Бувають книжки, яким щиро пофігу, що ти там про них думаєш. Бувають книжки, які старанно повертаються то одним боком, то іншим, розчепірюють пір’ячко, трусять плюмажиком, підморгують і кажуть: “Ну диви ж, диви, яка я гарна!”. А бувають книжки, які скромно стоять десь в куточку і від душі хочуть сподобатися, бо такі ж вони милі і щирі”. І ти така на них дивишся і думаєш: “Божечку, яка ж я злидня недобра! Але ніт”. От “Амстердам-Київ. І трохи Святого Миколая” – вона якраз з такої третьої категорії.

Сама по собі ідея була дуже прикольна – сплести дві сюжетні лінії: історичну та сучасну – та поговорити про вічні цінності: щедрість, доброту, взаємопідтримку, а ще здатність не тільки творити добро, а ще й зважати на те, чи воно прохане. Що тут могло піти не туди?

Та частина, що “Амстердам – Київ” починається, як зав’язка стандартного ромкому: молода wannabe-письменниця Олена та молодий уже-не-аж-так-wannabe художник Марко випадково міняються валізами в аеропорту. І якщо Марко може просто посумувати за сувенірами для рідних, то Олена втратила набагато більше – єдиний екземпляр рукопису роману про життя Святого Миколая. Якщо ви вже подумки збудували подальший сюжет, спираючись на ті ж таки ромкоми… Ні, його в інший бік заведе, і не виключено, що даремно він отак.

Продовжувати читання “Творчість, сімейні цінності та святі мандарини. “Амстердам – Київ. І трохи Святого Миколая”” →

Що крутіше: Форум видавців чи Книжковий арсенал? Батл цей одвічний, але я самоусунулася ще десь два роки тому. Обидва заходи ці дуже схожі і дуже різні водночас, але в моєму випадку один фактор їх єднає певніше за будь-що – і той, і інший про людей.

Цього року я їхала до Львова, обіцяючи собі частіше відвідувати цікаві заходи та більше тусити. Одну програму виконала, іншу перевиконала і навіть трохи книжечок собі купила. Ці п’ять вересневих днів вмістили у себе:

Продовжувати читання “Ф як Форум. Книжки, фантастика і чудові люди” →

Літо – це той час, коли нестерпно тягне у мандри, але далеко не завжди виходить цей потяг реалізувати. Я цьогоріч застрягла у Києві і подорожую виключно віртуально. А тут, як і завше, дуже книжки помічні. От сьогодні йтиметься про типову літньо-мандрівну книжку – збірку фантастичних оповідань про неймовірний транспорт.

“Кишеньковий мандруарій” – це збірка оповідань українських фантастів, укладена під егідою “Зоряної Фортеці“. (Мікродовідка: “ЗФ” – це літературне об’єднання, що зокрема проводить самосудні тематичні конкурси фантастичної малої прози, на яких “виросло” чимало сучасних українських авторів.) І це дається взнаки. Чим “Мандруарій” радує одразу, так це цілісністю. Оповідань в збірці, як на 320 сторінок, багато – аж сімнадцять. Всі вони дуже різні – і стилістично, і настроєво, і тим, наскільки захопливим (чи ні) є сюжет – але дещо їх тримає укупі. По-перше, тема – більше, більше тематичних антологій богам тематичних антологій! По-друге, фокус. Більшість розміщених у збірці текстів об’єднує така собі… Старосвітська позитивність. Це трохи дивно, це трохи несучасно, окремі оповідання на шаленій швидкості минають станцію “Хіба зараз так пишуть?”, щоб пришвартуватися біля причалу “А що – таке нині ще читають?”, але разом ці тексти справляють єдине враження “Симпатичний олдскул”, навіть якщо ці дві ознаки необов’язково збігаються в одному оповіданні.

