І я все ж таки не втрималася, і після фейсбучного славослів’я хочу в картинках розповісти про одне з приємніших коміксових відкриттів останнього часу. Трапилися мені днями Through the Woods Емілі Керрол, і то була добра година.

Емілі Керрол є доволі відомою в фентезійно-горорних колах канадською художницею та гейм-дизайнеркою. Вона отримала низку галузевих премій, але, здається, найбільшим її успіхом у ширших колах є саме “Крізь хащі” – видана в кількох країнах збірка мальованих страшних казок, що органічно поєднують якраз ті фентезі та горор.

І поєднання вийшло практично ідеальним. Малюнки тут просто чудові: то підкреслено графічні, то відверто акварельні. Але й історії незгірші. Ті, що казки – ностальгійні, лячні та приємно готичні. Ті, що не казки – вже правдешня готика, і до того – ж справді страшна. Ну й ретелінгова частина там якась дуже _правильна_, хоча в більшості випадків йдеться радше про загальний флер казкових сюжетів, аніж про конкретні переспіви (окрім, хіба що майже прямої варіації на тему Синьої Бороди). Сама збірочка містить 5 історій, але таких казко-горорів в доробку Керрол ще багацько (де б їх іще знайти).

Моторошна краса – під катом.

Продовжувати читання “Графічна пауза. Ретелінги здорової людини” →

Раз майже всі навколо бурхливо обговорюють перекладену й таку, що фіг її перекладуть, фантастику – вже час розшукати совість й розповісти про одне з найприємніших читацьких відкриттів цього року. Ідеться про нішеву, але доволі відому в англомовних світах книжечку. Ще б пак: номінації на Локус, World Fantasy Award та мою Міфопоетичну заїньку, отримані British Fantasy Award, Г’юґо та Неб’юла та пачка премії другого-третього ешелону… Йєп, це Among Others Джо Волтон, розповідями про яку я вже всіх добряче замахала. Але воно того варте. Ну, якщо вам подобаються Дивні Дівчатка (тм), фентезі на межі магічного реалізму та класична англомовна сай-фай.

Ця похмуро-щемка історія почалася восени 1979 року, коли п’ятнадцятирічну Морі малознайомі родичі відправили до зразкової англійської школи-інтернату. У Морі є: валлійський акцент, хвора нога, здатність бачити фей, здорова підліткова зарозумілість та нездорово-фанатська захопленість фантастикою. У Морі нема: толерантності до Англійськості, нормальної родини (тато-лузер, мама-зла відьма й також лузерка, бо Темною Королевою стати не змогла), друзів, більшості улюблених книжок та сестри-близнючки, яка загинула рік тому. З такими стартовими умовами дівчаті в школі було нелегко. Хоча… Морі всюди було б нелегко, але комісійні книгарні, невидимі приятелі та вірний щоденник трохи рятуються від самотності. А коли Морі знайде ще й фантастичний читацький клуб – тоді настане справжнє щастя. Якщо, звісно, довести собі, що клуб – це випадковість, а не результат майже ненавмисно створених чарів.

Починаючи читати “Серед інших“, я ще трохи вагалася: як так вийшло, що цілком підлітковий за проблематикою текст: проблеми дорослішання, шкільні трабли, перша закоханість – та ще й у форматі щоденника, пішов за “дорослими” номінаціями у тих преміях, які мають розподіл на “Доросле-Дитяче”? Але доволі швидко стає зрозуміло, що “Інші” – не підліткова книжка, а книжка про те, як бути підлітком. Ні, навіть не так, про те, як нагадати дорослим людям про часи, коли вони були підлітками. Наскрізь ностальгійна оповідь про часи, коли дерева були вищими, а щодо того, чи варто розділяти фентезі та НФ та за якими принципами, ще точилися суперечки, здається, найкраще поцілить в реальних однолітків вигаданої Морі. Але, навіть зважаючи на те, що я на двадцять років, вважай, молодша, все одне швидко здалася в полон цьому ненав’язливо чарівному тексту. Це легко насправді: згадати шкільні проблеми, пубертатні пристрасті (цього в останній чверті Волтон дещо передає, але потім вирівнюється), суперечки з дорослими, відчуття відокремленості від “звичайного” світу… Та зрештою, згадати ті думки, з якими читалися книжки, що про них розповідає Морі, і вже, як у казці – прилипла до гуски.

