внутрішню критикесу, оту саму дивну приємність, на яку розраховувала, я від цього простенького підліткового роману виховання про Обрану та нечуйних людців уповні отримала.

Продовжувати читання “Зимова казка. The Bear and the Nightingale” →

Я й ніби взяла паузу у читанні збірок оповідань, але деякі не погоджуються відпустити мене з миром. Тому, здається, настав час нашвидкуруч розповісти про книжку, що я її читала майже два роки і закінчувала якраз в районі недавнього Різдва. І це було правильне довге читання, адже дочитуючи цю збірку, я вже дивилася на оповідання трохи іншими очима. Більш практично, мабуть, і на те є причина.

Малазійська письменниця Цзень Чо (Zen Cho) – одна з тих юних зірочок сучасного фентезі, що повільно, але впевнено приходять до успіху. Оповідання й повісті, цифровий селфпринт, журнали, антології… А потім авторська збірка, що вийшла в маленькому малазійському видавництві, отримує другорядну, але помітну міжнародну премію (імені Вільяма Кроуфорда, якщо вдаватися в деталі), а майбутній дебютний роман підгрібає під себе “доросле” видавництво. Sorcerer to the Crown виступив чудово: кілька номінацій (зокрема на “Локус”) та найкращий дебют British Fantasy Award, плани на трилогію – поки що кар’єра вчорашньої дебютантки вибудовується так, що хотілося б зичити такого всім друзям, які пишуть фантастику. Oh wait, у нас з “інфраструктурою” все набагато гірше, але nevertheless – будьте як Цзень Чо!

Повертаючись до того, з чого я почала: чим настільки цікаві ті самі преміальні Spirits Abroad, “Привиди за кордоном“? Тим, що це чудова дебютна збірка, що старанно і цілком концептуально об’єднує ранні тексти, з яких… видно, що вони ранні, видно, як міняється авторський фокус, як розширюється діапазон, як трансформуються ідеї (пояснення авторки, як одне з оповідань виросло з фанфіків про Леголаса та Гімлі – це мімімі в квадраті), як в принципі мультикультурна письменниця (китаянка з Малайзії, що живе нині в Британії)  працює з матеріалом. Якраз матеріал – це те, через що я закохалася в ці твори. Цзень Чо щедро черпає з південноазійського фольклору, балансуючи на межі “А тут читачам-не-в-темі ніфіга не буде зрозуміло” (і іноді зриваючись в ту прірву неочевидності), бадьоро перемішує літературні традиції і взагалі – облаштовує доволі цікаву версію легкого та романтичного фентезійного постмодернізму. Її тексти чимось нагадують паперові будиночки – пожертви для предків – все таке маленьке, гарненьке, декоративне, але як починати медитувати над підтекстами – отут драматизм і накриває.

Якась задовга вийшла передмова, тому закруглюючись ще мушу попередити: не всі оповідання в збірці літературно рівноцінні, і не всі навіть цікаві. Але як цілісне явище вона заслуговує на увагу. Ну і зрештою це може бути навіть свого роду затишним читанням, якщо пропустити кілька справді жорстоких текстів.

Продовжувати читання “Привид у відпустці, дракон на канікулах, вампірка у школі… Spirits Abroad” →

Міркуючи над тим, як оформлювати проміжні звіти щодо центрового читацького виклику цього року, я довго коливалася між “нормальними” оглядами та чимось узагальненим навроді того, що робила для #bookchallenge_ua. А відповідь підібралася непоміченою: якщо не хочеться повторюватися, то можна звернути увагу на інший аспект. Тож я вирішила, що в таких постах я писатиму не про “що?”, а про “чому?” Чому саме ці книжки пасують до конкретних пунктів.

Перші п’ять книжок марафону заповнили радикально різні за складністю прогалики. Дві книжки дозволили викресли два з десь п’яти справді проблемних пунктів, три – пішли значно легшим шляхом (а одна – взагалі читерка).