А є й інші об’єднуючі тренди:

Продовжувати читання “До іншого світу і назад. “Кишеньковий мандруарій”” →

Читання другого тому потенційної трилогії – це завжди ризик. Особливо, коли авторка каже: “Спочатку я думала, що це буде stand-alone, але якось воно…”. Тож я чекала на продовження “Варти у Грі” Наталії Матолінець – бо Варта сподобалася, бо Прага, бо перша книжка була цікава, але надто сюжетоорієнтована, а з під того сюжету визирав потенційно дуже цікавий світ. Чекала, але трохи непокоїлася: а чи буде воно круто? Прочитала. Висновок перший: так, це було круто. Висновок другий: усе моє занепокоєння розвіялося, окрім одного – і за сумісництвом головного.

З героями “Варти у Грі” ми попрощалися в найцікавіший момент – Гра скінчилася, у Центральноєвропейському конгломераті влада переходить до темної фракції, головні герої дізналися про себе багато нового, а декого ще свіжонадбаною силою по голові бахнуло. Що ж може бути після такого шаленства? За логікою – нормальне життя, але все не так просто.

В “Артефактах Праги” знайома нам двійця вирушає до рідного міста Златана, щоб офіційно підтвердити свій новий статус та спостерігати за обранням нового голови Конгломерату. Але є кілька “але”. По-перше, герої миттю влізають по маківку у центральноєвропейську магічну політику. По-друге, провести ритуал ініціації неможливо – чехи провтикали потрібні артефакти, тож їх треба шукати. По-третє, в Празі відбувається щось дуже дивне – зникають молоді маги, а старші  навіть думати про те не хочуть. По-четверте, на тлі всього цього щастя стосунки Варти та Златана набувають нової кгхм глибини, і це теж суттєво впливає на обставини. А ще навколо точиться звичний герць “Світлі проти темних”, празькі відьми мутять щось незрозуміле, Златан має веселеньку родину та шухлядку з mommy issues, що заважають йому тверезо дивитися на ситуацію, а ще навколишні легенди поводяться дуже нечемно – вони, холєра, чомусь оживають!

Продовжувати читання “Summertime Craziness. “Артефакти Праги”” →

Я тут була подумала, що варто зробити нову блогову рубрику (ага, Ксеню, наче ти старі регулярно поповнюєш!). У Першому погляді розповідатиму про книжки, що тільки-но потрапили в моїх загребущі руки, але ними вже хочеться поділитися. Це має бути щось середнє між розпакуваннями, що їх інші люди роблять з книжковими закупами, а я – з новими ляльками, та експрес-оглядами найцікавіших особливостей видання. Бо до читання бува руки роками не доходять, а треба ж ділитися прекрасним! Але перший випуск треба присвятити особливій книжці – я тримала її в руках тільки кілька днів, поки вона не поїхала до майбутньої власниці, і за цей час сумлінно прочитала найцікавішу для мене половину. Ідеться про несподіване та дуже круте видання – напівкулінарну книжку, напіветнографічний наукпоп.

Створення видавництва Їжак для окремо взятої Ксені стало однією з головних “арсенальних” новин цього року. Ура, у нас з’явилися люди, які планують професійно працювати з історією кулінарії, – чи це не диво? І вже першим виданням ці чудові люди зайшли з козирів – розповіли про кримську кухню.

“Кримськотатарська кухня” Олени Соболєвої – це книжка рецептів, що вирішила отримати науковий ступінь. Рецептів в ній багацько, але окрім них тут ще є коротка, але достатньо вичерпна історико-етнографічна розвідка. На перших сторінках ідеться про загальні особливості і тренди кримської кулінарії – в яких умовах кухня формувалася, за яким принципом поділяється за напрямками (спойлер: географія+набір базових продуктів), на які традиції спирається і тому подібне. Основний матеріал поділено на три розділи – обрядові страви, повсякденні страви і страви, що їх кримські татари “вдочерили” на засланні (плов, лагман, самса – оці от загальновідомі хлопці). Кожен рецепт супроводжується короткою довідкою в стилі “Мрія домашніх етнологів” – що за страва, звідки взялася, як готують і чому саме з такою метою. Окрім того, видання містить експедиційні етнографічні матеріали – від фольклорних елементів (прислів’я про їжу, такого плану) до фрагментів інтерв’ю кримських старожилів, які діляться кулінарними лайфхаками або згадують, як ту чи іншу страву робили/подавали в їхньому дитинстві. Продовжувати читання “Перший погляд. “Кримськотатарська кухня” від видавництва “Їжак”” →