Хоча авторка грається з різними сенсами слова “others”, цей роман елегантно нагадує, що підлітки – хороша модель Іншого в дорослому світі. А тутешня героїня, до того ж, модель перфектна. Морі – валлійка з добре відрефлексованою ідентичністю (і, схоже на те, що це цікавий автобіографічний момент). Морі – дівчина із скромної родини, що раптово потрапляє в доволі posh-школу, до принципів соціальної стратифікації в якій їй важко зникнути. Їй там загалом важко призвичаюватися: до специфічного режиму, до культу спорту, до складних систем перегонів між Домами, до бридкої англійської їжі та бідної бібліотеки. Морі – практично інвалід, і це також має свій болючий відбиток. Ну а для того, щоби Морі вважали Ну Дуже Дивною Дівицею, про захисну магію та мовчазних фей (англійські феї не розуміють валлійської? якою ж мовою вони тоді говорять – бідкається дівчина) розповідати необов’язково. Достатньо віддавати беззастережну перевагу читанню та любити “дитинну” й “некорисну” фантастику.

Здогадуюся, що “Обійняти й плакати” – це троха дивна характеристика для хорошої книжки, але так воно вже читалося. Морі, Морі… Літературна героїня, яка вже через кількадесят сторінок сприймається, як жива й майже рідна людина. Її проблемам співчуваєш, на її ЧСВ-вибрики скептично дивишся з прірви життєвого досвіду, її зсунуто-казковий світ сприймаєш, як варіант норми. Якщо повірити в фей – то в потойбічно-британських (нічого спільного з толкінівськими ельфами, Морі наполягає!), що розмовляють валлійською, люблять руїни та погано сприймають концепцію іменників. Якщо читати вже “підліткову” книжечку, то найкраще таку – виважену, симпатично написану, дозовано проблемну й нестримно, нездержно, шалено фанатську, що ось-ось лусне, стільки великодніх яєць в неї напхано! Недивно, що у Among Others стільки фантастичних премій. Покоління Гаррі Поттера може в своє задоволення фотографуватися біля вказівника до платформи 9 ¾, а Джо Волтон задешево продає квиточки олдфагам. Компостуйте талончики, наступна зупинка – “Минуле”. Наше минуле, минуле багатьох з нас.

Наступний випуск звітів про перебіг ВБ виходить на диво тематичним, хоча це випадковий збіг. В обох випадках ідеться про абсолютних класиків британської літератури 19 сторіччя, проте класиків, певною мірою, другого ешелону, бо сприймаються (а місцями і є такими) як вузько-жанрові. В обох випадках я читала невеликі повісті, і з’ясувалося, що це було веселіше за ковтання романів – бо в певних випадках коротка форма чесніша. Але рівноцінними ці повістинки не є, адже одна з них – розминка майбутнього чемпіона, яка більш цікава поціновувачам, а інша – прародителька дуже специфічного субжанру.

Анітрохи не дивно, що квадратик “Книжка Вілкі Коллінза” змусила читати книжку Вілкі Коллінза. Найвідоміші його твори – “Жінку у білому” та “Місячний камінь” я вже читала в дитинстві, братися за соціальні мелодрами (егеж, не лише детективи!) не дуже хотілося, то серед усього іншого було обрано “Жовту маску” – доволі ранній його твір.

Якщо коротко: це драматична історія про те, як не дуже розумного спадкоємця солідних статків одразу декілька конкуруючих партій намагалися розвести на гроші, використовуючи жінок. Якщо розлогіше: це дуже весела (ні, вона такою не планувалася) й невимушено ксенофобська (люблю вікторіанців) оповідка про аристократичного баранчика, жадібного скульптора, зарозумілу красуню, хитрого священника,підступну кравчиню і Геній Чистої Краси – і майже всі вони є італійцями, тож мають бути пристрасними, нелогічними і такими аж ух!

