(Дисклеймер: ще один відгук, оригінал якого виходив для патронів мого блогу до появи українського видання – я читала книжку в оригіналі і з перекладом ще не знайома)

Минулорічний роман Вікторії Шваб – типова вправа з готики з усім набором обов’язкових елементів. А проте уважна до першоджерел, стильна й по-своєму щемлива.

Олівія Пріор – типова вікторіанська сирітка з вікторіанського сиротинця, хоча надворі вже не сильно вікторіанство (принаймні, в цьому дивному часопросторі існують автомобілі, а от з іншими благами цивілізації – не дуже). Та кілька моментів Олівію між іншими сирітками вирізняють: вона не може говорити, отже шанси на вдочеріння в неї мізерні; вона може комунікувати зі світом через малюнки, але кому це в сиротинці цікаво; у неї є скарб – материн щоденник, з якого можна зробити висновок, що сердешна поступово збожеволіла; а ще Олівія бачить привидів. І то в дуже неприємний спосіб. Отже в гувернантки з таким багажем точно не візьмуть, але без загадкового й похмурого маєтку ця історія не обійдеться – Олівія отримує листа від начебто рідного дядька, який давно шукав небогу й запрошує її до родового маєтку з пафосно-романтичною назвою “Галант”. От тільки по приїзді з’ясовується, що маєток ледь тримається купи, дядько Олівії – уже помер, а підозріло блідий кузен-спадкоємець аж ніяк не радий її бачити й щосили намагається випхати куди завгодно. Але Олівія впирається всіма ногами й руками. Вона нарешті опинилася в місці, де виросла її мати-втікачка. А ще – в маєтку достобіса привидів. То, може, ось він – шанс Олівії зустрітися з небіжчицею бодай отак?

Продовжувати читання “У затінку. “Галант”” →

Щороку, обираючи ключові книжки серед усього прочитаного, я трохи варіюю критерії. “Найголовніші”. “Найцікавіші”. “Найзначущі”. “Найяскравіші”. І практично ніколи не “найкращі”, бо надто це вже аморфне визначення, яке вкрай рідко має якесь функціональне навантаження. І от коли я думала: а які саме книжки були для мене головними в тому химерному 2022-му – новий критерій знайшов мене сам. Ці книжки цього року – найчіплючіші. Не такі, що маслом по серцю розтікалися, але й не ті, що бісили. А ті, що в той чи інший спосіб бодай на трішечки виводили з апатії, чіпляли, змушували задуматися в несподіваному напрямку, щось примірити на себе, розглянути якийсь авторський прийом як засіб, що ним можна скористатися в майбутньому, підштовхували симпатизувати персонажам, до яких я зазвичай байдужа, нагадували, чому мені подобається таке й сяке. Це книжки, які не просто залишили по собі приємне враження, а запам’яталися чимось дуже конкретним. І чарівна двадцятка вийшла отака:

Продовжувати читання “Мій читацький-2022. Книжки року” →

Я вже не раз скаржилась, що з початком великої війни й вимушеним переселенням у мене, як і в багатьох, міцно відбило здатність концентруватися на об’ємних текстах. То рятувалась текстами або короткими, або з картинками, а за можливості – намагалася поєднувати. Та попри це виявилось, що за весну та літо мальописів прочиталося не аж так багато, але пачечка все одно вийшла солідна, до того ж там є й кілька неочікуваних варіантів. Головна сенсація – я почала читати манґу! (треба буде якось розповісти, чому читання манґи – це сенсація) Але попри те, що я чесно скриншотила цікаві сторінки й планувала нормальні випуски Графічної паузи, ніц з того не вийшло. То розкажу бодай отак – дайджестом, хай навіть з величезним запізненням.