Мала проза – якщо її взагалі читаєш – завойовує серця по-різному. Одні оповідання хапають за горло ідеально сконцентрованим сюжетом. Інші – гарно темперованою ідеєю. Треті – атмосферою, де “що” не так важливо, а головне – “як”. А мені нещодавно трапилася збірка, головна “зброя” якої – її наскрізна тема. Акуратно вписана в кожен текст, чітко структурована та така, що сама по собі, у відриві від власне сюжетів-ідей-атмосфери конкретних оповідань, апелює до читацького досвіду. Звучить трохи химерно? А це просто про чай – в усіх сенсах цього слова і напою.

“Чайна книжка” Олександри Орлової – це… так, книжка про чай. Вірніше, це збірка з 18 (переважно художніх) текстів, де в кожному чайна тема є або рушієм сюжету, або колоритною деталлю, чи навіть головною цінністю певного тексту. Серед цих оповідань є відверто казкові, є крихітні побутові замальовки, є невеличкі есеї, є мелодраматичні міні-сюжетки формату “Чекайте в наступному номері глянцю”, є кілька драматургійно й структурно складніших новел. Об’єднує їх те, що в кожному тексті й текстику розповідається про якийсь вид чаю: від давно знайомих “зелений з жасмином” або каркаде і до вишуканих улунів із обов’язковими для англоманів зупинками на станціях “ассам” і “лапсан”. Тексти ці і змістовно, і стилістично дуже різні й різноцінні, і вся конструкція тримається на живій “чайній” нитці. А вона аж бринить. А ще шелестить тіпсами, шумить вітром в соснах, булькотить, хлюпає і парує.

Як завше, спочатку про збіркові особливості “взагалі”:

Продовжувати читання “Вода, улун, ассам та інші вічні цінності. “Чайна книжка”” →

Софія Яблонська лишається головною “постмейкеркою” цієї весни. У Вандрівнику про неї писали, пост-цитатник про марокканських жінок робила, а тепер час поділитися ще одним спадком читання “Чару Марока“. Я нарешті зважилася приготувати щось а-ля марокканське. Без маминої допомоги, може, не ризикнула б.

Перебуваючи в Марокко, українська мандрівниця не лише багаторазово пила чай, а часом ще й обідала й вечеряла. Отак вона змальовує гостину у берберів:

По чаю з’явилася смажена курка, по курці – баранина, по баранині – кус-кус, по кус-кусі… і т.д. Все було наготовано на наше прийняття так, начеб він віддавна чекав і сподівався нашого приїзду.

Баранина в моєму випадку – не варіант, виходить, лишається курка та кус-кус. Ну ок. Непевна пам’ять стверджувала, що курка по-марокканському=апельсини+м’ята. Нестримне гугління швидко довело, що все не так однозначно, але з усіх можливих варіантів я обрала-таки той, де були присутні апельсини та м’ята.

Продовжувати читання “Літературна кухня. Марокканська курка за мотивами подорожей Яблонської” →

Варто було прочитати “Чар Марока” – перший з тревелогів Софії Яблонської, і стало очевидно, що одна з ключових героїнь мого читацького року знайшлася на самому початку. Яблонська – чудова. Вона безпосередня мало не по-дитячому (власне, на момент подорожі до Марокко їй неповні 22), а проте дуже спостережлива, відкрита новому досвіду, доброзичлива й оптимістична. А ще антиколоніально налаштована (і постійно знущається із французької зарозумілості), мінімально орієнтально ангажована (не без замилування “звичаями, близькими до природи”, але у порівнянні з багатьома європейськими мандрівниками – просто-таки зразок адекватності) та з цілком собі профеміністичною картиною світу. На відміну від багатьох туристів вона щиро цікавиться повсякденним життям марокканців, розрізняє арабські й берберські звичаї та всіляко співчуває спалахам боротьби проти Франції. На відміну від багатьох подорожан-чоловіків вона цікавиться життям жінок. Причому не в режимі “Мммм, гарем!”, хоча подивитися гарем ізсередини дуже прагне, а із співчуттям та інтересом до того, як влаштоване жіноче життя в умовах очевидних обмежень.