Его лицо не принадлежало к тем традиционным итальянским лицам, которые обычно глядят на мир с мрачной подозрительностью и коварством.

… і десь таке воно усе. Але попри всю карикатурність, маємо доволі милу детективну псевдоготичну історію. І якраз псевдоготикою – тобто намаганням пояснити незбагненне раціональними причинами “Жовта маска” приємна й цікава. Ну й сабжева фігура майже демонічної злоєхидни там класна – просто-таки втілене уявлення про зіпсуту красуню-месницю, готову на все. Люблю такі образи в літературі позатого століття – вони, принаймні, є повновісно дійовими особами,  а не лише обдаровують героїв посмішками. Та треба сказати, що тутешня Прекрасна Дама, хоча і є блідою чеснотою, без діла також не сидить, і це теж було доволі несподівано.

У другому випадку також є зловісно-прекрасна незнайомка, але тут – офіційно демонічна. Як “Екранізовану книжку” я нарешті прочитала знамениту “Карміллу” Джозефа Шеридана Ле Фаню.

Продовжувати читання “Вікторіанське бінго-2016. Друга порція: демонічні жінки” →

Черговою книжкою зі списку номінантів на Міфопоетичну премію для мене стала порівняно свіжа (перегони-2014) “Наречена привида“, що я її отримала у подарунок до Різдва. І добре, що отримала, бо це той випадок, коли книжку краще читати паперову – надто вже вона вигадливо зроблена. Але зовнішніми перевагами список плюсів не вичерпується.

Наприкінці 19 століття в під-англійській Малайї живе собі дівчина з порядної, хоча й зубожілої родини. І живе Лі Лань порівняно щасливим життям, допоки їй, як сніг вулканічний попіл на голову не впала несподівана шлюбна пропозиція. Для гарної 17-річної дівчини з порядної родини сама по собі пропозиція несподіванкою не має бути. Справа в деталях, адже запропонований Лі Лань наречений –  спадкоємець ще поряднішої родини Лім – трішечки… мертвий.

“Шлюби з привидами” для китайської культурної традиції штука екзотична, але не прям такий жах жаский. Таким чином можна було уникнути деяких специфічних скандалів, уклавши шлюб постфактум, або ж знайти додаткового спадкоємця чи зайву рабиню невістку в дім, де такої не вистачало. Але у випадку з Лі Лань химерна пропозиція “Здивувались-посміялись-забули” отримала несподіваний розвиток. Нє, те, що її батько, який давно скурив майже все майно та половину мізків разом з опіумом, був би не проти отак вирішити проблему з боргами, ще не головна причина для занепокоєння. Головна – це те, що майбутній наречений унадився ходити до Лі Лань у сни, і в своїх залицяннях є таким наполегливим, що не кожен медіум подужає. Особливо, якщо необережно перебрати із захистом та опинитися поза межами свого тіла – беззахисною та неготовою до складного й жорстко регламентованого буття китайського потойбіччя.

Продовжувати читання “Як сховатись від мерця? The Ghost Bride” →

Один з найсумніших моментів у читацький практиці – це коли в улюбленого автора чи авторки закінчуються ще не прочитані книжки. А коли вони закінчуються ну майже зненацька!, і наступної чекаєш рік, два, п’ять із ризиком взагалі не дочекатися – це вже особливе “задоволення”. У мене такий список “Ну що ж ви так!” доволі довгий, але одне з почесних місць у ньому посідає Марина Соколян.