Космічні пригоди

Здається, саме перший том “Саги” був першою ж книжкою, яку я прочитала від початку й до кінця за повномасштабного вторгнення (строго кажучи, перед тим я три тижні мучила “Позолочених вовків“, але я їх ще в Києві почала, “мучила” – то не перебільшення було). Читалася ця “Сага” дивно: з одного боку, там про війну, ще й описану так, що застрягає в горлі: ми так давно ворогуємо, проксі-конфлікти, це все політика, make family not war… місцями це було нестерпно огидно. Але з іншого – оця космічна проксі-війна з божевільними персонажами й ще божевільнішими пригодами сприймалася настільки відірваною від реальності, що в якийсь момент я струсила із себе трохи несправедливі асоціації, втягнулась і навіть розшукала другий том англійською. От тільки один момент й досі крає серце, й абстрагуватися від нього не виходить. Той, що про бебіситерку Ліщинки, якщо ви пам’ятаєте, в чому там особливість персонажки.

Продовжувати читання “Графічна пауза. #КороткоПро мої весну та літо в мальописах. Частина I” →

Після готичного трилеру та двох (майже поспіль) янгадалтових фентезі про повстання мені вже кортіло почитати щось миле й добре. І таке знайшлося поміж підліткових графічних романів. Так, у тамтешніх героїв серйозні проблеми, але в цілому воно все таке зефірково-лагідне й декоративне, що аж серденько співає (і просить тост з полуничним варенням).

Прекрасна епоха і вогні Парижа, декаданс і абсент, новітні економічні виклики й розквіт нових форматів мистецтва. А до чого тут підлітки? Історія, написана й намальована Джен Вон, крутиться навколо 16-річного бельгійського принца Себастіяна, котрий не хоче шукати наречену, а хоче… Платтячок. Отаке в принца приховане хобі: в бальних сукнях матері він почувається іншою людиною – кращою, сміливішою, такою, яка може витримати всі виклики, до яких готують спадкоємця трону, а він постійно сумнівається, що не витягне, що він не схожий на свого видатного батька і тільки все зіпсує. Проте материни сукні – строгі й елегантні, а Себастіянове самовираження потребує чогось інакшого, чогось яскравішого, чогось такого, що уповні відповідає цій божевільно-лихоманковій епосі. І якось на балу в Парижі він бачить роботу юної модистки Френсіс…

… і розуміє, що це саме те, чого він потребує.

Продовжувати читання “Графічна пауза. Принц та його платтячка” →

Торік принцип “Обирати з прочитаного не найкращі чи найголовніші книжки, а саме найяскравіші” себе цілковито виправдав. То й цього разу спробую вчинити так само. Але без нотки експерименту якось нецікаво, тому замість чогось на взір звичних номінацій спробую супроводити книжки року формулюваннями а-ля Нобелівський комітет. То “за що?” полюбилися/запам’яталися оці двадцять (а насправді – 22) книжки?

Продовжувати читання “Мій читацький 2021-й. Найяскравіші книжки року” →

Укладати списки тематичного геловінського читання в моєму випадку штука доволі передчасна, бо маю дивну забавку – майже двомісячний читацький марафон The Darkest Reading, що триває від 31 жовтня по 22 грудня. До нього вже такі книжкові стосики назбиралися, що я два тижні себе по руках ляскаю, аби раніше за них не хапатися. Але раз вже така осінь картинно-гарна, день був сонячний і хочеться ще чогось яскравого, коротенько розкажу про кілька коміксів/графічних романів, що добре пасують до меланхолійного (не горорного!) містично-осіннього читання. Про деякі я вже згадувала, дещо – справжні хіти, але є й менш відомі перлинки.

Найочікуваваніший та найхітовіший геловінський мальопис – то, мабуть, “Ікла” Сари Андерсен, що українською видає Вовкулака. Збірка стріпів про непросте повсякденне життя яскравої парочки – вампірки та перевертня – з перших сторінок завойовує читачів м’яким, хай і чорнуватим гумором, впізнаваними ситуаціями і самим сюжетом – притиранням “свіжої” пари до звичок та дивацтв одне одного. А яке там ошшатне видання! (Маю оригінал, але українське обіцяли зробити аналогічним).