Ще треба сказати, що на ці обмеження мандрівниця дивиться без філософського спокою, а радше із тихим: “Чужі монастирі не обговорюємо”. При цьому вона завжди готова допомогти своїм знайомицям: де можна – пропонує подарунки або дає поради, де не можна – категорично відмовляється від пропозиції нагородити її чужою дружиною. І протягом всієї подорожі вона лише двічі несхвально відгукується про жінок. В одному випадку йдеться про пихату американську туристку. В іншому… О, про інший випадок треба докладніше розповісти. Але не лише про нього. Тож, трішки про жінок Марракеша очима Софії Яблонської.

Продовжувати читання “Цитатник. Софія Яблонська про жінок, яких зустріла в Марокко” →

Це сталося! В Україні з’явилася своя антологія оповідань-ретелінгів! Алілуя, сльози, хусточки. А тепер до діла.

У 2016-му фензін “Світ Фентезі” оголосив конкурс міні-ретелінгів, за результатами якого планувалося видати тематичну збірку. По тому минуло майже три роки, і от нарешті збірку тримаємо в руках. Оскільки я від самого початку стежила за проектом (так, три роки тому я вже була трохи схиблена на цьому ділі), то сказати, що чекала на цю книжку – це якось невдало сформулювати. Чекала дуже сильно. І чого дочекалася?

Дисклеймер: ретелінги – перекази відомих сюжетів – жанр доволі підступний, бо насправді він не має виразних меж. Але переказані оповідки можна поділити на дві великі групи. Перша – тексти, які спираються виключно на сюжет-персонажів-якісь промовисті деталі першоджерела. Друга – тексти, яким важить жанр та стилістика того першоджерела. Особливого значення це набуває тоді, коли йдеться про перекази казок, адже там за сюжетом ховається своєрідна логіка і дуже чітка структура. Так от, казкових ретелінгів, які чесно відвойовують собі місце в другій групі, насправді не дуже багато. Це не добре й не погано, просто така особливість роботи з матеріалом: одна справа позичити дещо з інструментів постмодернізму, інше – гратися на практиці із засобами та поняттями (пост)структуралізму. Я ретелінги люблю всякі, але до таких, де казка попри вивертання й переосмислення лишається казкою, маю особливий сентимент.

Збірка “ДЕREЗА” – це 16 ретелінгів казок і майже всі вони – чесна перша група. Окей, є кілька, що не дуже чесна, там казкове першоджерело ще треба розколупати і спитати: нащо? тобто окрім очевидного – щоб умовам конкурсу відповідало (знову ж таки, це не робить текст поганим, це просто робить його невиразним ретелінгом). Частина казок – “загальносвітова” класика, є й питомо українські сюжети. Генеральним спонсором конкурсу виступила “Попелюшка“, але “Русалонька” теж доклалася нівроку. Зараз ще спробую трішки за загальні тенденції поговорити, а під кінець традиційно топчик топну.

Продовжувати читання “Більше ретелінгів богам ретелінгів. “ДЕREЗА”” →

Нонфікшен-читання – справа довга і відповідальна, особливо коли йдеться про книжки не для загального розвитку, а для цілком конкретної користі. З іншого боку, між монографією, цікавою вузькому колу спеціалістів, та науково-популярним виданням для середньостатистичного читача є комплект різниць. Але іноді ці різниці змішуються, розплавляються та прикипають до дна каструлі так, що й не відірвати. Отака книжка трапилася мені минулого літа, і читала я її практично півроку. Окей, більшу частину цього часу я її урочисто не читала, лише завдяки героїчному зусиллю не забула на столику у фудкорті аеропорту імені Ференца Ліста, а потім у Києві запхала на далеку полицю і зробила вигляд, що ми з цим ошатним томиком незнайомі. От від слова “взагалі”, пані книжечко, я вас уперше бачу!