Не буду переконувати себе, що серед її творів мені подобається геть усе (тим більше, дещо із ранніх я так і не… подужала), але є той майже-рік: від літа 2008 до весни 2009 років, коли я вишукувала книгарнями все на той момент доступне, був прекрасним. Бо породжував ясну віру у світле майбутнє української фентезійної літератури. Постмодернова забавка “Кодло“, при згадці про яке утаємничені прижмурювали очі (а я так і не розпитала знайомих могилянців, де там висоти глибин); кабалістично-конспірологічні “Сторонні в домі“; міфологічна й сонячна “Ковдра сновиди“; захопливий урбан-фентезі-сюжет в “Новендіалії” і збоченно-євангелічний “Херем“, який я щиро вважаю одним з найкращих сучасних українських творів, бо ну дуже моє… Після того були ще “Вежі та підземелля“, де розкішний світ був марно використаний на простеньку підліткову фабулу, ще й обірвану на жирній комі. Ну й – після кількох років очікування – “Серце гарпії“, цікаве структурно й жанрово, але надто шаблонне у типових сучукрлітових персонажах. А хочеться ж іще!

Та залишається лише запарити кави чи плеснути вина й гортати давно знайомі сторінки. Рівно це – правда, за допомогою додаткових картинок, – пропоную всім зробити сьогодні. Другий випуск “Книжкових подорожей” спробує за допомогою аматорських фоточок пофантазувати про дуже привабливо змальований Месабр із “Ковдри сновиди“.

Барт Антолій любив давнє місто Месабр, любив корисливо й зрадливо, щоразу залишаючи його заради столичних гонорарів і щоразу повертаючись заради його вузьких причалів та битої бруківки.

Жарт 🙂 Інші фото, більш тематичні, під катом.

Продовжувати читання “Книжкові подорожі. Казковий Месабр Марини Соколян” →

Коли я писала про підліткові серії, які можна (або навпаки – не конче треба) читати далі після першої книжки, то пообіцяла якось розповісти про цикли книжок, де мені залишилося дочитати трішечки – і це справді варто зробити. Дивовижно, але виявилося, що з дев’яти ключових дочитайок одна тетралогія цього року справді “закрилася” повністю, а ще одна трилогія – на порозі цієї чудової події. Хто зна, може, й іншим у 2016-му пощастить.

Наприкінці січня в минуле пішла приємна думка “У мене завжди є ще одна книжечка про Джексона Броуді”. Не одразу вкурила цей дивний цикл блискучої Кейт Аткінсон, що є доволі хитро покрученою пародією на “крутий детектив”, але якоїсь миті зрозуміла, що всерйоз закохалася. Попри те, що головний героїв в циклі – чоловік, сюжети Аткінсон здебільшого вибудовує навколо жіночих та дитячих проблем. Саме жінки в більшості випадків є жертвами злочинів в її творах. Але не лише жертвами (і з цим пов’язано кілька крутих моментів). А ще там цікава атмосфера й дуже круті другорядні персонажі. Ну й Джексон… Хоча нє, Джексон по-справжньому вштирює в отакому вигляді (копніть мене хто-небудь, щоб я таки зробила красивий пост із картинками про цей серіал).

Інший майже дочитаний варіант – це божественна трилогія Нори Джемісін. Власне, основну трилогію я днями дочитала, але ще є my precious – триптих з оповідань та повістина з того ж світу.

Продовжувати читання “Дочитайки. Дев’ять книжкових циклів, які було б класно догризти-таки до кінця” →

Жага няшності часом змушує передивитися свої читацькі плани на найближче майбутнє (а англомовні книжки – це той випадок, коли я цих планів все ж таки дотримуюсь). Чи то зменшення кількості вживаного цукру посприяло, чи в усьому винний голосний анонс “Гордості і упередження і зомбі“, але мене потягло на остеніану із чимось _таким_. А _таке_ спритно знайшлося в доробку письменниці з моєї річної гарячої десятки.

“Нотки молока й меду” – це плюс-мінус стандартний “регентський” любовний роман із розлитою текстом відчутною повагою до JA (ага, і численними алюзіями – в тому числі, на рівні персонажів) та стандартизованим сюжетом, що дбайливо відтворює основні кліше. Але, по-перше, тут це не баґ, а фіча: я – не остенітка, так, скраєчку стою, але деякі речі оцінила. А, по-друге, це все ж таки пристойне кантрі-фентезі (що його англомовні частіше звуть “доместік”) із однією з найцікавіших реалізацій “міноритарної” магії, що мені зустрічалися останнім часом.