Продовжувати читання “#ФабулаКнигоманія2017: перші 5 завдань” →

Коли письменниця, яку прославили романтичні (і лише подеколи – романтично-містичні) романи, береться за антиутопію – нехай навіть підліткову – це звучить… цікаво. Тим більше, що з текстами Сесілії Ахерн у мене давні love-hate стосунки. Як я вже колись писала – мені подобаються її концепції (особливо ті самі містично-фантастичні), але не подобається формат гламуризованої романтики. Енівей, її книжки – не найгірший варіант відпочинкового чтива. Але… підліткова антиутопія?

Таки так. І підліткова, і антиутопія. “Таврована” є відверто мейнстримним, але міцно клепаним текстом, який має сподобатися цільовій аудиторії (і, схоже, справді сподобався). Є головна героїня, є впізнавані вікові проблеми, є конфлікт із суспільством. Причому такий конфлікт, що він може неабияк проїхатися нервами навіть загартованих читачів. Здавалося б, скільки антиутопій було читано, тільки й зітхай та вишукуй алюзії до “дорослих” текстів. Аж нє, є там епізоди, які пробрали всерйоз.

Селестіна Норт – ідеальна дівчина, сонечко й радість – відмінниця, розумничка, зірка школи, красуня і взірець взірців. Її життя розплановане років на десять вперед, її особисте життя – привід для чужих заздрощів, її світ зручний, прекрасний та непохитний. Рівно до того моменту, як Селестіна допомагає Таврованому. Не з великої любові до гуманізму, а просто чинить _правильно_, порушуючи нелогічне правило. Логіка заточується, світобудова вибухає – ідеальна дівчина стає гіршою за злочинців. Бо всі люди, які йдуть проти суспільного блага, отримують своє Тавро – а разом з ним статус найупослідженіших ізгоїв. А надто логічна та надто правильна юнка збере такий врожай тих Тавр, що стільки ще жодна істота не витримувала.

Маленьке зізнання: світ, що його змальовує Сесілія Ахерн, добряче дивакуватий та в деталях не дуже правдоподібний. Але він є втіленням одного з моїх улюблених параноїдальних страхів. Часта тема наших домашніх кухонних розмов – спроби моделювати різні державні та громадські устрої, оцінюючи, якою є імовірність, що наступного разу тоталітаризм прийде знизу – не від держави, а від _громадянського суспільства_, яке раптово взнає, як треба, і відмовиться від усіх альтернатив.

Продовжувати читання “Плями на сонці. “Таврована”” →

Більшою за мою любов до тематичних антологій є, мабуть, лише моя дивовижна схильність недочитувати їх до кінця. Але серед кількох томисьок, покинутих цьогоріч напризволяще, є дві дочитаних книжки. Обидві українських видавництв і обидві – підліткові. Про “Чат для дівчат” я ще, може, колись розкажу, а сьогодні буде трохи про “Книжку заборон і таємниць“.

Укладена Володимиром Арєнєвим збірка з шістнадцяти текстів, приміряється облаштуватися у ніші “читання з ліхтариком під ковдрою” – видання для підлітків та про підлітків, яке говорить про гарячі для тих підлітків теми – “відверто, сміливо, іноді – провокаційно” (обіцяє анотація). Заборон та таємниць в текстах справді багацько. Сміливо, відверто і навіть провокаційно – трохи є. З підлітковістю дещо гірше. До мого любого янґ-адалта належить лише десь третина оповідань (плюс найбільший текст – повість самого пана упорядника). Інші – це чесний середній шкільний вік. Власне, видавництво дбайливо проставило позначку “10+”, і я би це радо вітала, якби не кілька “але”. Те, що там є дорослі тексти, де просто герої (ну, так вийшло) підлітки, то таке, буває. Але є ще “Автострада” Лукаша Орбітовського – сюрреалістичне оповідання, серцевиною якого є історія про моторошну пригоду ліцеїстів-випускників, проте рамочкою – алкомарафон тридцятирічних хлопів, що згадують юність. “10+” кажете?