Та життя – сувора штука. Днями я витягла стражденне томисько з шафи, змахнула з нього порохи і почала читати, щоп’ять хвилин жаліючись то реально доступним людям, то в месенджер: “Ну, я просто більше не можу!”. Виявилося, що їх просто треба було перетерпіти. Їх – це вступний розділ та розділ “Історіографія та джерела”. Бо змістовна частина цієї роботи – один з найкорисніших текстів у моєму житті, 120 сторінок, густо заклеєних анотованими стікерами, чотири п’ятих з яких можна рясно конспектувати – бо точно ще згодиться. Ця неймовірна книжка – “Колись русалки по землі ходили…” Юлії Буйських – вражаюча наукова робота з етнології, яка невміло прикидається наукпопом.

Схема, за якою я коротко розповідала про “Жіноче тіло у традиційній культурі українців” Ірини Ігнатенко, наче непогано себе зарекомендувала, то за нею знову і піду.

Трохи про зміст: у передньому слові етнологиня Юлія Буйських пояснює, що останнім часом сфера її наукових інтересів змістилася в бік антропології релігії, але колеги порадили їй створити науково-популярне видання, засновуючись на попередніх дослідженнях “нижчої міфології”. Ідея, без жартів, на мільйон! Те, що зараз продається широкому загалу як “Наша прадавня віра” – у більшості випадків не витримує не те, що наукової критики, але й просто вдумливого прочитання із зіставленням джерел. Власне, у першому розділі “Русалок” дослідниця докладно зупиняється на проблемах синкретичних культів, вторинній фольклоризації (от все ж таки – страшними людьми романтики були, за ними тепер розгрібати й розгрібати), а також розглядає конкретні кейси навроді, що таке “Берегиня” і звідки вона взагалі взялася. Далі науковиця простежує шлях вивчення українського фольклору і нарешті переходить до того, заради чого оце все затівалося – до розгляду жіночих образів в український демонології. Спираючись на численні джерела (від робіт фольклористів ХІХ століття до польових записів самої Юлії Буйських та її колег), учена знайомить з базовим корпусом героїнь української нижчої міфології. Чим знахарка відрізнялася від відьми? Звідки бралися потерчата та за яких умов вони ставали русалками? Хто такі мавки і чи бувають чаклунки вроджені, а чи тільки навчені? За яких умов можна було зустріти свою Долю чи Недолю і що саме П’ятниця робила з порушницями робочих приписів? Яка з виду була Смерть і чи відрізнялася вона зовні від Холери? Як приборкувати ходячих мерців (от розкажіть, розкажіть, що зомбі – це тлєтворний вплив західного кінематографу!) і чи обов’язково “дводушники” мусили шкодити громаді? І це я ще так, коротенько переказала, там ще багацько цікавезного!

Продовжувати читання “А наша відьма супроти вашого чумака! “Колись русалки по землі ходили…”” →

Антології все ще лишаються для мене літературною версією життя за мамою Фореста Гампа – великою коробкою цукеркового асорті. Цікаво, прикольно, не факт, що все сподобається, але цікаво – і пішли на нове коло. А коли ця антологія тематична – спокуса придивитися збільшується. А якщо вона ще й про ляльок…

Шансів встояти проти підфорумної новинки від ВСЛ я просто не мала. “Лялька. Історії про дитинство” – це збірка оповідань сучасних українських письменників (а радше письменниць), кожне з яких є варіацією на тему дитячих іграшок. Є, щоправда, кілька “але”.