Продовжувати читання “Графічна пауза. Сім графічних романів для геловінського настрою” →

Ретелінг-бінго виявилось якимсь зачакловано-непідйомним. Торік я почала закреслювати квадратики і доволі швидко збагнула: ні, за один рік не встигну. І ось добігає кінця вже другий, я дивлюся на результат і знову розумію, що ні, не встигну. Причому результат не такий вже й поганий – 12 квадратиків з 25. Але вони напрочуд невдало розташувалися. Що ж, продовжую лупати сю скалу. А сьогодні почну коротенько розповідати про ті нові книжки, що пасували під завдання.

Найпростіше вийшло з пунктом Own Voices – до цієї категорії належать ретелінги, написані людьми з відповідним темі бекграундом. Цьогоріч Ранок видав збірку переказів українських народних казок від сучасних авторок, тож саме “Котигорошка” пасувала сюди якнайкраще. Прочитати про цю книжку докладніше пожна в ось цьому пості, а тут тизер залишу:

Продовжувати читання “Ретелінг-бінго. Українські казки, таємниче царство Рошані Чокші та гіківська бібліотека” →

Нарешті мій дивний намір прочитати по книжці, де дія відбувається в кожному штаті США (й окрузі Колумбія – це вже сталося), дошкандибав до наступної позначки. На це пішло близько пів року (так, це я просто блогерка-равличок останнім часом) і далі… Далі буде ще повільніше, гадаю, бо більшість очевидних й поширених варіантів вже потрапили до скарбнички, а крім того я тут собі влаштувала “дієту” і дуже ретельно слідкую, аби відсоток американського читання більше в стратосферу не злітав. Енівей, сьогодні про ті п’ять штатів, котрі з’явилися на мапі нещодавно.

На мій подив, в сучасній американській жанровій літературі, штат Вашингтон – це ще не Нью-Йорк або Каліфорнія, але вже щось наближене. Принаймні, мені він в книжках торік траплявся знову й знову. Але першою такою книжкою, відколи я челендж започаткувала, був український переклад одного з романів Сари Джіо.

“Фіалки в березні” – це любовний роман, що заснув і побачив себе уві сні сімейною сагою. Від першого жанру книжка про особистісну кризу молодої письменниці, в котрої після успішного дебютного роману так і не виходить взятися за наступний, успадкувала граничну фабульність, неймовірну передбачуваність сюжетних поворотів та вкрай невиразно прописаних персонажів (дивовижно бідний, в поганому сенсі репортерський, стиль наразі залишимо на совісті дебютності). Від другого – традиційну для американської філґуд-прози “історичну” сюжетну лінію про загадкове зникнення молодої жінки, яку oh wait! щось пов’язує з головною героїнею. Таємниці виявляються не такими потаємними, як хотілося б, але один безсумнівний плюс в роману все ж таки є – авторка з превеликою любов’ю пише про природу й мешканців острова Бейнбридж. Й іноді навіть яскраво виходить – особливо, якщо поєднувати з переглядом Інстаграму української письменниці Олександри Орлової, котра також мешкає у Вашингтоні.

Далі майже безваріантно рухаємося на схід.

Продовжувати читання “Зоряно-смугастий челендж: 15 штатів в читацькому кошику” →

От і минула найдовша ніч у році, марафон з темного читання можна завершувати. Це була цікава читацька розвага, ще й для блогу корисна. І нехай прочиталася десь половина від того, про що мріялось, і в кращому випадку – дві третини від того, що планувалося, результати мене загалом цілковито влаштовують.

Що читалося в останні дні марафону:

Продовжувати читання “#TheDarkestReading2020. Останні півтора тижні. Одержимий трамвай, міфопоетичний забіг та загальні результати” →