Загальновідомою істиною є те, що кожна юна леді, яка мріє укласти гідний шлюб, має кохатися у витончених мистецтвах: живописі, співі, ґламурі. Міс Джейн Елсворт уже 28, вона негарна, не має привабливого посагу, зате має сестру, що легко затьмарює plain Jane. Але міс Елсворт завжди є бажаною гостею на будь-якому суаре, пікніку чи вечері. Міс Елсворт надзвичайно обдарована: її акварелі чудові, її голос дуже милий, а з пасмами ґламуру вона вправляється краще за будь-кого в їхніх околицях. І навіть модний (і дуже похмурий) професійний ґламурист містер Вінсент знаходить обдарування міс Елсворт такими, що інтригують.

Продовжувати читання “Ґламур як мистецтво. Shades of Milk and Honey” →

Черговий пункт з номінантів на Міфопоетичну премію виявився трохи нестандартним. Анотація обіцяла романтичний ретеллінг. Та фактично книжка стартувала як янг-адалт, раптом стрімко розвернулася й перетворилася на підкреслено дитячу, аж потім повільно, шкандибаючи, перебігла на підліткові-такі рейки, тільки якісь не такі, що притаманні сучасному YA. Загальна лінія створює дивне враження: ніби всю “педагогічну” частину Гаррі Поттера запхали в одну книжку, до того ж відверто старомодну. Заплутала? Зара’ будемо розплутуватися.

Студентка Поллі, збираючи речі перед від’їздом у коледж на другий рік, зненацька з’ясовує, що її спогади про дитинство “попливли”. От вони ніби є – прості, зрозумілі та – будемо відверті – стандартно-нудні. Але серед них чомусь проблискує те, чого не може бути: згадки про стару садибу та дивний похорон, гонитва за цінними картинами й рятування чарівного коня, листи звідусюди та пакунки з книжками, підписані різними кумедними іменами. А ще – сумний чоловік, що грає на віолончелі. І портрет хлопчика. Чи це того чоловіка? А ще ж має бути фото із болиголовом у вогні!

Структурно Fire and Hemlock Діани Вінн Джонс, що його російською назвали “Рыцарь на золотом коне” (ну, справді, болиголов звучить дещо неромантично, таке батькам не продаси) є типовим дитячим романом виховання в англійському стилі, а початок та кінець про дев’ятнадцятирічну студентку – це “рамочка”, що допомагає відпрацювати фольклорний сюжет. Хороший до всього роман – прямий, як шпала, але переконливий, із гумором, із обережним промальовування конфліктних ситуацій, розмаїттям літературних та мас-культурних алюзій та безліччю прикольних детальок. Але треба зважати на те, що детальки та мас-культ там своєчасні моменту написання, а роман був опублікований 30 років тому. Ну й для розуміння всієї прєлєсці сюжету краще б знати класичні балади, шматочки з яких дбайливо розставлені епіграфами. Фабульно це Там Лін, атмосферно – Томас-Рифмач, а ще є купка посилань на лицарські романи, що переказують вітання своїй новій ітерації – коміксам про супергероїв.

За всіма цими рюшечками маємо доволі струнку історію дорослішання дуже самотньої дитини-мрійниці з проблемної родини. Під час читання шалено шкодувала, що її не перекладено українською. Попри специфічний культурний контекст ще одна книжка, де проговорюються труднощі соціалізації дитини скандально розлучених батьків, протистояння булінгу в школі, дружба з однолітками та старшими людьми (і яка між ними різниця), необхідність співвідносити реальність та фантазії та, врешті-решт, метода відкараскування від набридливого залицяльника “Він хоче цілуватися, а мені це ще нецікаво, я маленька!” – зайвою б не була. І це все ж таки Вінн Джонс! Хоча там є бентежні моменти.

Продовжувати читання “Сумна казка про дорослішання у призабуті вісімдесяті” →