“Але” перше: не всі з тих тринадцяти текстів є оповіданнями. Власне, більше половини з них – це чесні есеї, ще кілька новел межують з ними, а чисто художніх, сюжетних і не автобіографічних текстів на всю антологію тільки три (це оповідання Маріанни Кіяновської, Вікторії Амеліної та Івана Андрусяка, якщо що). І це створює той самий ефект шоколадок з невідомими начинками: як починаєш читати, ніколи не знаєш, що отримаєш, поки якісь виразні маркери не з’являться. З одного боку, це додаткова розвага. З іншого – доволі весело спостерігати за тим, як есеї в сучасній українській літературі все не можуть визначитися: вони з красивими, тобто белетристика, чи з розумними – тобто, тяжіють до публіцистики.

“Але” друге: усі ці тексти про дитинство, але не всі вони про іграшки, є такі, де ті ляльки й не згадуються, є такі, де іграшки виступають суто декорацією, але трапляються й такі, що через іграшку розказують про героїв або епоху – і ці тексти, мабуть, найкрутіші.

Окрім оцих формальних моментів ще привертають увагу деякі спільні риси, що стосуються змісту:

• більшість автобіографічних текстів, що природно, розповідають про дитинство радянське. Але дуже по-різному. Хтось згадує про це похапцем (або в принципі не акцентує увагу), хтось зосереджується на комічних моментах (Лариса Денисенко в “Яшасі та Буратінасі“), хтось – на драматичних (Богдана Матіяш у “Цукрі і солі дитинства” коротко розповіла про підводні камені виховання україномовних дітей в недружньому середовищі, тоді як її старша сестра Дзвінка в “Дорозі до дідуня Петра” просто намалювала сільське літо).
• у двох із трьох однозначно художніх текстах – “Безіменних” Вікторії Амеліної та “Прєлєсті” Маріанни Кіяновської йдеться про дитинство під час війни. Нинішньої війни. Обидва оповідання пронизливі й моторошні, але обидва якісь трохи плинно-узагальнені в деталях (здебільшого побутових), як на такий підкреслено чіткий хронотоп. Хоча, “Безіменні” – взагалі тяжіють до притчі, тому…
• А третій художній текст – “Креденс” Івана Андрусяка – помітно дисонує з усіма іншими, бо він тут єдиний – послідовно дитячий (чи, точніше, молодшо-підлітковий). Усі інші оповідання та есеї адресовані дорослим читачам: якісь пропонують розділити ностальгійні почуття, в інших уже дорослі авторки та автор (Дорж Бату) аналізують власні дитячі почуття.

Продовжувати читання “Фігури дитинства. “Лялька”” →

Свято наближається, свято наближається… Дні зараз стоять такі, що хочеться читати то казки для дорослих, то довгі й повільні сімейні саги, а то й зовсім дитячі книжки. Хоча з оцими останніми в мене непросто: відверто малюкові книжки я читаю вкрай рідко і переважно тоді, коли вони про магічних істот (це ж майже фентезі виходить!) чи про звірів (бажано – гризунів). Цікаво іноді буває зазирнути у світ сучасних дитячих книжок і подивитися, як там із моєю улюбленою тематикою. Особливо, коли йдеться про українських авторів і авторок. Саме для таких видань спробую зробити окрему нерегулярну рубрику. Раптом хтось із часом спеціально напише щось для мого внутрішнього дитяти – про землерийок там, скажімо, чи про морських свинок і щоб з гендерною проблематикою. Ніхто ж мріяти не забороняє, еге ж?

Книжка харківської письменниці Юлії Ілюхи не про землерийок і навіть не про пацючків, а про свійських птахів (і лише трішки – інших тварин), але вона уже на старті підкупила мене двома моментами. По-перше, головним героєм в ній є курча, яке вважає себе каченям. “Ого, проблеми ідентичності у версії для п’ятирічок? Беремо!”. По-друге, рекламна фраза: “А ще там є мама-качкомеханік!” – теж спрацювала на раз. Видова непевність, розмиття гендерних ролей – невже в дитячій книжечці все це справді є? Відповідь: і так, і ні.