Та все ж, більшість текстів – це чесний про-підлітковий наратив про шкільні проблеми, нерозуміння з боку дорослих, труднощі соціалізації та тому подібне. Деякі – дуже прості, інші мають айсбергового масштабу підтексти та добрячі затексти. Є позачасові і є гранично актуалізовані. Є про впізнавані сучасними школярами реалії, але є й підкреслено ностальгічні тексти. Не всі рівної ваги та масштабу узагальнення і не всі рівно цікаві. Тому я по-волюнтаристському вирішила коротенько розповісти лише про ті, що мені самій здалися найяскравішими. Їх вісім – рівно половина.

Продовжувати читання ““Підковдрове” читання. “Книжка заборон і таємниць”” →

Півтора місяці з #DarknessFALLs минули дуже швидко. Це було найприємніше сезонне читання останній років – бо, здебільшого, ішлося про те, щоб читати те, що хочеться, ні в чому себе не обмежуючи. Виявляється, десь в межах марафонного чтива знаходиться моя читацька зона комфорту: щось невиразно дивне, щось химерне, щось готичне, щось фентезійне, детективне, коміксове і тому подібне. Треба буде якось повторити, а поки що розкажу, що ж я дочитувала останні два тижні, коли думки вже ширяють в передсвятковими емпіреях.

Продовжувати читання “#DarknessFALLs. Сезон завершується” →

Пригадалося, що, як я писала про “Дивнії дива“, то заїдало мене питання: чи можливо було створити подібний сюжет-оммаж вісімдесятим, але так, щоби він був про-дівочим. Я тоді песимістично вирішила, що потрібні дев’яності та привітаннячка вже трохи іншим культурним шарам. А даремно зневірилася, бо – як раптом з’ясувалося – майже “отаке саме, тільки з дівчатками” існує. Тільки це серіал трохи іншого ґатунку – коміксовий ongoing.

Перші випуски Paper Girls Браяна Вона побачили світ ще до того, як влітку гримнули Stranger Things, але зараз вони регулярно потрапляють в списки “Що робити, як вам було ЗАМАЛО!”. І це справді майже той самий сетинг та майже той самий підхід – чудернацько-гікнутий світ вісімдесятих, де компанія підлітків має протистояти несподіваній чортівні. Тільки цього разу хоробра четвірка є суто дівочою.

Продовжувати читання “Графічна пауза. Усе чудернацькіше та чудернацькіше.” →

Некалендарна зима вже прийшла, я собі читаю дуже зимовий містичний трилер, але осінні обітниці – це святе. Тому сьогодні про мій маленький марафон – коротко і з картинками.

(Оскільки з об’єктивно-суб’єктивних причин під кодовою назвою “АААААА, шоста Цивілізація!” я поки що читаю дуже мало, то довелося узгодити із сумлінням два читацькі рішення. Перше – #DarknessFALLs буде подовжено до середини грудня. Бо хочу-таки, щоб у нього було три випуски (а писати раз на десять днів протягом місяця банально не вистачає матеріалу). Друге – через це моє Вікторіанське бінго буде подовжено на 2017 рік. Це в мене з такими челенджами вперше, але чомусь снаги нема – просто не хочеться читати те, що запланувала, просто зараз. “Отаке”).

Перш за все хотілося б зізнатися: те, що в порядних домах вважається за guilty pleasure, – робить мене щасливою. Давно мені так затишно не читалося, як оце тепер – коли дозволила собі об’їдатися фентезятиною, полохливими дитячими казками та похмурими детективами. Читацькі канікули – це все ж таки прекрасно! І мені ще не набридло.

Що ж там знайшлося – у темряві?

Продовжувати читання “#DarknessFALLs. Перший випуск” →

Термінове підчитування давно запланованих хвостів іноді отримує чудовий таймінг. Чергове занурення в “міфопоетичних” номінантів виявилося напрочуд вдалим. І це радує, бо оту конкретну книжку я збиралася читати влітку, а воно було б не те. Ця повість не є якоюсь позірно сезонною, і трапляються там чудові весняні та зимові сцени, але загальний настрій – дуже елегійно осінній, така меланхолійна романтика-романтика.