“Історії Цвірінька” – це щось навроді повісті в новелах, комплект з одинадцяти оповідань, перше з яких розповідає про народження нестандартного “каченяти”, останнє – про його Велике Відкриття. Поміж оцима двома ключовими точками міститься низка зручних для разового читання історійок. Одні з них мають виразно терапевтично-педагогічний характер: про те, де і як шукати друзів, як сприймати виклики, зрештою – як користуватися світлофором. Інші – цілком пригодницькі і нагадують класику жанру, а-ля книжки тієї ж Астрід Ліндґрен – про пошуки скарбів, влаштування циркової вистави, блукання в лісі тощо. Історія про ліс – одна з найсимпатичніших, там дуже класні світляки:

Продовжувати читання “Дитяча хвилинка. “Історії Цвірінька”” →

Є цикли книжок, де кожен твір можна сміливо читати окремо – більшість навіть серійних детективів такі. Є цикли книжок, що колонами підтримують спільну арку, але кожна з них є сюжетно окремішньою. А є цикли книжок, у випадку яких прочитання першого тому може викликати думку: “Як це – уже все? А коли буде далі?”. Я такі цикли не люблю і бува навіть кидаю читати. Але трапляється і таке, що уже друга частина змушує змиритися з дійсністю. Бо саме вона цю художню дійсність визначає. І яскравим прикладом такого циклу, де перша книжка – це “Так, загалом прикольно, але так нечесно!”, а друга – “А, тепер все зрозуміло, ну нарешті!”, для мене став “Сезон кіноварі” Володимира Арєнєва.

Формально це трилогія (колишня дилогія) з ще невиданим третім томом. По-чесному – таки дилогія. Тільки така, де перша книжка розрослася на дві – “Порох із драконових кісток” і “Дитя песиголовців“. І оця спільна книжка настільки чудесно цілісна, що якось перед “Порохом” невдобно.

Про сюжет: майже-вісімнадцятирічна Марта вчиться у випускному класі, форкає у бік мачухи, яка завела роман, чекає на батька, котрий має повернутися із довгого загадкового відрядження, і, мріючи поїхати вчитися до столиці, підзаробляє собі потроху двома шляхами. Один – цілком законний і навіть соціально схвальний – кураторкою у кількох дитячих гуртках. Інший із законністю та соціальною припустимістю не має нічого спільного. Марту надаремно називають Відьмою, вона вміє знаходити і знешкоджувати токсичні кістки драконів – цінний ресурс для виробництва наркотиків та ще цікавіших речовин. Одного чудового осіннього дня Марта разом із друзями викопує фрагмент щелепи – справжнє багатство! Але скористатися з нього не вийде. По-перше, в Нижньому Ортинську починається облава на наркоторговців. По-друге, з відрядження повертається батько Марти і повертається… зміненим. По-третє, усе місто стрімко змінюється, а за компанію з ним – навіть державна політика і то не лише економічна. А Марта… А Марта просто хоче мінімізувати свої проблеми. Ну, гаразд, ще з’ясувати, що сталося з батьком. Окей-окей, а якщо геть по-чесному, то ще й допомогти симпатичному молодому вчителю. А якщо вже казати з цілковитою відвертістю – ще й дізнатися, звідки приходять химерні сни про далекі краї та неприємні смерті.

Про героїню: з усього, що я останнім часом читала українського й підліткового, Марта Баумгертнер із “Сезону” – мабуть, моя улюблениця. З багатьох причин. Вона трохи старша за середню героїню підліткового фентезі (“Сезон” – це вже чесний янґ-адалт, особливо друга книжка – “Дитя песиголовців“) і іноді навіть здається занадто дорослою як на заявлений вік. Це можна пояснити ситуацією – напівсирітство, складні стосунки зі старшими, все таке, але у другому томі Марта час од часу косячить так, що всі попередні претензії до вікових особливостей знімаю. Марта – жива, яскрава і має цілком впізнаваний і по-своєму передбачуваний характер. Передбачуваність – це взагалі хороша особливість для книжкових героїв, це означає, що образ логічно вибудований.

Продовжувати читання “Марта і кістки. Перші книжки “Сезону кіноварі”” →