У далекому королівстві, що межує із прадавнім Лісом (once again!), є маленьке село. І живе в тому селі багатий купець із жінкою – ученицею відьми-травниці – та маленькою донечкою Ешлін. Ні, Еш не просить у батька червоненьку квіточку – може, тому що просто не встигає. Бо два дні змінюють її життя навіки. Той, коли померла мати, і той, коли батько привіз з Півдня нову дружину та двох її дочок. А далі все буде, як годиться: батькова передчасна смерть, зубожіння, знущання й нескінченне прокляття репродуктивної праці. А ще переїзд ближче до столиці, королівські лови, королівські бали… Принц також буде, хоча відіграє не аж таку канонічну роль. І фея буде. Вірніше, фей. Якому ще треба платити за допомогу. І дорого, я б сказала, платити.

Те, що Ash, тобто “Попіл“, Малінди Ло буде переспівом “Попелюшки” не зрозуміти було важко. Але якщо багацько з тих ретелінгів якраз у випадку з цією класичною історією занурюються в політику, палацові інтриги або ж соціалку формату “Як можна так знущатися з дітей!”, то в своїй версії молода американська письменниця пішла іншим шляхом. Теж доволі очевидним. Вона просто додала первинної хтоні концепції “хрещеної феї” і ввела до оповіді цілком класичних фейрі – чарівних, нелюдських, негуманних. І, чесно кажучи, оце і є те, заради чого варто читати Ash.

Продовжувати читання “Попелюшка + Там Лін = любов. Ash” →

Маленькі книгоманські радощі – дуже тішуся, коли з’являються не просто класні книжки – а потенційно цікаві книжкові серії. Саме тому до основних осінніх читацьких планів входило вполювати щось із підліткових новинок Академвидаву. Для цього довелося доїхати аж до Запорізької книжкової толоки (Ксеня не ходить битим шляхом), але воно того було варте.

Хоча у вішлисті в мене було дві книжечки з дебютанток серії, першим пощастило “Солоним поцілункам” Ольги Купріян. Фух. Радію. Це ще не омріяний янґ-адалт (тут книжка на 13-15 років, а не на 16-19, що мені все ж ближче і цікавіше), але це вже доволі пристойна підліткова проза, за якою у нас тут останнім часом ганяються зацікавлені.

Людці-Мілці заледве виповнилося чотирнадцять, а життя в неї стрімко сходить на пси. Батьки розлучаються, найближча подруга може залишитися на другий рік, з хлопцем щось не дуже клеїться, ще й груди так і не виросли – нема чим заповнити викот улюбленої червоної сукні. У Мілки купа проблем і лише одне літо (вік такий – кожне літо як останнє), щоб спробувати їх виправити. Майже не-спойлер: не все в житті можна відредагувати, тож дівчинці доведеться зрозуміти, як це – вчитися змінювати ставлення до того, що змінити не можна.

Суто сюжетно “Солоні поцілунки” – це зразок неймовірно популярної зараз (як не серед читачів, то точно – серед письменників) канікулярної прози “Як мене провело літо”. Тоненька книжечка вміщає десь три місяці (травень-липень) стандартно підліткового життя: сварки з батьками, кризи ідентичності, любовні негаразди і нові мешти. Те саме підліткове життя – алілуя! – живе (пардон за банальність) та впізнаване. І не позбавлене специфічних проблем.

(Характерну для української дитячо-молодшопідліткової літератури проблему “Солодкі дітки в безпроблемному вакуумі” повість Ольги Купріян вирішує з такою завзятістю, ніби над текстом хтось із секундоміром стоїть. Уже перший десяток сторінок (нефігурально, я ж рахую) задає високу планку, бо там згадуються: французькі поцілунки, еротичні сни, швидке зростання, недостатньо швидке зростання в районі “верхніх дев’яноста”, трудова міграція, брак спілкування із батьками-трудоголіками, дихотомія “красива чи дурна”, вчительський булінг, не-трудова міграція та дружба на відстані, місячні, дружня заздрість, дружба, яка тріснула через хлопця (і чи була то дружба?), і пустка в житті замість фігури старшого брата, що мав лейкоз і помер багато років тому. Whoa! Оце темпи!)

Продовжувати читання “Літо: інструкція з переживання. “Солоні поцілунки”” →